Усiм жiнкам та дiвчатам, якi захищають наш край вiд ворога, присвячуiться. Нехай Бог береже вас!

Сердце жінки - Євдокія Макаренко.
Роман, який народився з повісті.

Наталка
Дніпро. Могутнім руслом проліг він через прекрасний край,
що вабив своєю різноманітністю і загадковістю. Його глибокі сильні води водночас відлякували й манили своєю чаруючою сивиною.
Старий і сивочолий, він зібрав у собі історію віків. Які таємниці
охороняє він своїм стомленим поглядом, в якому читається розум,
безстрашність, повага й міць? Яких людей носив своїми ревучими
порогами, що славилися своєю підступністю щодо невігласів, котрі
не вміли поважати його сивину і старість, і спокійною підтримкою
для тих, хто завжди сміливо дивився у вічі смерті, але ніколи не ризикував надарма?
Високі скелясті береги ще таємничіші. В тих кам’яних схилах то
там, то тут можна було знайти невеликі розщелини, котрі виводили
в неглибокі печери, де можна було знайти пристанище подорожньому, але лише ті, хто неодноразово побував у тих місцях, могли знайти дорогу до таємничих заглибин. Порослі мохом та густим чагарником входи завзято охоронялися від чужого ока непроханих гостей.
Жодна людина не могла б похвалитися, що знає ті таємничі
сховки. А вони ж і справді таємничі, бо можна було жити поряд
із ними й навіть не здогадуватися, що є місце, яке зберігає в собі й
загадку минулого, й можливість надати пристанок перехожому чи
сховок від ворожої навали…
А які ж мальовничі у вишневих садах розкинулися берегами
села! Одні більші, інші менші. Але однаково барвисті, прибрані в
цвіт мальв та чорнобривців, прикрашені кущами калини… Ці поселення схожі на дівчат, що намагаються привернути увагу парубочу
до своєї вроди. Ніби змагаються поміж собою в своїй красі. В того
Серце жінки
5
хатинки біліші, а в того ще й стіни поцятковані малюнком, а там садки буйніші – що й казати. Краса! Очей відвести сил немає.
На одному з берегів Дніпра розкинувся невеликий хутір, що
уміщував у собі лише десяток хатин-мазанок. Це було поселення
вільних козаків, де вони жили разом зі своїми сім’ями, залишаючи
їх лише за покликом сотника. Ці чоловіки були схожі на ту могутню ріку, що пропливала поряд. Такі ж міцні, широкоплечі, горді і
нездоланні. Вони готові були протистояти яким завгодно навалам.
Здавалося, що саме стосилий Дніпро й був їхнім пращуром, що то
він наділив своїх нащадків силою незміряною, що то завдяки йому
козацький рід отримав гідну славу синів свого народу.
На окраїні посеред густого вишневого саду у вінку із барвистих
мальв та чорнобривців стояла, мов пишна панна, біленька хата. Вона
трохи виділялася своєю охайністю і достатком. Лише поглянувши
на неї, можна було сказати, що тут живе старший над хуторянами.
Та так воно й було.
Семен Вернидуб був на хуторі громадським отаманом. Чоловік
уже котрий рік підряд обирався на цю посаду, а тому добре знався
на своїх обов’язках і вірою та правдою служив чесному люду християнському. Хуторяни його поважали за сміливість, справедливе
судійство та розуміння. Кожен – від старого до малого – знав, що
отаман завжди вислухає і порадить на совість. Йому довіряли й касу
козацьку, й останнє слово завжди залишали за ним.
Маючи власний дім, Семен привів до нього й дружину, що була
дочкою такого ж вільнодумного козака, як і сам. Високий, гордий,
широкоплечий, цей чоловік вирізнявся своєю веселістю, а тому не
одна дівчина сохла по ньому. Особливо вабили чорні пишні вуса, що
були завжди акуратно підрізані, та те, як він хвацько закручував за
вухо оселедця. Та лише чоловіки знали міцну важку руку Семена. В
бою йому не було рівних. Як махне шаблюкою, то міг розсікти ворога навпіл аж до сідла. Вправний і поважний козак, він був гордістю
своєї сім’ї, бо ще батько з дідом воювали з татарами і гордо несли
своє чесне ім’я.
Та й дружину вибрав собі під стать. Параска походила з достойного козачого роду. Була освіченою розумною жінкою. Коли
чоловік із козаками їхали на збори чи вирушали в похід, вона пе-
6
Євдокія Макаренко
ребирала на себе всі обов’язки громадського отамана і вправно,
по-господарськи, виконувала обов’язки чоловіка. В одній із мазанок хутора жило четверо скалічених козаків, що виконували нескладну роботу, щоб внести й свою частку до спільної праці, але
жоден з них не намагався оспорити прав цієї красивої ставної жінки, що часто наводила лад між людьми, взявшись в боки. Не соромилася жінка й кулаком махнути, якщо слово не доходило, та це
стосувалося лише молоді, котра хоч і відносилася до старших із
повагою, але інколи дозволяла собі зайве. Ось тоді вони й старалися заховатися якомога далі, щоб не потрапити під гарячу руку
тітки Параски.
А загалом ця жінка була такою ж веселою та заводною, як і чоловік. Вона вийшла заміж, коли їй лише виповнилося вісімнадцять,
але вже тоді мала чоловічий характер та вправно використовувала
гостре слівце, що могло змусити почервоніти навіть досвідченого
козака. Саме ця риса й подобалася Семенові.
Тепер уже вони жили на цьому хуторі більше десяти років. Семен полишив батьківську хату і старих батьків під опікою молодшої
сестри, а сам переїхав на вільні землі. Його родина була небагатою,
бо батько був скалічений татарською шаблею і не міг уже заробляти,
тож придане для наймолодшої дитини зібрати було не так легко, а
тому житло, яке дістанеться в спадок дівчині, стане хорошим приданим. Це допоможе відшукати й чоловіка.
Та Семен не жалкував за своїм вчинком. Тут він почувався
вільготно. Дихалося легко й привільно. Не було й панів жорстоких,
котрі могли б отруювати душу своєю несправедливістю. Лише на цій
землі він був собі й пан, і хазяїн. Любив займатися бджолами. Мав
понад півсотні вуликів. Жінка ж розводила птицю різну. Час від часу
виходив на полювання. Та полював він із луком і стрілами, котрі вже
давно не використовували козаки. Подобалася йому ця зброя.
У Семена з Параскою було шестеро дітей. Тричі народжувала жінка, але щоразу була двійня. Найстарші Федір і Тихон мали
вже по дванадцять років; середні Тарас і Панас були десятирічними; найменшими були восьмирічні син Устим та донька Наталочка. Діти стали особливою гордістю отамана. З самісінького малечку
він привчав їх до чесного життя, до любові до рідного краю, навчав
Серце жінки
7
поважати старість. Велику роль у вихованні дітей відігравала саме
Параска, котра навчала їх грамоті.
Ось і зараз не сиділи всі шестеро без діла. Посеред саду вони навчалися військовим премудростям. У кожного з них в руках була дерев’яна шабля, що відповідала вікові та зросту дитини. Семен власноруч робив їх, щоб дітям було зручніше вправлятися. Вирізав з любов’ю кожну
деталь, кожну дрібничку. Тож від справжніх мало чим різнилися.
– Федоре, спокійніше, – підказував батько, уважно спостерігаючи неподалік. – Ніколи не недооцінюй ворога, бо тоді втрачаєш
уважність і робиш помилку, котрою відразу скористається противник, нанісши смертельний удар.
– Тату, але як можна втратити уважність, коли ворог перед тобою і ти постійно бачиш його зброю? – запитав найменший, що
вправлявся на пару з сестрою.
– Не забувай, що твій противник може виявитися вправнішим і
хитрішим. Ослабивши твою увагу своєю невправністю, різко нанесе удар, що використовують професійні воїни. Тож завжди потрібно
чекати підступного кроку. Панасе, – обізвався Семен до одного з середніх синів. – Шаблю тримай міцніше. В твоїх руках вона повинна
видаватися головою змії, що легко відбиває удар, але й сама блискавично його наносить. Твоє життя залежить від вправності твоєї
руки, від її міці. Ти ніколи не повинен дозволити ворогові вибити
зброю з твоїх рук. Вона є продовженням твого тіла, а тому, коли береш шаблю в свою долоню, вона повинна просто врости в твоє тіло.
– Семене, досить дітей мучити, – засміялася Параска, ставши під
вишнею.
– Вони повинні вміти захищати не тільки себе й батьківщину, а
й тих, хто знаходиться поряд, Парасю, – з ніжністю поглянув він на
дружину, якою безмірно пишався.
– А Наталку до зброї ще не рано привчати? – з долею сумніву
звернулася жінка.
– Наталку? – перепитав Семен, із батьківською любов’ю поглянувши на дівчинку, що вправно управлялася з дерев’яною шаблею.
– Та вона й старшому себе фору дасть. Наша дочка дорогого варта.
Поглянь на неї. Шаблюка в руках цієї дитини просто гопака танцює.
Хлопці так не тішать, як Наталочка.
8
Євдокія Макаренко
– Дивись, бо замість дівчини з косою до пояса через кілька років
стоятиме воїн із тією самою косою, – засміялася Параска, що з безмежною любов’ю поглядала на своїх дітей.
