До 70- річчя від дні народження Джеймса Мейса
Серед багатьох спогадів оцей найлюбіший.
Десь на початку нашого співжиття приходить додому сердитий Джім і починає докопуватися; «Шевченко… Шевченко… В усіх на вустах один Шевченко. Я не розумію. Я знаю напам’ять чимало з Шекспіра, але ж не цитую його по тисячі разів по дню. – Ти перебільшуєш. – А ти не помічаєш, що жодна розмова з тутешніми українцями не обходиться, аби хтось не згадав, процитував Шевченка. – А хіба з українськими емігрантами це не так? – Не настільки, щоб це було для мене проблемою»
Я починаю гарячково мимрити про значення Шевченка для України, для кожного українця, Джім саркастично мене перебиває: та чув я всі ці промови, я все це знаю, поясни по-людськи. Я починаю зосереджено міркувати: ну звісно у лексичному просторі Києва Шевченка таки чимало: університет, проспект, площа, пам’ятник, товариство «Просвіта» і т.д. Але ж про Шевченка я, особисто, взагалі з ним не розмовляла. І тут же згадую, скільки разів я в розмові вкидаю: «І ви наші і все наше. І ми не ми і я не я. А братія мовчить собі витріщивши очі. А розумне ваше слово брехнею підбите»… А у подруги Тетянки взагалі вся розмова Шевченком перецвічена, не кажучи про друзів поетів. Моя мама процитувавши Шевченка взагалі забувається і проказавши «Той мурує, той руйнує, той неситим оком…», не може зупинитися, аби не доказати строфу, а то й увесь вірш до кінця. Але Джім, виговоришись, уже заспокоївся, сідає до своєї праці, і продовження цієї розмови не було.
Десь аж за місяць, прийшовши з якоїсь конференції, Джім кидається до книг і висмикнувши якогось «Кобзаря», а він їх привіз чимало з Штатів, тицяє мені в руки і наказує: «Читай!»
Вечір перейшов у глибоку ніч, американський професор слухав, думав, перепитував, коли йому було щось незрозуміле, обговорював, знову слухав. Щовечора я обкладалася довідниками, енциклопедіями, книгами, на той випадок, коли одразу не зможу відповісти на якесь запитання. З наших обговорень, мені особливо врізалося його реакція на закінчення поеми «Марія»: «Українська Матір Божа померла у 33-му. Твій Шевченко передбачив»
Мужі воспрянули святії,
По всьому світу розійшлись.
І іменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всьому світу. Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур'яні
Умерла з голоду.
Так минуло кілька місяців, поки Джім не закрив «Кобзаря» і поклав його до своєї професорської торби:
– Я зрозумів. «Кобзар» – це таємна зброя України. Після такої книги Україна була приречена на незалежність.
– Чому таємна. Є тисячі перекладів на різні мови.
– Та її сили і потуги іноземці не збагнуть
– Ти ж зрозумів
– Так я уже майже українець.
Після цих специфічних студій Джеймс Мейс справді почав вважати себе українцем, бо нарівні з іншими міг послуговуватися афористикою «Кобзаря», а ще він збагнув підземний гуркіт українського слова і її давньої історії.
Я навела цей приклад, щоб пояснити читачам «Слова Просвіти», що Джеймс Мейс не був стороннім спостерігачем політичних і соціальних процесів, які розгорталися на його очах в Україні. Що його ідея «свічки у вікні» почала брунькуватися, коли він слухав про три свічечки «Наймички», які вона принесла із свого довгого паломництва до Києва, як свою гірку спокуту, і з свічки самого Тараса Шевченка на його автопортреті, якого так любив розглядати мій чоловік. Джеймс направду страхався, аби пошанування жертв Голодомору не перейло у скальковані з недавнього минулого ритуальні мітинги, просякнуті лицемірством.
More Записи for Show: програма ДІАЛОГИ
