Леонід Кисильов: Вірю в Слово. Велике, палаюче, наче сонце, Слово ( радіовистава , частина перша)

Леонід Кисельов

НЕ ЙМУ ВІРИ ПОЛІТИКАМ

Не йму віри політикам,
Ані тим, що підтримують існуючі суспільні лади,
Ані тим, що базікають про нові
І нишком колючий дріт припасають
Для своїх кібернетичних раїв.
Державні системи бувають кращими й гіршими.
За деяких вже зовсім не можна жити.
І тоді з подивом виявляєш,
Що жити все ж таки можна,
І сам не знаєш — радіти чи гидувати
З цієї людської властивості.
Вірю в Слово.
Велике, палаюче, наче сонце, Слово,
Що було на початку всього,
І було Богом.
(І це слід розуміти буквально,
Як вчить Августин).
(1968)

Леонід Кисильов (21 вересня 1946 - 19 жовтня 1968) поет-шістдесятник, що увійшов в антологію російської літератури як блискучий російський поет, а в антологію літератури української – як значущий український.

Василь Стус: «Серед молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім – Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова». («Двоє слів читачеві», Брюссель, 1970)
Вадим Скуратівський: «Поет повинен змінити стилістику поезії, як це було з Артуром Рембо і Володимиром Маяковським. Так само і з Леонідом Кисельовим. Вони були революціонерами, однак якщо літературу вони перетворили, то умови життя змінити не вдалося».
Пішов з життя у 22 від тяжкої хвороби – лейкемії.
Лауреат премії імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (посмертно, 1992).
Член Спілки письменників України (посмертно, 1990).

Леонід Кисельов народився 21 вересня 1946 року в інтелігентній письменницькій київській родині. Зоя Генкіна, розсудлива єврейська мама, була старша за чоловіка на два роки і в душі ставилася до нього, як до одного зі своїх дітей. Батько Володимир Леонтійович – фронтовик, автор дитячих та пригодницьких книжок «Воры в доме», «Только для девочек», «Любовь и картошка». Він приятелював з Віктором Некрасовим, який написав роман «В окопах Сталінграда» і потім емігрував до Франції. Некрасов передав вірші 16-річного Льоні Кисельова (саме Льонею його кликали друзі) до Москви – Олександру Твардовському, головному редактору найвідомішого і найвпливовішого на той час літературного журналу «Новый мир», з яким дружив ще з часів фронту. І Твардовський, який вкрай прискіпливо ставився до поезії, яку друкували у журналі, раптом дав добро на друк.

Добірка його віршів побачила світ в 1963 році в березневому номері «Нового мира» з приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев. «Первые стихи». Серед них була поезія «Цари», в якій десятикласник зневажив особу царя Петра I, та ще й посилаючись на Шевченка. Вона викликала у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл – хвилю обурення й протестів. Зокрема, буквально через тиждень після цієї публікації в «Литературной газете» з’явилася стаття із нищівною критикою творчості юнака максималіста, увінчана такими словами: «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Автор – член-кореспондент АН СРСР Дмитро Благой. Сам Льоня Кисельов до критики метра поставився спокійно і навіть іронічно – одразу ж придумавши пародію на свій вірш з посвятою «Для Д. Благого». І продовжував писати.

Після такого вкрай шумного дебюту молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці.

Леонід навчався на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю і широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук – складних правил квантової механіки, кібернетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм. Захоплювався і знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Шекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.

В «Маленькій футбольній команді» (п’єса за мотивами життя Леоніда Кисельова) Юрій Щербак дає точний портрет Льоні: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого венеціанця. Однак темпераментом Льоня надто відрізнявся від італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво...»

Іван Драч та Микола Вінграновський, Юрій Щербак і Мирон Петровський мали за честь дружити з Льонею. Вони часто бували в квартирі Кисельових на вулиці Червоноармійській, а також в трикімнатному корпункті московської «Литературной газеты» в напівпідвальному флігельку на Ярославовім Валу.

Коли Кисельов захворів – невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної в 1962 році, коли йому було шістнадцять, можна здогадуватися, що тоді він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, аби рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лермонтова, Пушкіна або й Шевченка. «Я сам себе напоминаю существо из «Марсианских хроник» Бредбери, в котором каждый видел свое – кто сына, кто дочь, кто мужа и т.д.», – писав Леонід в одному із листів, дивуючись і навіть побоюючись такої всезагальної прихильності.

Із листів Леоніда Кисельова:

«…Масса моральных мучений. Меня спасают. Сначала я очень гордился своей болезнью, а теперь устал. Роль спасаемого — трудная штука. Все перезваниваются, добывают мне лекарства, сдают кровь, et cetera. Самое обидное, если вся эта грандиозная кампания закончится пошлым выздоровлением…»

«…Я снова в том же веселом месте, с теми же хлопотами, чаяниями, огорчениями и пр. И снова в меня иглы тычут, на каковой факт я откликнулся веселой эпиграммой:

Болит рука у дурака,
Но радуется сгоряча,
Что у него в руке пока
Игла, а не свеча».

За два роки до своєї передчасної смерті Леонід Кисельов переходить у свої поезії на українську. Професор Манітобського університету Ярослав Розумний наголошує: «Загадковим лишається для нас питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитися з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації України, коли українські мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками – республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільськими учителями кінчаючи».

Академік Ісаак Трахтенберг книзі «Мой Киев, мои киевляне» фактично дає відповідь на це питання: «Юноша, выросший в семье русского писателя, к концу своей короткой жизни начал писать стихи по-украински. И это было для него органичным, эмоциональным, трогательным, как назревавшая внутренняя потребность, как веление времени, определенное его взрослыми собратьями по перу – киевскими шестидесятниками».

12 квітня 1968 року, за кілька місяців до смерті Кисельова, в «Літературній Україні» з'явилася добірка його україномовних поезій «Перші акорди» зі вступним словом Івана Драча.

В ніч з 18 на 19 жовтня 1968 року Леонід Кисельов помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Завдяки сміливості й наполегливості його друзів – тоді ще молодих Івана Дзюби, Юрія Щербака, Івана Драча та інших – в газеті «Літературна Україна» з'явився невеликий некролог, який Кисельову, взагалі-то, «не покладався за рангом»: «На жаль, тільки близьке коло його знайомих і друзів повністю розуміє, якого поета ми втратили. Більш широкий читач поки ще мало знайомий з його творчістю. Наш обов'язок – зібрати все написане ним. Книга віршів Кисельова буде найкращою пам'яттю про нього».

Посмертно вийшли дві його книжки російської й української поезії – перша в 1970 році під назвою «Стихи. Вірші» (у видавництві «Молодь»), а друга, що є доповненням першої, в 1979 році (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою – «Последняя песня. Остання пісня», а також – збірка «Тільки двічі живемо» (1991).

У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» молодий київський поет Леон, списаний із сина автора Леоніда, на прохання друзів прочитати свої вірші проказав «схвильовано і палко»:

Я постою у края бездны
и вдруг пойму, сломясь в тоске,
что все на свете – только песня
на украинском языке.

На запитання «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь».

У 2006 році, до 60-річчя від дня народження поета, видавництво «Факт» видало збірку поезій «…все на свете только песня на украинском языке», упорядник – Сергій Кисельов, журналіст, молодший брат Леоніда.

У 2013 році у видавництві «Ярославів Вал» вийшов перший том «Над київськими зошитами. Над киевскими тетрадями» (вірші, проза, переклади, нотатки, листи, фото), де були вміщені поезії Леоніда Кисельова російською та українською мовами. Другий том, де зібрані спогади про поета, з’явився 2014 року. Серед авторів: Мирон Петровський, Юрій Щербак, Людмила Лемешева та інші. Також у виданні вміщено «богемні спогади» одногрупників та однокласників поета, які, на думку мистецтвознавця Вадима Скуратівського, виглядають трохи комічно, втім, ємко передають дух тієї епохи.

Єдиною, хто відмовився писати про Кисельова, була його подруга і адресат багатьох віршів Майя Каганська. Художній редактор і дисидент, вона емігрувала до Ізраїлю. Вона живе на околиці Єрусалима, має проблеми зі здоров'ям і тримає вдома автомат Калашникова.

За словами Юрія Щербака, ця жінка, яка була старша поета на вісім років, володіла дивовижною здатністю ставати націоналісткою того народу, в представника якого закохувалася – грузинського, ізраїльського чи українського. Вона любила повторювати, що український народ дуже молодий і що він ще дасть неймовірн велику культуру. Можливо, саме Майя Каганська вплинула на тоді російськомовного поета Кисельова, який в двадцять років почав писати вірші українською.

Світлана Богдан: «Леонід Кисельов тільки починався як поет, адже 22 роки – надто мало для повноцінної творчої реалізації. Проте він устиг зробити достатньо, аби залишитися в історії української літератури, хоча власне українських віршів у нього тільки близько сорока. На щастя, талант не вимірюється кількістю написаного».

З 2005 року літературною студією «Каштановий Дім» проводиться поетичний конкурс пам'яті Леоніда Кисельова – за підтримки Національної спілки письменників України, а також журналу «Радуга».