Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Євдокія Макаренко: ЛИСТИ У ВІЧНІСТЬ

29 Квітня, 2022

Листи Євдокії Макаренко народились на моїх очах під час наших діалогів. Письменнниця, дружина, мати і патріотка України вирішила написати листи, які стосуються кожного. В цьому творчому задумі її підтримало радіо Українська хвиля з Європи. І зараз виносимо на суд читача.перші 11 листів-новел, які записано голосом у авторському виконанні...

1. Моєму коханому

1. Моєму коханому
Коханий, єдиний, милий…
Розумію, що зараз ніхто листів не пише, бо в кожного є телефон і можемо
почути одне одного будь-якої миті, але зараз… Зараз все інакше. Зараз іде війна.
І ніхто не може сказати напевне, коли вона закінчиться, яким буде завтра.
Коли двадцять четвертого лютого Настуня вбігла в нашу спальню з
переляканим криком: «Бомблять аеропорти в Україні!» – в мене серце
обірвалося.
До чого це все? Просто не можу всього сказати по телефону, адже в тих
коротеньких перемовинах для мене головне – почути, що ти живий і здоровий,
показати, що ми з донечками любимо тебе, коханий. Любимо й віримо, що після
перемоги повернешся до нас, аби в дитячих очах знову засвітилися іскорки
веселощів і щастя. Ми з усіх сил стараємося вселити віру в такий розвиток
подій і тобі.
Проте вночі, обійнявши міцно дітей, вслухаючись у навколишні звуки,
здригаючись від гудіння холодильника, мої думки снують у зовсім іншій
площині, розкриваючись у тривогах і сумнівах. Тільки не думай, що сумніваюся
в нашій перемозі чи в тому, що ти повернешся. В жодному разі. Мене хвилює
інше.
У ті безсонні ночі я намагаюся в роздумах виплеснути свій біль, адже
зараз не маю права бути слабкою. Не маю права на сльози, бо це погано
відіб'ється на наших донечках. Вони й так стривожені й хвилюються за тебе.
Якби ж ти знав, яких зусиль мені коштує той сміх, який ти чуєш у телефоні
попри страх перед сиренами! Але то не важливо. Головне, що ти чуєш задиристі
голосочки Сашеньки й Настуні, а тому твоє серце спокійне за нас. Ти можеш
повністю переключитися на бій із ворогом і не відволікатися на тривогу про
нас.
А я… Обіймаючи наших донечок, усім єством відчуваю твої обійми й
цілунки. Моє серце болить від розлуки, а душа шепоче, що це все короткочасно.
Мине тиждень… Може місяць… Війна закінчиться нашою перемогою, й ти
повернешся… Повернешся додому, де тебе чекатимуть обійми дитячих рук. А
тобі не потрібно розповідати, якими міцними вони будуть, бо відчував їх у дві
тисячі чотирнадцятому, коли повернувся з АТО. Ці дитячі обійми
продовжуватимуться до пізньої ночі, поки наші донечки не поснуть. А потім…
Потім настане наш час. Знаєш, чомусь щоразу мені уявляється одне й те
ж. Ми лежимо поряд. Моя голова на твоїх грудях. Обоє мовчимо, бо про що
говорити? Війна залишилася жахітливим сном, і саме так згадуватиметься в
майбутньому. То ж лежачи на твоїх грудях, вслухатимусь у перестук твого
серця. Можливо, саме в цей момент моя душа остаточно розслабиться й
дозволить впасти сльозі, яка зрадливо зрине зі скутих у камінь нервів, давши
можливість знову відчути себе жінкою. Жінкою, яку кохають, яку леліють, яку
оберігають… Але впевнена, що ти не дозволиш мені плакати, спивши мої
сльози цілунками, зігрівши мою душу пестощами, змусивши забути про розлуку
своїм коханням та своєю ніжністю… Саме ця впевненість і додає мені сил
витримати цю розлуку, не піддатися паніці…
Я тобі не казала, але дехто зі знайомих намагався вмовити мене поїхати
кудись з України, щоб захистити дітей від стресу. Я відмовилася навідріз.
Просто дуже добре знаю наших донечок. У цьому вони вдалися в тебе й у мене.
Сашенька й Настуня такі ж міцні й витривалі, як ми. А на підтвердження цього
слова нашої старшенької, яка підтримала моє рішення.
– Мамо, не сумнівайся. Ти правильно відмовилася. Куди їхати? В своїх
книжках стверджуєш, що від долі не втечеш. То ж чи варто покидати свій дім?
Я обійняла наших крихіток й усміхнулася. Ми чекатимемо тебе в нашому
затишному будиночку, який за своє існування вже пережив одну війну.
Переживе й цю. В ньому так само пануватимуть затишок і тепло, гулятимуть
аромати смачних пиріжків, які ти так полюбляєш. Повернувшись, ти поринеш у
звичайне для себе життя. Твої руки знову оброблятимуть метал для мирних
потреб. І я прикладу всі сили, щоб це саме так і було. Своїми обіймами та своїм
коханням притуплю оте жахіття, через яке тобі доведеться пройти. Воно не
зітреться зовсім, але притупиться й відійде в минуле.
І пам'ятай, що для мене й наших донечок ти єдиний і найкращий. Ти –
наша опора й наша гордість. Ти – серце нашої сім'ї.
14.03.2022

2. До сестри


Привіт, сестричко. Як важко усвідомлювати, що би ніби й близько, але я не маю змоги тебе обійняти. Нас розділяють лише якихось тридцять чотири кілометри, але які ж вони зараз довгі. Поки можу почути твій голосок лише телефоном, щоб потішити, підтримати. Не можу тільки власною долонею витерти твої сльози.
Проте благаю тебе. Не плач. Наперекір усім негараздам, наперекір усім оркам, через які наші чоловіки опинилися на фронті, не плач. Знаю, що важко, адже мій чоловік уже не вперше стає проти ворога, не вперше доводиться його проводжати в невідомість.
– Мені було легше, коли він забігав додому на тих кілька годин у своєму одязі. А коли зайшов у військовому, то… – ти обірвала себе на пів слові, залившись слізьми.
Все правильно. Саме така реакція прогнозована, адже хоч розумом і сприймала, що чоловік на бойових позиціях, але свій одяг його робив домашнім. Адже попри все ти на автоматі проводжала його «на роботу». Проте військова форма остаточно ставить перед жорстокою реальністю. Саме форма змушує нас остаточно зрозуміти, куди крокують наші чоловіки.
Я прекрасно розумію твій стан, бо точно так боліла душа тоді, точно так болить і зараз, але з невеликою відмінністю. Не зважаючи на біль, тривогу й невизначеність, я від першої хвилини, коли прозвучали слова: «Дуся, я маю йти. Я потрібен там», – уже усвідомлювала страшну реальність. Адже чотирнадцятий рік зробив мене сильнішою, витривалішою. А головне – навчив триматися холодного розуму.
Марійко, не плач. Тит еж сильна. В нас на руках діти, й ми маємо пам'ятати про це. Наші чоловіки нас захистять, бо вони справжні сини України, бо не чекали повісток, а пішли до військкоматів самі. Ми ж із тобою тепер залишаємося відповідальними за наших діточок, адже вони беруть приклад із нас. Мами сильні… Мами не плачуть… Значить і вони триматимуться так. Наші діти пишатимуться своїми татусями. А поки наша задача – дочекатися коханих, зберегти в наших оселях затишок і тепло, якими тішилися наші чоловіки. Вони мають бути впевненими, що вдома їх чекають.
Тому не плач, рідненька. Не проливай сліз. Нехай вони краще обернуться кулями, які глибоко ввійдуть в серце ворога, аби ця проклята війна закінчилася якомога раніше. А про затишок і тепло в наших оселях ми подбаємо власними руками й серцями.
Звичайно шкода, що наші діти так рано подорослішали, що їм так рано довелося зіткнутися з жорстокою реальністю ненависті й прокляття. Але саме їм доведеться будувати країну майбутнього. Наші діти вмітимуть кохати, як кохаємо ми, але вмітимуть і ненавидіти. На жаль це неминуче. Проте наше материнське тепло й наша впевненість додасть їм сили, спрямує їхні мрії до мирного неба. І це буде саме так.
Ти ж не плач. Витри сльози й гордо дивися на життя. Не забувай про те, що ми з тобою козачого роду, що наші предки йшли на бій із ворогом, рятуючи свій край. І це стосується не тільки чоловіків. Згадай розповіді баби Марусі про нашу пращурку. Навіть жінки в нашому роду зустрічали ворога з гордо піднятою головою й без крихти страху. Тому маємо й ми маємо триматися точно так.
Розумію, що на серці однаково лежить тривога, що плечі опустилися під тягарем важких думок, але це минеться. Потерпи ще трішечки, адже перемога не за горами. Одного дня ми прокинемося й прочитаємо в своїх телефонах повідомлення з одного-єдиного слова – «ПЕРЕМОГА». Ось тоді можеш плакати, бо то будуть сльози радості, а вони святі.
І ось тоді в очікуванні наших коханих ми приберемо наші оселі, аби повимітати з усіх закутків сум і тривогу, напечемо й нагодуємо найсмачніших страв. А коли чоловіки повернуться, зберемо все те й з'їдемося в батьків, які теж моляться за мого Миколку й твого Олежика, які благають у Бога закрити наших коханих на полі бою, які звертаються до своїх покійних батьків, які зазнали пекло війни, й просять підтримати наших чоловіків, відвести від них біду. Ми святкуватимемо перемогу всі разом.
То ж тримайся, Марійко. Й не плач.
15.03.2022

3. Лист до ворога


Московіти! Московська орда! Інакше не можу назвати, бо через вас моя країна стогне під ударами градів та авіаційних бомб. Через вас наші діти втратили дитинство, бо замість того, щоб бешкетувати та навчатись, вони роблять коктейлі Молотова, щоб палити танки орків, вони на окраїнах сіл утворюють спостережні пункти, щоб не пропустити непоміченою жодну одиницю вашої техніки, жодного ворога. Через вас ці діти стали дорослими надто рано, наповнивши душі ненавистю до московітив. Через вас наші батьки забули про спокійну старість. Їхні сиві голови наповнені ненавистю. Це ж потрібно довести старих до такого, що замість вудки й бажання піти на риболовлю наші діди беруть до рук зброю й ідуть в тероборону.
Кацапе, сьогодні ти як ординець підло вночі напав на мою землю, на Вкраїну, чия слава відома з правіків. Ти намагаєшся стерти нас із лиця землі, щоб присвоїти собі нашу історію. Ти як саранча, яка нищить все на своєму шляху. Ти не прагнеш розвитку чи вдосконалення, ти просто раб своєї заздрості й ненависті до успішнішого сусіда. Ти звик жити лише за рахунок іншого.
Але ти помилився! В чому? Та в усьому. Ми українці - особливий народ. Ми прагнемо миру, а тому ніколи не нападемо першими. Ми трударі, які заради процвітання й благополуччя гнутимемо спину від світанку до темна. Ми виховуємо своїх дітей у любові. Ми завжди допоможемо ближньому, знявши останню сорочину. Але попри свою добру лагідну натуру ми вміємо захищати рідний край, свої сім'ї. Наші захисники кажуть своїм дружинам, ідучи проти супостата:
- Я люблю тебе, але Вкраїну люблю більше.
А ми благословляємо своїх коханих і щиро молимося, щоб Бог прикрив наших чоловіків від ворога, зберігши їхнє життя. Ми молимося за наших синів і доньок, щоб їхні молоді життя не обірвалися, бо їм продовжувати козачий рід. А що ви?
Московські жінки, ви вимагаєте, щоб ваші чоловіки гинули, бо путя пообіцяв грошову винагороду. Ваші "жінки", бо дружинами вас назвати язик не повертається, навіть чути не хочете про те, що ваших чоловіків спалюють у пересувних краматоріях, бо ніхто платити не збирається. Аж мороз по шкірі тільки від усвідомлення цього. Та жодна українська дружина навіть на мить, навіть думки подібної не припустить. Як можна бажати смерті батьку власних дітей? Як можна стверджувати: другого батька дітям знайду, а за що купуватиму куртку?.. Господи! Та це в голові не вкладається!
А матері... Чи є у вас серце? Та українська мати власним життям пиикриватиме свою дитину, власним тілом закриватиме доньку чи сина. І не має значення скільки тим дітям років - 5, 25 чи 60. А ви... Ви віддаєте своїх синів сатані. Ви плодите гарматне м'ясо. Сьогодні ваші діти мертві лежать по всій українській землі. Вороннє викльовує їм очі, здичавілі собаки розтягують їхні тіла, а жодна з вас навіть не поцікавилася долею своєї дитини. Та будьте ви прокляті! Ви не матері. Ви кричите " рускій мєдвєдь!". Та ведмедиця за своїх ведмежат рватиме всіх і все. А ви бездушні безсердечно істоти. Ваші сини залишаться в українській землі. В них не буде могил. Вони жили й смерділи як екскременти, й тепер гноєм підуть в нашу родючу землю, яка стане ще багатшою й ще прекраснішою.
Поки, ви намагаєтеся знищити нас, але вам ми не по зубах. Відстоювання волі й своєї землі протягом віків загартувало наші душі й тіла. Вам не вдасться скорити український волелюбний народ. Ми відновимося навіть із попелу. Ми не тільки не скоримі, ми вічні. Наші діти, онуки, правнуки процвітатимуть, а ви гнитимете в болоті власної ненависті. І не тільки...
Своїм вторгненням у наше мирне життя ви розбудили досі сплячий вулкан ненависті до ворога, ви розворушили мирний вулик, мешканці якого прагнули просто працювати, розвиватися, процвітати. А ви... Ви й самі не уявляєте, яку надприродну силу розбудили. А на що ви розраховували? Московіте, з чого ти взяв, що тут тебе зустрічатимуть із квітами? Тільки тому, що колись насадили силоміць свій "язик"? З чого ти вирішив, що зможеш подолати нас за короткий час? Тільки з того, що ми чубимося одне з одним? І помилився!
Ти наш ворог. Ти навіть уявлення не мав, що таке справжній українець. І при цьому прийшов завойовувати цю землю? Та навіть той українець, кого змусили говорити російською, залишиться патріотом своєї землі, бо в нас кажуть: навіть корова має язика, а ось мови не знає. Тебе в нашій землі зустрічають джавелінами та байрактарами, бо навіть весна затримується, щоб ти не побачив живої квітки. Наші люди чубляться поміж себе, бо без цього аж ніяк, але в нашій землі є святий і непорушний закон: поміж себе чубтеся, а ворога бийте разом. Не знав такого, кацапе? А варто було краще вивчити наш народ.
Московія галасує, що українців як нації не існує? Тоді хто відправляє на добриво твоїх вояків? Українець! Хто посилає далеко й безповоротно твої кораблі? Українець! Хто став у Київському небі привидом, при згадці про якого твої льотчики кладуть у штани? Українець!
І так буде завжди! Україна процвітатиме. Ми відбудуємо наші міста й вони стануть ще кращими. Наші землі родючі радуватимуть врожаєм садів та полів. Наші люди здобудуть не тільки мир, а й славу, яка лише міцнітиме з покоління в покоління. Віднині ніхто більше не сплутає українця з московітом, бо УКРАЇНЕЦЬ - звучить гордо, бо наші ЗСУ - найкращі, бо ми завжди подамо руку допомоги нужденному, але при цьому відрубаємо ту, яка погрожуватиме мечем.
Ми переможемо! І це факт, бо немає в світі іншого народу, який був би настільки терплячим та витривалим, який би так любив землю, як Українець.
Слава Україні!
Героям слава!
Слава нації!
Смерть ворогам!
16.03.2022

4. До брата


Ти знаєш, брате, не думала, що тобі писатиму. Після твого вчинку було огидно навіть згадувати про тебе. До речі, братом я тебе назвала востаннє. Надалі Демешко В'ячеслава в моєму житті більше не існує, я просто не знаю такого. Але так буде після цього листа.
А зараз дай мені відповідь на кілька запитань. Мене не цікавить, чому ти зрадив власну Батьківщину, бо й сама знаю відповідь. Але чому ти зрадив власну родину? Чому вирішив, що я піддамся брехні, якою годує пуйло вас? Чому ти вирішив, що я стану такою ж зрадницею й піду проти власної совісті, й подібно до тебе втопчу свою душу в гівно за тридцять срібняків?
Коли почав за два дні до війни скидати мені в Вайбер оту агітаційну бридоту, то в перші хвилини не могла повірити… не хотіла вірити, що ти здатен на таке. Проте нові відео все ж підтвердили найгірше. Ти став одним із тих ницих гнилих істот, які запродалися, які готові вбити власноруч родичів. І це ти, хто приїжджав у дім моїх батьків, хто гріб гостинці з їхніх натруджених рук. Як ти можеш так? Як у тебе вистачає совісті звертатися до мене, яка до мозку кісток українка, з пропозицією стати запроданкою? Та я сама прокляну тебе за це, бо через таких зрадників як ти на нашу Україну ступив лапоть ворога, бо через таких нелюдів як ти над головами моїх дітей летять ракети, бо через таку мерзоту як ти мої діти не можуть спати спокійно, бо через твоє гниле нутро наші чоловіки, брати, сестри, наша молодь власним життям відстоюють волю. А ти…
Ти не заслуговуєш на національність «українець», бо належність до цієї нації мають лише люди горді і з козацькою душею. Не заслуговуєш і на любов сестринську, бо брат ніколи не зрадить рідну кров і не тягнутиме її в болото ненависті та підлості. Віднині ти ніхто, руzький лапотник, шлюха, яка продається за копійку. Ти не годен ступити на нашу землю. Й не дай Бог твоя нога чи нога твоїх дітей переступить поріг мого дому. Що буде в руках, тим і валитиму поміж очі, адже на інший прийом не заслуговуєш.
А покарання… Воно дістанеться й тебе, й твоїх дітей. Бог вище й карає не палкою. Настане час, коли витимеш вовком, питаючи: «За що»? Так я наперед тобі поясню.
За сльози наших дітей, за відсутність через підтриману тобою війну наших чоловіків, за наші тривожні ночі, за посивілі голови наших батьків!.. Кару нестимеш не тільки ти, а й твої діти, онуки, правнуки, проклинаючи тебе за зраду своєї крові, яка в тобі стала болотною смердючою гниллю.
Не впевнена, що цей лист хоч колись зможеш прочитати, бо мої книжки точно не перекладатимуться російською. Але знай, що кожне написане мною слово, це прокляття тобі.
А якщо коли й зможеш прочитати, то пам’ятай, що в Україні в тебе більше немає рідні. Ти чужий нашому духові. Твої нащадки не матимуть спокою, проклинаючи тебе за твою зраду. Всі наші зараз захищають рідний край, встеляючи орками, яким ти запродався, землю козацьку. Всі наші родичі ідуть з гордо піднятою головою й їм не соромно буде дивитися в очі своїм нащадкам.
А ти… Ти просто гниль, яку потрібно знищити. Я відрікаюся від тебе на віки вічні. Твоя душа бродитиме тими болотами, в яких ти загруз і навіть не намагаєшся з них вилізти. Ти не вартий навіть бруду з берців наших чоловіків, братів, дядьків, які зараз косять руzьку погань. Тебе просто не існує.
16.03.2022

5. До президента

Пане президент. Пане Зеленський. Хочу звернутися з листом і до вас. Цей лист не офіційний, хоча й щиро хочу, щоб він потрапив до ваших рук. А причина цьому...
Коли були вибори, то я не голосувала за вас. Чесно зізнаюся в цьому, оскільки не звикла ходити манівцями. Якщо не права, то визнаю це. А тоді просто не сприйняла вас як президента, як керівника держави. Ви прекрасний актор гумористичного жанру. І хоча я не особливо захоплювалася виступами вашої трупи, але все ж вряди-годи щось переглядала. То ж як актору – мої аплодисменти. Проте роль президента…
Я вважала, що кожен має робити те, що в нього виходить найкраще, а не переймати на себе роль, з якою може не впоратися. Та й управління державою – нелегка справа. Проте ви ризикнули. Я не була категорично проти вас, але й за вас не голосувала. Це не прихильність нейтралітету. Тоді робили свій чіткий вибір, хоча й не на вашу користь. Але й до вас якихось претензій не виставляла. Просто ніколи не прислухалася до чужої думки, адже серед моїх друзів та читачів були як ваші поціновувачі, так і противники. Здебільшого схильна складати власну думку тільки через безпосереднє особисте спілкування. Проте мені доводилося чути ваші виступи й обіцянки. Протягом перших років вашого президентства зіткнулася і з розчаруваннями щодо ваших рішень, але було й те, в чому щиро підтримувала вас.
Та найбільшого розчарування зазнала на книжковому форумі в Запоріжжі 2020 року. Вас оточувала така кількість охорони, що це мене шокувало. Ви зупинилися в оточенні журналістів у двох метрах від моєї палатки й розмовляли з літньою жіночкою. Це виглядало так награно й картинно…
Не зважаючи на цей випадок, я все ж іще зберігала нейтральне ставлення до вас. Це продовжувалося до 24 лютого 2022 року. Ваші слова: «Мені потрібне не таксі, а зброя…» Ці слова розкрили вас справжнього. Переді мною постав не комік, не актор, а відданий син свого народу, який у важкий час не покинув країну й тих, хто в нього вірив чи ні. Ви стали президентом, який очолив боротьбу проти північного ворога, стали президентом, який став головнокомандувачем у повному розумінні цього слова. Ви – людина, яка стала прикладом для наслідування, якого підтримує кожен українець.
Сьогодні зрідка читаючи пости людей, які й під час війни намагаються обілляти брудом вас чи когось із ваших попередників, мені так хочеться запитати в них: а що ви зробили для процвітання України? Чим ви можете похизуватися? Тим, що лили відра бруду? Але це вас не красить. У час війни потрібно групуватися. Потрібно забути про симпатію чи антипатію й пліч-о-пліч боронити рідний край.
А ви, пане Зеленський, подолати внутрішнє протистояння. Ви зуміли відкинути неприязнь і твердо йдете до перемоги. Сьогодні кожен робить свій внесок у перемогу. І це починаючи від дитини, й завершуючи пенсіонерами. Я пишаюся вами, як президентом. Водночас мені соромно, що не помітила в вас сильну, відважну й вольову людину.
Війна завершиться. В Україні святкуватимуть перемогу, яку здобудемо разом. Важку ціну доведеться заплатити за це. Ми ніколи не забудемо тих, хто своїм життям наблизив день, який стане національним. Але попереду в народу України ще багато роботи: відбудувати зруйновані міста, відновити інфраструктуру. Але ми впораємося. І знову ж таки разом, спільними зусиллями й обов'язково під вашим керівництвом. Ми не тільки вичистимо бруд, а відновимо історичні пам'ятки, які й надалі зберігатимуть дух нескореності Київської Русі. На місцях зруйнованих будинків виростуть нові та ще красивіші. Вулиці наших міст зазеленіють каштанами.
Україна розквітне. Україна стане могутньою та прекрасною державою. І кожен громадянин із гордістю наголошуватиме: «Я з України!». Ми всі разом завоюємо право гордо дивитися в очі всього світу. Адже ніхто не змусить нащадків козацького роду опуститися на коліна, адже ми стоїмо так лише перед Богом та полеглими захисниками. А ще схиляє козак коліно перед коханою.
Пане Зеленський, прийміть мою щиру вдячність за вашу відданість рідному краю.
Слава Україні!
Слава Героям!
Слава нації!
Смерть ворогам!
17.03.2022

6. Лист від імені матерів


Зараз я пишу не як дружина, а як мама. Хочу висловити те, що зараз на серці кожної матері, чиї сини та доньки захищають рідний край, хто з нетерпінням чекає телефонного дзвінка, після якого прозвучать слова: "Я живий! Все добре, мамо!"
У такі моменти материнське серце обливається кров'ю. Мама питає здавалося б про буденні речі. Ти їв? Чи ноги не мокрі? Чи не мерзнеш?.. А сама... Сама витирає гіркі сльози.
Наші діти... Ви герої... Ви захищаєте рідний край від ворога, але не забувайте вільної хвилини взяти до рук телефон і зателефонувати мамі. Ви ще такі молоді, хоча через війну проживаєте день як рік. У більшості з вас ще немає сімей. Проте знайте, що кожна куля, яка оминула вас, відведена маминою молитвою, кожна вдала операція підсилена материною сльозою. Болем відгукуються в материнській душі новини про загиблого захисника. І це щира правда.
Кожна мати зараз прикута до інформаційних каналів, де висвітлюють події на фронті. Щоразу серце стискається від болю, коли розповідають про загиблого героя. Вона гірко оплакує незнайому людину, називаючи його сином, водночас душею волаючи до Бога в благанні вберегти наших синочків та донечок. Для нас ви зараз усі рідні. Як же ж нас радують оті незамислуваті відео, де ви розважаєтеся наче малі діти. Та для нас ви такими й є. То для війни дорослі, а для мами - завжди діти.
Впевнена, що ні одна мати не зізнається, яким гострим болем наповнюється її серце, коли бачить, як радіє сусідка, яка зуміла заховати сина-боягуза від мобілізації; як тішиться отрутою родичка, яку в мирний час з'їдала заздрість, бо в вас щось краще вдалося ніж у її родині. Невже вони вважають, що ми хочемо цієї війни? Невже думають, що нам душа не болить за своїми дітьми?
Але вам, діти, й не потрібно всього того знати. Ви робите все правильно! Ви захищаєте рідну землю! Ви справжні сини й доньки України! То ж бийте ворога й бережіть себе.
А війна скоро закінчиться. Ви повернетеся до нас, адже ми прикриваємо вас своїми душами, підтримуємо матеріально й морально, щомиті молимося за вас. Ми пишаємося вами, діти. Ви найкращі. Ви наші найдорожчі.
Коли повернетеся після перемоги, то ми зустрінемо вас материнськими обіймами. Будуть і сльози, але то будуть сльози радості. Ми з гордістю дивитимемося в ваші очі. А там мир, спокій, майбутнє й кохання. Діти, попри ненависть до ворога ви повинні зберегти в собі найкращі риси характеру, які передасте своїм донькам та синам, а нашим онукам. Ті ж передадуть наступним поколінням. Ваші діти пишатимуться вами.
- Мій тато чи мама не ховалися за бабиною спідницею, а відвойовували волю України! - говоритимуть вони своїм одноліткам, чиї батьки з заячими душами веселилися під час важких для рідного краю часів.
Але все минеться. Синочки... Донечки... Вами пишатимуться не тільки ваші батьки та діти. Вами пишатимуться ваші пращури, якими славиться наша земля. Вони стоять поряд вас і допомагають у боротьбі проти ворога.
Наші материнські серця болять, обливаючись кров'ю, наші душі молять Бога, аби заступив вас від ворога, аби став у поміч. Але ми видоліємо, бо така материнська доля. Ми дочекаємося вас, діти. Як би важко не було, але разом із вами віримо в нашу перемогу.
А після ми знову ж підтримуватимемо вас у відродженні зруйнованих міст. Радітимемо за ваші успіхи. Наші душі тішитимуться, коли в ваших очах горітимуть іскри щастя. Тоді не зважайте на материнські сльози, бо вони будуть легкими та радісними
А поки залишайтеся в бою з ворогом твердими як криця, залишайтеся нещадними до супостата, який не жаліє ні малого, ні старого. Нам боляче, що вам довелося зіткнутися з таким жахом, але в той же час ми горді що виховали достойних синів та доньок.
Слава вам, діти!
18.03.2022

7. Лист до лелек


Лелеки! Ой, лелеки! Чи думали ви, повертаючись додому, що рідна земля палає в вогні, що ворог паплюжить ваш і наш край, що ваші гнізда зруйновані, що знайомі поля будуть покриті рашистськими трупами? Милі птахи! Ви завжди були символом миру та благополуччя. Ваше гніздо біля будинку несло щастя родині.
А сьогодні... Сьогодні ви прилетіли й застали зруйноване попелище. Шок! Нерозуміння! Але ви повернулися. Ви обійдете свої угіддя, зронюючи гірку сльозу, яка відгукнеться болем. Та не зважаючи ні на що, розпочнете відбудовувати свої гнізда. І байдуже, що на місці оселі, в якій ще нещодавно жила сім'я, радіючи діточкам, залишилося зруйноване згарище. Ви складатимете гілочку до гілочки, а за короткий час з'явиться нове гніздечко.
Лелеченьки! Ви зринете в блакитне небо й окинете поглядом поля та ліси. Всюди вирви від бомбардувань, зруйновані будинки, металеві кістяки зіпсованої розірваної техніки, гори трупів чужинців. Це жах... Жах, який зникне. Його поглине весна. Он там вже зацвіла сережками ліщина, там - підсніжник підморгує зеленим очком із похиленої голівки, а там розпускається верба. Та головне, прокидається й починає зеленіти молода трава. Вона повільно, але впевнено тягнеться до сонечка, поглинаючи й ворожі трупи, які стали поживою для вороння, й понівечений метал, який чекатиме на своїх місцях, коли його поріжуть та переплавлятт на трактор , які мирно оброблятимуть землю під посіви ...
Куди ти, лелеки?! Куди так стрімко повернув? Ах, он воно що? Ти побачив мирне життя. Але поки воно ще не мирне, бо ворог і досі топче лаптем наш край. А ті трактори... Лелеки, ми ж хлібороби! Ми ніколи не зазіхали на чуже, радіючи квітці й сонцю, тішачись вітром та водою. Ми любимо землю, а вона тією ж любов'ю відповідає нам. Саме тому попри бомбардування, попри ракети над головою українці йдуть на поля. Їхні руки самі тягнуться розім'яти кожну грудочку, щоб пшениця краще колосилася, щоб соняшник прямував за сонцем, щоб зеленів кавунами та жовтів динями баштан, щоб сади рясніше квітували.
Лелеки, ти символ весни, символ щастя української родини, ти як символ материнства... Благаю, лелеченько, принеси з весною на своїх крилах перемогу. Й тоді під твоїм гніздом господарі збудують новий і ще кращий дім, тоді знову в дворі дзвенітиме дитячий сміх, а вечорами стиха лунатиме задушевна українська пісня. Знову квітуватимуть сади, а ти летітимеш у піднебесній й разом із нами радітимеш розквіту рідного краю.
Я знаю, що зараз Україна змушена. Але то замучене, зранене її тіло. Її душа болить за вірними синами та доньками, які боронять від ворога міста й села, ліси й поля. Її серце кровить через смерть ні в чому неповинних діточок. Україна плаче, але її гордість взяла до рук зброю й стала проти супостата.
Проте твій приліт, лелеки, твоє повернення стало ніби другим диханням. Своєю появою ти вселив ще більше віри в те, що ми переможемо, що ворог згине, як роса на сонці, що відбудуються міста й села, що ще густіше зеленітимуть наші поля, даруючи казкові врожаї.
Лелеко, ти повернувся, а з тобою відродиться й Україна в своїй силі, могутності, величі та красі. Ти рознесеш на своїх крилах нашу солов'їну мову, що піснею лунатиме всім світом. Ти станеш символом миру та сімейного благополуччя.
Ти символ весни багатобарвної, ти символ відродження й оновлення. То ж нехай твоє крило принесе нашим захисникам перемогу.
19.03.2022

8. Лист до ще ненародженої дитини

Мій любий маленький друже! Мій майбутній читачу! Твоя мама ще не знає, що зможе взяти тебе на руки, коли весь світ прославлятиме Христа. Ти народишся на Великдень. А поки твоє маленьке тільце продовжує жити під стукіт маминого серця. В маминому животику тобі тепло й затишно. Ти відчуваєш її любов, і відповідаєш на її ніжність штовханням. А мама від того посміхається й промовляє: "Мій найкращий хлопчик! Мій синочок!". Спокій, розслабленість…
Але це було до 24 лютого. А потім розпочалася війна. Звичайно ж ти відчув це своїм маленьким сердечком, яке б'ється в унісон із маминим. Зараз ви одне ціле, а тому й розумієш тривогу. Та то спочатку була лише тривога. Коли почалися обстріли, бомбардування, ти засумував, запитуючи невдоволено: "А де мамина пісенька? Чому мама тиснеться в грудочку?" Ти здригається в маминому животику від кожного вибуху. Твоє личко злякано кривиться, ніжкою намагаєшся достукатися до найріднішої людини, а в відповідь:
- Тихіше, синочку. Все буде добре. Мама захищає тебе, бо ти найцінніший скарб.
І ти затихаєш, бо почув мамин голосочок. До твого народження лише кілька тижнів. Ти знаєш про це, як ніхто інший. Ти вже дорослий на свій лад, а тому розумієш, як мамі важко в цю страшну годину. Саме тому час від часу погладжуєш долонькою внутрішню сторону маминого животика, який став для тебе найкращим домом.
Та час збігатиме швидко. Наближається Великдень. І в той момент, коли на весь світ лунатимуть в церквах дзвони, благословляючи воскреслого Христа, в твоє мами розпочнуться пологи. Через біль вона не усвідомлюватиме того, що відбуватиметься навколо, бо в голові змішаються всі звуки останніх тижнів, які змішалв війна. Вона прагнутиме лише одного - взяти до своїх рук тебе. Водночас материнське серце болітиме від того, що тобі довелося прийти в цей світ у такий страшний час.
Твій крик розірве тишу пологової палати синхронно з вибухом, який пролунає десь вдалині, змусивши здригнутися лікарів, які допомагатимуть тобі народитися, змусивши прикусити до крові губу твою маму, якій вдалося вирватися з-під обстрілів, аби ти зміг побачити наш світ. Але руки лікарів продовжуватимуть свою роботу. А за кілька хвилин тебе покладуть на груди тієї, яка щиро оберігала тебе, яка чекала твоєї появи, яка молила бога за тебе, яка мріяла показати тобі, якою прекрасною є наша Україна, громадянином якої ти станеш.
В якийсь момент до твоєї мами підійде лікар і запитає, чи пам'ятає вона номер телефону свого чоловіка й простягне мобільний. Витерши швидко сльози радості, мама однією рукою притискатиме тебе, а іншою набиратиме номер твого татка, на прохання лікаря увімкнувши гучний зв'язок.
- Любий, це я. Телефоную з пологового. Щойно ти став татусем, - промовить вона.
- Я кохаю тебе! Адже, щойно рашистиоголос ли про капітуляцію. Мій син народився разом із перемогою! - пролунає з телефону, а далі звідти звучатимуть сміх та вітання побратимів.
Навколо ж тебе та твоєї мами на якусь мить запанує тиша, бо новина про перемогу стане оглушливим вибухом, якого чекали всі, й який однаково буде вражаючим. А потім... Ти перший, хто стане свідком сліз радості й щастя. Тобі буде байдуже до того, що поряд плакатимуть не тільки жінки, а й чоловіки. Й тих сліз ніхто не соромитиметься. Ти просто мирно спатимеш на мамин х грудях, які здригатисуться в риданні від усвідомлення, що війна закінчилася, що більше не доведеться чути вибухів та тріску пострілів, що скоро повернеться твій татко й відбудує зруйнований ворогом дім. Ти вдихатимеш найпрекрасніший запах своєї мами, тихо посопуючи своїм носиком. А мама, ковтаючи сльози, цілуватиме твої маленькі рученята, адже ти - її благословення, ти - її перемога, її щасливе майбутнє.
Але це буде потім. До Великодня ще є трохи часу. Але це буде потім до Великодня ще є трохи часу. Але пам'ятай, дитинко, що тільки мама забуває про біль пологів, як тільки бере тебе на руки вперше, тільки мама захищатиме тебе до останнього подиху, тільки мама готова ризикнути життям, аби ти міг побачити, яке яскраве небо над нашою Україною, які родючі та зелені поля в нашому краї, яка барвиста природа дарована нашим землям.
Я впевнена, що завжди пам’ятатимеш це, як і те, що твій тато відстояв у борні з ворогом Україну, що завдяки йому ти прийшов у цей світ, щоб стати гідним сином не тільки своїх батьків, а й своєї нації, сином, яким пишатимуться пращури. Мені не відомо, яку професію ти обереш у майбутньому: лікаря чи токаря, вчителя чи водія, економіста чи кухаря… А може, станеш військовим, вступивши до лав ЗСУ, де продовжуватимеш шлях, який попри мрії й сподівання, попри плани змушений був пройти твій татусь. Та не зважаючи на вибір, ти сприятимеш процвітанню нашої України. Адже ти – символ ПЕРЕМОГИ. Ти й є ПЕРЕМОГА.
А зараз ти ще залишаєшся під маминим захистом, вслухаючись в її голос і її тривоги. Знаю, що мрієш ніколи не чути вибухів, не здригалися від гучних звуків, які несуть смерть. Почекай, синочку. Дай нам трохи часу. Ворог розпинає Україну, але твій татусь із побратимами не дозволить їм пройти далі. Непробивною стіною стоять вони проти нелюдів, міцно тримаючи зброю. Ми переможемо! Ми вистоїмо. Тільки трішки почекай. Адже й тато, й мама, й уся Україна робить все, аби твоя мрія здійснилася. А поки матуся захистить тебе, попіклується про твій сон, відведе тривогу тихою колисковою...
20.03.2022

