ПЕТРО ОЛАР: НОВЕЛИ МАМИНОЇ ХАТИ

20 Червня, 2021


НА СВІТЛИНІ ХАТА ІВАНА З ПОГЛЯДУ ПТАХІВ, ЩО СКОРО НА СВОЇХ КРИЛАХ ПРИЛИНУ ДО РІДНОЇ ДЕ ПРОДОВЖУ ПИСАТИ КНИГУ...

ПЕТРО ОЛАР: НОВЕЛИ МАМИНОЇ ХАТИ
Ці новели я написав за одну ніч, 2 червня, у маминій хаті. Їх,збирався показати Івану Миколайчуку, бо тоді вже вчився у ВДІКУ, на режисерському, та не встиг, він через 60 днів. пішов за межу Вічності, для нас не стало Івана. Ось уже 33 роки, як до рідної хати в Чортарії не приходить фізично Іван, але він там є у наших серцях і душах. Залишився живим сере живих у фільмах....Й хїочу зараз най буде запізно принести ці новели, які майже не друкувались, а були лише видані в одній моїй книзі невеликим накладом зразу після смерті мами. Вона, так і не читала, їх за життч, хоч можу назвати Маму співатором цих новел, і взагалі всього що пишу й, знімаю. Магніт її любові тяге мене завжди до рідного порога, туди, звідки зробив перші кроки у світи. щоб обов"язково повернутись....

НОВЕЛИ МАМИНОЇ ХАТИ
П О Р І Г..........................................
Скільки їх в нашому житті: високих, низьких, далеких, близьких.До одного можна ступити крок, а до іншого можна йти все життя і так ніколи не дійдеш. Оця відносність порога над рівнем моря і збиває нас з праведного шляху. Тільки порою втрат і живої болі ми розуміємо, на жаль дуже пізно, що відлік рівня не тільки моря , а і нашого життя, починається від порога маминої хати, а вже потім переростає в море життя, в рівні нашого сходження. Скільки в моєму грішному житті не було сходинок та найголовнішою є поріг. Поріг сільської хати. Він стрічає вперше і провожає востаннє. Скільки памятаю себе ніколи не наступав ногою на поріг. Якось так складалось, що завше його переступав. А сьогодні, чому саме ця дрібниця цього снігового дня так врізалась в память і вже не полишає мене. Сьогодні я зоставив слід правої ноги на порозі. Хотів було запитати чому ?, але в кого... Чому я порушив цю грань, А взагалі, чи ходив я по грані. Можливо якраз чітка грань є точкою відліку. Я згадав, як колись в дитинстві, вивчаючи геометрію життя, залазив на дах і сідав на самий гребінь. Гребінь - це те, де переломлено дах, де закінчується сходження і почався спад. Ще тоді я зробив для себе відкриття - хто ходить по гребню, той бачить два крила даху, що готовий птахом злетіти ввись. У гребні даху є якась поезія для художників і сажотрусів. Я сиджу, спустивши ноги на різні боки світу і думаю : Так, тут на гребні стрічаються вітри, Південний зігріває північний. Тут народжуються діти вітру маленькі вихори. Два дими від димарів, що зліва і справа, сходяться тут, щоб разом піднятись в небо. Тут на грані сходиться любов і ненависть двох площин даху. Як важко в житті відчувати ту чітку чисту грань. Дуже просто відчути запах меду в горщику з медом, а от відчути ту границю, де починається запах меду в саду, розпізнати невидимі ворота бджолиного царства - це вже мистецтво на грані таланту. Не всі пасічники володіють ним. Але я мав щастя стрічати таких людей. Жаль , що більше немає їх на землі, вже вмерли. Більше не знаю. Немає ніякого мистецтва в простій полонинській ватрі. а ось побачити границю, де закінчується пітьма і починається світло. Я так і не зумів цьому навчитись. Людина не може , як без повітря, так і без границь, бо аморфність це вже не життя. Життя має свої виміри.
Чоловік шукає границь скрізь, в пустоті, в достатку, навіть у Всесвіті, де і лінії горизонту не знайти. Властивість грані - притягувати до себе. Вона підштовхує нас на ризик, захоплює жінкою, вогнем, дає наснаги в мистецтві. Грань порога маминої хати теж нас тримає все життя, за тією різкою лінією є щось солодке, ніжне, ласкаве. можливо давно забуте, але воно в крові. Так чому я наступив на цю грань ? Можливо щось сталось ? Ні! Ні!
Тільки не це... Цю мить важко переживають у всьому світі, Можливо мама трохи прихворіла, тому і не зустріла, двері не відкрила, а я так звик Ось і наступив на поріг і тільки зараз помітив, які стерті грані в нашому порозі. Він такий звичний поріг, з моїм слідом, старіший за мене, поріг маминої хати зупинив мене, а попереду був простір, який закривали такі рідні, дуже рідні і дорогі, ті що вели мене в світи і ніколи не закривали собою зворотній шлях, Стояли так звично, як завжди здається чогось чекали мовчки такі рідні...

Д В Е Р І.........................................................................
Вони вели в храм мого народження, до місця де колиска допомогла відчути рух Землі. Я стояв перед ними і тільки тепер згадав, що хоч летів з другого краю світу, звідти де вічна зима до маминого тепла і ніякого їй не привіз гостинця. Часу не було, все залишав на потім, поспішав. Та причин можна видумати сто , а подарунок треба було один, невеликий як сама увага. Щоб тут зараз придумати , де його взяти ? А може мама не знають, що випав сніг. ось візьму в руки , принесу і справді зрадіє. Як мало нашим мамам треба. Спочатку сніжок в моїх долонях швидко розтавав, а потім все менше і менше танув бо в моїх руках вже не було того тепла, Я був навіть зрадів, що все вийде як задумав. Я вже знав, що спитають мама як ввійду в хату: Чи не змерз ти в руки синку ? Ні, мені зараз здалося, що немає нічого теплішого за цей сніжок, який я міг нести в подарунок мамі. Я був впевнений, що таку кількість тепла
не віддавав жодному подарунку і це мені надавало сил і снаги, я нітрохи не мерз, Я був як молоде деревце, в котрого соки грають безперервно. Здавалось я грів весь сніг на Землі. А тепло моє відходило в цю грудку білого снігу, щоб хоч сльозинкою води капнути на землю. Мені ввижалося, що йду я Колимською трасою, туди до її початку чи
до її кінця, за тисячу кілометрів і несу цю саму грудочку снігу. Час від часу зупиняються машини і запрошують мене в кабіну. Напевне з боку це виглядало дивацтвом: йде людина серед снігової заметілі, білої імли, скаженого холоду, і несе в руках сніг. Один раз я прийняв запрошення, сів до машини, а сніг почав скапувати на підлогу кабіни.
- Ану викинь. Ти що не теє...? Чи бува з глузду з’їхав ?- суворо сказав шофер. Більше я вже на машині не їздив. Мене діймала думка, а скільки своїм теплом я міг би розігріти снігу ? Важко підрахувати, Бо навіть кожен ранок, беручи руку друга, чи просто людини, що з цієї митті стає знайомою, ми не вимірюємо калоріями тепло, що віддаєм. Все пізнається в порівнянні. І тільки коли я доторкнувся до ручки дверей, то зрозумів, що вона є той самий еталон холоду, Двері неохоче відчинились і так страшно, наче похоронний плач, заскрипіли. Від чого, і чому риплять так страшно двері ? Мабуть чим рідше ми їх відкриваємо, тим болячіше їм.

П І Ч ..............................................................................
Цей постамент мого дитинства приріс у правому куті маминої хати.
Скільки теплих спогадів таїть в собі ця споруда, придумана людьми на день раніше за хліб, Чому так мало пісень складено про піч...? А скільки їх на ній співано-переспівано, а може навіть і складено, що дістали крила й імеюються зараз народними, а народились вони на печі селянської хати, не у якісь там роки, а у віки, що переживає наша піч. На цій печі я чув найкращі казки світу, Це мій аеродром мрій. Скільки мені тут обіцяли... Я навіть просив, що хочете обіцяйте мені, бо обіцянка це якась перспектива, до якої хочеться йти.
Люди йдуть до церкви частіше тому, що там їм обіцяють безсмертя! " Обіцяй мені вірність, вічно ,завжди, на все життя !"-так молять і заклинають закохані, Вимагаючи щодня, щохвилини, кожну мить, після кожного цілунку. Обіцяй мені в цій далекій життєвій далині - мене і тебе, нас обох, нас разом, в цій далині на віки вічні... Нехай звучить це як молитва, чи заклинання, все одно в багатьох випадках хочеться кинути собі наперед три запасні рятувальні круги. Хай на них буде написано: " Можливо", "Напевно", "Май надію"..., а може на одному з кругів будуть просто крапки... Піч була холодна. Цілу годину минуло, як я розклав вогонь і в роздумах чекав маму і тепла. Якісь незрозумілі закони фізики властвують над цією спорудою в якій люди навчились випікати хліб і варити сталь. Піч не зігрієш теплом тільки від вогню з середини. Потрібне ще якесь тепло, десь там дають його руки сталевара, а тут маленька постать мами, що так собі сідала на піч, робила якусь роботу і гріла її своїм теплом. Для мене це відкриття було більше як відкриття закону земного тяжіння. Якийсь парадокс, але від Землі ми відриваємось важко, а від мами так звично і
закономірно, як падає стигле яблуко під вагою зернин, що хочуть знову прорости деревом. Ой як ми завинили перед піччю, не занесли її до Червоної книги, а так собі міняєм на бездушні батареї. Поростіть мамо... , більше не буду...

В І К О Н Ц Е ................................................................
Воно було моїм першим телевізором, маленьким поряд з краєчком печі, таке собі, щоб дивитись і бачити. Я знову дивлюсь в замерзлі шибки і бачу трохи не в фокусі своє дитинство. Спитаєте чому ? ... А за вікном темно, і в темноті легше фантазувати, та й дорогу в темряві краще знаходити. Вдень більше тривожать якісь сумніви. Я також в
житті сподівався на сліди тих, що проходили до мене по цій дорозі, і думав, вагався, чи ця- це дорога, чи ні ? А чи були вони мудріші, ті що пройшли по цій дорозі першими ? Цього я не знаю і зараз. Я вірю, довіряю людським слідам, але після кількох кілометрів, бачу, що вони повертають назад. Так чому я йду ? Виходить, що шлях цей нікуди не приведе ? І де його початок ? День завжди приносить нам якісь розчарування. Легше знаходити дорогу вночі. Тоді я надіюсь тільки на себе. У мене немає більше ніяких орієнтирів. Є тільки я і ціль. День - це завжди досвід других людей, а вночі існує тільки мій досвід і моя дорога. Коли я йду вночі, я намагаюся обходити і не дивитись у вікна, що залиті світлом. Осліплений ними більше нічого не бачу. Тоді стаю немов старий пес, що втратив нюх. Я боюся і обходжу освітлені вікна стороною. У важкий для себе час зробив відкриття: якщо хочеш ствердити себе - іди в темряву і нікого з собою не бери. Все можна в темноті згубити, а себе обов’язково знайдеш. З тобою твої ноги, вони тоді розумні і слухняні. Їм зрозумілі і непомітні каміння, калюжі і тріск сухих гілок. З тобою руки твої - протягни їх направо чи вліво, доторкнися до дуба і ти ствердишся. З тобою твої вуха і очі. Навкруг тебе пітьма, а ти йдеш до мами... Чого тобі ще треба ? Від світла фар машини, що ковзнули по вікну,
я побачив красу морозного візерунка на шибці. Придивився пильніше і впізнав на холодному склі очі... Це вони, мамині очі... Ні , то теплі сліди їх погляду, що виглядали мене і залишили слід на склі віконечка в моє дитинство.

Ф О Т О Г Р А Ф І Я .................................................................
Якийсь страх напав на мене. А чи знаю я свою маму ? Здається чим далі, ми стаємо все менше знайомі. Багато в своєму житті я говорив з чужими людьми, а чи був у мене час поговорити з вами, мамо ? Якось все не виходило,
відкладав на потім, думав встигну ... Отак зустрічались, прощались.... Чому саме зараз в пору чекання, я чітко побачив щось таке раніше незнане. На диво я не помічав звичних зморшок біля очей, як і не бачив потріскані
від роботи руки, а очі, її очі, як вони схожі на мої. Правду кажучи, я жодного разу її голови не погладив.
Пам’ятаю її в ті поодинокі дні, коли святкували якісь події в її житті. Родичі тоді їли, пили, говорили про гроші, а вона, немов бджілка все метушилась , щось робила навіть в своє свято. І ніхто не помічав, які в неї натруджені руки, яке в неї красиве волосся, що так стійко бореться з сивиною, які в неї чисті очі, що мабуть виплакані
чеканням, і як вона потребує любові... Ніхто не запитував: Що вам треба, мамо ? Чим допомогти ? Може просто
довше побути з Вами... В той час всім було не до цього... Здається того разу я не підійшов до Вас, мамо, не обійняв ніжно за плечі, не сказав Вам доброго слова, а лиш так звично привітав, як чужий чужого. Тільки тепер я запитую себе - чому ? Чому не знайшов часу щоб зупинити плин часу, щоб більше не віддалятись. Потім було моє весілля. Клопоти, діти, робота, турботи і як завжди - не було часу. І ось сьогодні на мене напав цей страх - як у сні , але
на яву на мене дивились з фотографії двоє молодих людей. Праворуч то був я, а зліва - молода, майже моя ровесниця. Невже фотографи, яких я вважав заробітчанами, зробили добре діло, Я дружив з багатьма чужими людьми, мав безліч знімків з ними, а рідній матінці так і не погладив голову, - я ж уже виріс... На мене напав такий страх, що здається заговорила кров, а може й серце. Голос був десь глибоко і звучав в темноті, там де на стіні висіла
в рамі від картини - фотографія... А мами не було... Я чекав.

