Фотомитець Юрій Білак кілька разів за останні два роки побував у зоні АТО. Юрій народився у Франції, але його батьки родом із Буковини. З дитинства розмовляє українською, виховувався на українських традиціях. Батько фотографа — Орест Білак — воював у складі Буковинського куреня на боці німців проти Радянської армії. Бійці дійшли до Білорусії, ведучи битву проти Червоної армії. Згодом опинилися у Франції, і в 1944 році батальйон, де воював батько фотографа, перейшов на бік французького Руху опору. Коли Юрій перший раз фотографував війну на сході і поранених у госпіталі бійців, то познайомився з молодим українським військовим, який мав таку ж ампутацію ноги, яку у Другій світовій війні отримав його батько…
На Донбасі фотограф жив з бійцями, їв з ними, спав на підлозі, як і вони…
Юрій шукав можливості показати свої роботи українцям. Наталія Попович з Українського кризового медіа-центру сказала, що таку виставку можна буде організувати в галереї Адміністрації президента України - Second Floor Art Center. Відібрав 16 найкращих фото. Назвав “Проекця”: в основі кожної світлини — сюжет знаменитих полотен живопису чи фото. Фотографії - великого розміру, над кожною розміщена картина, сюжет якої ліг в основу.
На відкриття виставки прийшли воїни, які стали героями фотографій.
- Тема таких робіт виникла на Великдень, який я провів на Донбасі, - розповів “ВЗ” Юрій Білак. — Була Пасха, для солдатів закінчилася Служба Божа . Хлопці сіли за стіл, і розташувалися саме так, що це нагадало мені картину Леонардо да Вінчі “Тайна вечеря”. Разом зі священиком якраз вийшло 12 осіб. На людей падало слабеньке світло, старі стіни недобудованого заводу, Матір Божа на стіні… Після цього закачав на айфон картини відомих художників і щовечора розглядав їх, аби запам’ятати сюжет, і згодом переносив його у реальність. Наприклад, у Рембрандта є картина “Філософ, що медитує”. На цій картині поруч із філософом є круті сходи. Довго шукав щось подібне в зоні АТО. На картині все таке жовте… І випадково перед селом Піски побачив таку картину: хлопці охороняють міст, під який потрапляють сонячні промені. Вони падають на довгі сходи, зроблені з ящиків від набоїв. Під мостом — жовтий пісок… А були світлини, які виникали дуже швидко. Наприклад, коли я зустрів біля Новоайдара бійця Ігоря, у мене одразу виникла асоціація із козаком Мамаєм. Ігор носив вуса, чуб… Є така картина «Козак Мамай». Також використав для своїх робіт і сюжети відомих світових фотографій. Джо Розенталь, американський фотограф, зробив знамениту фотографію американських солдатів, які піднімають прапор на горі Сурібаті під час битви за Іодзіму (японський острів) у Другій світовій війні. Я зробив подібну фотографію біля села Піски: «Кіборги» встановлювали український прапор на даху Донецького аеропорту.
Робота, яка найбільше запам’яталася на виставці, — фотопроекція знаменитої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
- Моя фотографія, - каже митець, - умовно називається «Воїни АТО пишуть листа Султіну», тобто Путіну. На фотографії — бійці 30-ї бригади. Я був знайомий з Сергієм Собком, який має звання “Герой України”. Він — командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу. Сергій також є героєм моєї фотографії «Тайна вечеря» на Донбасі. Я йому зателефонував і сказав, що хочу зробити фото «під Рєпіна». Він допоміг все зорганізувати. Всі мої світлини, крім «Тайної вечері», — постановочні. На війні це робити складно. Це ж не фотостудія...
Загалом кожна робота, представлена у проекті «Проекція», має свою історію, як і знамениті картини живопису. До прикладу, фотограф спроектував на сучасну війну картину Віллема Класа Геда «Бенкетна п’єса з шинкою». Натюрморт написаний у мирний час: стіл уже після трапези. На фотографії Білака — стіл перед тризною. Стіл багатий, але на ньому — солдатський пайок. До нього Юрій Білак додав фруктів. Поруч — варення з Майдану, понівечена тарілка з Будинку профспілок, обгоріла ікона з Майдану і розписана каска, снайперські кулі. Ліворуч — фото 18-річного юнака Георгія, з яким Юрій Білак познайомився на Майдані. З Києва хлопець пішов на фронт захищати Україну. Там і загинув. Як спомин про нього — запалена свічка…
Коли зближалися Великодні свята, сідала стара Фрозина Козачучка писати писанки. Вишукувала білі яйця, брала анілінові фарби, якими французи фарбують тканини. Майструвала з дерев’яного патичка писачок, що нагадував скручену у вигляді лійочки трубочку, вмокала його у розтоплений бджолиний віск і починала чаклувати над маленьким яєчком.
Ще в рідному краю, на Буковині, навчилася цього мистецтва і, будучи дівкою, любила виписувати найкращі писанки з безконечником та дарувати їх парубкам, які ходили юрбою біля їхньої хати в селі Черешенька з риндзівками. А тут уже й діти попідростали і, як чорна хмара, на них насунулась війна. Розривали вороги Україну навпіл: одна навала йшла з Москви, інша – з Берліна. А їм ще й румуни допомагали. Син Іван пішов з Буковинським куренем на Київ, а згодом опинився у Французькому Русі Опору і захищав разом зі своїм побратимом Орестом Білаком та іншими українцями Францію від нацизму. По війні залишився там жити, і у Франції опинилася й вона зі своїми доньками. А одна з них – Василина – вподобала собі того Ореста Білака і вже на чужині чарувала його своїми писанками, які разом з матусею писала.
Замовлень мали багато, бо писанкарів серед українських емігрантів у цьому краї було небагато. Та й, пишучи писанки, тамували вони свій біль за Україною. А небавом Орест і Василина побралися. Отож, Юрій Білак народився в далекій від України Франції, як і дві його сестри. Акурат про Юрія і буде моя розповідь, бо зближаються Великодні свята, а ми сидимо з Юрієм Білаком у Космачі і розмовляємо про Україну і Францію, про мистецтво і бізнес, про життя наше. І – про війну...
Орест і Василина Великодні свята зустрічають на чужині, а сина потягнуло до отчого краю, до криниці материнської любові. Кожна українська струна близька і люба Юрковому серцю. Бо змалечку виховувався на українських традиціях та звичаях. Ще й досі пам’ятає, як співала йому бабуся колискові, як тішилася онуком. А коли хлопчина почав підростати, то не раз любувався, як мама з бабусею пишуть писанки. В кімнаті пахло воском, а жінки вправно орудували писальцями, і віск, гейби павутинка, покривав біле яйце.
Бабуся прихопила кілька писанок з України, коли вирушала в далеку чужину, а решта символів відтворювала з Юрковою мамою уже з пам’яті. Хлопчик милувався писанками разом зі своїми сестричками Оленкою та Марусею, котрі й самі старалися написати якусь писанку, бо були старшими за нього. А ще любили дівчата на Великдень вмиватися водою з миски, в якій стоять писанки, аби були гарними, як писанка.
– Бабуся Фрозина була моїм оберегом, – згадує Юрій Білак. – Вона водила мене до церкви, готувала для мене смачний український борщ та вареники, а ще вчила співати українські колядки. Пам’ятаю, як ми з бабусею колядували, а мати стояла неподалік і тішилася...
Уже півсторіччя минуло відтоді, як відійшла у засвіти бабуся Фрозина, а Юрко й сьогодні пам’ятає її науку. Вона в далекій Франції для нього була Берегинею українського роду і над усе бажала, аби її онук опанував хоч одне якесь українське ремесло. Навіть танець перший у Юрієвому житті був українським. Бабусю всіляко підтримував у цьому питанні і батько Юрія, який любив казати: то не парубок, що не вміє танцювати. Орест Білак через своє поранення на війні не міг навчати сина танцювати. Роль Ореста у цьому замінив хресний батько Юрія – пан Москаль. І вже у сім рочків хлопчик танцював на сцені танець «Чумак». Але не лежала до танцю в Юрка душа, танцював він примусово, бо хотів догодити батькам.
Перебуваючи у французькому середовищі, Юрій Білак намагався, як усі, бути французом. Зростати французом. Він був жвавим і дотепним, його любили однолітки. Він ганяв з хлопчаками м’яча, навіть міркував, що коли виросте, то стане футболістом. Між дітьми старався розмовляти лише французькою, бо вони з нього кепкували, коли він розмовляв українською. Були випадки, коли він навіть пробував не любити українську мову. І знову на пам’ять приходили йому спогади про бабусю Фрозину. Вона вже з того світу вселяла в Юрка український дух. Парубок виростав вродливим і струнким. За ним полювали зусібіч дівчата.
– Тільки-но я почав дорослішати, я вже більше почав відчувати себе українцем, – посміхається Юрій. – Не тільки відчувати, а пишатися тим, що я з українського роду. Імпонувало мені й те, що мій батько українець, але так розпорядилася доля, що він воював за Францію. І французи високо цінують подвиги українських вояків, які своїми грудьми захищали від німців їхню землю. Батько Юрія сьогодні керує Комітетом українських вояків, які воювали за Францію, і має немало бойових нагород від французької держави, французи з пошаною називають батька Українцем.
Про Юркового батька час від часу писали як французькі, так і українські часописи, зокрема, й «Українське слово». Орест Білак і сам написав книжку про Буковинський курінь. Зрештою, на часопису «Українське слово», що видається у Франції, в родині Білаків виховувались і Юрко, і його сестри.
З роками Юрій Білак дедалі більше любив українську культуру, мову, пісню. І чимраз дужче приваблював його український танець. «Аркан» і «Гопак», «Гуцулка» і «Козачок» не давали Юркові спокою. Він виступав у багатьох українських ансамблях Франції, їхав з ними на гастролі, любив спілкуватися з танцюристами. До того ж, повсякчас біля Юрія були його батьки, які підкреслювали йому, що він українець і повинен плекати українську культуру, вивчати її та пропагувати серед чужинців. Юнакові таланило на гарних учителів балету, серед яких помітну роль зіграв маестро Анатолій Кравченко – уродженець Харкова. Але танець залишався поки що тільки його захопленням, бо в школі треба було вивчати різні дисципліни, серед яких хлопець приділяв чи не основну увагу вивченню французької, німецької та англійської мов.
Коли постав перед Юрієм вибір фаху, то вибрав собі професію зубного техніка, і вже в шістнадцять років почав працювати за обраною спеціальністю, а щовечора по три години віддавав танцям. Був змучений, бракувало часу, зате залишався задоволеним. В Анатолія Кравченка закінчив «Балетшулє» (балетну школу), та цього для легеня виявилось замало. Він їде на стажування в ансамбль «Юність» у Львів у 1983 році і вперше знайомиться з Україною. В «Юності» парубка сприйняли доброзичливо, одразу звернули увагу на його танцювальні здібності та добру підготовку. Окремі солісти «Юності» почали з Юрієм проводити додаткові заняття. Парубок зростає професійно в усіх на очах.
– Посіяні моїми батьками українські зерна нарешті проросли у Львові, – стверджує Юрій. – Був час, коли, живучи у французькому середовищі, я ловив себе на хибній думці: а чи не вигадали батьки для мене Україну? Може, такої держави просто нема, що у Франції ніхто про неї не знає? І тут, у Львові, я вперше побачив Україну й українців. Хай навіть радянську, але ж Україну, землю моїх батьків. У мене почали рости крила. До мене прийшло велике натхнення. Я хотів жити і творити для України...
У Львові повсюдно звучала українська мова, кожна вулиця чи будинок нагадували про історію наших предків. Причому, ансамбль «Юність» на той час був колективом вищого ґатунку. П’ятнадцять днів минули, як сон літньої ночі. Юрій Білак повертається до Франції, захоплено розповідає батькам і французам про Україну, в яку закохався з першого разу. Але й цієї науки Юркові забракло, і вже через рік він їде на стажування до Америки, до славетного українського балетмейстера Роми Богачевської. Там була тяжка, дуже тяжка праця. Пані Рома так вишколювала Юрія, що він не міг ходити. Але не здавався. За три тижні перебування в США виконавська майстерність Юрія Білака різко піднялася. Йому стає тісно на французькій сцені, й Юрко їде до Канади уже як професійний танцівник і танцює та співає в кабаре виставу «Український караван». Власником цього кабаре був Володимир Семегин, а постановку вистави здійснили брати Ігор та Андрій Бачинські. Музичним ансамблем керував Роман Когут.
Через два роки праці в Канаді на Юрія Білака звернув увагу знаменитий французький режисер Жером Саварі, який взяв Юрка до своєї трупи для участі у виставі «Кабаре». Але, для годиться, український танцівник мав пройти конкурсний відбір, який він успішно витримав, а пісня «Взяв би я бандуру», яку виконував Юрій, зачарувала суворого Жерома Саварі.
З цією виставою Юрій Білак гастролював від Ліона до Парижа. Мав український танцівник і співак шалений успіх. Ним пишалися не лише його батьки, а й вся українська діаспора Франції. Юрієві заздрили французи, англійці, німці. Згодом Юрія Білака запрошує Паризький театр «Магадор», де йому довіряють головну роль, яку Юрій зіграв неперевершено, і в 1987 році його талантом був подивований президент Франції Франсуа Міттеран. Цього ж року трупа театру, за який виступав Юрій Білак, отримала три найвищі театральні нагороди – три Мольєри одночасно. А опісля Юрій Білак разом з театром «Магадор» здійснює гастрольне турне по Італії, Швейцарії, Німеччині.
Юрій Білак піднімається на олімп слави. Про нього знає Європа, але не знає Україна, як і про Сержа Лифаря.
Час минає. Юрій Білак опановує ще й професію клоуна, робить вистави з французькими дітьми. Але йому все бракує українського. Юрко починає цікавитися українською культурою ще з язичницьких часів, робить вистави з дітьми в українській оселі «Чорногора» в Рошполі, пожвавлює українське життя у Франції. Одночасно танцює у приватному танцювальному ансамблі, де блискуче виконує українські, російські, грузинські, циганські, молдавські танці. Із кожним роком стає дедалі ближче до України. Відвідує родинні місця в Багні, Черешеньці, Рівні на Буковині, приїжджає до гуцульської столиці – Космача, не поминає Львова та Києва. Для нього тепер Україна – понад усе. Він намагається своїм талантом прислужитися Батьківщині свого роду.
Особливо сколихнула Юрія Білака Помаранчева революція в Україні. Він усім серцем вболіває за її лідера Віктора Ющенка, а з дітьми українців у Франції здійснює постановку вистави «Змова в селі» про фальсифікацію виборів в Україні, яка приносить йому небувалий успіх. Тут проявляється ще одна риса його таланту – таланту режисера. Юрій Білак намагається, аби діти українців Франції та й самі французи за допомогою театрального мистецтва краще пізнали Україну і життя в Україні.
Білаки радіють у Франції повідомленню, що Віктора Ющенка обрано президентом України. Невдовзі Юрій Білак щиро вітає у Франції Віктора Ющенка, фотографує його. Це вже в останні роки Юрій Білак професійно почав займатися теле- та фотосправою. Сьогодні син українських емігрантів у Франції – Василини та Ореста Білаків, Юрій, знаний в Європі і світі танцівник, співак, клоун, фотомитець. Він виношує задум про зйомки в Карпатах фільму на зразок кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», зустрічається з народними майстрами Космача Явдохою Дзвінчук, Анною Поляк, Андрієм Івасюком, Микитою Зизатчуком, Миколою Дзвінчуком, Василем Горганюком, Анною Арсенич, Марією Багрійчук, Марією Пожоджук, Оленою Кушнірчук, Юрієм Мохначуком...
Він вийшов на вершину Космача – Лисину Космацьку, побував на полонині Ладескул, помандрував шляхами УПА в Космачі, взяв участь у святкуваннях Дня Незалежності в Києві, отримав від Віктора Ющенка подяку для французького актора П’єра Рішара, який підтримав демократичний вибір України – Помаранчеву революцію.
Юрій Білак надзвичайно ввічливий, чемний, добре вихований, ґречний, делікатний, уважний до чужої біди. Наприклад, коли він їхав в Україну, прагнув за допомогою фотомистецтва показати французам Батьківщину своїх предків виключно з позитивної сторони. Однак, побачив в Україні й інший бік життя, зустрів людей, які не живуть, а виживають. Так 94-річна майстриня народної творчості з ліщиноплетіння Явдоха Дзвінчук виживала лише на сорок гривень соціальної допомоги від держави, без будь-якої пенсії. Юрій приніс Явдосі і хліба, і цукру, і макаронів, і рису. Бабуся плакала від щастя, бо ще жодного разу владні чиновники не принесли їй навіть кавалка хліба, а гість із далекої Франції вчинив по-християнськи: поділився з бідним.
Подібний випадок був і з відомою в Космачі Оленою Кушнірчук, яка чудово грає на сопілці, а в старості стала інвалідом першої групи по зору. Якось за розмовою син українських емігрантів із Франції Юрій Білак довідався, що на Спаса Олена святкуватиме свій день народження. Вирішив зробити і для неї подарунок: 70 пломеніючих гладіолусів та всякої всячини. Жінка плакала від радості, бо все життя вона тільки тяжко працювала і жодного разу ніхто її не пошанував. Вона так хотіла побачити того чарівника з Франції, який так її ощасливив, але через свій зір тільки чула його голос. А ще співала разом з Юрієм. Насамкінець Юрій заспівав для самотньої жінки «Многая літа».
Напрошується ще один випадок. Гостюючи в Космачі, на присілку Ставник, Юрій зауважив юнака, який стрибав на одній нозі, бо друга потребувала операції і великих коштів. Хлопець був інвалідом. Через певний час Юрій Білак віднайшов госпіталь у Львові, оплатив операцію, і парубок почав ходити. Маючи в хаті у Франції батька-інваліда, Юрій Білак особливо чуйний до інших інвалідів, до чужого горя. Якось надумав незрячим інвалідам показати свої світлини з Гуцульщини і, зокрема, з Космача. Підготував у Києві, в Українському домі, виставку своїх тактильних світлин для незрячих під назвою «Доторкнутися і побачити». Ця виставка мала величезний успіх.
Згодом Юрій Білак зібрав кращі свої світлини з Гуцульщини і видав унікальний альбом «Гуцули» українською, французькою, англійською мовами. Презентація альбому відбувалася при переповнених залах у Франції та Україні. А далі – були дороги до шахтарів Донбасу та Червонограда. Під землею Юрій Білак вловлював кожний момент, аби зробити найкращі світлини, які згодом з успіхом експонувалися на багатьох виставках. Донецькі шахтарі подружилися з фотографом, деякі гостювали в нього у Франції.
Задуми Юрія Білака перервав Майдан. І там він опинився першим, зробив рідкісні світлини поборників свободи та зруйнованого центру Києва. Ці світлини облетіли цілий світ. А відтак, почалася в Україні війна. Російські військові напали на східні землі Донбасу. Юрій Білак залишає всі свої справи у Франції і їде на фронт фіксувати для історії України ті страшні події. Як підсумок, велика виставка світлин з АТО Юрія Білака, яка відкрита в Адміністрації президента України під промовистою назвою «Проекція». Цю виставку вже встигло відвідати багато президентів та дипломатів іноземних держав, киян і гостей міста. Юрій Білак не женеться за славою, слава випереджає його. Його роботу встигли поцінувати інші держави, його виставки мали небувалий успіх в Канаді, Франції, США...
Тільки Україна ще не оцінила його працю, не дала йому жодної відзнаки. Та він має найбільшу відзнаку і найдорожчу. Це – вдячність від людей. І багато привітань із прийдешніми Великодніми святами. І багато-пребагато приємних спогадів.
Його світлини, як українські писанки, розкотилися світом, сповіщаючи всім, що є така країна Україна, яка прагне жити по-новому, яка бореться за свою волю і свободу!
Автор: Дмитро Пожоджук,
заслужений майстер народної творчості України
Світлини з виставки Юрія Білака
в Адміністрації президента України
зробив Сергій Марченко
Архітектор Айдас Калінаускас, засновник студії Archispektras у Каунасі та Вільнюсі, радує своїми роботами в литовському та світовому масштабі. Розпочавши свій творчий шлях у Каунасі, він сам робить вагомий внесок у розвиток свого району та розкриває особливий процес творення не лише для своєї країни, а й для рідного міста та його району. За словами архітектора, найголовніше - створити людину і мислити далекоглядно - про те, що знадобиться не тільки сьогодні, а й через багато років.
– Яка у ваших очах самобутність Каунаського району?
– Каунаський район – невелике затишне містечко з активними громадами та красивими ініціативами. Унікальна історія міст невіддільна від самобутності Каунаського району: Качергіне, Кулаутува та Запишкіс. Останній нещодавно прозвучав у публічному просторі активне обговорення св. Проект облаштування храму Івана Хрестителя. Це вже скінчилося. На мою думку, проект має не тільки великий успіх, а й відображає самобутність цього регіону. Хоча було багато суперечливих думок і гострих дискусій, з приведенням в порядок святилища та його околиць, я думаю, що ставлення багатьох скептиків змінилося на краще.
Качергіне та Кулаутува – відомі міжвоєнні курортні міста. Для тих, хто хоче краще зрозуміти справжню самобутність Каунаського району, варто познайомитися з минулим інших місць передмістя. Наприклад, ви чули про села, затоплені Каунасською лагуною? А ви чули про старе поселення Паштува Батнявського староства? Він також має багато особливостей і сильну ідентичність: Вількія, Чекішке, Раудондваріс, Бабтай. Історія може бути дуже цікавою.
Офіс мінеральної води в Кулаутовій
– Можливо, ви знаєте цікаві, менш чуті факти чи «таємну» історію Каунаського району?
– Мало хто знає, що в Кулаутовій пробурили бур, під час якого пробурили свердловину на воду та знайшли мінеральну воду. Було виявлено, що виявлена мінералізована вода має багато цілющих властивостей. У цьому місці Каунаська раймуна вже будує місце проживання мінеральних вод. Зовсім скоро його добудують, тож мешканці міста та його гості зможуть насолодитися чистою мінеральною водою у будь-який час.
– Ви добре знайомі зі згаданими містами Кулаутува, Запишкіс та Качергіне. Що робить їх особливими?
– Це курортні міста, не тільки відомі своєю історією, а й розташовані у чудовому місці біля Нямуна, зовсім недалеко від Каунаса. Вони оточені прекрасною природою, до них легко та швидко дістатися на велосипеді чи машині, на човні.
Усі три міста щороку приймають багато туристів, сюди люблять приїжджати на велосипедах не лише самі жителі Каунаса, а й гості з інших куточків Литви, а також іноземці. Чим більше відвідувачів отримують ці міста, тим більше вони прикрашають і процвітають. Звісно, їм потрібно ще більше затишних, цікавих місць для зборів, кафе, спа – це покращить середовище проживання та створить нові робочі місця.
Алея акації Кулаутува
Я радий, що мав можливість підготувати пропозиції щодо урбаністичного бачення Кулаутува. Сподіваюся, що облаштування громадських просторів, будівництво нових тротуарів, оновлення тротуарів, встановлення нових лавок та елементів малої архітектури зроблять місто ще привабливішим. А найголовнішою віссю Кулаутуви має стати відроджена Алея акацій.
Також підготовлено проектні пропозиції для Качергіне, які допоможуть покращити міське обличчя міста. Велосипедом зі Старого міста Каунаса вже можна доїхати не лише до Качергіне, а й до Запишкіс, потім переїхати на човні через Неман до Кулаутува. Ви можете провести цілий день в оточенні прекрасної природи: піднятися на курган Пипляй або планерний пагорб у Нетоняї, познайомитися з літературними місцями Качергине, помилуватися собором св. Церква Іоанна Предтечі, подихайте на пляжі Кулаутува, розважіться в аквапарку, а потім поверніться в Каунас на правому березі Німуна. Цей маршрут з кожним роком приваблює все більше гостей міста.
– Що, на вашу думку, є найважливішим для ремонту таких громадських місць?
– Найголовніше творити для людини. Це має бути центральна фігура, яка враховується при створенні кожного проекту. При оновленні територій важливо думати про те, як вони будуть використовуватися, яку цінність створюватимуть, які стосунки складатимуть люди на них. Архітектура не є метою. Це просто інструмент, який допомагає сформувати місце. Також при створенні важливо думати далекоглядно – про те, що знадобиться не тільки сьогодні, а й через 20 чи 50 років.
Вищезгадані проектні пропозиції сприяють розвитку туризму, з’єднанню різних територій стежками здоров’я. Важливо зробити можливим пересування не тільки на велосипеді чи машині, а й на воді.
– Як, на вашу думку, може змінитися Каунаський район у майбутньому?
– Вони неминуче будуть ставати все більш привабливими для одноденних відпочиваючих. Ймовірно, з’являться готелі, санаторії, кафе, доглянуті парки, багато культурних заходів і ще більше місць і пам’яток. При розробці важливо звернути увагу на якісне, сучасне планування простору. А Європу і різні регіони Литви можу змінити отак:
Габія Буйокайте.( Gabija Bujokaitė.) Литва.
gabija@structum.lt
ЛАГОЙДЮ́К Григорій Григорович (24. 08. 1946, м. Віллах, земля Каринтія, Австрія) – хореограф, громадський діяч. З походження українець. Засл. діяч мист-в України (1992). Орден св. рівноапостол. князя Володимира (2015). У 1948 разом із батьками переїхав до м. Шалєтт-сюр-Луан (департамент Луаре, Франція), де закін. місц. школу та ліцей Дюрсі (м. Монтаржі). З 6-ти р. танцював в укр. ансамблі Шалєтт-сюр-Луан. У ході гастролей Укр. нар. хору ім. Г. Верьовки у Франції (1969) захопився укр. танцями, супроводжував хор під час його виступів, відвідував репетиції, познайомився з А. Авдієвським. Того ж року подорожував з артистами Ансамблю танцю України ім. П. Вірського в Іспанії, вивчав їхнє танц. мист-во. 1971–95 очолював ансамбль укр. танцю «Запорожці» (Шалєтт-сюр-Луан), який став лауреатом і переможцем низки міжнар. фестивалів, гастролював у Європі, а також в Україні (1976, 1983, 1988–90). Танцюристи ансамблю навч. майстерності в хореографів ансамблю ім. П. Вірського, Л. підтримував творчі взаємини з провід. хореографами України. 1974 з ініціативи Л. та за підтримки ЮНЕСКО і т-ва «Україна» у Шалєтт-сюр-Луан встановлено пам'ятник Т. Шевченку. Водночас Дніпров. р-н Києва став побратимом цього міста. Брав активну участь в орг-ції гуманітар. допомоги потерпілим від Чорнобил. аварії, керував орг-цією «Операція “Діти Чорнобиля”» (1991–92). Укр. поет П. Ребро та композитор С. Тихонов написали «Пісню про козака Лагойдюка», а Нац. телекомпанія України зняла стрічку «Невгамовний Лагойдюк» (1995). Зіграв невелику роль у к/ф «Одні та інші» (1981, реж. К. Лелюш).
Літ.: Карп'як Д. Козаків зібрав загін у місті Шалетті... // Час. 2007, 25 січ.; Грушевська М. Невгамовний козак із Шалетт // Коломий. вісн. 2008, 21 листоп.; Савчук М. У зеленій Франції, в білому Парижі. Українські промінці французького сонця // Коломий. вісти. 2010, 25 трав.
ДІАЛОГИ: Про любов і математику - урок акторської майстерності кінорежисера Петра Олара з студентом Романом Осауленко
Рекорд України! Наймасовіше виконання коляди. Нова радість стала. Пропоную вашій увазі встановлення нового рекорду України з наймасовішого виконання української коляди «Нова радість стала». Рекорд встановлено в селі Підгір’я (на території музею історії Землі – UNDERHILL) під час святкування Різдва Христового. В рамках Різдвяного Ярмарку зафіксовано найбільшу кількість людей, що заспівали українську коляду «Нова радість стала». Кількість учасників – 4471. Вітаємо усіх. З Різдвом Христовим! Також у сюжеті звучить наймасовіше виконання коляди «Добрий вечір тобі…».
Як це чудово, бачити,і чути таких щасливих людей, які прославляють новонародженого Ісуса а разом з тим нашу державу Україну,дяМасове виконання коляди, масовий виїзд українців за кордон, свято найбільшого правпора України, масова бідність людей, масова корупція і брехня політиків.ацією, а я пам'таю як колядувала і зараз колядує вся Криворівня, і моє рідне село Панка у кожного під вікном і нас було тоді в сотні разів більше навіть незважаючи на заборони то може варто не гнатись за Масовим виконанням коляди, бо за таким є й інші рекорди, як масовий виїзд українців за кордон, свято найбільшого правпора України, масова бідність людей, масова корупція і брехня політиків.
Думаймо як зробити один рекорд на всіх Україна - найкраща у світі.
А тепер поговоримо про справжню Коляду, і сучасну і ту що живе вічно в нашому генетичному коді і має великий сакральний зміст і благу місію: а шоумени і колядники роблять з неї бізнес, чи варто так чинити іх тим солодким спомином дитинства...
Христос Народився! Славімо Христа! Різдво Христове скликає додому із сусідніх країн та міст заробітчан і студентів, їдуть до батьків діти та онуки, йдуть у гості куми та сусіди.
Посидіти за святковим столом, поласувати смачними наїдками, випити чарку, поколядувати… Та чи не найбільше цього свята ждуть дітлахи та школярі. Адже це справжні жнива для них. За колядки, віншування, засівання, вертепні постановки можна непогано заробити, пише Західний кур'єр
Колядувати забороняли, а діти все одно ішли
Метою самої традиції колядування здавна було поширення серед людей звістки про народження Сина Божого. Як стверджують фольклористи, колядувати можна із 6 січня до 15 лютого, тобто до свята Стрітення Господнього. Щоправда, звичним для колядок є час різдвяних свят. Щойно на небі з’являється перша зірка – розпочинається свята вечеря. Після неї діти збираються гуртом і йдуть колядувати – вітати усіх з народженням Ісуса!
За традицією, колядувати ходять від хати до хати, не оминаючи нікого. У місті, звісно, цього зробити не вдається, але можна поколядувати під дверима помешкань сусідів. Звичайно, спершу спитавши дозволу хазяїв. Кожну колядку завершують віншуванням: господарям бажають достатку, здоров’я, миру, щоб родили гарні врожаї, велася худоба... Дорослі полюбляють ще й жартівливі віншування, наприклад: "Прошу дати 100 долярів, ще й голубців миску, тільки прошу господиню, не дати по писку…". Ґаздам, як годиться, потрібно подякувати колядникам і якось їм віддячити – грошима, солодощами, запросити за стіл…
У роки відсутності Інтернету та мобільного зв’язку Різдво було святом, яке давало можливість людям зустрітись, відвідати один одного, привітати. Сьогодні, коли можна поздоровити ближніх наклейкою через Вайбер чи розсилкою на Фейсбуці, люди втрачають інтерес до свята.
Учителька української мови та літератури Марія Суслик пригадує: "Початок мого вчителювання припав на середину 80-х, часи затятого атеїзму. Ми, як класні керівники, наказували дітей заздалегідь, щоб ті, не дай Боже, не ходили колядувати.
6 січня, замість сісти до святої вечері, ми йшли патрулювати вулиці села. Чуємо – колядують. І як ти проженеш дітей, якщо у самого душа розривається. Просили: ідіть хоча б у хату, щоб не було чути. Адже селами їздили районні "стрибки", і якщо зловлять колядників – догана і вчителям, і батькам. Могли і з роботи звільнити. А вдома двоє своїх просяться поколядувати… Хоча б до бабусі".
І рвались діти до колядувань не заради винагороди. Грошей у людей не було, давали якесь печиво, яблуко чи горішок. Але як то кортіло. Не могли всидіти вдома. Різдвяна пісня не давала людям зачерствіти, здеморалізуватись, живила надією, зігрівала. Колядки таємно передавались від батьків та бабусь до дітей, онуків, правнуків. Це було дійсно щось святе! Кожне слово співанки мало вагу, торкалось найглибших струн серця, викликало сльози на очі.
"Сьогодні діти втратили інтерес до різдвяних традицій. Вони захоплюються героями з мультфільмів та Інтернету. Деякі школярі навіть соромляться ходити по хатах та клянчити копійчину. Ми всіляко заохочуємо їх до вивчення колядок, до участі у вертепних сценках. Щоб у вихорі швидкоплинного і мінливого часу не втратити власних традицій, своєї ідентичності", – каже Марія Василівна.
Новий смартфон – різдвяне диво для дитини
А як сприймають колядування сучасні батьки? Скільки готові платити "непрошеним гостям" і до яких різдвяних традицій привчають своїх дітей?
Працювати, заробляти гроші на власні потреби діти до 16 років не можуть – це заборонено законом. А коляда – чудовий спосіб для школярів власними силами заробити на свою мрію – телефон, велосипед, лижі, конструктор… Проте сучасні батьки нечасто пояснюють дітям, наскільки колядування наближує їх до національних традицій, до осмислення християнської віри. На жаль... Новий смартфон: ось воно – різдвяне диво для дитини!
Щодо того, чи платити дітям за коляду, думки матерів різняться. "Колядування – це не спосіб назбирати на телефон, а поширення чудової новини про народження Христа. Якщо так навчать у родині, якщо буде правильне ставлення дитини до коляди, то яка різниця, хто що дасть – мандаринку чи гроші? Врешті-решт гроші ці можна віддати на церкву. Тому я пояснюю своїм дітям, яка початкова місія цього обряду, і вони радісно вивчають нові колядки. Проводять дозвілля не за комп’ютером, а співаючи релігійних пісень", – розповідає Яна, мати двох дітей підліткового віку.
"Я вважаю, що суть коляди полягає в розумінні самого свята Різдва Христового. І якщо ми отримали новину про народження Сина Божого задарма, то яке маємо право заробляти на цьому?! Цього й навчаю своїх дітей. Не дозволяю їм брати гроші за коляду!" – наголошує Галина, яка виховує трьох малих дітей.
"Тепер змінилися цінності, і щоби діти вивчали колядки, роздумували над їхнім змістом, треба хоч якось їх до цього заохочувати – навіть грошовою винагородою. Бо хоч так збережемо традиції ", – висловлює свою думку Мирослава.
"Я своїх дітей не пускаю дерти горло попід хати, щоб не казали, що вони жебракують. Тільки до бабусі та хресних. Нині не кожен радий колядникам. Часи скрутні, а за тих 10-20 гривень по морозі ходити?" – каже пані Оксана.
"Звичайно, треба платити колядникам. Я цілу пенсію відклала – маю шестеро онуків, а ще діти сусідів та родичів. Вони так чекають тої коляди і пам’ятають все. Мої діти ще й досі згадують, хто і скільки платив", – каже пенсіонерка Марія.
Бувають випадки, коли матеріальні цінності повністю нівелюють розуміння Різдва як свята. Замість того, щоби прославляти народження Ісуса Христа, діти тільки й про те думають, як побільше заробити. Вони охоче біжать до "щедрих" і оминають "скупих" господарів. Знанням слів і мелодії не дуже переймаються. Все треба робити швидко – до ночі обійти хоча б півсела. За сьогодні ж треба назбирати собі на велосипед! Ну хоча б на колесо...
"Зараз колядники виглядають так: прийшли, швиденько, невиразно проспівали кілька куплетів і вже тягнуть руки по гроші… На 10 гривень ніхто вже й не дивиться. Схоже на якийсь збір данини", – каже пані Ірина.
Коляда має сакральний зміст і благу місію
А як церква ставиться до грошової винагороди колядників? Отець Микола Дрогомирецький зазначає: "Коляда – це різдвяна пісня в ім’я прославлення Бога. Йдемо колядувати, аби нести радісну новину про народження Божого Сина. Так, як ангели прославляли тоді, понад дві тисячі років тому, Бога, який прийшов у наш світ дарувати Божу ласку, ми йдемо сповіщати про вияв Божої любові".
Офіційної позиції церкви щодо того, чи може бути грошова винагорода за коляду, немає. Часто кошти, отримані за колядування, віддають на благодійність, жертвують на утримання храму, на потреби воїнів. Споконвіків є така традиція, що якимось способом колядникам дякують: чи цукерками, чи горішками, чи тими ж грішми. А щоб відволікти дітей від бажання збагатитись за рахунок колядування, священик радить: "Треба вдуматися у сакральні тексти колядок, зрозуміти їх і по-справжньому усвідомити ті події, які вони описують. Коли батьки вчать дітей колядок, треба, щоб вони розповідали про їх зміст, про глибоке значення тих подій, які відбувалися після народження Христа.
Показувати на власному прикладі, як потрібно старанно й безкорисливо колядувати, коли йдуть у гості. Зараз часто спостерігаємо винятково матеріальний підхід до традиції колядування. Тому важливо пам’ятати про благородний намір – нести Добру Новину, молитися і берегти своє серце від меркантильних думок".
Отець Микола також зазначає, що кожен має свою думку стосовно колядування, тому сам вирішує, відчиняти двері колядникам чи ні, як і чим їм віддячувати. "Різні причини є, чому люди не хочуть відчиняти дверей. Це не є гріхом. Можливо, господарі не мають грошей, щоби віддячити їм, і тому не хочуть таким чином образити колядників. Так само є люди різних поглядів, різних віросповідань, і потрібно їхній вибір шанувати. Тому колядникам треба ввічливо відреагувати на заборону колядувати і не сердитися на господарів. Або ж збиратися розділити радість свята колядою лише з родичами та знайомими".
За гроші, за подяку, для благочинності чи для задоволення, а колядувати треба! Голосно, радісно і… з чистою совістю. Головне, не втрачати міри і не перетворювати благу вість про народження Спасителя на меркантильний бізнес юних оракулів.
БЕЗ СЛІВ...Особливі листи на фронт
Невідомська Вікторія «Коли закінчиться війна…»
Коли закінчиться війна розжарена від бомб земля –
воскресне.
Ти знімеш з себе автомат, герою,
бронежилет і …
І не секрет для всіх тепер ти –
великий воїн і солдат…
Все знову буде добре, брат,
не буде більше рвати «Град»
над головою
і тільки хлопці,
що у ряд…
від куль, снарядів і гранат…
ніколи не прийдуть назад…
Живи, живи,
герой й солдат,
за всіх, хто не прийшов назад
з святих і вічних…
І та земля, що прийняла
до себе хлопців – тепер також
свята, свята – на всі століття і віка…
Все знову буде добре, брат,
не буде більше рвати «Град»
над головою
і тільки хлопці,
що у ряд…
від куль, снарядів і гранат…
ніколи не прийдуть назад…
А ти живи, живи,
герой і брат,
великий воїн і солдат –
за всіх, хто не прийшов назад
з війни, з безодні
живи, живи –
на цій землі – святій і рідній Україні…
