Його прізвище за паспортом — Бревер, але воно йому не подобається, тож він іменує себе маминим дівочим прізвищем — Фединський. Чоловік відновлює кобзарство й прагне, щоб такі музичні інструменти, як кобзи, торбани та бандури, повернулися в активний ужиток.
Фото: Герман Крігер.
Бабуся й дідусь Юрка, тікаючи від сталінських репресій, виїхали до США. Там народили доньку, яка побралася з американцем. Ще в дитинстві Юрко хотів навчитися української мови. Спочатку почав писати алфавіт, а потім пізнавав українську культуру. Коли під час шкільних завдань потрібно було представити якийсь народ, Юрко, звичайно, вибрав Україну. Знайшов для цієї нагоди старі платівки та колекції, повʼязані з Україною, і представив свою історичну Батьківщину серед однокласників.
У 16 років Юрко почав навчатися музиці й грі на бандурі у таборі «Кобзарська Січ». Іноді навіть пропускав уроки, щоб музикувати. Тоді ж почав співати пісні українською. Потім щороку їздив до того табору, як до своєї Мекки. Там він отримав концентрацію діаспорської культури.
Щоразу, коли в його оточенні зʼявлялися люди з України, підживлювалась і його зацікавленість до країни предків. Однією з таких людей стала жінка, яка працювала дипломаткою у Вашингтоні і була в таборі бандуристів. Юрко пригадує, як вона відповіла на запитання про те, чому не переїжджає до Америки назавжди: «Ну, я люблю свою країну». Йому це прозвучало так щиро, що відтоді Юрко ще більше зацікавився людьми з України.
Певний період Юрко жив у Нью-Йорку серед діаспори, співав у хорі «Думка», грав у тріо-ансамблі «Експериментальна бандура» та співав у хорі бандуристів. Але згодом зрозумів, що це діаспорська культура, а та, що в Україні, дуже відрізняється.
Вперше Юрко відвідав відвідав Україну в 1998 році. Спершу приїхав до Львова, де мешкав дядько — контрабасист Адріан Фединський, згодом — у Київ, де шість місяців навчався в консерваторії. Проживши ще 2 роки в Нью-Йорку, остаточно вирішив працювати в Україні етномузикантом. Тож коли гурт «Гайдамаки» запросив його до співпраці, він одразу продав усі речі й переїхав жити й працювати як професійний музикант в Україну:
— Моя місія — це є сіонська місія. Не єврейський, а український сіонізм. Повернення додому. Ми тут — і це сигнал до народу, що якщо я знайшов щастя — і ви можете знайти, сіонізм. Єврейський націоналізм, рух європейських євреїв кінця XIX ст. за створення єврейської держави.
В Україні Юрко разом з українськими фольклористами Компаніченком, Охрімчуком та іншими створив свій етногурт «Карпатіяни», а також був учасником гурту «Древо». Він мав на меті глибше вивчати українську музику:
— Я залишився, бо тут я досі голодний. Навіть війна — це найцікавіший епізод моєї праці. «Як скінчити війну?» — всі питають. А я маю кобзарську відповідь. Я є готовий до цього. Я маю колекцію інструментів, цех, кобзарювання по світу. Я вірю в цю працю і переконаний, що це потрібно і це є частиною нашої перемоги.
Фото: Герман Крігер.
На думку Юрка, бандура — унікальний інструмент, який ідентифікує його як українця серед американців. Коли він вивчав записи капели бандуристів із Полтави та Києва — Василя Ємця, Юліана Китастого, Гната Хоткевича, то зрозумів, що ці записи були не просто цікавими, а й особливими, бо раніше слугували як захист ідентичності через духовну традицію. За його словами, грати на бандурі — це зовсім інше, ніж грати на піаніно, гітарі чи мандоліні.
У 2010 році Юрко переїхав у село Крячківка на Полтавщині. З цих країв родом його бабуся. Він уподобав це місце й вирішив залишитися. Побудував тут дім, одружився й разом із коханою Марією ростить п’ятьох дітей. На Полтавщині він збирає рідних, які приїздять із далеких країв, і розвиває свій простір, який іменує «Ф» — простір Фединських.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, Юрко був внутрішньо готовим до цього. Зі своїм проєктом «Кобзарська армада» чоловік влаштував тримісячний тур Україною. Він переконаний, що своєю кобзарською працею підтримував силу духу. Тоді, на початку повномасштабної війни, він зі своїми колегами кобзарював усюди, де їх приймали: у бомбосховищах, у Києві та у прифронтових містах. А згодом почав їздити із кобзою за кордон, щоб таким чином просувати культурну дипломатію:
— Я маю переконання, що маю бути тут (в Україні. — ред.). Це конкретне відчуття, що ми мусимо тут бути. Купи якусь там маленьку сільську хату, купи собі сонячні панелі — і працюй за Україну. Якщо ви залишитеся в Ірландії, це чудово, але робіть щось для України звідти. Якщо ви вважаєте себе українцями, ви мусите це робити.
Юрко міркує, що з війною він став старшим. За два роки він провів 500 концертів, і це дало йому той досвід, якого він прагнув:
— Я дуже радий, що склав великі зусилля і маю позитивний результат. Я є щасливим.
Юрко ідентифікує себе українсько-американським українцем, який повернувся додому. Пояснює це так, що має частину американця у собі, але хоче додати до своєї особистості найкращі українські здібності й менталітет. Ділиться, що якщо хтось скаже, що він із діаспори, то образиться, як і тоді, коли хтось скаже «американець» або «український американець»:
— Дім — це точка у світі, де ти будеш не тільки жити і виховувати дітей, а звідки орієнтація буде, де будуть найближче ваш народ, люди чи родини. Я вибрав цей куточок землі, щоб не тільки жити і бути частиною держави, але і творити державу.
Юрко міркує, що переосмислив поняття «дім», коли відчув, що може втратити його, родину і все, що в нього є. Зрештою, що є ризик втратити Батьківщину і ніколи не повернутися до неї. Такою була доля його діда й бабусі. Він пригадує, як йому було страшно, що це може знову повторитися:
— Головне — це переконання, конкретне відчуття, що «не переживай, ми переможемо». Наскільки довгою буде війна? Це залежить від нас, наскільки ми плануємо і працюємо. Загалом я відчуваю, що ми певним чином вже перемогли. Головне, що Україна витримує.
Нині Юрко вже думає про наступний кобзарський проєкт, великий фестиваль і мріє розвивати культурний центр на Полтавщині.
Авторка тексту:Тоня Андрійчук
Фото: Герман Крігер.
Джерело: https://www.ukrainer.net/dodomu-nashchadky-emihrantivhttps://www.ukrainer.net/dodomu-nashchadky-emihrantiv/