Л И С Т И .......................................................................
Як тільки зійшло сонце нової днини, я знайшов в скрині листи. Листи до мами від єдиного сина. Ті, які я ніколи не писав. І були вони вкинуті в райцентрі і так з любов’ю зберігалися, що я міг їх
лише прочитати:.... Добрий день мамо ! Сьогодні порізав пальця то багато писати не можу. У нас така зима, що аж душу холодить, Дякую за теплі панчохи, що прислали, а горіхи всім хлопцям сподобались. Здається я тільки сьогодні зрозумів, що в світі все описується в коло, воно вічне. Бо всі наші мандри теж опишуть чергове коло, щоб знову вернутись до свого витоку, до Вас мамо. Будьте здорові! Чекайте, скоро напишу більше Мамо, оце знову пишу Вам лист, Скучаю, Знаєте, було колись, оце зараз пригадав, як ви зривали з дерева груші з росинкою і приносили в хату до схід сонця, ставили на стіл і йшли доїти корову, А яке то було смачне молоко. Зараз оце порошкове, що п’ю навіть порівняти гріх. Одні згадки. Немов далекі спогади дитинства, що залишаються в пам’яті назавжди. Добрив вечір мамо! А у вас мабуть ранок. Оце уявіть собі як далеко забрався. Я жив здоров, працюю. Готуємось до сезону, ще місяць два і почнем мити золото, Ото вже і побачу яке воно є насправді. Але тут його чомусь називають так холодно - метал. Мене призначають бригадиром. Хлопці самі запропонували. А коли довіряють, значить і працювати буде легко. До морозів важко звикати, а так майже до всього звик. Навіть до того, що коли Ви стрічаєте сонце, я лягаю спати. Бувайте здорові і пишіть... Запитуєте чи бува ще не женився і чом так рідко пишу ! А як я можу без Вашого благословення, мамо, женитися ? Хіба ви не заслужили отого весільного ритуалу пошани. Ви за свої муки, мамо заробили навіть більше ніж канадська хустка. Ото зароблю багато грошей, куплю кооператив, а тоді мамо, й за живем. Я Вас в місто заберу, на машині кататиму, обідати мамо возитиму в ресторан. Що схочетеся будете носити. Ото за живем ! Передавайте привіт всім сусідам і знайомим, пишіть хто народився, хто вмер, бо я хочу знати всі сільські новини. Будьте здорові, пишіть... Цілую... син ....

І Г Р А Ш К А..................................................................
Її я знайшов на дні скрині, там де завжди ховають щось найдорожче. Отак за стільки років і зовсім не змінилась. Така собі дорога, як в дитинстві. Як не дивно, але наш стан передається речам і предметам. Ми заражаємо їх
своїм потенціалом. Річ , а тим більше іграшка, ніяк не може бути одинокою.Одинокістю ми заразили її. Якщо ти кидаєш дім де був одиноким, одинокістьв ньому залишається і коли прийдеш знову, вона на тебе вже чекає. Ось і зараз я бачу як одинокі стільці, лава , подушки і ...Та хто більше всіх одинокий ? Це маленький іграшковий хлопчик. Забавка мого дитинства. А може і правда, що речі і все навкруг було колись живим, одинокість їх загубила. А іграшка так береглась для внуків і на тобі... А що з мамою, спитав я у хати ?

2 червня ( ніч на вівторок) 1987р. с. Клинівка.(зараз село Панка)

Світлини з мого найдорожчого архіву, який завди зі мною. Друкується вперше... МАМА.і Я...
Р.С. Якщо вчора забули привітати свою маму, не пізно це робити щодня зранку.... Здоров"я нашим матерям і радості , Щоб вони плакали тільки від щастя, а не від болі як ми живемо, чи від байдужості забуваємо відкривати їх двері. Будем достойні найвірніших і найкращих жінок у світі...

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
ПАРТНЕРИ
Допомога біженцям і мігрантам, консультації з питань захисту у кримінальних справах та представництва у сімейних спорах

+38-097-752-51-77
consulting@lawargument.com
ГАЛЕРЕЇ
Наші митці в галереї Європи
Купуй українське
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram