ЖИВІ У МОЄМУ СЕРЦІ
ЕСЕ ТА СПОГАДИ
(МОЖЛИВІ ІНТЕРВ’Ю ТА ДІАЛОГИ З ДРУЗЯМИ, ЯКІ НЕ МАЮТЬ ЧАСУ НАПИСАТИ КНИГУ В ПАМ’ЯТЬ ПРО ГЕНІЇВ ТА ПРОСТИХ СМЕРТНИХ, ЩО ЯК АТЛАНТИ ТРИМАЮТЬ ПЛАНЕТУ УКРАЇНА).
ІВАН МИКОЛАЙЧУК
Він прийшов і пішов з мого життя як у сні, вночі пришов в морозну зиму 1969 а відійшов з дощем літом не попередивши мене в Москві де я став студентом ВДІКу - 3 серпня 1987 року, у 46 років. Я плакав в гуртожитку кіноінституту у 812 кімнаті бо немав за що приїхата на похорон друга і вчителя любові до Буковини і кіно…
Народився Іван, бо так мало статись по Божій волі і в Любові, яку Катерина носила в собі аж до 15 червня 1941 року. Вона не знала, що і і на Буковину через 7 днів прийде війна. І Бог дасть їй сили в с. Чортория Чернівецької області Привести на світ та в свою багатодітну сім᾽ю, ще братів та сестер Івану де він був четвертою дитиною з 13 дітей народжених в родині Миколайчуків.
Доля і його погляд на світ дарували Івану успіх. Зеленоокий Іванко вирізнявся талантами, тому відрядили батьки його до музичного училища, хоч не знав жодного нотного знака. Його прийняли до класу баяну: грав на інструменті одного хлопця, кожного дня Іван їздив додому.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. 1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
А в кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики “Двоє”. В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, не доказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка “Тіні забутих предків”, яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука. А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам’ятовувався в більшості картинах.
Запам’ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого.
Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий.
“Коли нинi запитали, у Лариси Кадичникової, великої акторки і партнерки у багатьох фільмах « Івана Миколайчука, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків”, вона відповіла твердо: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!”. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — так сказала Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з “Тіней…”.
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіно, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру. Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись!
І моє знайомство з Іваном, Вчителем, Сусідом, Актором, Режисером, Сценаристом , Іваном Васильовичем, але було коли ставити запитання – Ти мене поважаєш було зайвим, то залишався він Іваном. З яким на горі коло нової хати годинами можна було обговорювати сюжети життя, чи то незняті фільми або незіграні ролі Івана Миколайчука.
Цього року, як і минулого я не зміг прийти до хати Івана Миколайчука в Чорторії на рідній Буковині,,, Я зміг прилетіти птахом, до його душі, від іскри якої в далекому 1970 році зимового вечора на перевалі Шурден загорілась моя любов до кіно, так ло його величності кіно якому присвятив все своє свідоме життя, і у професії цього дивлсвіту вже більше 50 літ. Та зараз не про мене, а про великий феномен Генія зяким не раз пересікались наші паралелі. В ту холодну зиму 70 я з Вижниці від готелю запрошений Іваном Васильовичем в операторсьеому автобусі поїхали туди де мала творитись диво Білого птаха з чорною ознакою. Я не міг вже тоді в очікувані вечірнього режиму чидіти склавши руки. Підносив штативи й тнші ящики асистенту Олександру Найді, старався побачити очима те чого шукав через візир камери Вілен Калюта...
І ось звучить команда акторів в кадр.... По глибоеому снігу і в лютий мороз карпатської зими в білому кожусі привели ДАНУ - Ларису Кадочнікову, а в сеігу на вершині стояв , як Бог Василь Симчиш. В ції містиці і арезії Дана лякалась а Василь Симчиш, батько, священник якого не впізнала донька промовляв, Не лякайся я не бог...
Роки витирають багато з нашої пам'яті, та щось залишається... В цій моїй сповіді на відстані тисячі кілометрів з українського берега Балтії згадаю,як вночі після прохоходів Івана глибоким снігом та зйомок режимних по світлу кадрія, які на жаль не війшли до фільму. Тоді я попросив висадити мене на повороті в Бергометі, бо там серед ночі буде робочий автобус, а мені ранком в школу то не можу з друзями кіношниками операторської групи до вижниці у готель де б точно знайшлось місце. Від попороту до своєї хати в Панці дійшов під ранок, в мороз і сніговими заметами було нелегко подолати біль як 25 кілометрів. Мождиво то і було моїм хрещенням в професію. І це запамяталось, як і багато деталей життя в літній екпедиції "Білого піаза..." В Розтоки та інші локації Путильщини. Всю експедицію провів у групі допомагав і бав асистентом у асистентів,,, Дякую світлої пам'яті Юрію Іллєнку, Вілену Калюті, Олександру Лену, Сашку Найді, які дозволили і допомогли залишитись в групі і отримати фундамент моєї майбутньої професії, що через 15 років зняти і показати на весь світ фільм СПРАГА ЖИТТЯ, що став кращим документальним фільмом Радяеського Союзу на ЦЕ у програмі Документальний екран Робетра Рождественского. А всі люди які зустрічались, на моїй дорозі в кіно при житті були моїми друзями, а заоаз є світлими ангелами, що дають сили і снагу творити українське кіно далеко від рідних карпат у прагматичній та ситій Європі...
Мабуть моїм спогадам зараз не час, порертаймось до Івана до його хати... Там я ні разу не виголошував промов, коли бував чи привозив друзів то мовчав, або молився з отцем Іваном та Оксаною Рибаруками, з Криворівні, як в хаті Івана Миколайчука правили панахиду, а на крупному плані руки Оксани блиснув перстень, той самий яким у фільмі «Тіні забутих предків» вінчають Івана. Скажете містика – ні, то гуцульщиною переповнене все життя Миколайчука.
"Усі хреститься, а він молиться". Хто сказав цю фразу про Миколайчука? Ніхто не знає. Її повторював Іван Миколайчук. У фільмі "Камінний хрест" є момент, коли родина Дідухів виходить із хати, то один з кінокритиків помітив, що всі герої хрестяться, а Миколайчук молиться.
Українське поетичне кіно, або Чому "Вавилон XX" Івана Миколайчука став культовим
Хочу вас запитати про особливість акторської методики і про акторську сутність Івана Миколайчука. В чому його особливість?
Дослідник Валерій Фомін спитав Миколайчука: "Як ви граєте? Проживши на екрані так багато найрізноманітніших ролей, чи виробили метод роботи над роллю?" Іван Миколайчук відповів, що йому перевтілитися на екрані в іншу людину легше, ніж розповісти про те, як це робиться. В роботі над роллю зустрічається багато речей, які не піддаються раціональному поясненню. "Тут надто багато темного, несподіваного, незрозумілого навіть самому собі", - казав він.
Тому важко аналізувати, раціонально розбирати, як він це робив, але я спробую. Миколайчук у 1973 році надрукував статтю "Актор: проблеми і турботи", в якій показав, що усвідомлює, що акторська професія набагато давніша ніж професія режисера. Миколайчук розумів цінність цієї професії, що без актора режисер, вибачте, ніхто і нічого не зможе зробити. Але водночас з цим, Миколайчук, відомий на весь світ актор, не страждав на зіркову хворобу. Він був людиною, яка в спілкуванні була людяною і доступною.
Крім того, я б виділила його творчу фантазію. Він мав багато задумів. Про його творчий підхід у роботі над роллю говорили у своїх спогадах і Юрій Іллєнко, і Сергій Параджанов. Ну, і потім інтелект. Це людина, яка багато читала, відчувала себе вільно в середовищі письменників.
Його здатність створювати неповторну ауру - це теж належить до творчого методу, яким він користувався. Це за аналогією Довженка, який міг зачаклувати актора.
Ще він мав філософське ставлення до подій, явищ, життя. Він відмовлявся грати негативних персонажів. Це не його було. Ви знаєте, що Леонід Биков теж відмовлявся, казав, що це не його природа. Так само Іван Миколайчук. Він розповідав, що коли Віктор Івченко у 1965 році пропонував йому в фільмі "Гадюка" роль Вальки Брикіна - бандита та гвалтівника, - то він переховувався. Не хотів грати, але Івченко його вчитель, і зрештою він погодився. Він зіграв прекрасно цю роль. Тільки не лицедійством, а мімікою.
Риси, про які говорю, становлять цілісний портрет Миколайчука. Можна говорити, що це було його методом роботи.
Іван Васильович закінчив Чернівецьке музичне училище, чи мріяв він стати музикантом? Він був дуже музично обдарованою людиною, як і вся його родина. Іван народився в 1941 році, і у 50-х роках активно був залучений до художньої самодіяльності. У сільському клубі грав у виставах старих дідів. Оскільки тоді ніхто не хотів з дорослих виконувати цю роль, на неї брали дітей. Миколайчук був високого зросту і залучався до вистав. Навіть пригадую з його розповіді як він керував танцювальним колективом клубу глухо-німих. І там танцювала цікава поетеса яка не чула звуки…. , але писала вірші…
Іван попросив її дати прочитати вірші, вона відписала що дасть коли він покаже їй свої вірші. Іван поспішив відписатись , що не пише вірші і отримав від дівчини в записці вердикт: « тільки підла та зла людина може не писати вірші» . На мене цей епізод справив велике враження і я продовжив писання віршив, хоч післи одного випадку хотів полишити. А у Івана цей епізод став добрим уроком для творення поетичного кіно.
Зараз знову яскраво постають перед очима сцени та кадри з цілої експедиції в село Розтоки на Буковині знімальної групи «Білий птах з чорною ознакою
У Івана Миколайчука з фільму “Білий птах з чорною ознакою”, що побачив екран аж в 1971 рроці починається нова сторінка у творчості не тільки як актора — він стає ще й сценаристом.
А для мене тут витоки ріки Любові та творення кіно, літератури й покорення інших муз у всесвіті тому який 50 літ мене ловить, а магнітне притяжіння має лише Буковина та село Панка недалеко від Чорторії.
( Далі буде, але сьогодні віддам шану найголовнішій жінці в моєму житті, якої на жаль вже нема, Я став сиротою який так і не викарбував на могилі рідної та дорогої мами свій вірщ. що сподобався їй при житті. Ось ці рядки,
МАМІ
Усе на світі можу я віддати,
Коштовності та діаманти осяйні,
Але щоб тверпдо знати....
Твоя сльоза , була остання на Землі
Петро Олар
Р.С. Настурною публікацією будуть НОВЕЛИ МАМИНОЇ ХАТИ...
More Записи for Show: Радіо Українська хвиля з Європи
