У тихому куточку рідного краю, серед чудових у всі пори року пагорбів, в простій хаті з широко розчиненими дверима живе людина, в якій поєдналися у надзвичайно надійному тандемі щира простота, невибагливість та назвичайна велич духу і любові. Це - Анна Дущак: член Національної спілки письменників України, авторка вже шести поетичних збірок, Заслужений працівник культури України, жінка третього тисячоліття... Цей перелік титулів та звань, які свідчать про офіційне визнання, можна продовжувати. І все - цілком заслужено. Але вабить до цієї незвичайної людини щось більше, часом - незбагненне і дуже глибоке, а часом - просте і зрозуміле, як сама земля.
Якось, у розмові, Анничка, як називають її друзі та рідні, зауважила, що велика любов народжується з великого болю. Глибину змісту цих слів можна осягти тільки тоді, коли пізнаєш ближче цю, незламну і тендітну водночас, жінку. Доля їй випала надто непроста. Саме про це написала у передмові до нової збірки поезій, яка побачила світ у видавництві “Свічадо” у Львові, її редактор - упорядник Ксенія Гапій. Вона згадує ту Різдвяну ніч 1976 року, яка стала фатальною у долі тисовецької шістнадцятилітньої дівчини Ані Дущак. Бо саме від неї почався відлік суцільного болю: незрозумілої хвороби, що підступно і вперто сковувала тіло юнки. І що більшим був фізичний біль, то сильнішою ставала жага до життя, тим міцнішало почуття великої і справжньої Любові до всього сущого. І ця Любов перемогла смерть, яку пророкували офіційно дипломовані цілителі в столиці, дала крила душі, вилившись у простих, щирих і дуже проникливих рядках поезії...
Сьогодні, у дні півстолітнього життєвого ювілею визнаної цілим (без перебільшення) світом поетеси, до її оселі, мов живі джерела, повертаються незримі ручаї тої, дарованої світу, любові. У школах, бібліотеках, закладах культури збираються численні шанувальники Анни Кирилівни, щоб висловити щире захоплення цією Людиною. Як жаль, що не може усіх тих слів почути сама ювілярка, яка з свого жорсткого ложа споглядає світ через шибку вікна. Бо вони свідчать про визнання і надзвичайно вагомий внесок у велику творчу скарбницю краю, всієї України.
Більше ста поезій А. Дущак поклали на музику композитори різного рівня з усіх куточків нашої країни. І тепер звучать в ефірі змістовні і глибокі пісні, які не можуть залишити байдужим нікого.
Так, світ одного дня зачинив перед Анничкою двері. І тоді вона відчинила двері своєї душі, впустивши цей світ до себе. Тож через поріг її кімнати переступають різні люди - і відомі митці, і особи духовного сану, і педагоги, і прості сільські трударі... І - діти. Їх, з повними довіри і чистоти очима, особливо щиро вітає, бо має таку ж чисту, дитинну душу, яка не сприймає неправди і зла...
Зустріч журналістів районної газети з поетесою напередодні її ювілею мала неофіційний характер і вилилася у щиру, дружню розмову. У глибині душі кожен з нас, районних газетярів, відчув провину, що надто рідко на сторінках часопису з’являються вірші Аннички. А їх, нових, набралося ж на цілу збірку.
У день Святої Покрови авторка вже дарувала новенькі книжечки шанувальникам. І кожен дякував їй та всім, хто доклався до видання. А це -згадана вже посестра Аннички з далекої Америки, яка опікувалася і змістом, і коштами, і редагуванням. Графіка та художнє оформлення - Лариси Баранецької-Рейфиєл, також американки з українським корінням. Тож збірочка, з обкладинкою яскраво жовтого кольору та ліричною назвою “Золотий вальс” - справді великий, щедрий подарунок і авторці, і читачам. Видавництво “Свічадо” вибране не випадково: в ньому виходить у світ духовна література християнського змісту. А що корені Ксенії Гапій та Лариси Баранецької-Рейфиєл -львівські, то й не дивно, що вибір саме такий.
16 жовтня 2009 р.
Не менш цінний подарунок підготували і чернівецькі видавці з “БукРеку” (Дарія Туз), де друкують вибране Анни Дущак. А композитор і співак Віталій Свирид записав диск, на якому аж три пісні на слова Аннички, і передав ювілярці. З Сумщини надіслали літературно-мистецький альманах “Живи, надіє!”, в якому вміщені публікації про доробок місцевих творчих людей з обмеженими можливостями. В ньому є розповідь про долю нашої славетної краянки, - приклад нескореності перед фізичним болем. І, звичайно ж, її вірші...
Україна вшановує свою доньку, яка прийшла на цей світ на другий день після великого православного свята, коли природа буяє таким шалом кольорів і відтінків, ніби кидає виклик наступній, чорно-білій зимі. Звучать високі і справедливі слова визнання таланту. А в цей час старенька, струджена нелегким тягарем долі, мати Анни Кирилівни - Вероніка Іллівна, мовчки простягає своїй славетній дитині квітку чорнобривця, що росте під хатою: “На, понюхай: файно так пахне!” Чи приносить у жменях маленьке кошеня, яких так часто хтось “губить” біля обійстя: “Диви, що я знайшла!”...
З свого двору нікого не випускає, щоб не пригостити тим, що є в хаті: ні людей, ні братів наших менших - все ж бо душу має...
У хвилини загострення доньчиної недуги, коли коло ліжка чатують люди у білих халатах, Вероніка Іллівна прохає, щоб Господь зберіг її Анничку: “Бо без Тебе мені нема чого жити...” Мати!
Хай же ніколи не стікає сльоза по материнському обличчю. І хай Господь береже для нас Анничку такою, якою вона залишається впродовж багатьох літ: високою душею, чистою серцем. Спасибі тобі, наша нескорена краянко, за твоє особливе слово.
