ЛІТ БІЛОГО ПТАХА з Небес Додому, до 80 річчя Івана Миколайчука

18 Квітня, 2021

Вибачте, фільм буде з російською фонограмою , бо украхнську Ютуб забороняє викладати у нас на радіо навіть з посиланням, то нехай буде так щоб москалі знали які бендервці були в советских 70 роках на екрані, можливо тоді пропостили і не чекали що цензура пропустить....

Над Черемошем, де народився Миколайчук

Над Черемошем, де народився Миколайчук

Проект "Світ на Гостини до Івана " запрошує всіх на Буковину, до Чорториї — села, звідки пішов у світ актор і режисер Іван Миколайчук, а 15 червня де ми булемо відкриті в мережах інтернету для всього світу.

Чортория – це невеличке село у Кіцманському районі Буковини, на правому березі ріки Черемош, біля дороги Чернівці - Вашківці - Вижниця. Тут мешкає всього близько семисот людей (200 хат).

Коли говорити про архітектурні пам'ятки, то село відоме одним із найгарніших на Буковині палацом Манеску, в якому тепер міститься психоневрологічний будинок-інтернат. Є тут ще старовинна дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, датована 18-м століттям, яку, за легендою, Черемошем переправлено з Карпат. Також неподалік від села - орнітологічний заказник. Але найвідоміша Чортория тим, що це мала батьківщина Івана Миколайчука, тут є його родинна хата, а нині - мистецько-меморіальний музей-садиба. Тому тут побувало чимало відомих акторів і режисерів, друзів Івана, сила-силенна туристів.

ТАЛАНОВИТІ МИКОЛАЙЧУКИ

Народився Іван у 1941 році. «Із першого дня народження я вже був неугодний на цьому світі сатані», - розповідав він потім. Бо коли батько віз його з матір’ю із пологового будинку, підводу півгодини розстрілював фашистський літак. І батьки молили, аби Свята Богородиця уберегла сина.

- Родина в нас була велика – десятеро дітей, - розповідає Іванів брат Юрій. - Тато прожив 56 років, мама 91. Батько працював залізничником, на той час отримував непогану платню, тож не дуже бідували. Іван був четвертим із нас, найспокійнішим. Із усіх залишилося зараз четверо. Є ще троє сестер. Найстарша, Фрозина, живе у Чорториї неподалік. Їй уже 86 років. Багато часу вона опікувалася музеєм-садибою, а тепер передала цю місію синові Михайлові. Ще дві сестри, наймолодші, 1954 та 1956 років народження, поїхали у світи. Одна живе у Львові - вона підтримує міцні стосунки з рідними, часто буває з родиною в рідному селі, - а інша працює і проживає в Італії.

Музей-садиба Івана Миколайчука до останньої реконструкції
Музей-садиба Івана Миколайчука до останньої реконструкції

Будинок, де зараз розташований музей, було реконструйовано за фотографіями у 1991 році, попередній не зберігся. Після реконструкції він був укритий шифером, тепер – дерев’яною черепицею. А раніше хата була під солом’яним дахом, розповідає 66-річний Юрій.

Побувати тут і не зустрітися з Івановим братом просто непростимо, тим паче, що живе він по сусідству, у власному будинку. Каже, що зробив собі подарунок до 60-річчя і... одружився. До того ніколи не був одруженим. До речі, Юрій дуже схожий на Івана.

За словами Юрія, талановитою була вся їхня родина. Батьки, Василь і Катерина, – можна сказати, прості сільські філософи. Брати та сестри мали нахил до мистецтва: приміром, наймолодша, Іванка, зіграла головну роль у «Тронці» Артура Войтецького; Юрко в «Білому птасі» разом з Іваном грав наймолодшого з братів; середущий, Михайло Миколайчук, писав вірші, а сестра Марія вправно вишивала й в’язала: музей-садиба оздоблений тепер її вишивками.

Іванко з дитинства був обдарованим. За словами брата, з 5 років гарно співав, потім грав у сільському самодіяльному театрі, у 12 років виконав роль діда. Умів грати на скрипці, дримбі, цимбалах. Мав талант від Бога, а ще, як тепер прийнято казати, певну харизму. Про це свідчить оповідь Юрія про те, «як Іван ішов у Чернівці вчитися на актора».

А було це так.

- Зібрався Іван у Чернівці. Як то сільський хлопчина – у простецькому одязі, ходить і питає людей, де тут можна вступити вчитися на актора. Ті знизують плечима, адже такого навчального закладу в «провінційних» Чернівцях немає. Тоді пішов Іван до музучилища. Та знову за своє: візьміть мене на науку. Прослухали його голос, спитали, на яких інструментах грає. І тут виявилося, що Іван не знає нотної грамоти, - розповідає Юрій.

