Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Тарас Шевченко поема МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ читає Олександр Биструшкін

18 Листопада, 2021


“МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ” — побутова поема, в якій автор прагне розв’язати вагомі морально-філософські проблеми — смислу буття, призначення людини, конфлікту праведності з гріховністю й ширше — добра зі злом, кривди, помсти й прощення.

Поема відома в двох редакціях: першу створено у червні-грудні 1847 р. в Орській фортеці: її чистовий автограф міститься у “Малій книжці” (ІЛ. — Ф.1. — № 71. — С.133–144). Чорновий автограф другої редакції написаний на звороті листа М.М.Лазаревського до І.О.Ускова між 7 квітня й 16 травня 1857 р. Стимулом до відновлення поетичної творчості після семилітньої перерви стали для поета звістка про успіх клопотань щодо звільнення з заслання, листи друзів, особливо — лист Я.Г.Кухаренка від 18 грудня 1856 із згадкою про читанн М.С.Щепкіним вірша “Пустка” (“Заворожи мені, волхве…”) і проханням “списати” й надіслати все написане за час заслання. На 5 червня вже був завершений і надісланий Я.Кухаренкові новий текст поеми (цей автограф не зберігся). 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав текст поеми до “Більшої книжки”, поставивши під ним дату закінчення першого варіанта другої редакції твору — 16 травня 1857 (ІЛ. — Ф.1. — № 67. — С. 192–204). Друга редакція поеми — це, по суті, новий твір: змінено сюжет, знято обрамлення, уведено образ оповідача Варнака (який є антагоністом головного героя) й романтичний мотив убивства з ревнощів; аспект соціальний затінено, наголошено вимір морально-етичний. Посилено ліричність оповіді та драматизм тональності; набула смислового й характерологічного значення епічна дистанція між часом подій та оповіді про них старого Варнака, який щиро розкаявся й засудив себе: праведне життя Максима стимулювало моральне відродження його вбивці — Варнака.

Першу редакцію поеми вперше надруковано у “Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина” (Прага, 1876), другу — в журналі “Основа” (1861. — № 2. — С. 1–13).

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Поема

Я. Кухаренкові.

На пам’ять 7 мая 1857 року

Не на Вкраїні, а далеко,

Аж за Уралом, за Елеком,

Старий недобиток варнак

Мені розказував отак

Про сю криницю москалеву,

А я, сумуючи, списав,

Та рифму нищечком додав,

Та невеличку і дешеву

(Звичайне, крадене) зобгав

Тобі поему на спомини,

Мій друже щирий, мій єдиний!

І

Після великої зими,

За Катерини за цариці,

Москаль ту викопав криницю;

А як він викопав, то ми

Оце й розкажемо в пригоді,

А ви записуйте, не шкодить

Такую річ і записать.

Бо се не казка, а билиця,

Або бувальщина, сказать.

Отак пишіть. Була криниця,

Ні, не криниця, а село,

Пишіть, давно колись було

Межи садами, при долині,

Таки у нас на Україні

Було те Божеє село.

В селі тому вдова жила,

А у вдови дочка росла

І син малоліток. /235/

Добре мати діток

Багатому, хвалить Бога

В розко́шах! А вбогій

Вдові не до того,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала іти в черниці

Або вбитись, утопитись,

Так жаль маленьких діток стало.

Звичайне, мати, що й казать,

Та, може, ждався-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала

(Катрусею вдовівна звалась).

Чи вік же їй продівувать?

Зносити брівоньки нізащо.

Хіба за те, що сирота?

А красота-то красота!

Мій Боже милий! А трудяще,

А чепурне, та роботяще,

Та тихе. Бач, і сирота,

А всім була навдивовижу.

Бувало, вигляне із хижі,

Як тая квіточка з роси,

Як теє сонечко з-за хмари.

Ввесь похолону, неживий

Стою, бувало. Ані кара,

Ні муки, кайдани,

Ніже літа, сину,

Тії сили не втомили...

Отак і загину!

Так і згину. Бо дивися:

Смерті сподіваюсь,

А ридаю, мов дитина,

Як я нагадаю

Катерину. Слухай, сину,

Мій друже єдиний!

Слухай добре, та записуй,

Та на Україні,

Як Бог тебе допровадить,

То розкажи, сину,

Що ти бачив диявола

Своїми очима. /236/

II

Так, бачиш, дівонька ота

Росла собі. І роботящий

(Бо всюди сироти — ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина.

Отож той самий сиротина

У наймах сяк собі, то так

Придбав, сірома, грошенят,

Одежу справив, жупанину,

Та ні відсіль і ні відтіль

Купив садочок і хатину;

Подякував за хліб і сіль

І за науку добрим людям,

Та до вдовівни навпростець

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з старостами,

Як те бува з багатирями;

Не торгувавсь і панотець

(На диво людям та на чудо),

За три копи звінчав у будень,

Без пихи, так, як довелось.

Отут-то, голубе мій сизий,

Отут-то й лихо почалось!

III

Уже, либонь, після Покрови

Вертався з Дону я, та знову

(Бо я вже двічі посилав

До дівчини за рушниками)

Послать і втретє міркував.

Та з чумаками, та з волами

Якраз в неділю на весілля

До удовівни причвалав.

Пропало! Все добро пропало!

Ані щетинки не осталось.

Пропав і я, та не в шинку,

А на кобилі. На віку

Всі люде бачать лихо, сину,

Але такого, мій єдиний,

Такого лютого ніхто,

Ніхто і здалека не бачив,

Як я, лукавий. А тим часом

Просохли очі у вдови.

Неначе в Бога за дверима, /237/

У зятя та в сина

Стара собі спочиває,

А на Катерину,

На дитя своє єдине,

Тілько поглядає.

А я в шинку з п’яницями

Душу пропиваю!

Та й пропив. Запродав душу,

І душу і тіло,

Тіло катові, а душу!..

О Боже мій милий!

Хотілося б жить на світі,

Та ба! Треба вчитись,

Ще змалечку треба вчитись,

Як на світі жити,

А то битимуть, та й дуже!..

Не знаю, мій друже,

Чи сатана лихо коїв?

Чи я занедужав?

Чи то мене злая доля

Привела до того.

Таки й досі ще не знаю,

Не знаю нічого.

Знаю тілько, що тверезий.

Бо вже ані вина,

Ні меди, ні оковита

Не пилися, сину.

Отаке-то сподіялось.

Вмер батько і мати,

Чужі люде поховали...

А я, мов проклятий

Той Іуда, одринутий

І людьми і Богом,

Тиняюся, ховаюся,

І дійшло до того,

Що я, вночі підкравшися,

Максимову хату

(Бо його Максимом звали,

Вдовиного зятя)

Запалив. Згоріла хата.

А душа проклята

Не згоріла. Моя душа!

Мій друже, мій брате!

Не згоріла, а осталась, /238/

Тліє, й досі тліє!

І коли вона зотліє,

Коли одпочине?

Святий знає.

IV

З переляку

Вмерла Катерина.

А Максим на пожарище

Та на попелище

Подивився. Нема ради!

Тілько вітер свище

У димарі та в комині.

Що на світі діять?

І що тепер йому почати?

Подумавши, перехрестивсь

Та й знов пішов у наймити

Голодні злидні годувати.

Вдова осталась не сама,

А з сином-парубком; женити

Його збиралась восени.

Аж гульк! Од матушки-цариці,

Таки із самої столиці

Прийшов указ лоби голить.

Се в перший раз такий указ

Прийшов з Московщини до нас.

Бо на Вкраїні в нас, бувало,

У козаки охочі йшли,

А в пікінери вербовали,

Та теж охочих. На селі

Зобралася громада радить,

Кого голить у москалі.

Порадили громадою,

Та скурвого сина

Вдовиченка-ледащицю

Забили в скрепицю

Та й повезли до прийому.

Он яке твориться

На сім світі! Яка правда

У людей, мій сину.

Така й досі, я думаю,

В нас на Україні.

Та другої і не буде

В невольниках людях. /239/

V

Через год ото й велика

Зима наступила.

До Зеленої неділі

В байраках біліли

Сніги білі; тойді ж ото

І Очаков брали

Москалі. А Запорожжя

Перше руйновали.

Розбрелося товариство.

А що то за люде

Були тії запорожці —

Не було й не буде

Таких людей.

Під Очаков

Погнали й Максима.

Там-то його й скалічено,

Та й на Україну

Повернено з одставкою.

Бачиш, праву ногу

Чи то ліву підстрелено...

Мені не до того

Було тойді. Знову люта

Гадина впилася

В саме серце; кругом його

Тричі повилася.

Як той Ірод. Що тут робить?

Не дам собі ради.

А Максимові кривому

Нічого не вадить;

Шкандибає на милиці

І гадки не має.

А в неділеньку святую

Мундир надіває,

І медаль і хрест причепить,

І заплете косу,

Та ще й борошном посипле.

Я не знаю й досі,

Нащо воно москалі ті

Коси заплітали,

Мов дівчата, та святеє

Борошно псували?

На іграшку, я думаю,

Так собі, аби-то! /240/

Отож, було, мов генерал,

Максим сановито

Прибереться у неділю

Та й пошкандибає

У храм Божий. На крилосі

Стане, та й співає

За дяком-таки, та возьме

Та ще й прочитає

Апостола серед церкви.

Вивчився читати

У москалях. Непевний був

Максим отой, брате.

А трудящий, роботящий,

Та тихий до того,

Та ласкавий... Було тобі

Ніже анікого

Не зачепить, ніже ділом,

Ніже яким словом.

— І талан і безталання,

Все, — каже, — од Бога,

Вседержителя святого,

А більш ні од кого. —

Преблагий був муж на світі

Максим отой, сину.

А я! а я!.. Не вимовлю.

Моя ти дитино!

Я вбив його! Потривай лиш,

Трохи одпочину.

Та той[ді] вже.

VI

Так ти кажеш,

Що бачив криницю

Москалеву, що ще й досі

Беруть з неї воду,

І хрест, кажеш, коло шляху

І досі Господній

Стоїть собі на роздоллі.

А не розказали

Тобі люде там нічого?..

Вже повимирали

Тії люде, мої свідки,

Праведнії люде!

А я й досі караюся /241/

І каратись буду

Й на тім світі.

Ось послухай,

Доводить до чого

Сатана той душу нашу.

Як не схаменеться

Та до Бога не вернеться,

То так і воп’ється

Пазорями в саме серце.

Ось слухай же, сину,

Про Максима праведного...

Було, не спочине

Ніколи він. А в неділю

Або в яке свято

Бере святий Псалтир в руки

Та й іде читати

У садочок. У садочку

Та у холодочку

Катерину поховали.

Отож у садочку

За упокой душі її

Псалтир прочитає,

Потім собі тихесенько,

Тихо заспіває

Со святими; та й заплаче.

А потім пом’яне

О здравії тещу з сином

І веселий стане.

— Все од Бога, — скаже собі, —

Треба вік дожити. —

Отакий-то муж праведний

Був він на сім світі.

А у будень, то він тобі

Не посидить в хаті,

Все нишпорить по надвір’ю,

— Треба работати, —

Було скаже по-московськи, —

А то, лежа в хаті,

Ще опухнеш. — Та взяв якось

Заступ і лопату,

Та й пішов собі у поле

Криницю копати.

— Нехай, — каже. — Колись люде

Будуть воду пити

Та за мою грішну душу /242/

Господа молити. —

Вийшов в поле геть од шляху,

У балку спустився

Та й викопав при долині

Глибоку криницю.

(Не сам один; толокою

Йому помагати

Й добрі люде приходили

Криницю копати.)

І виложив цямриною,

І над шляхом в полі

Височенний хрест поставив...

Зо всього роздолля

Широкого було видно.

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

Єсть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.

VII

А тепер уже, он бачиш,

Доходить до чого.

Що я стратить наміряюсь

Максима святого.

Отаке-то! А за віщо?

За те, за що Каїн

Убив брата праведного

У світлому раю.

Чи то було у неділю,

Чи в якеє свято?

Слухай, сину, як навчає

Сатана проклятий.

— Ходім, — кажу, — Уласович,

На твою криницю

Подивитись. — Добре, — каже, —

Ходімо напитись

Води з неї погожої. —

Та й пішли обоє,

І відерце і віжечки /243/

Понесли з собою.

От приходим до криниці,

Я перш подивився,

Чи глибока. — Власовичу, —

Кажу, — потрудися

Води достать, я не вмію. —

Він і нахилився,

Опускаючи відерце;

А я... я за ноги

Вхопив його, та й укинув

Максима святого

У криницю... Такеє-то

Сотворив я, сину!

Такого ще не творилось

В нас на Україні.

Та й ніколи не створиться

На всім світі, брате!

Всюди люди, а я один

Диявол проклятий!

VIII

Через тиждень вже витягли

Максима з криниці

Та у балці й поховали.

Чималу каплицю

Поставили громадою,

А його криницю

Москалевою назвали.

От тобі й билиця

Про ту криницю москалеву.

Нелюдська билиця.

А я пішов у гайдамаки

Та на Сибірі опинивсь.

(Бо тут Сибір була колись.)

І пропадаю, мов собака,

Мов той Іуда! Помолись

За мене Богу, мій ти сину,

На тій преславній Україні,

На тій веселій стороні.

Чи не полегшає мені?


More Записи for Show: Радіо Українська хвиля з Європи
Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram