Петро Олар - кінорежисер, Чехія та Марія Дзюба - студентка м. Вільнюс, про кіно, з назвою ЖИТТЯ
2 Травня, 2023
– З вами Українська хвиля з Європи , вітаю Марію на нашому радіо і хотілось би, поговрити з тобою. У нас такий принцип, що тему розмови нам задають ті гості, яких ми запрошуємо, тобто на яку тему ти хочеш вести розмову в нашому ефірі.
– Якщо ми вже почали з теми «Кіно», то однозначно з нещодавно випущеного фільму «Щедрик», звісно, якщо ви його бачили, чи знаєте про українське кіно загалом, про його сучасний розвиток.
– Знаєте, на жаль, я не маю часу дивитися фільми. Зараз мої друзі наполягають, але зрозумійте, я роблю це сам, 20 годин на добу. Я зняв чотири документальні фільми про війну. Я документаліст.
– Це круто, я люблю документальне кіно.
- О, тоді давай поговоримо про кіно. Я фахівець у кіно, навіть докторську ступінь захистив.
- Так все - таки, що тобі подобається зі сучасного українського кіно.
– Почну з того, що я не дуже любила українське кіно до війни. Я дивилася більше, європейські і т.д., але під час війни мені все одно стало ближче все українське, тоді я і почала частіше дивитися наші фільми, особливо документальні. Я багато переглядаю YouTube, доступ до нього набагато легший. Зрештою, якщо ти в Литві чи іншій країні, ти не маєш можливості подивитись український фільм одразу після його виходу. Наші фільми спочатку показують у кінотеатрах, а потім випускають в Інтернет. Зараз, наприклад, дивлюся фільм «Рік війни», який виклав на своїй сторінці в YouTube Дмитро Комаров. Мені дуже подобаються, такі фільми, але на все це дивитися дуже боляче. Тому що таке враження, що війна триває не рік, а дев’ять років, і кожен раз, коли бачиш ці кадри, як люди гинуть, як вони налякані і так далі, це морально важко. Але ти завжди розумієш, що все, що ми робимо зараз, це все для перемоги , яка вже так близько.
– Відкрию тобі свій секрет, ти знаєш, над яким фільмом я зараз працюю? Зараз я працюю над другою серією, мого документального фільму. «Медовий місяць перемоги».
- Гарна назва!
– Першу серію я зняв у Литві, другу – у Карпатах на гірськолижному курорті, там я більше встиг зняти, але на цьому я не зупиняюся. Думаю, буде 12 серій.
- Я б хотіла це побачити. Чи можна зараз його десь переглянути?
– Ні, це повнометражне кіно, я не думаю, що воно буде для кіно, це більше телевізійний формат, тому зараз я працюю з серйозним телебаченнями. Завтра в мене зустріч з «Настоящее время», хоча воно російськомовне, але у них велика аудиторія. На мою думку людей треба просвітити! Ти знаєш, як мав би починатися цей фільм, дуже просто, але мені не вдалося це зробити. Я поважаю пана Залужного звичайно і на цей фільм я хотів, щоб відпустили мені хоча б 12 бійців на один день, 19 грудня.в День Святого Миколая. Та не вийшло, війна…
- Але війна цього не дозволила, мабуть вони з передової ?
- Ні, не відпустив. Я не думаю, що він навіть був про це поінформований, оскільки я не звертався до нього безпосередньо, але командири все таки не відпускали. Я готовий був розплатитися машинами, віддати їх, щоб ті хлопці вже поїхали. Я вже відправив на фронт 13 джипів, та більше 30 тон сіток, з морських тралів, так би мовити маскувальних, щоб захистити цих хлопців від осколків і дронів , але це не допомогло. Відпустили, лише одного…
Сюжет був такий на День Святого Миколая я зібрав жінок, які виїхали за кордон і вивіз їх у Карпати, на гірськолижний курорт у Мигово. Організував зал і навіть хотів запросити з Києва «Театр тіней». Знаєш про такий театр? Розумієш робив це на зібрані кошти з моєї пенсії в Україні зараз, теке кіно не фінансують, а обіцяні спонсором кошти крім слів не дали нічого. А діти й мами навіть про це не взнали, бо все що задумав старався зробити.
- Так, знаю.
- Фільм починався так – головний актор з фільму "Святий Миколай", якщо ви його бачили, мій друг Олександр Дірдовський мав бути серед тих дітей, дарував їм подарунки. Для цього фільму я зібрав весь реквізит і затупив подарунки для 400 дітей. Коли Олександр закінчив роздавати подарунки, до нього підходить дівчинка на ім’я Марійка і він запитує у неї: "Дівчинко, ти ще щось хочеш?". Вона відповіла: "Так". Святий Миколаю, дай мені на мить побачити тінь мого батька". Він відкриває ширму, а там стоїть 12 татів цих всіх дітей. На моменті, коли вони починають обніматись, цілуватись йдуть титри "Медовий місяць Перемоги".
- - Коли ви говорите про це, у мене мурашки по шкірі.
- Це був один з поетичних образів, але зняв я набагато більше. У Карпати приїхала мати з п'ятьма дітьми з Кропивницького і мені вдалось її чоловіка забрати з передової, з окопів на п'ятиденну відпустку до сім’ї . Це коштувало мені один джип на передову,скажімо справа була по бартеру. На цьому джипі він повернувся з сім'єю до Кропивницького, а потім знову на фронт. Це живе кіно, що сказати.
- Це справді дуже цікаво. Особисто, мені цікаво те, що відбувається за кадром. Тому що коли ти дивишся на щось одне в кадрі, а пізніше бачиш, що відбувалося за кадром, ти не можеш нічого вмістити в себе в голові.
-Ну подивишся, що я знімав, де я знімав і як я потрапив у кіноіндустрію. Можеш пережити, якщо в мене 2000 році , можливо не від кіно, а від іншого зупинилось серце, я помер.
- Як це сталося?
- Ну, буває...
- Зараз з вами все гаразд?
- Якби моє серце не зупинилось у Ватикані, і якби мені там не вкололи адреналін, я, можливо, ніколи б з тобою не говорив. У мене тут залізне серце, але там, зліва, я залишив своє серце, для поезії, його відремонтували, воно дуже добре працює, пишуться вірші. У мене є один фільм, який я почав у 2014 році і закінчив у 2019 році, протягом п'яти років я робив документальний фільм, який називається "Спогади про війну, за день до перемоги", ось такі мої нестандартні назви. У цьому фільмі я був режисером, автором і героєм. Дія фільму відбувається в Дебальцевому, де було найгірше в ті часи. Я вивозив поранених з Дебальцева на своєму кіноавтобусі - я віз дев'ятьох людей до Харкова і ми всі розмовляли в автобусі і вийшов такий фільм. А тепер я зняв фільм в Ірпені, що теж було цікаво, тому, що моя квартира мало не згоріла, і моя студія в Ірпені втрачена нащавжди..
- Ви самі з Ірпеня?
- Я там жив, у мене там була квартира.
- Ви були в Ірпені, коли почалася війна?
- Коли почалася війна, я їхав на мікроавтобусі до кордону Чернівецької області, в Порубне, щоб забрати першу групу ірпінців, яких вже евакували туди. Мені довелося взяти з собою ще одного водія, тому що мені одному було дуже важко, я був на колесах півтора місяці. Я рахував дітей, собак, котів, але не мам. Тому що чомусь до однієї дитини попадалися дві мами. Частину з них я вивіз до Литви, частину до Польщі, але більшість - до Литви.
- Як зараз поживають ті, хто виїхав з Ірпеня?
- Вони живуть безпечно. Якщо хочеш, як журналіст, можеш долучитися до зйомок мого нового фільму "Вигнанці". Вони вигнанці, тому що війна змусила їх покинути свої домівки. У хорошому і поганому сенсі, вони були позбавлені своїх домівок, своєї батьківщини і своїх родин.
- Так, я знаю це, бо маю багато друзів зі східних і центральних регіонів України. І всі вони наче щасливі, що більше не чують обстрілів, але вони сумують за своєю батьківщиною, за своєю мовою і за всім українським.
-Що, на твою думку, ми повинні були зробити, щоб ця війна не прийшла в наш дім? Я, наприклад, вчора каявся за те, що не зміг зупинити війну ще в 1985 році.
- Знаєте, я часто запитую себе, чому зараз, чому вона почалася?
Перше, що спадає на думку, це те, що нам дуже не пощастило з сусідом. А друге це звичайно мова, тому що до війни багато людей розмовляли російською мовою. Але, це я зі свого боку так вважаю, що мова зіграла певну роль у початку війни, хоча хтось може зі мною не погодитися. Насправді, коли я говорю про мову, для мене це завжди два бар'єри, які важко поєднати.
- Чи можу я допомогти вам їх поєднати?
- Так, давайте зробимо це.
- Слухай, як довго ти живеш у Литві?
- Один рік.
- За цей рік ти дізналася, яка найсильніша зброя литовців?
- Це те, що вони є членом НАТО?
- Ні, у них є більш потужна зброя.
- Це мова?
- Так, дуже добре.
- Я кажу, що все залежить від неї.
- Хай попробує хоч один москаль попросити їсти чи ще щось , йому дадуть, тоді по повній програмі.
- Так, це так. Якось я стояла на автобусній зупинці з друзями, і раптом до мене підійшла литовка і почала щось питати по-литовськи. Я розумію литовську, але не можу відповісти.
- Не задумувалася про те, щоб відповісти українською.
- Я могла би відповісти англійською.
- Ні, ця бабуся не розмовляє англійською.
- Я тоді про це не подумала нажаль.
- Я зробив литовсько-український словник і знайшов 300 схожих слів, наприклад, "дякую", а якщо у вас є 300 слів, а для того аби володіти мовою потрібно знати 2000 слів. І ці 300 слів українською вже є в литовській мові, і ти вже можеш використовувати ці 300 слів українською, щоб описати щось?
- Так, звичайно, можу. Але в моєму випадку, коли я почала відповідати російською, мені сказали: "Чому ти не розумієш литовської, говори литовською". Звичайно, я могла би відповісти литовською, але вони б мене взагалі тоді не зрозуміли. Тоді я зрозуміла, що литовці дуже цінують свою мову і не дуже люблять розмовляти російською, адже знають, що таке росія.
- Так, у них така любов до всього свого, чи не так?
- Так, це так.
- Знаєш, коли тобі буде потрібна тема, чи то курсова робота, чи щось інше.Чи ви таке не робите?
- Ні, дозволяють, але тільки на останньому курсі університету.
- О, ну, ти ще доживеш.
- У мене є дуже хороша тема про яку я прекрасно знаю називається «Як можна стати ще більше литовцем?". Є один цікавий чоловік, чудовий фотограф, який може дати вам багато інформації про Литву, яку ніхто інший не дасть. Але він вважає за краще говорити чистою українською мовою.
- Він так добре її розуміє?
- Ну, якщо він хоче говорити з тобою українською і буде ще крім того виправляти твої русизми, то означає, що він розуміє. Ти б хотіли з ним поспілкуватися? Він дуже витончена людина, а його дружина - відома актриса.
- Звичайно, мені цікаво.
- Тоді давай, я дам тобі координати, і ти зможеш виконати завдання. Так, як ти в нас на радіо перший раз , як гість. Або ким ти себе вважаєш?
- Ну, спочатку гостем, а потім побачимо.
- Ким би ви хотіли бути на радіо?
- Журналістом, звичайно.
- Тож давай одразу до справи, я тебе запитав, тепер твоя черга.
- Знаєте, в університеті кажуть, що перед виходом в ефір треба готуватися, але я сьогодні не готувалася.
- Я не викликав тебе на іспит, вибачте, ви готувалися весь час, поки жили в Україні. Тому давай.
- З вами українська хвиля з Європи , ти ведеш бесіду з Петром Оларом.
- Гаразд, мені це теж повторити.
- Ні, це не потрібно, я вже сказав . Тепер можеш запитувати, що хочеш на все відповім, від кохання до смерті.
- Коли ви говорили про кіно, про те як ви його знімали, як ви розмовляли з дітьми метерями, мені стало цікаво почути, що ви відчували як людина за кадром в цей момент.
-- Ти побачила, що ці одкровення викликають у мене сльози на очах. Я не відразу віддав цей матеріал на редагування. Кожне слово настільки важливе для мене, що цей метеріал поки лежить і я боюся його обрізати. Я взяв інтерв'ю у мами з Маріуполя, яка пережила всі маріупольські тортури. Вона і її чоловік - військові. Потім я дізналася, що вони з чоловіком були військовополоненими, і саме в полоні вона дізналася, що вагітна. Батько її чоловіка також був військово полоненим. Жінка поїхала через Росію до Литви, а потім до України. Зараз вона виховує хлопчика, і її чоловікові також повідомили про те шо. Я намагався витягнути того чоловіка через усіх своїх знайомих і навіть намагався залучити свого однокурсника Федю Бодгарчука, з яким закінчив ВГІК. Я вже пропонував їм гроші,машину, щоб вони дали мені цього бійця для кіно. Вони не погодилися, тому що це було для фільму. Я не знаю, як складеться його доля, але я маю намір продовжувати і я досі підтримую зв'язок з цією жінкою. Ми зняли її розповідь, коли вона підійшла до цекрви в Карпатах з дитиною, для того аби посповідатись в гріхах палачів, щоб ті палачі більше не грішили, от ті орки. Там є сильні образи. Взагалі, я намагаюся робити документальне кіно поетично. У кіно я прийшов у 1970 році, у велику кіноіндустрію, Іван Миколайчук привів мене сюди то був трамплін для мене. Навіть зараз я не можу себе оцінити скільки мені, то дало поштовху як хлопцю з села, щоб стати режисером.Насправді я давно знав, що маю схильність до режисури, спочатку закінчив факультет журналістики у Львові, потім не зміг потрапити до університету ім. Карпенка-Карого, але тепер мене двічі запрошували викладати в цьому університеті. Я сказав: "Ви мене образили, тепер я не буду у вас викладати".
- Я мріяла туди вступити.
- Я вже не мрію туди вступити. Я вже мрію відкрити власну кіношколу. Можливо, наступного року я відкрию власну кіношколу і буду навчати близько 15 осіб. Але це буде непросто. Творчі конкурси за гроші не пройдеш і з родичі вже ніхто не допоможе. Я обиратиму лише тих, хто має талант. За два роки навчання я хочу зняти три фільми з цими студентами. Сценаристи, режисери і оператори будуть навчатися разом, але до кожного звичайно буде індивідуальний підхід. Групи будуть не великі, по три-п'ять осіб і викладачі різні. Навчання проводиться англійською, українською та італійською мовами. Очікується, що литовці навчатимуться англійською.. З поваги до Литви я візьму 5 чоловік на навчання , 3 італійців і всі інші українці.
- Під час нашої розмови я помітила, що у вас багато різних ідей. Як вони з'являються? Як ви їх придумуєте?
- Коли я пишу поезію, мені потрібне натхнення. Багато людей там отримують натхнення від жінок. Але зараз я не буду ганятися за жінками з палицею, це було б несерйозно. Я отримую натхнення, коли мию посуд.
- Справді?
- Справді. Одного разу, коли я мив посуд, я знайшов ключ до вірша. Що потрібно для того, щоб вмерти? А ти знаєш?
Що потрібно для того, щоб вмерти…
Щоб вмерти треба народитись
Щоб жити, треба кожен ранок посміхатись сонцю,
вмиватись росою, та лише чистими руками прикрашати світ.
А ще треба закохатися до самозабуття і втративши голову від кохання, спопеліти на смерть. Та нажаль все це не можна вмістити в програму мого компютера.
- Це дуже мило! (Сміється.)
- У тебе є хлопець?
- Так, є.
- Хочеш переконатися, що він справжній?
- Звісно.
- Попроси його один раз вранці і тричі ввечері.
- Що саме?
- Попроси його прочитати мій вірш. Він простий, і ти швидко його вивчиш.
- Кохана Марія, я дарую тобі сонце в образі соняшника.
Я дарую тобі небо в образі волошок.
Я дарую тобі фату в образі ромашок.
А любов, ми щодня сплетем із троянд і снів.
- Я думаю, що мені потрібно написати цей вірш десь на картці і покласти його на тумбочку біля ліжка мого хлопця, і коли він прокинетеся я скажу йому, що це його молитва.
- Ні, молитва має бути справжньою, а це буде матвою для покращення.
- Насправді, може виникнути невелика проблема, тому що він не українець і не розмовляє українською!
- А хто він? Якої він національності?
- Він азербайджанець.
- Гаразд, це добре. Скажи йому, що він заговорить українською, коли в хаті появляться два козаки і скажуть: "Батьку, де гроші?".
- Він іноді розмовляє українською. Я маю на увазі, що він жив колись в Україні сім років і каже, що дуже любить Україну і українців, особливо місто Дніпро.
- Дуже добре. Де він навчається? Він навчається з тобою?
- Так, він навчається у Вільнюському університеті на глобальному бізнесі та економіці.
-Пізніше і з ним ще поспілкуємося! Я теж маю до нього кілька запитань. Я знаю більше азербайджанських слів, ніж ти.
- Це правда?
- Так, я знаю.
- Можете сказати декілька?
- Я не хочу. Ми з тобою переходимо від однієї теми до іншої.
- Так вийшло.
- Ти мене запитувала, чи можна зняти фільм випадково. А що, на твою думку, допомагає зробити хороший фільм?
- Випадковість.
- Правильно! Свій перший фільм я зняв у 1985 році. Я тоді щойно закінчив факультет журналістики, був телеоператором і редактором. Мене відправили знімати матеріал до Дня Перемоги, і я поїхав знімати чоловіка – голову колгоспу. Оскільки це було напередодні 1 травня, коли я приїхав, я побачив його дуже п'яного, пам’ятаю у нього було дуже багато медалей. Він мені не сподобався, тому я зателефонував на роботу і сказав, що не буду його знімати, а вони відповіли, що звільнять мене. Зрештою, мене звільнили.
- Але плівка у мене є і щось з нею треба робити. Тоді я натрапив на магазин, а я тоді отримував добові, тож купив пляшку горілки на ці добові. Хотів тоді напитися, я думав тоді, що потрібно, щось знімати, щоб мене не звільнили, адже тоді у мене вже була дитина, і мені потрібна була зарплата. Я не хотів з ним пити, тому запитав у селі, чи є ще витирани, і він сказав, що є, Петро, він возить гній у колгоспі. Я зустрівся з ним, ми добре порозумілися, і я сказав: "Петре, мені нема з ким випити за перемогу", у нього ще були огірки і сало, тож я сказав: "Давай вип'ємо". Потім я попросив його розповісти мені про війну, а він сказав, що не буде, тож я спробував знайти щось, що можна було б показати по телевізору. Він сказав, що зустрінеться зі мною в суботу, ми мали кудись піти. Мені на сюжет дали 120 метрів плівки, це рівно 10 хвилин.Неможливо зняти фільм на 10 хвилин чорного матеріалу.
Мені подобалися поетичні кадри, тож я почав знімати, як він ходить по землі у взутих чоботях, заходить вглиб поля і починає копати яму. Я наблизився до нього, щоб глядачі зрозуміли, що він копає колодязь. Потім, коли він вперше добув трохи води, він дав її хлопчикові, і той почав пити. Я ж режисер, тому сказав: "Хлопці, нудно пити воду з брудного глечика". А тут поруч двоє дітей пасли худобу, і я кажу: "Віднеси воду своїй бабусі". Вони віднесли воду бабусі, і вона сказала: "Ця вода добра". А я відповів: «Для тебе вона добра, але мені потрібен образ». Я сказав бабусі, щоб вона влила цю воду в тісто і замісила хліб. Потім внучка взяла дитину і викупала її в цій воді. Потім бабуся вилила воду на руки чоловіка, щоб той вимився після поля, це все було для того, щоб я міг зробити такі кадри як для фільму. Потім ми знайшли його піджак і медаль, він одягнув їх, і ми пішли по селу. Весна тоді була сухою, коли ми гуляли я побачив потріскану землю, тому вирішив, що чоловік має налити туди воду. Я використовував широкий об'єктив, щоб показати все, по малу я відходив, щоб люди могли бачити чоловіка, який стояв у центрі села. Тоді я вирішив написати текст і розповісти його історію - це був 1985 рік, радянська епоха, тоді переважно розмовляли російською. Я в той час відчув, що можу зняти фільм. Я написав текст до кадру, де чоловік ллє воду. Я досі пам'ятаю його.
- Будь ласка, повторіть його.
Жаждаbfkju томила бойцов, немцы захлебнулись третьей атакой….
Він стоїть під меморіалом «67 фамілій». Я міг би закінчити фільм там, але у мене залишилося ще 30 метрів плівки. Наступного дня, тобто в неділю 1 травня, приїхала делегація з головним. Зустрічали делегацію хлібом-сіллю. І я з Петром із цим глечиком. Глечик - це наш оберіг. Коли делегацію привітали, я попросив Петра вийти вперед і дати їм попити води, щоб вони спробували. Я розвернувся і зняв, як вони п'ють воду, а фільм закінчився кадром неба і сонця. Фільм називався " Спрага до життя" і був визнаний найкращим фільмом Радянського Союзу, а мене звільнили з роботи; у 1986 році я пішов навчатися до ГИГ.
- Це була дуже цікава ідея і дуже цікаві зйомки, я не знаю, що додати. Це все сталося випадково, особливо глечик і вода.
- Розумієте, так само випадково ти потрапила до нас на радіо.
Ось і перший успіх в професії журналіста. Хороший журналіст - це той, хто гарно слухає.
- Я дуже люблю слухати людей.
Діалог вели:Петро Олар - кінорежисер, Чехія та Марія Дзюба - студентка м. Вільнюс, про кіно, з назвою ЖИТТЯ
