Манана Абашидзе;
На ТБканалі Я-UA.TV в моїй авторській програмі "Abashidze UA" відбудеться програма культурологічний простір. Гостями студії будуть прекрасні жінки -
Лариса Недін актриса, театральний педагог, письменниця, радіоведуча, лауреат всеукраїнських і міжнародних літературних та мистецьких премій, заслужена артистка України, І
Гордійчук Софія - акторка Театру на Михайлівській - Центру мистецтв Новий Український Театр, під керівництвом Віталія Кіно. Пані Софія також співпрацює з шоу-балетом «Стайл».
Мама і донька ! Лариса Недін і Гордійчук Софія !
Леся Українка казала : «Десь, колись, в якійсь країні Проживав поет нещасний, Тільки мав талан до віршів Не позичений, а власний».
Ми з гостями розкажемо вам що таке культура і талант , акторська майстерність, скільки труда і зусиль потрібно для однієї ролі, одного етеру ....
Культура - це ж не про баяністів, музеї чи будинки культури - це про суспільство, простори сенсів і цивілізаційні вихори. Це про питання формування певних сенсів, транспортування їх до соціуму і акцептації їх суспільством.....
Дивиться нас і ви дізнаєтесь багато цікавого. .

Джерело; https://i-ua.tv/authors/183

В цей недільний день прошу вашої молитви за Україну за її народ, за їїх військо, за тих монахів та священослужителів різних церков як в Україні так і в світі МОЛИТВИ З ЛЮБОВЮ до живих і померлих та навіть ще ненароджених...
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ і бережіть її в храми свого серця,
У своєму "Щоденнику" за 26 листопада 1943 року Довженко зробив такий запис: "Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо".

Сьогодні питання української самоідентичності стоїть як ніколи гостро. Українці об’єднуються, демонструючи свій патріотизм та активно концентруючи всю увагу на своїй культурі, мові та історії. Україна — це держава зі славним, величним і водночас трагічним минулим і страшним сьогоденням. Утім варто пам’ятати, що ми — голос своєї держави і творці її майбутнього. Письменники та інші відомі діячі культури ніколи не стояли осторонь і голосно заявляли про свою громадянську позицію та любов до своєї країни. Їхні слова назавжди закарбовані на сторінках історії. Ми зібрали цитати українських митців про нашу Батьківщину, національність, традиції, боротьбу за незалежність та про те, що означає бути українцем.
«Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна».
Михайло Грушевський
«Незалежність підіймає на крилах. Відповідальність не дає ці крила спалити. Маючи і те, і інше, можна долетіти до мети!»
Святослав Вакарчук
«А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни».
Ліна Костенко
«Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу».
Олександр Довженко
«Україна починається з тебе».
В’ячеслав Чорновіл
«Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, — за Батьківщину».
Олександр Довженко
«Забудеш рідний край — твоє всохне коріння».
Павло Тичина
«Нема на світі України, Немає другого Дніпра».
Тарас Шевченко
«Я знаю вас, нащадки запорожців, Я вірю вам і низько б`ю чолом. Дивлюсь на вас і вірою займаюсь, І б’ю поламаним крилом».
Олександр Олесь
«Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу».
Олена Теліга
«А хто з приятеля перекинувся на ворога, той, значить, і раніше не був приятелем і не буде».
Іван Франко
«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі».
Василь Еллан-Блакитний

Василь Степанович та Антоніна Іванівна — автори проекту „Школа майбутніх Батьків-Матерів“ спрямована на виховання молоді як майбутніх Батьків-Матерів. Детальніше про цю програму можна ознайомитись на сторінці ВГО „Доля“. Помер 7 квітня 2017 року в Києві. Похований в селі Гребені, що на Київщині

4 червня 1941 року на Кіровоградщині народився Василь Степанович Литвин – кобзар, заслужений артист України, засновник Спілки кобзарів України, співзасновник Стрітівської школи кобзарського мистецтва.

Батьки Василя були звичайними робітниками, мати – колгоспниця, батько працював на залізниці. Грошей ледь вистачало на життя, тому дитинство малого було нужденним. Разом із братом, щоб вирватися із колгоспного ярма, вступили до Кролевецького профтехучилища. Саме там брати навчилися грати на бандурі. Їхнім вчителем став Михайло Білошапко, керівник художньої самодіяльності ткацької фабрики у Кролевці.

Це вчення пройшли не дарма, бо дали змогу хлопцям вступити до Київського музичного училища імені Глієра, у якому провчилися три роки. Щоб здобути гроші на хліб, доводилося працювати ночами, розвантажуючи вагони. У вільний час співали у студентському хорі “Жайворонок”. Разом із капелою подорожували по Шевченківських містах, виступали у гуртожитках робітників, активно спілкувалися із творчою інтелігенцією. Тому завжди були під пильним всевидячим оком кадебістів.

Через три роки Микола перевівся до Тернопільського музучилища, а Василь лишився сам у Києві. Грошей не було ні на навчання, ні на прожиття, і це змусило Василя лишити училище. Переїхавши до Чернігова, став працювати у філармонії. Але низький рівень професійності місцевих бандуристів не давав змоги на повну розкрити свій потенціал, що дуже засмучувало і непокоїло хлопця. Через те, пропрацювавши рік, звільнився.

На запрошення Миколи переїхав до Тернополя і став працювати разом із братом у філармонії. Та й там не вдалося втриматися. Обох Литвинів звільнили через їхні “націоналістичні” погляди та репертуар. Влітку Миколу заарештували, а Василя призвали до армії. Навіть попри те, що згідно висновку медичної комісії за станом здоров’я він не міг стати до лав захисників. Лише через два роки, у 1968 році, дружина Литвина змогла добитися демобілізації чоловіка, відправивши лист-клопотання міністру оборони СРСР Гречку. До речі, його дружину звали Антоніна Литвин. Вона була не лише дружиною, а й справжнім другом по життю, підтримувавши свого чоловіка у всіх перемогах і негараздах.

“Це романтична історія, але ми про неї не розповідаємо. Нашу першу зустріч згадуємо лише між собою. Не такий я там красивий, як хотілося б. Коли через шість років я її розшукав, то сказав лише одне: якщо повіриш мені вдруге, ніколи в житті тебе не скривджу. Тільки запам’ятай – у злиднях провікуємо, і багато тих речей, яким усі люди радіють, нам недоступні будуть. Будемо гонимі, бо я себе змінити не зможу. Вона подумала і сказала: “Згодна”. Вони прожили разом півстоліття, народили у шлюбі шестеро дітей: 4 сина і 2 доньки.
Але заборону на право працювати за фахом не зняли. То ж довелося Василю працювати у паровозному депо. Лише після того, як у цю справу втрутилися Василь Стус та Алла Горська, його запросили на роботу до сільського будинку культури Київської області. Там він влаштовував тематичні вечори, організував ансамбль і драмгурток.

1969 рік став знаковим для Литвина. Саме цього року Україна відкрила потужний талант митця. Дмитро Чередниченко, який працював у Музично-хоровому товаристві, рекомендував Василя Якову Орлову. Він був очільником Київського оркестру українських народних інструментів. Після концерту кобзарів в Оперному театрі, який мав неабиякий успіх, розпочалася активна концертна діяльність. До Василя приєднався Микола. Їхній дует гастролював не тільки на просторах України, а й за кордоном. Але репертуар двох братів, який мав шалений успіх у слухачів, не влаштовував головного цензора того часу – КДБ. За національний характер композицій їх обох звільнили.

Сім’я Василя під тиском вимушена була виїхати з Києва. Прихисток отримали у родичів у селі Гребені. Влаштувався до місцевого будинку культури, був організатором театру і знову через свою патріотичність мав неабиякі конфлікти з партійцями. У цей період Литвин відкрив у собі ще один талант – композиторський. Поціновувачами його творчості були друзі-шістдесятники: Іван Дзюба, Григір Тютюнник, Алла Горська, Юрій Мушкетик, Борис Олійник. Разом із Олесем Бердником створили творчий тандем, у якому народилися десятки націоналістичних пісень. Серед них найпопулярнішими стали: “Ой ходив я степом”, “Як затихнуть громи стоголосі”, “Людей нема”, “Хто ти, людино?”.

У 1989 році Фондом культури був скликаний комітет для порятунку народної пісні і запрошено до співпраці Литвина. Щоб не втратити національного пісенного надбання, Василь Степанович запропонував створити кобзарську школу. Цей проект був підтриманий, ба більше, до нього долучилися чимало людей. Того ж року в селі Стрітівка Київської області була створена єдина у світі школа кобзарського мистецтва. Першими викладачами якої стали сам Литвин і його дружина Антоніна. Випускники цієї школи є лауреатами багатьох національних музичних конкурсів. Їхні голоси звучать по всій Україні. А ще у Німеччині, Італії, Америці, Білорусі.

Із 2005 році подружжя Литвинів проводили лекції на патріотичні теми у навчальних закладах, куди їх неодноразово запрошували. Також разом із дружиною стали авторами проекту “Школа майбутніх Батьків-Матерів”, головна мета якої – виховувати молодь, як майбутніх батьків-матерів.

У творчому доробку Василя Литвина понад 250 композицій, з яких 170 – авторські мелодії, покладені на слова українських класиків та сучасників. Гастролював у різних країнах. Свої пісні він не лише віртуозно виконував, а проживав кожне слово, бо вважав, що саме через пісню можна врятувати душу народу, возвеличити її і піднести над усіма негараздами. Однією із найбільших мрій було об’єднання козацтва. Він вірив, що воскресіння козацького духу зміцнить нашу державу.

Отже героїнею нашого інтерв’ю була поетеса Антоніна Іванівна Гармаш-Литвин.
Антоніна Іванівна розповіла нам про свою біографію, про те як раніше люди сприймали народні пісні, про те як важко в комуністичні часи було бути свідомим українцем!
Також ми мали можливість почути історію з її життя, як вона дружила з Василем Симоненком і як він її підтримував у важкі для неї хвилини…
Вона бачила як він жив і як помирав…
Також хочу згадати про чоловіка пані Антоніни, Василя Степановича Литвина, який відправився у вирій 7 квітня 2017-го року..
Ми пам’ятаємо його пісні, ми пам’ятаємо його рядки …

У 1922-му з України вивезли скарби, цінність яких дорівнювала золотому запасу Російської імперії 1915 року…
«З України вивозили сотні тонн не просто срібла чи золота. Насправді вивозили ідейні цінності, які впродовж багатьох тисячоліть акумулювалися в металі і довкола яких об’єднувалися етноси. Вироби з металу взагалі свідчать про показник культури і цивілізованості того чи іншого суспільства в різні історичні періоди», — розповідає доктор мистецтвознавства, декан факультету історії і теорії мистецтва Львівської академії мистецтв Ростислав Шмагало.
Упродовж 20 років він досліджує і викладає історію витворів із металу на тренах України. Нещодавно в Національному музеї історії України, в ході конференції «Повернення культурних цінностей в Україну — державна справа», пан Ростислав презентував перші два томи унікального тритомника «Енциклопедія художнього металу». Значну частину енциклопедії присвячено пам’яткам, що за різних обставин були вивезені за кордон.
У 1990-ті роки при Кабінеті Міністрів активно працювала Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей. Її очолював академік Олександр Федорук. Тоді стали відомими вражаючі цифри. У нашій енциклопедії подаємо уточнену інформацію про цінності з коштовних металів, вивезені до Росії до і після 1917 року.
Так, до музеїв Москви і Петербурга потрапили 63 колекції лише скіфського золота і скарбів Північного Причорномор’я. А ще ж 158 колекцій ранньослов’янських скарбів. Із них лише скарб із села Мала Перещепина— це 25 кілограмів золота і 50 кілограмів срібла. І це тільки у вимірі ваги, але ж ми розуміємо, що йдеться і про історичну, художню, культурну, духовну цінність цих речей.
Тільки в 1922 році з церков Центрально-Східної України більшовики забрали 2850 пудів срібла. Це 45 650 кілограмів. Також — три пуди золота і 1397 каратів коштовних каменів. До Москви й Петербурга вивезли 150 приватних колекцій iз 200 тисяч предметів, вартість яких становила на той час мільярд російських рублів. А це обсяг усього золотого запасу Російської імперії станом на 1915-й!
Це свiдчить, що Україна була надзвичайно багатою — як культурно, духовно, так і матеріально. Ці цифри наводили самі ж більшовики, члени комісій із вилучення цінностей. Цінності вони продавали на Захід, інколи за сміховиннi суми. Два унікальні срібні іконостаси з церков України продали до Лос-Анджелеського музею за 3300 і 2700 доларів, у тодішньому еквіваленті.
— Чи можливо визначити роки, коли найбільше вивозили?
— Найбільше — після 1917-го. Зокрема, у 1920-ті роки і як продовження— у 1930-ті. Це практично збігається з геноцидом, репресіями, Голодомором. Вивезення тривало і надалі, у різний спосіб. Для мене стало відкриттям, як для звичайного мандрівника Кримом, що постійні експедиції археологів iз Росії, з літньою практикою їхніх студентів, копали в Криму аж до 2014 року!
А викопане везли на «опрацювання» в Росію. Як і чому це робилося — для мене загадка. На жаль, Україна за роки незалежності не була спроможна організувати і фінансувати достатню кількість археологічних експедицій, щоб компенсувати чи бодай збалансувати процес нелегального вивезення.
Дуже багато копають «чорні археологи», з якими на сьогодні немає можливостей боротися. На їхніх сайтах бачимо сенсаційні знахідки. Вони між собою спілкуються, продають-перепродують. Це якийсь паралельний, тіньовий світ, за своєю структурою подібний, на мою думку, до наркобізнесу.
«Золоті речі з багатющою символікою могли зробити лише скіфи…»
— Якою є ідеологічна та енергетична цінність цих витворів? Вони ж не лише за грошову вартість цінуються?
— Як правило, це наші святині. Або предмети релігійного вжитку, або наші державницькі інсигнії, регалії, атрибути влади — починаючи від найдавніших часів. Знаємо, що скіфи говорили своїм ворогам: «Ми готові воювати і тимчасово покидати свої території, але не чіпайте наших святинь!».
Скіфи свої золоті витвори цінували насамперед за духовну складову.
Вірогідно, саме через ідеологічний аспект науковцям у радянські часи не давали можливості досліджувати художній метал. За століття вийшли друком лише дві монографії на цю тему. У 1912 році польський колекціонер зі Львова Владислав Лозинський видав у Львові книгу «Золотарство львівське», і в 1970-х роках дослідник Павло Жолтовський видав працю «Художнє лиття на Україні», що більшою мірою стосувалася дзвонів і гармат і завершувалася XVIII століттям.
Проте ми нарахували тільки в Галичині на зламі ХІХ-ХХ століть понад 100 бронзоливарних і понад 50 ковальських фірм, які працювали на українську громаду, церкви і культурницькі організації. Робили фалеристику визвольних змагань, атрибутику, дзвони. Усе це, на жаль, не подано цілісно дотепер.
— А Східна Україна, з її майстрами золотарства, дукачами і славетними сережками-півмісяцями?
— Усе це недостатньо досліджене. Фрагментами досліджується хіба що скіфське золото. Пектораль, яку знайшов археолог Борис Мозолевський, б’є рекорди за кількістю статей у «світовій павутині» — їх сотні тисяч. Але ми не маємо розгорнутої, цілісної картини — що ж таке скіфське золото.
— Чи справді лише греки виконували золотарські роботи для скіфів?
— Ні, це міф, закладений у радянський час. У скіфів було набагато розвиненіше бронзоливарне ремесло, ніж у греків. Якісь полонені чи просто наймані греки не могли зробити тих речей із багатющою символікою, атрибутикою і тим образно-символічним письмом, яке ми ще досі не розшифрували.
Це могли зробити лише самі скіфи. Кількість їхніх пам’яток вражає — жодна інша цивілізація цього періоду, від VII по IV століття до нашої ери, не створила стільки високохудожніх предметів у золоті, як скіфи.

Столиця вишиванки Чернівці, шукає різні шляхи популяризація цього мистецтва що є генетичним кодом українців. В рамках Всесвітнього дня вишиванки у відділі документів з економічних, технічних та природничих наук відбудеться презентація книги Івана Дячука «Вишиванка для кіборга», що відтворює сучасний образ незламного кіборга, воїна-захисника України.
Це вже друга книга автора (перша – «Легенда про кіборга», побачила світ у 2016 році). Кожен рядок книги пронизаний любов’ю до рідного краю, до Матері-України, яка сьогодні переживає суворі часи російської агресії, гібридної війни.
Як зазначено в анотації, книжка є сумлінною спробою переосмислення подій сучасності в позачасовому аспекті. Автор звертається до багатих традицій українського фольклору, майстерно вплітаючи в епічне полотно сьогодення елементи казки, легенди, билинного епосу.
«Вишиванка для кіборга» покликана виховувати підростаюче покоління українців в дусі любові до Батьківщини та готовності завжди захищати її. Патріотизм та активна громадянська позиція – головне завдання книги Івана Дячука. Вона буде цікавою і не залишить байдужими всіх – від підлітка до свідомо сформованої особистості.
У презентації книги візьмуть участь: Іван Дячук, автор та Василь Герасим’юк, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, член Національної спілки письменників України, український поет, літературний редактор видання «Вишиванка для кіборга»; Володимир Смотритель, народний артист України, режисер, директор Хмельницького монотеатру «Кут»; Віра Китайгородська, українська письменниця, журналіст, начальник управління культури Чернівецької ОДА; Борис Бунчук, доктор філологічних наук, професор, декан філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича; Леся Воронюк, українська письменниця, член Національної cпілки письменників України, журналіст, громадський діяч, засновниця та голова МГО «День вишиванки». Також представники Снятинської районної ради Івано-Франківської області, громадських молодіжних організацій, бібліотечні працівники, педагоги та студенти навчальних закладів Буковини.;

Для КНП «Сторожинецька БЛІЛ» отримати незалежне визнання «Вибір Країни 2023» є дуже зачущим. Всі нагороди є спільним здобутком нашого колективу, в якому кожен працівник відіграє дуже важливу роль у досягнені спільної мети.
«Вибір Країни 2023» демонструє що праця кожного члена команди дуже високо цінується, а також мотивує на досягнення нових цілей для більше фективної праці для забезпечення потреб пацієнтів, адже медицина стоїть на варті здоров’я кожного!

Директор КНП «Сторожинецька БЛІЛ» Войцеховський Олександр Францович

З цього починалось:

https://award.com.ua/winners/knp-storozhinetska-blil/