Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) оголосило, що для розвитку сільського господарства України залучать додаткові 1,75 мільярда доларів.
Про це повідомила пресслужба USAID.
Ці кошти надійдуть від нових партнерів, серед яких «Астарта», BEST Leasing, «Креді Агріколь Банк», OTP Bank, Міжнародна фінансова корпорація (IFC) та інші.
Загалом, з 2022 року в рамках ініціативи AGRI-Ukraine вже було інвестовано понад 2,26 мільярда доларів.
Завдяки цьому понад 15 тисяч фермерів отримали підтримку для вирощування врожаїв, що допомогло зібрати понад 5,5 мільйона тонн зерна і заробити більше 1 мільярда доларів для економіки України.
Нагадаємо, що Україні передали 435 мільйонів доларів на покращення зв’язку та інтернету.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО, НАОДИНЦІ З НАМИ...
МОНОЛОГ САМОТИ
Поетично-музична композиція
за « КОБЗАРЕМ» Тараса Шевченка
Автор проекту та виконавець Олександр Биструшкін – Народний артист України
Композитор: Михайло Чемберджі – Народний артист України
Портрет Т.Г. Шевченка: Валерія Франчука
– Лауреата Національної премії Т.Г.Шевченка

поезії Івана Драча, читає Олександр. Биструшкін
(До 88-річчя від дня народження поета)
«Поезія Івана Драча у 60-ті роки стала таким свіжим вітром, який пробудив інтерес у багатьох не тільки до української поезії й української літератури, а ширше – взагалі до всього українського. Тоді поезія захоплювала уми багатьох людей. То був час, коли лише у метафорі можна було щось висловити, якимись натяками, щось таке, що не можна було висловити ніде. Іван Драч це дуже добре робив. Він був поетичним лідером шістдесятників», − так про свого колегу Івана Федоровича відгукувався поет та видавець Іван Малкович, назвавши його Гоголем у поезії.

Іван Драч народився 17 жовтня 1936 р. в у Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Уже у 1951 році у районній газеті був надрукований його перший вірш. Після закінчення Тетіївської середньої школи І. Драч викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого. Служив у війську. У віці, коли інші закінчують університет, вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений під тиском каральних органів. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Закінчив дворічні Вищі сценарні курси у Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, згодом – у редакції журналу «Вітчизна».

У 1961 р. І. Драч опублікував у «Літературній газеті» драму-феєрію «Ніж у сонці», яка відразу привернула увагу критики. Протягом 1962-1988 pр. побачили світ його збірки: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988).
Збірку І. Драча «Корінь і крона» було відзначено Державною премією України імені Т. Шевченка у 1976 р.
Творчість митця – це постійний пошук й новаторство
Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», у якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візитковими» для Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».

Його поезії відомі у перекладах російською, білоруською, азербайджанською, молдавською, польською, чеською, німецькою та іншими мовами.

А ще Іван Драч очолював Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, був народним депутатом і першим головою Народного Руху України.

Драч ніколи не вважав себе дисидентом. Він порівнював себе з «волом, робочою бджолою». За своє життя встиг створити стільки, скільки вистачило б на декілька людських життів, реалізувавши власну життєву програму по максимуму, хоча сам скромно стверджував, що «дуже мало досяг».

Його енергія, впертий оптимізм і віра – у життя, у людей, у власну країну (і це попри особисті трагедії) – вражає й сьогодні та надихає молодь. Повагу викликає не тільки кількість зробленого Драчем, але й якість. Митець ніколи не опускався нижче певного рівня, не був помічений у халтурі. Та, мабуть, найголовніша риса Івана Драча – це чесність. Він був чесним поетом, чесним політиком, і залишався просто чесною людиною, а це – неабияка чеснота за будь-яких часів. Вона – на вагу золота, так само, як і її носії.

Нині варто згадати слова письменника, які, як ніколи, є актуальними: «Саме зараз, незважаючи на кровопролиття, кується нація. Або вона відбудеться як така, або знищиться і стане добривом для сусідніх держав».

Помер митець на 81-му році життя, 19 червня 2018 року, після важкої хвороби легень. Це стало непоправною втратою для українського народу, але написані ним слова навіки закарбувалися у нашій пам’яті.

«Ми чорні гори перегорнем». Вічній пам’яті Івана Драча

21 червня 2018, 23:47

Оксана Пахльовська

Слово скульптурне і стихійне. Струм фантазії, якій немає стриму, – і металічний блиск леза іронії. Парадокс у парадоксі. Магматичний поет – але й протеїчний. Його Прометей – «ленінець духом». Поет, що стає соняшником під палючим сонцем поезії, – а потім «садить» соняшники у Шушенському.
Можливо, отой химерійний «дядько Кирило», який отримав у подарунок від Нового року непрохані крила, – мимовільна самометафора. І самому вже ті крила сильно ускладнювали життя, тож дядько Кирило крила обтинав, і рубав сокирою, і вже й хату ними обгороджував. Але крила жили своїм життям, і поети їх розкрадали, на те ж і крила: «і снилося небо порубаним крилам».
По-різному зараз згадують Поета, що пішов з життя в цей страшний день 19 червня, – хто розпачем, хто світлим смутком, хто раціональним аналізом Драча як сценариста і лідера Руху. А хто спекулятивно: «і-я-там-був», «а-він-мені», «а-я-йому». А за тим всім стоїть велике і складне питання: поет у своєму суспільстві, нерозуміння цього поета, нездатність осмислити явище, до якого він належить, цинічна експлуатація літературних феноменів задля індивідуального самоствердження.
Поет, в якому живе історія, а не шоу, завжди лишає на стіні напис «мене, текел, фарес». А нащадкам належить розгадати: хто ж це приходив і про що попередив.
«А де Іван Драч?»
Важко боротись із філологічною спокусою підсвітити єлейну патоку деяких дописувачів іншими цитатами: цитатами, в яких культивувалась системна зненависть до шістдесятництва від самого початку Незалежності – і до сьогодні. На те були (і є) літературні причини, і політичні, і навіть психоаналітичні. Яку б некритично дібрану низку імен не кріпити нині до шістдесятників, їх насправді не було багато: у найкращі часи – кристалічне сузір’я першорядних протестних талантів, по кілька в кожній мистецькій та інтелектуальній площині, – сузір’я, яке крушили і яке саме розпадалось, бо про великі особистості йшлося, – і кожен, врешті, потім йшов за своїм і золотим і чорним плугом. Люди надзвичайно яскраві і складні, драматичні і дуже індивідуальні, нереально вільні в тюремній системі і молоді серед її архаїки – їхня дивна молодість закроювалась на якийсь епічний час.
І неповторний зв’язок з читачем: так, і слава, але не в тому річ. Йшлося про народження любові читача, реципієнта до літератури, до культури, – в умовах, де культуру було нищено впродовж десятиліть, а раніше століть, – любов на різних рівнях розуміння, але любов. До культури любов, але ж також і до України, – крізь шістдесятників поставала незвідана і минула і майбутня Україна, відсутня в теперішньому часі, але задля якої мало сенс жити і працювати. Крізь шістдесятників пульсувало почуття, свобода, гідність – всі ті виміри, в яких було відмовлено людині в умовах тоталітаризму. Тому я глибоко поділяю думку Тараса Компаніченка, яку він колись сказав Ліні Костенко на одному з її вечорів: своєрідними «шістдесятниками» були й ті, хто підтримував і любив шістдесятників… Це були викладачі, вчені, бібліотекарі, музейні працівники, журналісти, – кристалічний щит «тихої» опозиції, з якої народжувалось громадянське суспільство.
Після Незалежності ця парадигма зламалась: нові літератори часто самі бігли за читачем, намагаючись йому догодити, вписавшись у ту чи іншу прескриптивну парадигму: секс, мат, дно. Талановитих людей, здатних на «самостояння», і сьогодні вистачає, але вони не завжди «мейнстрімові». А адепти постмодерного культу літератури як«гри», наївно фукуямівської віри в «кінець історії», майстри колажів і пастішів, «загального осміяння і глузування», попсової карнавальності та цитатності (а особливо самоцитатності) обрали об’єктом своєї агресії саме шістдесятників.

Як могло суспільство усвідомити власну культуру, якщо не витворилось спокійного, приступного і притомного аналізу культури ХХ століття в його складних пропорціях, періодах неймовірних творчих скарбів – і чорних дірах заборон і аберацій? На читача звалились незрозумілі 20-і роки з непоясненою галактикою імен і текстів, хаос і протагонізми 90-х – і цілеспрямована агресія стосовно шістдесятників. Агресія, позбавлена сенсу і логіки. З одного боку, вони були проголошені «національними фантазерами» і «неонародниками», що незаслужено зайняли «іконостас шкільної програми». А загалом, виявляється, це були заангажовані публіцисти, яких любили насправді не «за поезію», а «за політику». Причому яка маніхейська елементарність підходів: чи ж, наприклад, заборона Міцкевича в Польщі, яка спричинялась до протестів, перетворювала його з поета на політика?! Один самовпевнений невіглас договорився до того, що назвав шістдесятників «новими панами» і водночас – «переконаними комуністами», а ще «сільськими приходьками в місті» (що особливо гарно звучить у країні, де був Голодомор). І таких самовпевнених невігласів і невігласок – це правильна ґендерна форма? – розвелось неміряно.
Водночас шістдесятникам інкримінувалось, що як це так, системи ж не повалили, – і це говорили ті «теоретики», які вступали в партію не в умовах репресій і наївних ілюзій, як Драч, а в контексті перебудови, – наприклад, у рік загибелі Стуса. Звинувачували в «публіцистиці» шістдесятників, пишучи тоді ж високоестетичні вірші про партію. Абсурд зашкалив у громохкій інвективі під назвою «Смерть шістдесятництва»: «Шістдесятництво було міфом. Міфом про інтелігенцію (…). Так померли шістдесятники. Померли невчасно і померли безславно. (…) Померло шістдесятництво як міф про покоління інтелігентів – борців за демократію». Автор був незадоволений «мовчанням» шістдесятників і поіменно викликав їх «на килим», на свій суворий суд. «А де Іван Драч? – грізно запитував дописувач. – Чорт візьми, а безпортфельні Іван Дзюба та Мирослав Попович чого бояться? Хто ще тут претендував бути моральним авторитетом? АГОВ!!!»
Так от питання: чи шістдесятники мовчали – чи їх не чули? Чи не здатні – були і є – почути?
Дописувач хотів, щоб шістдесятники поборолись проти олігархів за демократію, доки він презентуватиме фестиваль «День Незалежності з Махном».
А Іван Дзюба і Мирослав Попович писали свої книжки. Які таким дописувачам просто ніколи було читати, хіба в перервах між розмальовуванням голих торсів дівчат у запорозьких степах.
Просто шістдесятники знали, що «Остання барикада» – не арт-кафе і навіть не коктейль. Вони не грались у державу, а її будували.
Тому розуміли, що жодна реальна барикада ніколи не є останньою.
До речі, коли Польща ввійшла в ЄС, Міхнік відійшов від керівництва Gazeta Wyborcza. І сказав: ми свою справу зробили. Тепер робіть ВИ.
Словом, у такому «літературознавстві» не потрібно ні методології, ні термінологічної відповідальності. Головний камертон – «hate speech», «мова зненависті», – таке собі постмодерне перевидання більшовизму.
Справді, було б ЦК, мало б у кого вчитися. Постмодерна енциклопедія «Плерома» висловила таку сентенцію: «На сьогодні дискурсивна сфера «шістдесятництва» остаточно втратила ознаки внутрішньолітературної актуальності». В подібній «науковій» мові можна б сказати, що «внутрішньолітературна сфера шістдесятництва остаточно втратила ознаки дискурсивної актуальності». Жонглювання, псевдо, фальш.
А на одній елітарній львівській дискусії – та навіть і прихильній до шістдесятників – ставилось так питання: «Українська література без шістдесятників. Спроба футурології». Цебто в майбутньому література шістдесятників нам не потрібна. Самокритичний висновок цілковито відповідав високоінтелектуальному рівню дискусії: «Наші вороги роблять все, щоб у нас [в голові] замакітрилось. Оскільки в нас замакітрилось давно, то всі їхні спроби пішли нам тільки на користь, на розмакітрення наших замакітрених голів».
Але ж у кожного наступного покоління спостерігається своє замакітрення голови, відтак між ними загострилася боротьба на рівні ристалища порядкових числівників: вісімдесятники протиставили себе шістдесятникам, з них взяли приклад дев’яностники, сказавши «фе» вісімдесятникам, двотисячники відчули себе напрочуд модерними стосовно дев’яностників, а двітисячідесятники не могли не викликати на прю всіх разом.
Одначе потім настала війна, і згадалось Шевченкове сакраментальне: «що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?» Отож, за законами трагікомічного жанру, дехто з тих, хто найбільше ганив шістдесятників, нашвидкуруч зварганив собі тепер уже престижну генеалогію, оголосивши себе не більше й не менше, як «дітьми шістдесятників», і швиденько «вліз» в танк. А найпасіонарніші громили від постмодернізму з дитячою безпосередністю розвели руками і признались: «Нам сказали про кінець історії, а ми, дурні, повірили». За такі відкриття варто б відразу давати академіка, як на мене. Зрештою, і постмодернізм, з’ясувалось, давно закінчився, та ще й невідомо, чи був він взагалі.
Тобто «брама світла», як називав шістдесятництво Роман Корогодський, зачинилась за одним з найталановитіших і найпарадоксальніших його поетів, а за чверть століття Незалежності не написана навіть історія феномену, ані вивчена творчість цих письменників на рівні, гідному їхніх талантів. Є кілька змістовних досліджень, але виважена аналітика досі тоне в базарному шумі спекуляцій.
І от що цікаво: такий парадоксальний і протеїчний Драч був автентичний і в геніальних своїх візіях, і у своїх помилках, і навіть у прагматичних компромісах, коли він визнавав, що писав кон’юнктурні вірші заради проходження книжок крізь цензуру. Автентика людських почуттів, людських стосунків – солідарних і конфліктних, автентика пошуку себе, свого буття-у-світі – це той окремий дар, який був притаманний і Драчеві, і загалом шістдесятницькому колу, – і який так різко контрастує з нинішньою маскарадністю «мейнстрімних» літературних середовищ, що не втратили своєї мішури навіть у часи війни. І які не випадково часто тусять і сьогодні на гроші саме тих олігархів, що чимало доклались до цієї війни.

А Драч зі своїм поколінням обіцяв – і виконав обіцянку, як зміг: «Ми чорні гори перегорнем». І реальність, і метафора, і евфонія… Це покоління перегорнуло чорні гори. Когось ті чорні гори придавили, хтось випростався. Неймовірної сили таланту покоління, якому перешкоджали працювати на кожному кроці – в часи тоталітарні і посттоталітарні. І продовжує вергати ті гори й сьогодні. Один тільки Дзюба працює за комплексну гуманітарну академію. Попередив про «нагнітання мороку». Далі працює для настання світла.

Пам’ятаю перші виступи Драча як лідера Народного руху: стихійні вібрації голосу поступались місцем чітко вимовленим формулам. Говорив державний діяч. Говорила людина, що свідомо творила українську державність. І як йому було боляче дивитись на результат. Він розумів, що на території України зіткнулись дві цивілізації – Заходу і Росії. Розумів, що «молода українська кров» – це «машинне мастило» якогось страшного потайного механізму. Розумів, що Україна потрапила в залізну павутину совкового олігархату. Страшно сказав про «два світових позорища» України: «Культурна столиця України стала сміттєзвалищем. Основа основ нашого духу героїчного, Волинь, де Бульба-Боровець робив Українську повстанську армію, стала основою бурштинової мафії. Люди бабраються в тому болоті, шукають бурштин».

І не мав у собі інших джерел оптимізму, крім зболеної любові до України. Любові критичної, суворої, стоїчної. Любові, що займала все його «симфонічне серце».

Іван Малкович символічно назвав щойно видану книжку поезій Івана Драча: «Вийшов з радіо чорний лев». Драч писав у цьому вірші про Гемінґвея, а написав про себе, про лева в труні: «Лежав сивий засмаглий лев / З симфонічним дитячим серцем».
19 червня ми з Мамою могли тільки сказати одна одній: «І душа моя повна сліз по самісінькі очі».

Оксана Пахльовська – письменниця, культуролог, професор Римського університету La Sapienza

Чугуїв ー місто на Харківщині з 400-літньою історією з перших днів повномасштабного вторгнення нещадно обстрілювала росія. Станом на травень 2023 року понад 50% багатоквартирних та більш як сімсот приватних будинків потребують реконструкції.
«24 лютого о п'ятій ранку життя змінилося докорінно… Це були дуже страшні хвилини. Коли я приїхала на місце падіння першої ракети, то не могла повірити, що це не задзеркалля якесь» - пригадує голова Чугуївської міської військової адміністрації Галина Мінаєва.
За її словами, громада не залишилась на одинці з жахіттями війни. Перш за все, допомога прийшла від самих містян. Усі, хто не виїхав, допомагали розбирати завали, готувати їжу, прибирати квартири від уламків. Жодне комунальне підприємство громади не призупинило свою діяльність.
«Навіть після серйозних прильотів аварійні бригади виїжджали одразу. Завдяки тому, що всі працювали на те, щоб отримати найнеобхідніше для життя, ми не мали повного блекауту».
Підтримали чугуївців і міжнародні партнери, в проєктах яких громада активно брала участь до 24 лютого.
«Нам було дуже приємно, що партнери з Програми «U-LEAD з Європою» не залишили нас, коли почалася війна. Справжні друзі пізнаються тоді, коли є випробування», - розповідає Галина Мінаєва.

«U-LEAD з Європою» допомогли облаштувати пункти незламності, тимчасові укриття, надали гуманітарну допомогу вразливим верствам населення. А в травні 2023 року в межах проєкту «Мости довіри», що реалізується Радою європейських муніципалітетів та регіонів (CEMR) разом з Асоціацією міст України за підтримки «U-LEAD з Європою», відбулася навчальна поїздка українських громад до латвійських муніципалітетів.
«Ми з самого початку дуже старалися допомогти своїм друзям. Та інформація, яку можна отримати, обмінятися з партнерами, безумовно, неоціненна й обов'язково стане у нагоді для спільної роботи в майбутньому», ー запевняє Гінц Камінскіс, голова Латвійської спілки місцевого самоврядування.
У межах співпраці заплановано реалізацію проєктів з енергоефективності, освіти та розвитку місцевого бізнесу.
«Мета нашого проекту, щоб громади розробили конкретний проект-заявку, яку можна подати на фінансування відновлення саме української громади. В деяких конкурсах українські громади не можуть брати участь напряму. І тут особливо стане в нагоді їхня співпраця з Латвією», ー пояснює Наталія Лазаренко, менеджерка з міжнародної діяльності АМУ.
Так, Чугуївська громада ще за рік до повномасштабного вторгнення підписала Меморандум про співпрацю з муніципалітетом міста Кулдіга. Сьогодні ж невеличке місто на заході Латвії стало тимчасовим домом для майже 200 українців:
«Переконана, що ми будемо ділитися нашими сильними сторонами у сфері культури, діяльності муніципалітетів, навколишнього середовища, освіти, туризму», ー впевнена Інеса Астасевська, очільниця муніципалітету Кулдіги.
Голова Чугуївської міської військової адміністрації Галина Мінаєва переконана, що разом з партнерами зробить усе можливе і неможливе для того, щоб відбудувати, налагодити, створити хороші умови для життя людей і для бізнесу.
«Мрію, щоб усі чугуївці повернулися до своїх домівок, свого життя. І впевнена, що з програмою «U-LEAD з Європою» після перемоги наша громада буде ще кращою».

Джерекло: https://u-lead.org.ua/story/10

У невеликому польському місті Строне-Шльонські Нижньосілезького воєводства внаслідок повені була пошкоджена дамба на річці Моравка, у результаті місто фактично опинилось під водою.
Про це, як пише "Європейська правда", повідомляє TVP Info.
Спочатку в ЗМІ з'явилася інформація, що дамбу зруйнував напір води. Міністерство національної оборони повідомило, що для допомоги в евакуації до Строне-Шльонські направлено вертоліт Мі-17.Втім згодом tvp.info неофіційно стало відомо, що пошкоджена частина дамби.
Ситуація в місті трагічна, вода зносить усе на своєму шляху. У соцмережах є чимало фото та відео з міста. На одному зі знімків можна побачити затонулу пожежну машину.

RMF FM повідомляє, що вертольоти Black Hawk з Вроцлава вирушили до Строне-Шльонські. Солдатам, які підтримують місцеве населення, відрізаний наземний шлях повернення. Багато жителів вимагають евакуації з дахів своїх будинків.
Подекуди ситуація така, що туди можна дістатись лише гелікоптером.
"Хвиля величезна, ситуація справді драматична, зв’язок із мешканцями міста та прилеглих сіл утруднений, у них немає світла, води та покриття", – каже Вікторія, яка мешкає у Строне-Шльонські.
Раніше стало відомо про другу жертву повені у Польщі, а також – про руйнування мосту у місті Глухолази на південному заході країни.
Джеело: Європейська правда.

Ці слова надихнули нас започаткувати проект "Разом зцілимо рани війни" ініціаторами виступили два благодійні фонди і запрошують всіх небайдужих до співпраці. Благодійна організація «Міжнародний Благодійний фонд Українська друза» (Україна) та Фонд допомоги українським ветеранам війни (Литва) ініціюють провести в Клайпеді міжнародну науково-практичної конференцію на тему "Разом зцілимо рани війни". В онлайн форматі можуть долучитись всіхто пройде реєстрацію на сторінці конференції, яка через три дні запрацює на нашому порталі та буде ця інформація розповсюджена в соціальних мережах. Сьогодні друкуємо проект програми до якої впродовж 10 днів приймаємо ідеї побажання і короткі тези виступив, надіємось корисні думки та виступи, як разом зцілимо рани війни опублікувати на нашому сайті.
План проведення конференції
Організатори:
Артурас Кулікаускас – Голова Ради Фонду допомоги українським ветеранам війни (Литва)
Сергеюс Івановас – Адміністратор Фонду допомоги українським ветеранам війни (Литва)
Петро Олар – Директор Благодійної організації «Міжнародний Благодійний фонд Українська друза» (Україна)
Студія «Араттафільм» – технічна підтримка
Радіо «Українська хвиля з Європи» – комунікація.

Долучайтесь це наша спільна справа

З повагою, Петро Олар – Директор Благодійної організації «Міжнародний Благодійний фонд Українська друза» (Україна)