Олена Любченко
Кандидат психологічних наук, тренерка, медіапсихологиня
Сумна статистика парної терапії.
По-перше, з десятка лишилося дві пари, які весь цей рік разом живуть тут, чи разом виїхали за кордон. Всі інші — на відстані. Частина вже не буде разом.
Чоловіки не можуть поїхати та лишити справу, бізнес, тощо. Жінки з дітьми вже почали нове життя в нових країнах, пережили «ломку», пристосувалися, якось видихнули.
Хтось із жінок вже розлучився та знайшов собі пару за кордоном. Хтось ще мріє бути разом. Про спільне майбутнє роздуми дуже прагматичні: де родина буде краще жити. Де є перспектива для дітей.
Для когось війна — каталізатор того, що давно назріло
Де буде можливість трохи перепочити та якось мати спокій після катастрофи, яку пережили, — там і будуватимуть життя далі.
Друга категорія — чоловіки на фронті. Сім'я чекає, як правило, тут. Бо поїхати — то зовсім відірватися. Дуже виснажлива історія.
І тут багато драматичних сюжетів.
Найчастішій: я його не впізнаю. Це — зовсім інша людина. Не уявляю, що на нас чекає… Чекає — будувати стосунки із дійсно новою людиною. Двом людям, які мають дуже різний досвід цього пекльного року.
Ще сюжет: фронтова любов чи зв’язок. Дуже тяжко якось дати лад таким стосункам доти, доки не закінчиться фронтове життя родини і не почнеться «нормальне життя». Як ці трикутники розбирати зараз — складно уявити, доки війна, смерть та жахи — це буденність та рутинні підсвідомі страхи цих відносин.
Ще є пари, які разом, наче законсервовані вдвох: всі зв’язки, робота, спосіб життя, друзі, а іноді й дом залишилися в довоєнному минулому. Все, що зосталося — ми вдвох і невідомість. Теж складно, особливо більш літнім — треба по крихтам складати життя, а як — питання.
Парна терапія під час війни — це багато суму. І розуміння, що життя проб'ється навіть крізь асфальт.
Для когось війна — каталізатор того, що давно назріло. Привід зробити те, на що не наважувалися. І майже завжди — прояви тих якостей та цінностей, які весь час були в людині. Просто в війні все звучить гучніше та драматичніше.
Текст публікується з дозволу авторки