Про яке навчання може йти мова, коли майбутній студент навіть нот не знає? Але, мабуть, розгледіли педагоги в Іванові талант від Бога, відчули в ньому творчу жилку, напористість і ту саму харизму. Бо зробили для нього виняток. Почали займатися з ним додатково і безкоштовно нотною грамотою, дали йому основи знань, необхідних для вступу. Це була перша сходинка на шляху до професії. Так Іван вступив і в 1957 році закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му - театр-студію при Чернівецькому драмтеатрі ім. Кобилянської, в 1965-му - Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого.

БАТЬКО НЕ СХВАЛЮВАВ ВИБОРУ ПРОФЕСІЇ ІВАНА

- Батько не сприймав усерйоз професію актора. Він притримувався думки, що чоловік повинен мати суто чоловічу професію, робити щось конкретне й реальне, - розповідає Юрій Миколайчук.

Згадалося, що раніше під час відвідин музею-садиби в Чорториї таке вже доводилося чути від Іванової сестри Фрозини.

- Мама турбувалася, на що Іван житиме в Чернівцях, - розповідала вона. - Адже батьки не могли йому дати нічого. Із «першою наукою» склалося так: спочатку 4 класи Іван закінчив у Чорториї, потім вчився сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у місті Вашківці, а 9 і 10 класи - у вечірній школі. А сам батько ніколи не вчився (такі були часи), тому завжди казав синові: «Та скільки вже можна вчитися!»

А Іван навчався на той час вже в театральній студії у Чернівцях при драматичному театрі ім. О. Кобилянської у відомого актора Петра Міхневича, якого потім зняв у своєму фільмі «Така пізня, така тепла осінь». Сам Міхневич якось згадував про зустріч з Іваном: «Прийшов до мене хлопчина в татових штанях, шинелі й кашкеті».

А потім Іван запросив батьків на прем’єру спектаклю «Земля», в якому грав. І батько вже повернувся з міста якийсь замислений. Зрозумів, що для сина бути актором – це дуже серйозно.

Доробок Миколайчука: 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Фільм «Тіні забутих предків» здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 гран-прі) у 21 країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Миколайчука навіть запрошували на роботу до Голлівуду.

ІВАН ПОСПІШАВ ЖИТИ, І ДУЖЕ ЛЮБИВ СВОЮ МАРІЧКУ

Після Чернівців був кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка). У 21 рік Іван одружився з Марією Карп'юк, солісткою Академічного народного хору ім.Г.Верьовки, почав зніматися у фільмі «Тіні забутих предків» та одночасно – у фільмі «Сон».

Через постійне напруження під час зйомок від світла прожекторів у Івана почали боліти очі. Лікар-окуліст, який його оглядав, здивувався: «Якщо він такий незамінний, то чому досі живе в гуртожитку?» І Миколайчуки переїхали з гуртожитку в однокімнатку в центрі Києва, за якийсь час отримали трикімнатну квартиру на Березняках. Тут у них часто гостювали друзі - Гаврилюки, Брондукови, Бикови, Сергій Параджанов та інші. Так, як колись у Чорториї до Миколайчуків приходило «усе село», так і в новій оселі Івана в Києві завжди було людно, всіх приймали гостинно.

Напевно, окремого фільму варте не тільки дитинство і юність актора, а й стосунки Івана Миколайчука з його дружиною Марією. Це було кохання на все життя, стверджують усі, хто знав цю безмежно гарну пару. В тому числі й племінник, син Фрозини Михайло, котрий якийсь час, навчаючись у Київі, жив у Івана.

Хоча, здавалося, вони були з паралельних світів: Іван – простий сільський хлопець, Марія – міська дівчина, батько котрої займав високу партійну посаду. У родині Марії зятя прийняли дуже добре. Так що ніщо не стало перепоною для того, щоб створити міцну сім’ю і зберегти її до останніх днів. Батьки Марії намагалися допомагати молодятам, але Іван завжди відмовлявся.

Цікава історія трапилася наприкінці життя Миколайчука. Колись чорторийська ворожбитка нагадала Іванові, що він проживе 25 років. Але це якось призабулося. А от на останні Іванові дні припало срібне весілля його і Марічки. І він, покликавши дружину, сказав їй: «Оце і є наші з тобою 25 років...» А коли помирав, сказав Марії: «Якби ми могли продовжити наше кохання…» Ще він хотів, щоб на його похороні йшов дощ, мовляв, у дорогу з дощем – добра прикмета. І дощ падав...

«НА ГОСТИНИ ДО ІВАНА»

- Іван дуже добре ставився до людей, мав багато друзів у селі, добро просто «виливалося» з нього. Якось він купив бочку пива і пригостив усіх односельців. А ще дуже любив матір. Побудував їй у Чорториї будинок і сказав: «Хочу приїжджати додому, а не завжди ночувати у родичів”, - розповів його брат Юрій. - Жалів нас, рідню, навіть про свою хворобу не говорив нікому до самого кінця.

Юрій Миколайчук
Михайло Грицюк - хранитель музею , племінник Івана

Хотілося Іванові і щоб усюди вздовж дороги на базар до Вашківців, а це дорога неблизька, люди накривали столи «за поману», тобто на пам’ять про своїх рідних, які померли. Щоб подорожній міг зупинися, перепочити, перекусити. І по своїй смерті волів, щоби по дорозі з Чернівців до Чорториї накрили в кожному селі такі столи.

Ось звідки походить ідея створення буковинського фестивалю «На гостини до Івана», який тепер щорічно проходить у краї. Бажання Івана виконується.

Про це згадав і його племінник, теперішній громадський директор меморіального музею-садиби Михайло Грицюк. Він тут працює на півставки - і екскурсоводом, і прибиральником, і хранителем фондів. Відвідувачам цього, до речі, безкоштовного, музею, мешканцям мегаполісів, мабуть, ніколи не зрозуміти, як у цій тісноті, у двох кімнатках, могла жити така велика сім’я. Маленькі віконця, лавка біля хати, погруддя митця, кам’яні жорна в сінях, старий верстат для ткацтва. Збереглася і валіза Івана, з якою він їздив на навчання в Чернівці.

Зате усе компенсують чудові екскурсії Михайла Грицюка. Сам він за професією філолог, а відколи вийшов на пенсію, усього себе присвятив цій родинній справі. Яким фактажем він володіє, як багато цікавого з життя Івана Миколайчука може розповісти! Про це свідчать і записи у Книзі відгуків. А їх чимало, бо і туристів сюди приїжджає сила-силенна, незважаючи на те, що до Чорториї від траси треба зробити гак. За словами директора музею, в середньому щодня прибуває великий туристичний автобус. А ще й окремо люди добираються. Тільки проводити екскурсії нелегко – хатина маленька, усі зайти не можуть. Улітку ще можна відкрити вікна, щоб усім було чутно, взимку - важче.

Є ідея побудувати неподалік музейне приміщення, де можна було би виставити чимало експонатів (бо власних Іванових речей нині у музеї практично немає), продемонструвати відвідувачам ролики з фільмів, у яких знімався Іван тощо. Навіть Марія, його дружина, обіцяла для цього музею передати речі з Іванового кабінету. Але ця добра й дуже потрібна справа поки що лише «на папері». Немає ініціатора, який би взявся пробивати її по вищих інстанціях, а сам пан Михайло просто «прив’язаний» до музею нинішнього, та й вік уже не той.

Та ж хіба не достойний Іван гарного музею? Цього року виповнилося 30 літ від дня його смерті. А крім погруддя на родинному обійсті його більше ніде не увічнили. Є тільки меморіальні дошки: на вулиці Миколайчука у Чернівцях та в Києві - на будинку на Березняках.

Але його любили і люблять. Живе Іван у спогадах, у людській пам’яті. У великому творчому доробку, який зоставив за своє коротке 46-літнє життя.

ЛЕБЕДІ ТА ІВАНОВА ДУША

Якщо побуваєте в Чорториї, запитайте у місцевих дорогу до незамерзаючих Лебединих озер. Після смерті видатного актора лебеді вперше прилетіли зимувати на це озеро. І зимують досі. Інколи до 300 особин набирається.

І хоча лебеді-шипуни – птиця хижа, тут вони майже ручні, залюбки беруть корм із рук відвідувачів. За місцевою легендою, це душа актора повернулася додому. Місцеві мешканці та волонтери в особливо суворі зими, коли крига починає сковувати береги, підгодовують птахів, бережуть їх від хвороб. Це для них – справа честі.

Наталія Команяк, Чернівці

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
ПАРТНЕРИ
Допомога біженцям і мігрантам, консультації з питань захисту у кримінальних справах та представництва у сімейних спорах

+38-097-752-51-77
consulting@lawargument.com
ГАЛЕРЕЇ
Наші митці в галереї Європи
Купуй українське
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram