Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Тарас Шевченко поема МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ читає Олександр Биструшкін

18 Вересня, 2021


“МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ” — побутова поема, в якій автор прагне розв’язати вагомі морально-філософські проблеми — смислу буття, призначення людини, конфлікту праведності з гріховністю й ширше — добра зі злом, кривди, помсти й прощення.

Поема відома в двох редакціях: першу створено у червні-грудні 1847 р. в Орській фортеці: її чистовий автограф міститься у “Малій книжці” (ІЛ. — Ф.1. — № 71. — С.133–144). Чорновий автограф другої редакції написаний на звороті листа М.М.Лазаревського до І.О.Ускова між 7 квітня й 16 травня 1857 р. Стимулом до відновлення поетичної творчості після семилітньої перерви стали для поета звістка про успіх клопотань щодо звільнення з заслання, листи друзів, особливо — лист Я.Г.Кухаренка від 18 грудня 1856 із згадкою про читанн М.С.Щепкіним вірша “Пустка” (“Заворожи мені, волхве…”) і проханням “списати” й надіслати все написане за час заслання. На 5 червня вже був завершений і надісланий Я.Кухаренкові новий текст поеми (цей автограф не зберігся). 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав текст поеми до “Більшої книжки”, поставивши під ним дату закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 (ІЛ. — Ф.1. — № 67. — С. 192–204). Друга редакція поеми — це, по суті, новий твір: змінено сюжет, знято обрамлення, уведено образ оповідача Варнака (який є антагоністом головного героя) й романтичний мотив убивства з ревнощів; аспект соціальний затінено, наголошено вимір морально-етичний. Посилено ліричність оповіді та драматизм тональності; набула смислового й характерологічного значення епічна дистанція між часом подій та оповіді про них старого Варнака, який щиро розкаявся й засудив себе: праведне життя Максима стимулювало моральне відродження його вбивці — Варнака.

Першу редакцію поеми вперше надруковано у “Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина” (Прага, 1876), другу — в журналі “Основа” (1861. — № 2. — С. 1–13).

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Я. Кухаренку

— Не варт, єй-богу, жить на світі!..

— То йди топись! — А жінка! Діти?

— Ото ж то, бачиш, не бреши!

А сядь лишень та напиши

Оцю бувальщину... То, може,

Інако скажете, небоже.

Пиши отак: було

Село.

Та щоб не лізти на чужину,

Пиши: у нас на Україні.

А в тім селі вдова жила,

А у вдови дочка була

І син-семиліток.

Добро, мавши діток

У розкоші, хвалиш Бога...

А вдові убогій,

Мабуть, не до його,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала — в черниці

Або йти топиться,

Так жаль маленьких діток стало!

Звичайне, мати, що й казать!

Та, може, снився-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала.

Чи вже ж їй вік продівувать,

Зносити брівоньки нізащо?..

Ні, дівонька вона не та!

Таки ж у тім селі, трудящий

(Бо всюди сироти — ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина! /63/

То сяк, то так

Придбав сірома грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

На ту сирітську копійчину

Купив садочок і хатину,

Подякував за хліб, за сіль

І за науку добрим людям

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами

(Як те буває меж панами),

Не торгувавсь і панотець

Усім на диво та на чудо!

За три копи звінчав у будень...

Просохли очі у вдови.

Отак-то, друже мій, живи,

То й весело на світі буде.

І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Хоть кажуть от ще що, небоже:

Себе люби, то й Бог поможе.

А доведеться умирать?

Здихать над грішми? Ні, небоже!

Любов — Господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Жить на світі будуть?

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались,

Де в тих сиріт безталанних

Добро теє бралось?

І в коморі і надворі,

На току й на ниві,

І діточки як квіточки,

Й самі чорнобриві

У жупанах похожають,

Старців закликають /64/

На обіди, а багаті —

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким добром

Старців годували!

«Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх діти!..»

Ось слухай же, що то роблять

Заздрощі на світі

І ненатля голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні:

То і не жаль було б; чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує. Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати.

А ще гірше ззамо[ло]ду

Гадину кохати.

Очарує зміїними

Карими очима...

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стеблá все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувати,

Жалю завдавати.

«Шкода, шкода! Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так воно...

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали.)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми, /65/

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову...» Подякував

Максим за пораду.

«Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову...

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила,

І тепер порадить!..»

Та останняя ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже.

Максим подумав, пожурився;

А потім Богу помолився,

Промовив двічі: — Боже! Боже! —

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

«Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить.» —

Сказав Максим, і ґрунт покинув.

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: «Ах! Аллах!

Не варт, не варт на світі жити!»

А чом пак темні не кричать?

2

Хіба ж живуть вони? І знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?.. /66/

1

Що, що? Недочуваю...

2

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

1

Отак по-вашому! Ну, годі ж,

Нехай собі і не живуть...

А все скажу-таки як хочеш.

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

2

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдови́ченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому,

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина, до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях — украла щось...

Потім утопилась.

Та все то те, знаєш, люде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

«Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив...» /67/

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо, —

Отак пиши, — і за гріхи

Карались Господом ляхи,

І пугав Пугач над Уралом.

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава Богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий.

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

— Чого він придибав? Нема в його хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав? — А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть, легше умирати

Хоть на пожарині в своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах, чи чув ти? — Ба ні.

Ей, дядечку, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка,

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах,

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь, незабаром

Зима залютує.

Нема його в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного,

І борошном посипали,

Бог їх зна для чого!

Максим таки як письменний, /68/

Було, помагає

І на клиросі дякові,

І Псалтир читає

Над покойними. Й хавтури

З школярами носить.

А в Пилипівку, сірома,

Христа ради просить!

Нічого, знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його.

— І талан і безталання —

Все, — каже, — од Бога.

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

Москаля Максима.

А в неділю або в свято

Мов причепуриться,

Шкандибає на вдовину

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку...

І вдову згадає,

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом’яне!

Утре сльози — все од Бога —

Й веселенький стане.

А в Петрівку і Спасівку

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в поле...

І край шляху при долині —

Отже, не вгадаєш,

Що каліка виробляє, —

Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого Маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїзжачим.

А на друге літо

Москаля, вже неживого, /69/

Найшли в балці діти

Коло самої криниці —

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали,

І долину і криницю

На пам’ять назвали

Москалевою. На Спаса

Або Маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде — не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

П’ючи воду погожую,

Згадують Максима...

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.


More Записи for Show: Радіо Українська хвиля з Європи
Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Copyright 2021 - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram