Олександр Довженко Зачарована Десна звучить у генокоді українців

“Зачарована Десна” – мій улюблений твір. Це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Тема єднання людини з природою – найголовніша у творі.

Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль – все бринить музикою, все співає, радіючи життю. Оповідач у кіноповісті – то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв.

У полоні дитячих мрій автор відкриває завісу перед першими печалями й радощами білоголового хлопчика Сашка. Тут i боязкість гадюки у гущавині смородини та бузини, прийняття “першого грiха” від бабусі Марусини за вирвану моркву, по-дитячому наївне розуміння картини божого суду, “що на неї боявся дивитись навіть домашній собака Пiрат”, бесіди з дiдом-“чорнокнижником” про казкові нетри старовини та інше. Якраз звідси i починається розуміння хлопчиком сутності людського буття з його “приємним i неприємним”.

З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці

– хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди.

Батько Сашка “скільки… землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!”

Мати Сашка була невтомною трудівницею та любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Дід Семен, що був прекрасним оповідачем та заворожував онуків своїми казками, “пахнув… теплою землею і трохи млином”, мав сухі натруджені руки, якими вмів довити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла – косаря.

Він “орудував косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…” То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: “Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика”.

На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: “А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду.

Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу”.

Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усе в ній динамічне. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу.

У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих.

Олександр Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються. Я вважаю, Довженко був справжнім літописцем народного життя, натхненним співцем людської краси. Кіноповість “Зачарована Десна” вчить нас працелюбству, мудрості, силі, невичерпній життєвій енергії.

На жаль Маестро екрану не зміг втілити на екрані свою кіноповість, а після його відходу за межу вічності, в 1964 році зняла її його дружина Юлтя Солнцева.