– Зараз такі часи настали, що й дівчина повинна воякою стати.
Чула, що в Микитівці й старого, й малого татари поклали? Нікого, сучі
діти, не пожаліли. Відразу ж після нападу на наш хутір туди пішли.
Тільки наших Антон прикрив, власною сім’єю пожертвувавши, а там…
– з гіркотою зауважив Семен, відчувши, як у душі піднімається лють
на жорстокого бусурманина та жалість за вірним товаришем, котрий
часто прикривав його в жорстоких боях. – А наші хлопці зможуть постояти не тільки за себе. А Наталя? Вона ще не раз стане нам у пригоді.
– Що стане, то стане, – погодилася Параска, – але не потрібно
забувати про те, що вона дівчина і майбутня господиня. Наталка повинна готувати, шити, вишивати, тримати господарство, а замість
цього в її голові шабля, лук, гасання на коні та біганина з хлопцями
по кручах над Дніпром. Інший раз серця немає, де її носить і чи здоровою повернеться. Їй же тепер лише вісім років виповнилося.
– То дарма, Парасю. Навчиться ще всього, бо розумну голову
дівчина має. Згадай хоч би грамоту. Хлопці з трудом, а вона коло
них уже в п’ять читала Слово Боже, ще й розтовкмачить їм, якщо
щось не ясно, – засміявся Семен, пригадавши ту науку. – До речі,
а ти знаєш, що це дівчисько знайшло печеру за три версти вниз по
Дніпру? Я ж там кожен камінчик знаю, а от ніколи не бачив її.
– Не забувай, що Наталка змалечку вміла запримітити те, що
інші ігнорували або просто не звертали на це увагу, – відмітила дружина, поглянувши на доньку.
– Я завтра хочу з нею повернутися до тієї печери. Мала підкинула хорошу ідею. В ній можна організувати тимчасове пристанище
на випадок нападу татар. Розумієш, вона так вдало розташована, що
варто лише трішки докласти зусиль – і в нашого хутора буде запасний прихисток. Тихоне, різкіший удар повинен іти, але не з-за вуха,
не дрова рубаєш, – обізвався Семен до сина.
– Ти надовго поїдеш? – запитала Параска, для котрої такі від’їзди були не в новину.
– Не знаю. Тут жодної певності. Сподіваюся, що впораюся за
день чи два, але нічого гарантувати не можу. Потрібно все добре
Серце жінки
9
оглянути і підготувати. Там можна жити роками, і ніхто навіть не
здогадається про твою присутність. Хлопці залишаться з тобою. В
разі чого будь-хто з них зможе прискакати до мене на коні, і я відразу
ж повернуся, – пояснив Семен, пригортаючи дружину.
– Татари останнім часом зовсім знахабніли. Потрібно весь час
бути на сторожі, – важко зітхнула жінка, яка не раз замислювалася
над небезпекою, що могла прийти в несподіваний час, а останні події
й зовсім змушували жити в постійному очікуванні ворога.
– Я попросив Потапа приглянути за постовими, – спробував заспокоїти чоловік. – Цього разу вирішили допустити до цієї справи
молодих. Пора вже їм до діла ставати.
– Чи не рано ще? – запитала Параска, не зводячи погляду з дітей,
що продовжували вправлятися з дерев’яними шаблюками.
– Не рано, – запевнив Семен. – На найближчих зборах ці хлопці постануть перед товариством. За бажанням можуть залишитися
на Січі, але до того часу вони вже повинні знати, що таке служба,
що таке варта, та й пороху понюхати повинні. А ще мають розуміти,
яка відповідальність лягає на їхні плечі, коли вийдуть проти ворога.
Адже не тільки своє життя зберегти зобов’язані, а ще й товариша
прикрити.
– То ти хочеш узяти їх у нічне? – поцікавилася дружина.
– Як тільки повернуся з печери за день-два, – пролунало у відповідь.
– Гаразд. Тренуйтеся, але не забувай, що перед тобою діти, – нагадала Параска, посміхнувшись до чоловіка.
– Мамо, я не дитина, я козак, – із захопленням вигукнула Наталка і вправним рухом вибила шаблю з рук брата, що відразу насупився.
– Молодець, доню. Гарний удар, – похвалив батько. – От тільки
ти не козак, а козачка. Це набагато вагоміше.
Параска ще раз поглянула на дітей і пішла до хати. Ця жінка
була впевнена, що синів Семен виховає на славу козацтву та на захист рідному краю. В такий уже час доводиться їм жити, що доля
чоловіча – козацтво славетне та шабля гостра. Змалечку доводиться
до військової справи привчати, з ранніх років доводиться усвідомлювати й відповідальність за рідну землю. Та й матерям не легко, бо
10
Євдокія Макаренко
ж усі розуміють, що життя на Січі не мед, що не всі з походів повертаються.
А ось щодо доньки, то вважала, що дівчина мала б більше по господарству поратися, а не шаблюкою махати. Натомість Наталка не
відходила від братів. Разом з ними на шаблюках вправно змагалася.
Ось тільки до лука й стріл Семен дівчину ще не підпускав. Хоча чого
бога гнівити, Наталя і їй часто в пригоді ставала. Могла в свої вісім
років багато в чому допомогти. Та й роботу виконає так, що годі знайти
якийсь огріх. Як не намагатимешся, а однак не зможеш. І голкою вміло
володіла. Такі хрестики дрібнесенькі на полотно кладе, що сама Параска, якою вправною вишивальницею вважається, а й то так не вміє.
Уже наступного дня на світанку Семен посадив на коня Наталку і вирушив у дорогу. Він їхав позад дочки і з задоволенням спостерігав, як вона твердо тримається в сідлі. Дівчинка і справді була
дивовижною дитиною. Її погляд навіть його часом спантеличував.
Ці очі кольору волошки, здавалося, заглядали в самісіньку душу і
могли вивідати будь-яку таємницю. Та й розум цієї дитини був навдивовижу гострим. У цьому Семен переконався, коли майже рік
тому до його хати повернувся розвідник і повідомив, що готується
набіг. Саме Наталка, вислухавши доповідь чоловіка, підказала цікавий вихід, який допоміг не тільки захистити від нападу кілька сіл і
хуторів, а й розбити ворогів, що переважали своєю чисельністю.
З тих пір навіть старі бувалі в бувальцях козаки з повагою поглядали на це русяве дівчатко і дивувалися, чому Божа рука вклала
такий стратегічний розум воїна в голову тендітної дівчинки? А ще
більше дивувало те, що проявилося військове вміння в такому ранньому віці.
– Тату, давайте наввипередки, – обізвалася Наталка, весело поглянувши своєю синявою.
– А давай, – відгукнувся Семен, пришпорюючи коня.
Вітер тріпав пишні косенята дівчини, що просто таки летіла
на своєму степовому білому жеребці. Дивним чином цей кінь легко підкорявся дитячій руці дівчинки в той час, як жоден із старших
синів не міг з ним впоратися. Він ніби зрісся з Наталкою, бо відчував
її найменший порух. Розумів кожне сказане нею слово. Дівчинка говорила з ним ніби з людиною, а він слухав і виконував.
Серце жінки
11
Цей кінь потрапив до рук Семена після останньої вилазки, яка виявилася напрочуд вдалою. Тоді порятували чимало полонених та взяли
цілий обоз зброї і дорогої тканини. Серед здобичі були й коні. Цей сильно виділявся на фоні інших, бо був занадто красивої постави, немов витесаний зі шматка мармуру. Проте білосніжний красень хоч і дався до
рук, але нікому не дозволив себе осідлати. Найміцніших козаків скидав
з себе практично в перші секунди. Так і стояв він у загоні без діла.
А минулого місяця Семен випадково побачив, як Наталка
вправно вилізла на перекладини і преспокійно всілася на спину цьому красеню. Він навіть не спробував її скинути. Вона прогулювала
білого жеребця, тримаючись міцно за шовковисту гриву, і про щось
тихо розмовляла з ним, а він лише задоволено фиркав у відповідь.
Того ж вечора Семен осідлав його, але прокататися так і не пощастило. Уже наступної миті дорослий міцний чоловік лежав на землі під
веселий розкотистий регіт дитини. Наталка підійшла до коня.
– Не підходь, – вигукнув Семен, піднімаючись на ноги, та чухаючи забиті боки. – Він небезпечний.
– Він мене любить, тату, – засміялася дівчинка і забралася до
нього на спину. – Грім. Мій любий Грім.
Кінь з легкістю підкорився цим маленьким рученятам. Чоловіки, що спостерігали за цим, були просто шоковані. Вони навіть
припустити не могли, що мале дівча краще за них зможе приручити
непокірну тварину.
– Цей кінь сам обирає господаря. Ніхто, крім цієї дитини, не
зможе ним володіти, – відгукнувся сліпий козак-бандурист, що сидів неподалік в тіні старого клена. – Віддай їй цього коня. Він стане її
талісманом і помічником. Їхні долі поєднані.
З того часу більше ніхто не намагався сісти на цього білого баского красеня. Лише Наталка наближалася до нього – і жеребець з
норовливого ставав слухняним лошам. Він легко переносив свою
володарку через кущі та рови, брав будь-які бар’єри. Жоден кінь не
міг зрівнятися із цим обранцем долі в швидкості.
Коли Семен нарешті дістався місця, де була печера, Наталка вже
лежала на пухкому настилі з моху, чекаючи батька.
– Більше ніколи не скакатиму з тобою наперегони, – зіскочив зі
свого чалого скакуна чоловік, очі якого іскрилися від задоволення.
12
Євдокія Макаренко
– Чому? – піднялася на лікті Наталка.
– А тому, що твоєму чортяці ніхто не дасть ради. Ну, показуй свій
скарб, – підморгнув Семен, вловивши в погляді доньки особливу іскру, яка з’являлася, коли дитина відчувала в чомусь свою перевагу.
Наталка легко підхопилася на ноги і почала, мов козеня, спускатися до відмілини, що простягнулася на добру версту попід скелями.
Не кожен зміг би побачити цю ледь примітну стежечку, що пролягла
сходинками між камінням, які поросли густим мохом, котрий дав
поживу іншим рослинам. Тут було досить лопухів, череди, звіробою,
щоб прикрити шлях до тієї відмілини з білого піску.
– Як тобі вдалося відшукати це місце? – запитав з цікавістю Семен, якому не так легко було просуватися тим шляхом через досить
велике м'язисте тіло.
– А я тут кілька разів ховалася від братів, – пояснила Наталка.
– То ви так далеко заходите, щоб погратися? Але ж це небезпечно, – вражено відмітив батько, бо татари могли забрідати аж у ці місця, й діти ставали легкою наживою.
– Якщо ви маєте на увазі напади, то сюди навряд чи хтось піде.
Навколо жодного поселення на кілька десятків миль, – спокійно пояснила дівчинка, зіскакуючи на новий валун.
– Однак, вам не можна сюди самим ходити. Ні ти, ні брати не
зможете захистити себе, – пролунали повчальні слова, в яких забриніли нотки суворості.
– А ви навчите мене стріляти з лука? – проігнорувавши слова
батька, запитала дівчинка.
– Ти ще занадто маленька для цього, – пояснив Семен, не ображаючись на безтактність своєї улюблениці.
– А якщо я спробую? – стояла вперто на своєму дитина.
– Давай поговоримо про це трішки пізніше. У нас зараз інше
завдання. То де ж твоя печера? Я бачу тут лише верболози, що стали
стіною, а більше нічого, – оглянувся навколо Семен, коли ступив на
піщану косу, що була шириною близько трьох метрів.
– А ось вона, – вказала Наталка на пишний кущ верболозу, що
стояв найдалі від сивого Дніпра.
Вона першою підійшла до того зеленого кучерявого куща і легко
ковзнула крізь нього вглиб, не ворухнувши жодної зайвої гілляки.
Серце жінки
13
Чоловік замислено поглянув на ті хащі й тільки криво посміхнувся, піднявши здивовано брову. А за хвилину Семен послідував за
донькою. Він ледве протиснувся крізь кущ і потрапив до невеликого
проходу, що мав у прошийку третину саженя. Наталка уже стояла
глибше, тримаючи в руках свічку, котру досить швидко встигла запалити.
– А це звідки? – суворо поглянув він на дитину, оченята якої з
гордістю поглядали на батька.
– Мати дали, – відчеканила та.
– Сама? – здивувався батько, бо ж ті свічки доводилося Парасці
робити ночами, коли діти вже спали, а хатні справи були завершеними.
– Так. Я розповіла їй про свою знахідку і мама мені дозволила
взяти свічку.
Семен пройшов углиб. Простір і справді виявився таким, яким
його описала Наталка в своїх захопливих розповідях. Печера була
продовгуватої форми, а закінчувалася чітким правильним півкругом. Стеля куполоподібна, немов витесана вручну. На стінах ледь
проглядалися якісь дивні письмена та малюнки. Чоловік підійшов
трохи ближче і пильніше придивився до тих незнайомих знаків.
– Тату, а що тут написано? Я ніколи не бачила таких літер, – запитала дівчинка, підійшовши ближче, і простягнула руку, щоб доторкнутися до тих дивних знаків.
– Не чіпай, – перехопив той рух Семен.
– Але я вже торкалася їх, тату, – не зрозуміла дитина.
– Цього не можна робити, – тихим голосом відповів батько, чиї
очі насторожено з легким острахом пробігали тими малюнками.
– Чому? – вимагала більш чіткої відповіді дитина.
– Це святилище древніх волхвів, Наталко. Тільки дивно, що ти
його знайшла. Зазвичай такі місця недоступні простим людям, –
роздумував уголос чоловік, розглядаючи ті знаки.
– А чому вони ховають ці печери? – не вгавала дівчинка, намагаючись задовільнити власну цікавість.
– Не знаю, – щиро зізнався Семен, зі здивуванням хитнувши головою, бо вперше опинився у такому місці. – Тільки давно вже їх ніхто не бачив. За мого життя це перша печера цих волхвів, котру мені
14
Євдокія Макаренко
довелося віднайти. Нікому й ніколи не розповідай про неї, дитино.
Ніхто не знає її призначення, а тому краще уникати цього місця.
– То ми ще сьогодні змушені будемо повернутися? – розчаровано запитала Наталка.
– А тобі дуже не хочеться, – засміявся батько, все ж намагаючись стриматися від голосного прояву захоплення донькою, бо його
насторожувала відсутність відлуння в печері.
– Давайте переночуємо цю ніч тут, – попрохала дівчинка, поглянувши примруженими оченятами, що робило її неймовірно привабливою в цьому наївно-молитовному вигляді.
– Гаразд. Ми переночуємо сьогодні під тими дубами, що наверху, – не втримався від можливості потішити улюбленицю батько.
– І спробуєте мене навчити стріляти з лука? – не відставала Наталка, ніби відчувала, що настрій батька сприяє здійсненню її мрії.
– Спробую, так і бути, – погодився Семен, якого тішило дитяче
захоплення.
Вони обережно піднялися наверх і почали готуватися до ночівлі.
Дуби, що розмістилися ледь помітним півколом виявилися гарним
прихистком на ніч. Тут і заховатися від негоди було де. Та й ковдра
із пухкого моху давала можливість добре відпочити перед поверненням. А в землі ще й кам’яна заглибина виявилася доречною. Тут
камінь утворював щось схоже на невеликий котел, придатний для
вогнища – не глибокий, але досить просторий. Семен навіть спробував з’ясувати, чи то ручна робота, бо дуже вже дивно виглядало те
утворення. Ось тільки зробити це було не так просто, як здавалося
на перший погляд. Те, що його давно не використовували, відзначалося пишними шматками зеленого моху, який чоловіча рука обережно зняла, щоб повернути назад, коли від’їжджатимуть додому.
Розвели вогнище. Попоїли. В душі відчувалося дивне розслаблення.
Таке рідко собі дозволяв громадський отаман. Завжди насторожі,
завжди голова в думках, бо відповідав за весь хутір, але тут…
Семенові так і не вдалося створити той запасний рубіж, про
який так давно мріяв. Він ніколи не зміг би внести зброю в цю таємничу печеру. Тож відкинувши будь-які плани щодо неї, просто зайнявся своєю Наталкою. Мав же хоч чимось потішити дитину. Її
маленькі рученята сміливо взялися до освоєння лука. Ця зброя для
Серце жінки
15
доньки була завеликою й заважкою, бо ж Семен під себе її підбирав.
Але Наталя не здавалася. Це не входило до її планів. Та й норов надто впертий мала. Нізащо не відступиться, доки не навчиться вправлятися. Прицільність була досить поганою через ту тяжкість, але це
лише більше розохотило дівчинку, змусивши взятися до навчання
зі ще більшим азартом. Старалася з усіх сил, намагаючись приноровитися до важкої й незручної зброї. Врешті Семен не витримав і
зробив їй лук із гілки молодого дуба, що знайшов собі місце трохи
осторонь своїх старших братів. Добре, що тятиву завжди носив з собою про запас. Давши свої стріли, почав спостерігати за донькою,
примостившись під тим одиноким дубом на килимі з моху та потягуючи люльку.
Наталка вперто знову взялася до тренувань. Тільки бровенята
насуплено зійшлися на переніссі, що говорило про повну зосередженість дівчинки. Перші постріли були несміливими і далекими від
прицільності. Дитина ніби намагалася відчути душу нової зброї, яку
так прагнула освоїти, але впертість Наталки просто приголомшувала. Уже через кілька годин стріли почали вправніше знаходити свою
ціль і лягати все ближче до центру, а геть надвечір дівчинка вже чітко клала стріли в ціль твердою впевненою рукою. Навіть після заходу сонця, коли мішень була ледь помітною, дитині легко вдавалося
потрапляти в неї. Хоча для більшості навіть тренованих козаків це
було б зробити досить складно.
– Я, мабуть, ніколи не зрозумію, як тобі вдається так легко засвоювати ази військової науки, – проговорив сам до себе Семен, захоплено зітхнувши й хитнувши розгублено головою.
– Мені просто це подобається, – байдужливо відповіла Наталка,
чим збентежила батька, адже він був на відстані, з котрої не могла
його почути ця дитина.
– Ти мене чуєш? – тим самим голосом запитав батько.
– Можливо, й не чула б, якби ти не стояв у мене за спиною, – відповіла дівчинка своїм дзвінким голосочком, не оглядаючись і продовжуючи тренування.
– Але я…
Семен здивовано замовк. Він дивився на постать своєї доньки і
зачудовано намагався хоч щось зрозуміти з того, що відбувається з
16
Євдокія Макаренко
його дитиною. Наталя мала просто нелюдський слух. Адже він практично промимрив те зауваження собі під ніс, захоплюючись талантом своєї улюблениці, а вона почула його там, де для іншого потрібно було б досить голосно гукнути. Він все більше переконувався в її
особливості. Вона й справді різнилася від інших дітей. Хоча до деякого часу й розвивалася, як усі інші, але потім дуже різко змінилася.
Наталка обганяла своїх братів у розвитку, навчанні і вправності. Їй
усе давалося легко: що військова справа, що вишивка чи готування.
Тільки, ось що стало цьому причиною?
Батько вперше серйозно задумався над цим. Має ж бути якесь
пояснення цим здібностям! А якщо це пов’язано з тими дивними
загадковими письменами в печері? Адже він навіть не знав, як давно
донька знайшла цю печеру і як часто в ній бувала. Сама зізналася,
що доторкалася до тих символів і знаків. А що як саме це місце сили
й наділило дитину всіма тими здібностями? Але тоді чому саме її?
Що чекає цю дитину в майбутньому? Якби народилася хлопчиком,
то ціни їй не було б. Точно пішла б учнем до якого характерника…
– Тату, розкажи мені про дідуся, – попрохала Наталка, підійшовши до вогнища, де сидів батько, полишивши одинокого дуба.
– Я тобі й так занадто багато розповів. Ти вже знаєш абсолютно
все, – спробував відмахнутися Семен, бо інколи ловив себе на тому,
що боїться цікавості власної доньки, адже певні питання ставили
його у безвихідь.
– А чому дідусь зник? Його захопили татари? – ніби й не чула
батькових слів Наталя
– Ні, – зітхнув розпачливо Семен, розуміючи, що не в силі протистояти улюблениці. – Дідусь повернувся сильно скаліченим зі свого останнього походу на Царгород. Він кілька років прожив разом з
нами, але потім покинув усе і пішов із кількома старцями.
– Але чому? – пролунало настирливе питання, яке супроводжувалося волошковим зблиском цікавості.
– Цього ніхто не знає, – зітхнув батько.
Деякий час вони сиділи мовчки і дивилися на танцюючі язики полум’я, що ледь піднімалися над кам’яним казаном. Воно піддавалося
впливу легкого вітерцю і хилилося за його подихом, ніби заграючи до
нічної свіжості. Врешті дівчинка піднялася і відійшла на край обриву.
Серце жінки
17
– Обережно, донечко, – обізвався Семен, все ж переймаючись
безпекою дитини, адже круча, на якій вони ночували, була надто
підступною.
– Не хвилюйся, тату. Я лише хочу подивитися на Дніпро. Поглянь, яка яскрава та широка стежка від місяця пролягла. Вона мені
нагадує Чумацький Шлях, що розкинувся над головою. Бувають
миті, коли хочеться ступити на ту стежку й іти, аж доки не дізнаєшся, куди вона веде, – якось по-дорослому обізвалася Наталя.
Вона так зачаровано дивилася на ту далеку глибоку синяву, яка
манила до себе, що Семен раптом подумав, що його донька, його втіха, належить зовсім до іншого світу. В цьому сріблястому місячному
сяйві Наталка видавалася казковою русалочкою, що зійшла з легенд
і міфів, котрими так захоплювалося жіноцтво. От тільки розпускати
свою довгу товсту косу не любила мала Наталка. Розплете волосся,
розчеше і якомога швидше назад заплітає…
Минуло сім років. Наталці й Устимові виповнилося по п’ятнадцять літ. Батько повинен був вручити перший меч своєму найменшому синові. Старші хлопці уже козакували. Їх ще минулого року
до товариства прийняли. І в боях встигли побувати, де гарно себе
зарекомендували. Середні лише починали свій козацький шлях,
тільки готувалися до прийому в товариство. Але вдома вправно виконували свої обов’язки й на спостережних вишках в степу, та й так
не відставали від старших, що намагалися поділитися вже власним
досвідом. А молодший лише мав право отримати свій перший меч.
Тож і запросив Устима, як громадський отаман, на збори громади.
– Не знеслав, сину, імені козацького роду Вернидубів. Носи з честю цей меч, захищай ним свій край, віру православну, немощного і
знедоленого, слабкого і беззахисного, – промовив Семен, передаючи
найменшому синові меч, котрий давно вже приготував.
– Клянуся перед усім чесним людом вірою і правдою служити
вірі Христовій і рідному краю, захищати кожного, хто потребуватиме моєї допомоги, – відповів юнак, що своєю зовнішністю був більше схожий на матір, а не на батька.
В очах хлопця світилася гордість. Адже тепер і він мав право
вважатися захисником свого хутора. Міг на рівних піти в бій. Час від
часу його могли залучати до справ чоловічих. Юнак, що відрізнявся
18
Євдокія Макаренко
від батька своєю статурою, однак був щасливий, що тепер і він вважався повноправним членом козацької общини.
– Наталко, – звернувся батько до своєї доньки, що із захопленням і заздрістю дивилася на ту козацьку шаблюку, що тепер висіла
в піхвах на поясі брата. – Не заведено вручати шаблю в руки жінки,
але я не зміг стриматися. Сподіваюся, що товариство мене пробачить за цю вільготність, але твоє вміння володіти шаблею визнане
навіть найстарішими козаками.
Семен дістав приховану до цього моменту шаблю і вдоволено
поглянув на дочку, очі якої загорілися несподівано яскравим полум’ям від погляду на приготований батьком подарунок, бо ж і мріяти про таке не наважувалася, жалкуючи, що не хлопцем народилася.
– Це не зовсім козацька шабля, – продовжив пояснювати Семен.
– Її виготовив один мій товариш, який знається на цій справі. Ця шабля легша від чоловічої, але вона така ж гостра і має ті ж розміри. От
тільки для тебе, дитино, вона буде набагато зручнішою. Використовуй її лише для добра і захисту, щоб честь роду навіть у твоїх ніжних
рученятах процвітала.
– Клянусь, – прозвучало у відповідь.
Батько передав Наталці піхви, куди було вкладено заповітну
зброю. Вона з таким трепетом взяла її до рук, що серце батька дивно
защеміло в болісному відлунні, якого й сам пояснити не зміг би. Він
спостерігав, як донька поглянула на різьблене руків’я, де було зображено степового скакуна на Чумацькому Шляху. Цю ідею подав йому
майстер, котрому Семен довірливо розповів про здібності доньки
беззвучно підкрадатися і чути там, де ніхто нічого не почує.
Шабля й справді була набагато легшою, ніж батькова. Наталка якось пробувала взяти її до рук, залишившись у хаті наодинці зі
зброєю, й добре пам’ятала ту вагу, що просто тягнула додолу. Подарована ж зброя гарно лягала в дівочу руку й була дуже зручною. Дівчина
вийняла шаблюку з красивих піхов і кілька разів майстерно крутнула
її в руці, виписавши чітку вісімку, яка вдавалася їй краще, ніж братам.
Гостре лезо яскраво сяйнуло в сонячному промінні, сліплячи погляди
й немов співаючи під вправним упевненим дівочим рухом.
– Хороша зброя, – обізвався хтось із присутніх козаків. – Це випадково не Лі тобі виготовив цю шаблю?
Серце жінки
19
– А хто ж іще, – посміхнувся Семен, тішачись, що зумів порадувати улюбленицю. – Він хотів робити на свій лад, та коли я розповів,
для кого і чому вирішив подарувати, то пообіцяв зробити легку шаблю, але таку, що рубатиме метал нараз.
– Наталко, ану перевір, – запропонував інший чоловік, підвісивши на гілку казан, у якому варили їсти.
Дівчина взяла шаблю і, розмахнувшись, усвідомила, як та ввійшла в метал, неначе ніж в масло, майже не відчувши супротиву. Козаки лише охнули від того неочікуваного видовища. І пішла зброя
по руках. Чоловікам важко вірилося, що ця легка «жіноча» шабля
може творити такі дива. Але ж немогли очі обманювати їх. Ще один
міг би обманутися, а тут уся козацька громада в свідках стоїть.
– Наталко, а що, як ми з тобою на цих шаблях?.. – обізвався один
із молодих хлопців, що лише нещодавно поселився на цьому хуторі.
– А давай, – з готовністю засміялася дівчина, заправляючи за
пояс косу, що спускалася до коліна.
Піхви відкинулися вбік, і розпочався випробувальний бій.
Наталка легко, навіть пританцьовуючи, ухилялася від ударів під
схвальні вигуки сивовусих бувалих у запеклих боях козаків. Кілька
разів шаблі зіткнулися з такою силою, що полетіли від них іскри. Та
то й справді сталося лише кілька разів, тому що після чергового зіткнення зброю юнака було перерубано на дві частини. На цьому бій
відразу ж припинили. Чоловіки передавали з рук у руки розсічену
шаблю й дивувалися, як вправно дівчина зуміла провести як бій, так
і сам удар.
– Тобі б козаком народитися, дитино, – обізвався один із скалічених козаків.
20
2Сирота
Минув уже цілий рік після того, як батько вручив Наталці заповітну шаблюку. Тепер жоден юнак не хотів бачити дівчину своєю
партнеркою в тренуванні. Занадто боялися її зброї, та й не тільки.
Проти неї навіть із старших козаків не кожен насмілювався ставати.
Хтось віджартовувався, боячись сорому, а хтось знаходив більш вагому причину, чим викликав криву вдоволену посмішку Семена, що
надто вже пишався донькою. Тож свій вільний час вона тепер часто
проводила далеко від дому. Любила побути на самоті, або позмагатися з вітром у перегони на своєму білому улюбленці. Незважаючи
на заборону, вона все ж часто приїздила на своєму Громові до кручі,
де колись показала батькові печеру. Наталка більше не спускалася до
неї, але любила сидіти над нею і дивитися на широчінь Дніпра, що
відкривався її зору. Сиві води плавно пропливали перед нею, ховаючи в своїх глибинах таємниці історії цього краю.
Наталка замислено перевела погляд на небо, а потім відкинулася на м’яку прохолодну подушку з моху, що розстелилася під її юним
тілом, немов запрошуючи прилягти та відпочити. Як давно вона не
була тут вночі! Адже приїжджали сюди з батьком лише для того, щоб
постріляти з лука, бо не хотів Семен, щоб хлопці бачили й тут кращу
вправність сестри. Досить того, що на шаблях уникають бою з нею
навіть старші, а про молодшого годі й говорити. А взагалі це тільки
тішило Наталку, бо ж любила бувати тут. Ця скеля немов наближала її до неба і робила таким яскравим та близьким той Чумацький
Шлях. Дівчина посміхнулася. Вона пам’ятала легенду, котру колись
розповідав батько, як чумаки сіль розсипали. Але то лише легенда, а
що там насправді?
Серце жінки
21
Ніжна блакить була особливо лагідною й манливою. Жодної
хмаринки. Піднебесся видавалося таким глибоким і водночас таким
далеким. Цікаво, яке небо в інших краях? Наталка заздрила братам,
котрі з батьком вирушали в далекі походи. Вони бачили незнайомі
землі. Вони зустрічали різних людей. Привозили звідти багато цікавого. Як би хотілося стати чоловіком, щоб мати право захищати
рідний край від ворогів! От тільки їй це не судилося. Вона жінка, а
отже, не має права бути на території Січі. Там чоловіки мов у монастирі, лише з єдиною різницею, що їм все дозволено, окрім одруження та утримування поруч із собою жінки, та й узагалі сім’ї. Це трохи
дратувало Наталку. Вона вважала, що не менш заслуговує на право
захищати рідний край, ніж чоловіки.
Грім насторожено заіржав. Дівчина з ніжністю поглянула на свого білого жеребця, що єдиний залишався завжди поруч.
– Що сталося, хороший? – посміхнулася Наталка.
Кілька разів кінь неспокійно махнув головою в напрямку селища.
– Хочеш додому? Скоро поїдемо. Ще трішечки, – запевнила розслаблено дівчина.
Проте кінь не втихав. Він досить сильно був занепокоєний, тупцяв на місці, ніби підганяючи господиню.
– Та що з тобою, Громе? Заспокойся. Тут ворог?
Наталка поглянула навколо, прислухаючись до найнепомітніших звуків, але жодних слідів присутності татар. Проте щось дивне
привернуло її увагу. Вона пильніше пригледілася. У тому напрямку,
де розмістився її рідний хутір, небо покривалося темно-сірими важкими клубами диму, немов там палало неймовірно величезне багаття.
– Це ж пожежа, – вигукнула дівчина, вправним ривком застрибуючи в сідло.
Грім рвонув з місця галопом. Наталка припала до гриви коня,
злившись із твариною в одне ціле. Що там сталося? Звідки взялася
пожежа? Що такого могло її спровокувати, адже все було спокійно,
коли від’їжджала? Сьогодні ж свято. Усі спозаранку ходили до невеличкої церкви, що одиноко стояла в центрі хутора. Після служби дівчина попередила батька, що хоче покататися на Громі та дати
22
Євдокія Макаренко
йому можливість розім’ятися. Він лише попрохав узяти з собою меч
і провів її довгим люблячим поглядом. Жодної небезпеки не відчувалося. Та й про татар давно нічого не чули.
Яка довга дорога. Таке враження, що вона ніколи не закінчиться. Нарешті… Наталка влетіла на територію села й натягнула вуздечку так, що Грім став на дибки, але й було ж чого.
Дівчина зіскочила з коня. Обернулася рвучко навколо себе, відчуваючи, як серце несамовито калатає, як перехоплюється від побаченого подих, при цьому не зважаючи на те, що очі ріже їдкий дим
страшного пожарища. Навколо було повно ворожих трупів. Таке
враження, що вся територія села вкрита татарвою.
– Федоре! – кинулася Наталка до знайомої постаті, що лежала,
розпластавшись на тілі татарина з розсіченою головою.
Вона розвернула юнака обличчям догори, але смерть уже встигла покрити його лице своїм страшним саваном. Один з її старших
братів зустрів свою смерть ще зовсім молодим, і від розуміння цього
серце дівчини розривалося від болю.
– Братику, – прошепотіла крізь сльози Наталка і закрила братові
карі очі, опустивши його на землю.
Але не мала часу оплакувати смерть Федора. Мала перевірити
інших. Сподівалася, що хоч хтось вижив. Та й рідних потрібно чим
дуж відшукати. Тепер вона з надією бігала від одного до іншого хуторянина, чиї порубані тіла нерухомо лежали навколо. Усі мертві.
Усі! Невже ніхто не вижив? А якже ж батько, мати, брати? Де їх тепер шукати? Стогін… Вона кинулася в тому напрямку.
– Іване, що сталося? – запитала дівчина двадцятидворічного парубка, що важко дихав, лежачи поверх кількох мертвих татар, але
він лише болісно стогнав, не маючи сил відповісти. – Я зараз. Тільки
знайду своїх і відразу ж повернуся, Іване.
Наталка продовжила пошуки. Страшна картина побоїща відкривалася її поглядові, що затуманювався безсилими слізьми й каяттям, що покинула село в найвідповідальніший момент. Дівчина
картала себе за ті перегони з вітром, за любов до усамітнення й широчіні Дніпра. Та ті сльози швидко висихали, змінюючись розумінням відповідальності за тих, хто ще живий, але поранений. Вона
обстежувала кожен закуток хутора, намагаючись віднайти тих, хто
Серце жінки
23
потребував її допомоги, але… Навколо були лише трупи… Трупи…
Трупи… Та скільки ж їх тут?
– Мамо! – закричала дівчина, побачивши знайому постать. –
Мамо! Матусенько!
Ось тільки жінка була мертвою. Вона власним тілом намагалася
прикрити наймолодшого сина Устима, який на той час ще, видно,
був хоч пораненим та живим, але їх просто пришпилили до землі
списом. Обох одночасно, навіки поєднавши тіла матері та сина.
– Мамо! Устиме! – плакала Наталка, але, зрозумівши, що нічим
тут уже не допоможе, вирішила прямувати далі, все дужче втрачаючи надію знайти живими хоч когось із рідних.
Вона важко піднялася й встигла зробити лише кілька кроків,
як наткнулася на Тихона й Тараса, які лежали поруч, розкинувшись
горілиць, покриті тим самим страхітливим саваном смерті. Трохи
далі знаходився її останній брат Панас. Уся її сім’я… А де ж батько? Вона чула ще кількох чоловік, що стогнали, будучи пораненими.
Найстрашніше було дивитися на побитих дітей, що лежали поруч із
матерями, які намагалися боронити своїх беззахисних кровинок. Ці
нелюди навіть не намагалися нікого залишити в живих, не намагалися здобути ясир. Вони просто винищували всіх, при цьому втративши набагато більше людей. Видно, занадто запекло оборонялися
хуторяни, якщо нападники вирішили просто знищити всіх поголівно. Вони стерли з лиця землі весь хутір, спаливши його дотла. Не
залишилося нічого. Усе пожер вогонь, здіймаючись чорними їдкими
клубами в глибочінь неба, а люди нерухомо лежали, розкидані на
полі бою. Дівчина лише перебігала поглядом по знівечених тілах загиблих хуторян, намагаюсь знайти останню рідну людину, остаточно втративши надію побачити і його живим, бо ж батько стоятиме
до останнього подиху, до останнього живого ворога, що постане на
його шляху.
– Тату! – кинулася дівчина до батька, що лежав обабіч дороги
неподалік криниці. – Тату.
Наталка розпачливо опустилася на коліна біля батькового тіла.
Що нерухомо лежало серед пилу. Вона відчула, як опускаються руки,
як її душа остаточно переступає межу між щасливим минулим і майбутнім… Отаман ледь чутно застогнав.
24
Євдокія Макаренко
– Тату, ви живі! Живі! – із завмираючим серцем кинулася до
нього донька.
– Боюсь, що ненадовго, – простогнав батько, поглянувши на
дочку затуманеним поглядом карих очей. – Де мати і хлопці?
– Вони всі… – Наталка гірко заплакала, не стримавши в собі
того горя, що заполонило її серце.
– За що? – заплющив очі Семен, тамуючи крик розпачу.
– Таточку, обережніше, я зараз вас перев’яжу. Я зараз, – спохватилася дівчина, намагаючись утримати єдину живу рідну людину від
різких рухів, що завдавали болю.
– Не потрібно, – зупинив її батько. – Ще хтось у живих залишився?
– Є кілька поранених, а всі інші…
– Наталко… Дитино, перевір, хто є живий, і спробуй всіх звести
до купи, – наказав Семен, що навіть втративши дружину та всіх до
єдиного синів до останнього залишався отаманом.
– Зараз. Я швидко, тату, – обізвалася дівчина і, підклавши під голову батька фартух, кинулася виконувати наказ, навіть не зважаючи
на сльози, що застилали їй світ.
Місце, де мала зібрати поранених, вибирати не доводилось.
Вона вирішила всіх стягувати до батька. Перш за все Наталка попрямувала до Івана, котрому обіцяла повернутися, та й був він найдалі.
Парубок продовжував стогнати, залишаючись у несвідомому стані.
По дорозі дівчина, просячи вибачення в жінок, що лежали мертві,
знімала з них фартухи і рвала на смужки. Тепер вона мала чим перев’язати рану на грудях юнака. Кров ніколи не відлякувала Наталку. Часто допомагаючи батьку, навчилася не тільки перев’язувати
рани, а й обробляти їх та лікувати. Закінчивши з перев’язуванням,
спробувала тягнути Івана попідруки. Проте парубок виявився занадто важким для дівочих сил. Вона огляділася навколо. Дим, який
стелився від вогнищ, що вже доїдали людські пожитки, не давав
можливості щось побачити чи віднайти. Він душив і пересушував у
горлі. Тільки на це зараз ніхто не звертав уваги.
– Грім! – гукнула Наталка. – Грім!
Кінь швидко відгукнувся довірливим іржанням і підбіг до дівчини.
Серце жінки
25
– Грім, потрібно знайти щось, щоб перевезти людей до батька, –
підказала вона.
Тварина немов зрозуміла слова дівчини. Вона злегенька смикнула повід. Наталка добре знала той рух, а тому пішла за своїм улюбленцем. Неподалік стояв віз із покинутою збруєю. Грім дозволив
себе впрягти. Під’їхавши до Івана, дівчина висадила його на підводу,
знову скориставшись допомогою улюбленця. Уже далі вона проїжджала від хати до хати і ретельно перевіряла всі угіддя.
Тепер на підводі, крім юнака, лежали дядько Наум, якому виповнилося вже п’ятдесят, сорокарічний дядько Микита, двадцятивосьмирічний Кіндрат, тридцятичотирирічний Кузьма та тридцятирічний Платон. Чоловіки були в досить тяжкому стані. Дівчина
навіть не була певна, що хтось із них зможе вижити, бо й рани глибокі та й крові втратили багато. Але й залишати їх напризволяще не
збиралася. Мала хоч спробувати порятувати їхні життя. Під’їхавши
до батька, дівчина зупинилася.
– Тату? – кинулася вона до нього.
– Скільки? – відразу ж запитав Семен, що перш за все до останнього залишався отаманом.
– Шестеро, – повідомила дівчина.
– Хтось хоч трішки тримається на ногах? – пролунало чергове
питання, бо ж намагався з’ясувати, чи матиме донька хоч від когось
поміч.
– Ніхто. Я навіть не впевнена, чи вдасться мені їх вилікувати, –
повідомила Наталка, намагаючись стримати сльози.
– Дитино, тобі потрібно поховати християнські душі, – ледь чутно прошепотів Семен.
– Добре, тату. Я зроблю все як слід, – запевнила дівчина, намагаючись не показати батькові свого розпачу.
– Тоді за роботу.
Наталка допомогла батькові лягти в тінь дерева, поставила віз
із людьми тут неподалік під розлогим дубом, а сама, діставши все
необхідне, взялася до копання могил. Важко було їй, але не помічала
вона нічого: ні втоми, ні спеки, ні поту, що заливав дівочі волошкові
очі, змішуючись із гіркими слізьми. Найпершими поховала матір та
братиків. Поклала їх до однієї могили, як порадив батько. А зверху
26
Євдокія Макаренко
насипала шість горбочків. Потім так само сім’ями ховала і всіх інших полеглих від ворожої руки. Важко їй було на душі. Ой, як важко. Особливо болісно було, коли доводилося діточок до тих могил
страшних спускати. Залишками тканини тільки очі могла прикрити,
бо ж більше нічого під рукою не мала. Лише під ранок наступного
дня закінчила Наталка свою страшну працю.
– Тату, а що робити з ворогами? – запитала, стомлено спершись на
край возу, що тільки рипнув, ніби зойкнувши за невинними душами.
– Залиш їх. Не варті вони того, щоб віддати їхні трупи сирій
матінці-землі.
Наталка допомогла батькові піднятися і вклала його поряд з іншими пораненими, що все ще знаходилися в несвідомому стані, ледве подаючи ознаки життя. Сама взяла коня за вуздечку.
– Поїхали, Громе. Н-но, – підбадьорливо кинула вона коневі.
Батько втратив свідомість відразу за спаленим рідним хутором.
Та дівчина знала, що ніколи зараз вдаватися в розпач, що не має права панікувати, що їй необхідно шукати пристанище, де спробує порятувати життя тих, хто ще тримається в цьому світі. Але навіть не
замислювалася про те, куди прямувати. Вона рухалася до знайомої
вже їй печери. Там вони всі будуть у безпеці. Шлях видався досить
довгим, бо сама йшла пішки, а грім тягнув за собою віз із тими, хто
сам рухатися не міг, але сподівався на її допомогу. Ноги ледве переступали від утоми. Руки боліли. Але дівчина вперто йшла вперед. А
ось і знайома місцевість. Під’їхали в тінь дубів і зупинилися. Оглянулася навколо. Все добре. От тільки як спустити усіх чоловіків під скелю? Зверху не можна було нікого залишати. Татари могли наскочити
навіть сюди. Наталка пройшлася попід високими деревами. Її погляд
блукав поміж гіллям, краєм скелі, стовбурами могутніх велетів, які
невідомо як опинилися на цій кручі. Ідея прийшла сама по собі. Вона
дістала приховану колись під мохом сокиру і вирубала кілька молодих дубів. З них за допомогою мотузки зв’язала міцні ноші.
– Що ти хочеш робити, Наталю? – важко запитав Семен, отямившись і слідкуючи за роботою доньки.
– Мені потрібно спустити всіх на косу. Там в печері буде легше
вас всіх доглядати. От тільки мотузки в мене немає такої, щоб дістала до низу, – сумовито поглянула на батька дівчина.
Серце жінки
27
– Знаєш Козачий Яр, що у версті звідси? – звернувся Семен, розуміючи, що Наталка прийняла єдине правильне рішення в цій ситуації.
– Так, тату, – спалахнули волошкові очі.
– Там є три кущі калини, – почав розповідати батько те, що було
відомо лише йому та його замісникові. – Під середнім зніми дерну і
побачиш лядо до погреба. Там знайдеш усе необхідне…
– Тату?
Та батько більше нічого не відповів. Він знову був без свідомості.
От тільки Наталці не можна гаяти часу. Усе потрібно зробити дотемна. Вона випрягла свого вірного коня і, скочивши верхи, кинулася у
вказаному напрямку, забувши про те, що й сама ледве тримається на
ногах від утоми, що від вчорашнього ранку, окрім води, в роті нічого
не мала.
Козачий Яр був відомий усім місцевим людям. Його назвали так
за те, що під час однієї із запеклих сутичок з яничарами тут полягло кілька сотень козаків, котрих затисли в цьому місці й безжально
вбивали, стріляючи з луків. Кажуть, що то було страшне видовище.
Навіть поранених подобивали. Нікого в живих не залишили.
Три кущі калини й справді виявилися у вказаному батьком місці. Вони схилилися над той яр, немов сумували за втраченими долями. Наталка підійшла до них. Середній кущ. Нахилившись, дівчина
смикнула за чуба досить високу траву, і вона подалася. Ще кілька
шматків дерну було знято і під ними відкрилося дубове лядо, що
було обтягнуте залізом. Приклавши всю свою силу, дівчина відкрила
погріб. Перш ніж опуститися вниз, поглянула навколо. Стояла тиша.
Лише цвіркуни та перепілки подавали свої голоси. Та й Грім поводився спокійно, а він першим повідомить про наближення небезпеки.
Наталка спустилася до погреба. Її шокувало побачене. Там лежала зброя, кінська збруя, одяг, тканина, килими, навіть громадське золото. В окремому засіку лежало зерно і ручні жорнова. Завдяки цим
запасам можна було прожити досить довгий час. Проте дівчина не
розглядала ці запаси довго. Потрібно було поспішати. Вона схопила
великий крутінь мотузки, казан, свічі, шматок льняної тканини для
перев’язки. Ще прихопила кілька мисок та ложки, що знайшла тут
же, трохи харчів.
28
Євдокія Макаренко
Заповнивши цим всім добром сідельні сумки коня, швидко
повернулася на кручу. Батько був при свідомості. Було видно, що
рана йому дуже дошкуляє. Це справжнє диво, що він ще живий до
цього часу, що міг підтримати, порадити, підказати, а то й потішити добрим словом. Тепер цей чоловік просто дивився на улюблену
доньку, котра почала лаштувати підйомний механізм. Вона перекинула через товсте дубове гілля, що утворювало рогатку, мотузку,
яку прив’язала до кінців нош, що зробила перед цим. Рогатка дуба
знаходилася якраз над піщаною косою, що трохи полегшувало роботу.
Підвівши на другий бік коня, Наталка прив’язала до нього інший кінець мотузки. На ноші поклала спочатку Івана, що був найлегшим, і якого найпростіше було зняти з воза. Відвела коня так,
щоб мотузка була під натягом.
– Будеш опускати його, коли я скажу, – звернулася дівчина до
улюбленця, гладячи його морду.
Підійшла до нош і обережно зіпхнула їх у безодню, що погрозливо простиралася під ногами. Не давши їм розгойдатися, почала
спуск. Кінь обережно, повільно задкував, ніби відчуваючи власну
відповідальність за життя цих людей. Коли до землі залишилося
зовсім трішки, дівчина спустилася вниз і перетягнула юнака до печери, навіть не замислюючись над тим, де бралися в неї сили для
цього. Довелося Івана класти прямо на сиру землю. Та про це зараз
Наталка не думала. Вона швидко повернулася назад. Хуторяни один
за одним займали свої місця в печері, котра стала їхнім пристанищем на невизначений час. Зверху залишився лише батько. Чоловік
усіма силами допоміг перемістити себе до тієї люльки. Врешті, і він
внизу. Опираючись на плече Наталки, ледве дістався заповітного
місця. Семен рухнув на землю без сил і знову втратив свідомість.
Дівчина розуміла, що батько тримається заради неї, бо повинен бути
впевнений у тому, що донька впорається з усім самостійно.
Уже затемна Наталка поїхала знову до козацького погреба. Вона
дістала з нього кілька килимів, ковдри, взяла ще посуд та необхідні
продукти, а ще прихопила триноги. З цим добром повернулася назад. Але відпочивати не поспішала. В неї ще було повно нагальної
роботи. Набравши нагорі сухого листу та трави, дівчина вистелила
Серце жінки
29
ними місця в найглибшій частині печери. Поверх того м’якого ложа
кинула килими. Лише тепер перетягнула туди чоловіків. Батько відмовився.
– Рятуй хлопців. Вони стануть тобі в пригоді, а мені ти вже не
допоможеш, – тихим голосом пояснив він, спостерігаючи, як дочка
вправно розпалила вогнище посеред того пристанища.
Дим легким тонким струменем потягнувся догори. Виявилося, що в стелі є невеликий отвір, що слугував за димар, але не був
помітний оку. Наталка поставила з протилежних боків вогнища дві
триноги, на які поклала металеву перекладину з казаном, куди набрала води. Вогонь швидко закип’ятив ту рідину. Дівчина дістала з
мішків цвіт бузини, звіробою, нагідок та чебрецю. Це все знайшла
в козачому погребі. Заварила запашний чай. Тільки перш ніж поїти
ним своїх підопічних, вона відлила його частину та поставила біля
імпровізованої лежанки.
Відгукнувся кінь. Його іржання завжди щось означало, а тому
Наталка насторожено поглянула на вхід і спробувала з’ясувати, що
там таке. Вона обережно виглянула крізь гілля верболозу, що маскувало вхід.
– Грім, ти як тут опинився? – запитала вона, побачивши свого
улюбленця біля входу в печеру. – Тут є ще інший спуск? Ти покажеш
мені його?
Кінь лише закивав головою, немов давав обіцянку своїй господині. Його розумні великі очі з любов’ю дивилися на цю дівчину. Наталка ж швидко винесла йому вівса і насипала в невелику заглибину,
котра була зроблена в каменюці і невідомо для чого могла колись
слугувати. Та зараз вийде годівницею для її Грому. Тепер вона була
спокійна за нього, бо хвилювалася, що там, зверху, цей білий красень може потрапити до ворогів, котрі вже так знахабніли, що навіть
на ці території не боялися заглядати.
– Тату, як сталося, що ніхто не попередив про наближення цих
собак? – запитала Наталка, помітивши, що батько знову повернувся
до свідомості, але не полишила обробляти рани хуторян та перев’язувати їх.
– Це моя помилка, – з болем у голосі обізвався він. – Я послав на
дальню вишку недосвідченого Максима.
30
Євдокія Макаренко
– Але ж він уже неодноразово там чергував, – зауважила дівчина, пам’ятаючи, як той хвалився своєю спостережливістю, бо першим запримітив татарських розвідників.
– У товаристві когось із старших, – виправив доньку Семен. – А
цього разу я відпустив його самого. Свято ж було. Вони налетіли так
несподівано. На моїх тридцять козаків – понад сотню яничарів. А
якщо врахувати, що половина наших – недосвідчені пташенята, то…
Бій кипів, як вода в казані. Перевернулося й небо, й земля.
– Ви поклали сімдесят два, – тихим голосочком повідомила Наталка, бо ж ховаючи своїх, рахувала ворогів.
– Туди їм і дорога, – люто простогнав батько, ледве втримавшись, щоб не провалитися в темінь. – Шкода, що я виявився таким
необережним і втратив уважність.
– Але чому? – не могла зрозуміти такої поведінки батька дівчина.
– Яничари поклали майже всіх, коли я зіткнувся з молодим.
Було досить поглянути на нього, щоб зрозуміти, хто він, – у голосі
Семена звучало картання й мука.
– Ти його знав? – на якусь мить завмерла Наталка, поглянувши
на рідну людину своїми волошками.
– Я знав ще його батька. Той був моїм найкращим найвірнішим
товаришем і звали його Антон. На жаль, загинув, захищаючи свою
землю і сім’ю. Він узяв перед смертю з мене клятву, що розшукаю
його сина Богдана і поверну в рідний край. Уже минуло з того часу
вісім років, а я так і не зміг його розшукати, але вчора… – батько надривно закашлявся і Наталка подала йому попити чаю, котрий приготувала для хворих. – Я впізнав його за срібним браслетом на лівій
руці. Точно такий був колись в Антона. Та мені було досить поглянути в обличчя цього юнака. Заглянути в його очі. Я міг би впізнати
його серед тисяч яничар.
– Але вісім років – досить довгий термін, – відгукнулася дівчина,
відставляючи кварту з чаєм ближче до батька.
– Богданові зараз двадцять. Він лише на чотири роки старший
від тебе, Наталю, – слабким голосом повідомив Семен. – Доню, поклянися, що ти зробиш все, щоб повернути Богдана, бо інакше не
буде мені спокою на тому світі. Не дотримав я своєї клятви, дитино.
Серце жінки
31
– Клянуся, але як же ж його впізнати? Я ж ніколи не бачила вашого товариша, – підбігла до батька Наталка, намагаючись вгамувати його гучний кашель.
– Ось, – врешті стишився чоловік і дістав з мішка для тютюну
й люльки, який завжди носив у себе на поясі, красивий срібний
браслет. – Точно такий на руці того парубка. Антона називали козаки Соколом, бо мітко стріляв. Тож він зобразив цю горду птаху на
браслеті, як оберіг. Такі прикраси є на руці кожного його сина, але в
живих лишився лише Богдан.
– Але ж цей браслет могли в нього вкрасти чи відібрати, – засумнівалася Наталка.
– Він належить йому. Ніхто не посміє забрати ту прикрасу, –
простогнав батько і раптом стих, зробивши останній видих.
– Тату! Тату! – кинулася з риданнями на батькові груди дівчина.
Та Семен уже не чув своєї дитини. Його душа остаточно покинула тіло, переконавшись, що зробив усе, що міг. Наступного дня,
впоравшись біля поранених, Наталка піднялася на кручу й почала
копати могилу для останньої рідної людини. Чи думала вона коли,
що власними руками ховатиме тих, кого любила понад усе? Наталка
розмістила її під дубом, біля котрого спочивав батько тієї далекої
ночі, коли вона привела його сюди, будучи малою дитиною. Знову
змайструвала підйомний механізм, але цього разу підняла батька на
скелю. Поховавши останню рідну людину, Наталка довго стояла на
кручі й плакала, дивлячись на сивину могутнього Дніпра. Вона згадувала прогулянки з батьком, коли вони сиділи ось так на кручах, а
він розповідав їй легенди про козацькі подвиги, де інколи билини
майстерно переплітались із реальними подіями. Навчав військовим
премудростям…
Як це було давно й водночас недавно! Тепер шістнадцятирічна
дівчина залишилася круглою сиротою. Вона знала, що десь під самим Києвом живе її рідна тітка, але не збиралася шукати її. Ні. У
неї зовсім інша мета. Вона повинна поставити на ноги поранених
козаків, які залежать тепер тільки від її вміння та знань, і лише після
цього зможе вирушити на пошуки Богдана. Наталка повинна виконати батькову останню волю. Це її борг перед тим, хто був прикладом у всьому, кого вона цінувала, чия думка була понад усе.
32
Євдокія Макаренко
– Що сталося, Громе? – запитала дівчина, коли кінь підійшов до
неї і тихо ткнув носом у плече.
Тварина підняла голову й повернула її в напрямку згарища, що
лишилося від хутора.
– Там хтось є? – знову запитала вона, розуміючи, що не просто
так улюбленець вказує туди.
Кінь ствердно кивнув головою, а потім тривожно труснув шовковистою гривою, пересмикнувши водночас вухами.
– Чекай тут. Я швидко, – попередила вона і ковзнула донизу.
У печері Наталка взяла свій меч і прикріпила його до пояса,
котрий батько колись купив спеціально для цієї зброї. На поясі яскравіла особлива вишивка, що видавало його приналежність жінці,
але при цьому вказувала на воїна.
Застогнав Іван. Дівчина підійшла до нього, аби перевірити його
стан, бо загалом він подавав гарні надії на швидке одужання. Кволо
відкрилися парубочі очі.
– Наталко? – запитав він, відкривши очі. – Де я?
– В печері під кручею, – відповіла вона.
– Ще хтось є живий? – ледве промовляв кожне слово парубок.
– Лише ті, хто тут, але на території хутора хтось з’явився. Я в
розвідку. Ти ж відпочивай, – відчеканила Наталка й зникла, перш
ніж той зміг щось сказати.
Грім ніс її, мов вітер. Пригнувшись до білої гриви, дівчина злилася з твариною й лише намагалася міцніше триматися в сідлі. Неподалік хутора припинилася, бо не хотіла несподівано напоротися
на непроханих гостей. Вона обережно виїхала на пагорб, з якого
було видно залишки поселення. Там і справді поралися незнайомі
люди. То були яничари, чужаки, які стали причиною загибелі всіх,
кого вона знала з дитинства. Наталка відразу їх упізнала за одягом.
На голові простих яничар було одягнено кече, сорочка, котра в них
називається мокмали, кафтан – долама мокмалу, шаровари. Це все
підперезано двома кушаками.
Серед них виділялися двоє. Вони трохи відрізнялися від рядових
яничар. Крім кече на голові ще був тюрбан, котрий називали мюджевезе, кафтани були підбиті хутром, пояси парчові і мали червоні чоботи.
Відразу було видно, що ці люди займали вище положення у війську.
Серце жінки
33
Один з яничарів майже відразу помітив Наталку й вказав на
неї старшому, який негайно, вискочивши на коня, погнався за нею.
Дівчина знала, що не впорається з великою ватагою, але один їй не
страшний. Потрібно лише відманити його якомога далі. Яничар вихрем винісся на пагорб і кинувся навздогін, але прудкість коня дівчини
була відчутною перевагою. Проте, переконавшись, що вершник один,
Наталка розвернула коня і, діставши шаблю, пішла в наступ на ворога.
Для яничара не було несподіванкою те, що дівчина кинулася в
бій. Він не раз бачив, як жінки та дівчата цього краю бралися за шаблю. Вийнявши свій ятаган, пішов назустріч. Зброя при зіткненні
викресала іскри. Знову удар. Ще один. І ще… Після останнього удару
від зброї яничара залишилося лише руків’я, яке стискали міцні пальці. Він ошелешено поглянув на нього, а потім на дивну незнайомку.
Наталка не сподівалася побачити перед собою привабливого
юнака, який може змусити серце йойкнути в несподіваному відчутті.
Вона не знала, що ворог може викликати якусь симпатію. Шокована
таким відкриттям, поспішила відвести очі від обличчя ворога, якого
мала б ненавидіти, а натомість… Мимовільно волошковий погляд
упав на браслет, що красувався на лівій руці парубка.
– Богдан? – здивовано випалила вона. – Ти Богдан?
Юнак поглянув на дівчину не менш приголомшеним поглядом.
Щось таке далеке заворушилося в його грудях, таке звично знайоме,
рідне. Уже вдруге за кілька днів звучало це християнське ім’я. Але
чому його називають цим іменем? Він же ж Ібрагім.
– Я Ібрагім, – прямо поглянув у волошкові очі юнак.
Проте Наталка нічого не відповіла. Не встигла. На горизонті з’явилися вороги, що поспішали на допомогу. Вона розвернула коня й
кинулася геть звідтіля. Тепер дівчина напевне знала, кого їй шукати.
Батько був правий. Цього юнака не можливо ні з ким сплутати. Досить було поглянути в його карі сполохані очі, що манили медовим
відливом, і більше ніколи не зможеш їх забути.
Кінь легко відірвався від переслідування. Йому не було рівних
у швидкості. Та ще якийсь час Наталка мчала, обганяючи вітер, аби
бути певною, що не приведе ворогів до їхнього сховку. Поволі Грім
виніс свою господиню до піщаної коси, непомітно спустившись по
нахилу, а потім підійшов до входу.
34
Євдокія Макаренко
Уже в печері Наталка, поринувши в роздуми, приготувала вечерю і взялася до своїх хворих.
Вона промила рани та наклала нові
пов’язки. В Івана вже спав жар, і він почувався краще, але інші були
ще в досить тяжкому стані. Погодувавши парубка, дівчина присіла
на невеликий килим, котрий призначила для себе.
– Що ти дізналася, Наталко? – врешті обізвався юнак, лягаючи
зручніше, щоб не тривожити пошкоджене плече. – І що з хутором?
– Хутора більше немає. Його спалили дотла, – байдужливо прозвучав дівочий голос.
– А люди? – тривожно звернувся парубок.
– Я вже казала тобі, що живими залишилися лише ті, хто тут, –
повідомила Наталка, схиливши голову на руки, якими обняла коліна.
– Але де ми? – не вгавав ще слабкий Іван.
– У печері біля Дніпра, – лунали спокійні слова.
– А що ти бачила там? – намагався з’ясувати юнак.
– Яничар, – продовжувала відповідати Наталка, поринувши поглядом крізь стіни.
– Вони чи то збирали тіла своїх, чи то ще з якої
причини, але повернулися назад.
– Їх було багато?
– Кілька десятків, – байдужливо знизнула плечима дівчина, бо
не було часу рахувати. – Вони нишпорили по всій території хутора,
немов шукали щось.
– Ти хоч не занадто близько наближалася? – схвильовано поглянув Іван на дівчину.
– Я спостерігала за ними з пагорба, – зізналася смілива козачка.
– Але ж вони могли тебе побачити, – здивований погляд прикувався до доньки отамана.
– Я й зіткнулася з одним із них, – відповіла так, ніби говорила
про звичайні буденні речі, як готування чи вишивання.
– Він мертвий? – чи то запитав чи лише намагався почути підтвердження парубок.
– Ні. Я не змогла його вбити, – зізналася Наталка.
– Це зрозуміло. Ти ж дівчина, а не козак, – сумовито посміхнувся юнак, мовляв, що з тебе взяти?
– Я не змогла його вбити, бо не мала на те жодного права, – різко
обізвалася вона, обурена таким відношенням та недовірою до себе.
Серце жінки
35
– Я дала клятву, що поверну цього юнака до християнської віри, що
зумію переконати відстоювати рідний край і служити власному народові!
– Кому це потрібно? – не зрозумів Іван.
– Це повинен був зробити ще мій батько, але він так і не виконав
клятви, яку дав своєму вірному товаришеві. Тепер вона лежить на
мені, – роздратовано відгукнулася на те питання Наталка,
бо прекрасно розуміла настрій Івана та й інші козаки можуть поставитися
до неї з осудом за цей вчинок, проте вона не могла інакше.
– Але звідки ти знаєш, кого потрібно навертати? – уже трохи
спокійніше запитав парубок.
– Він має одну особливу річ, котра й повинна підказати його
серцю, хто він є та якого роду, – впевнено пояснила Наталка й замислено схилила голову на руку.
Більше її ніхто не відволікав від тяжких дум, а їх накопичилося
в її голівці так багато, що годі й передумати. Іван швидко заснув,
а вона ніяк не могла знайти собі спокою. Кілька безсонних важких
ночей відчутно вимотали дівоче тіло, але сон підступно оминав її
стороною, мов боявся доторкнутися до зболеної втратою душі.
Та цієї миті не спомин про рідних мучив дівоче серце. Наталка
сумувала за ними, й цього ніхто в неї не відніме. Ніхто не зможе змусити забутися про втрату.
Але клятка батькові не давала спокою, як
і образ Богдана, що так вразив юне серце. Як могло статися так, що
очі цього юнака змусили дівоче серце залопотіти? Що зупинило її
руку тієї миті, коли шабля повинна була опуститися на його голову?
Яким чином цьому парубкові взагалі вдалося зберегти той браслет?
Наталка добре пам’ятала давню розмову батька, котрий
розповідав дружині про смерть сім’ї вірного товариша, про клятву,
що поверне Богдана. Їй тоді було лише вісім, але розмова чомусь
глибоко засіла в її пам’яті. На той час хлопчикові було дванадцять. Він
повинен добре пам’ятати своє християнське ім’я, котре отримав від
народження, але чому тоді він не відгукнувся?