Тема, якоі я збираюсь торкнутися, актуальна абсолютно для всіх. Якщо не в даний момент, то в найближчому майбутньому точно. І то, якщо дуже пощастить, враховуючи безліч екологічних і медичних факторів нашого життя.
Тема ця настільки складна і неоднозначна, що її відносять до розряду незручних, а в побуті стараються взагалі про неї не думати.
А між тим, ця тема - і її присутність в інформаційному просторі дуже багато говорить як про моральний стан суспільства так і його етику. А врешті-решт про соціальну зрілість суспільства, бо лише зріле і відповідальне суспільство не обходить цієї теми - ані в житті, ані в мистецтві.
Я маю на увазі Старість і ставлення до неї, яке закріплене в терміні Ейджизм.
Здавалось би, що може бути банальніше за цю тему. Щодня і щомиті ми стикаємося з цим на вулицях, в магазинах, в транспорті. Хтось намагається не помічати згорблених і незграбних істот, які все роблять повільно і часто потрапляють в різні халепи. Хтось охоче поступається місцем у трамваї тим, кому стояти важко, або пропускає їх уперед в черзі до каси в магазині. Але є й такі, що відверто глузують над зовнішньою непривабливістю і незграбністю і докоряють їм, щоб сиділи вдома і не плуталися під ногами.
За всим цим стоїть цілий світ самоосмислення нації І тут я згадую японський фільм режисера Сьохея Імамури "Легенда про Нараяму" , який отримав найвищу відзнаку в Каннах. У цьому фільмі показане життя середньовічного японського селища десь у горах. Відсутність плодородної землі і проблеми з їжею робить життя людей важким виживанням. Тому в селищі існує традиція: як тільки людина стає немічною і непрацездатною, її вантажить на спину хтось із молодих родичів, частіше, син - і виносить кудись у гори, щоб залишити там у самотності повільно помирати від голоду і холоду. Ця традиція існувала сотні літ і не викликала ніяких заперечень. І от ми бачимо, як черговий син несе свою матір на гору Нараяма. По дорозі вони з матір"ю згадують минуле, дитинство, юність цього хлопчика. І тут відбувається якесь пробудження душі. І вперше - син спускається з гори, не залишивши свою матір помирати, а оголошує всім, що він бере на себе обов'язок годувати її до самої смерті...
Чому я розказую вам так докладно про цей японський фільм? Та тому що сьогодні Японія займає перше місце серед країн в яких найбільша кількість людей, вік яких сягає за 80-90 і навіть 100 років. Японці зробили величезний крок в розумінні цінності людського життя, осмисливши суть старості - вона має бути спокійною і безхмарною, бо це останнє, що має людина, перш ніж вона залишить цей світ...
Я у своєму житті отримав вражаючий досвід концертних виступів у будинках для літніх людей у Канаді. Це були українські установи, де батьки українців Канади проводять свої останні роки під щоденною медичною опікою і увагою турботливого персоналу.
Отож, я вийшов на сцену в такому будинку - і раптом я побачив сотні, а може й тисячі інвалідних колясок. У них сиділи глибоко літні, немічні люди з погаслими очима. І я пам'ятаю, як ці очі починали світитися, а люди оживати, коли вони чули рідну пісню і рідне слово. Після концерту я залишився поспілкуватися з ними - і виявилося, що середній вік глядачів у залі був... 95 років! А згодом до мене підійшла дуже красива літня жінка - коли вона сказала, що її прізвище Матвійчук - і через кілька днів вона святкуватиме своє сторіччя - я був просто вражений...
Таких спогадів моя пам'ять зберігає чимало. У невеличкій кав'ярні Барселони я бачив компанію надзвичайно модних бабусь - з фарбованим у екзотичні кольори волоссям і бездоганним манікюром та макіяжем, та дідусів у стильних молодіжних курточках та дорогих кросівках. Вони жартували, голосно сміялися і чудово проводили свій час.
В США, їдучи по хайвею ви можете побачити за кермом старого Б'юіка чи розкішного Мерседеса екзотичного дідуся або бабусю, які насолоджуться швидкою їздою - і ніхто їх не зганяє з полоси і не показує середнього пальця, а лише посміхаються, побачивши, хто за кермом. Більшість цих людей важко працювали все життя - і лише вийшовши на пенсію, насолоджуються свободою і комфортом.
У цивілізованому світі існує ціла інформаційна індустрія, направлена на задоволення попиту цих людей - від телеканалів із ретро-фільмами, сучасними комедіями та сльозливими серіалами, до музичних ретро-каналів, специфічних розважальних шоу, а також численних курортів, місць відпочинку і концертів з улюбленою музикою та піснями. Бо більшість людей там далеко не бідні особи - суспільство так побудовано, щоб захистити їх старість.
У цивілізованих країнах світу дуже багато працюючих людей у віці 60-70 років. І вони не виглядають виснаженими і слабкими. Життя і суспільні стосунки між людьми побудовані таким чином, щоб берегти людину від зайвих стресів, нервувань і даремного витрачання психічної енергії. Кожен із членів суспільства в доглянутій літній жіночці чи чоловікові бачить себе майбутнього - і це вселяє впевненість у завтрашньому дні...
Ох, як же важко повератись після всього пригаданого до нашої дійсності - де слова "баба" чи "дід", що прийшли до нас із безжальної раші, звучать як насмішка і вирок, де молоді люди дивляться на літніх, як на прозорих і скляних, не бачучи в них особистості, де наркомани і алкаші забирають у своїх матерів чи батьків останні копійки їхніх пенсій і ті хронічно недоїдають...
Ще аморальніше виглядає купа "бізнес-проектів" по відбиранню останнього в тих, хто доживає свій вік - починаючи від нескінченної телереклами сумнівних медпрепаратів (така реклама категорично заборонена у більшості країн), до відбирання квартир усілякими "турботливими" товариствами.
Страшно жити в таких умовах, а ще страшніше доживати в таких країнах, де ніхто не говорить про важливе, не задає потрібних трендів, не готує членів суспільства до цивілізованих основ життя, не захищає немічних.
І тому коли вчергове заходить мова про членство України в Євросоюзі, я з жахом думаю про цей аспект нашого життя, про наш абсолютно жахливий і токсичний інфопростір, про молодих і цинічних суфражисток, у яких популярність артистів солідного віку викликає скептичний оскал і репліку на зразок - та це ж не артисти, це просто "меми" над якими стібеться молодь!
Так, молодь, можливо і стібеться. Але у цієї молоді є батьки і напевно дідусі та бабусі. А наша моральна деградація веде усіх нас туди - у темне середньовіччя, коли діти знову нестимуть своїх батьків на символічну Нараяму, щоб на зворотньому шляху голосно іржати, дивлячись у Ютубі приколи чергового стендапера...
Як поламати ці тренди?
#АнатолійМатвійчук