9. Лист до лікарів.

Дякую за відданість і стійкість, за руки золоті й серця великі. Ці слова пишу вам, лікарі. У ці страшні часи війни, саме ви стаєте тією силою, яка своїми стараннями рятує найцінніше, що є в людини. Саме ви під градом обстрілів на своїх руках виносите поранених захисників, це ви прикриваєте своїми тілами їхні життя. Це ви приймаєте до своїх долонь дітей, яких рятівники дістають з-під уламків розбомблених будівель і намагаєтеся порятувати ці беззахисні життя.
Ви прикладаєте всі сили, щоб уберегти кожного, щоб утримати його в цьому жорстокому світі. Це ви даєте шанс на майбутнє, але...
Саме ваші серця розриваються від безсилля, коли всі старання виявляються марними. Ви не стримуєте сліз розпачу, коли руки накривають бездиханне дитяче тіло. В такі моменти ви запитуєте: "Чому?.. Чому це стається з нами? Адже ми не кликали війну! Ми просто хотіли мирно жити. Ми прагнули допомагати з'являтися в цей світ діткам! Ми мріяли зцілювати! Тоді чому?.."
Ви задихаєтеся від сліз і ненависті до ворога, який підло увірвався на нашу землю. І ця ненависть додає вам сил. Забувши про сон і відпочинок, зневажаючи й не помічаючи втоми, ви стоїте біля операційного столу, рятуючи життя захисника, якого поранила куля ворога, якого ваші колеги, ризикуючи власним життям, винесли з-під обстрілів. Ви собою прикриваєте вагітну жінку, бо для вас оте ще не народжене життя цінніше за власне.
Лікарі, ви янголи на землі. Порятовані вами цілуватимуть ваші руки. Це вам наші захисники вклонятимуться до землі. Але то буде потім. А зараз ви чітко виконуєте свою роботу, дістаючи з ран кулі та шматки ворожого металу, під вибухами авіабомб прямо в бомбосховищах приймаєте пологи...
Ви не всесильні. І кожен із вас потребує перепочинку, але ви забули про нього. В короткі миті затишшя провалюєтеся в сон... Але який же він короткий! Лише одна хвилина - і знову:
- Швидше! Тут тяжкий! - лунає набатом.
І ти, лікарю, підхоплюєшся на ноги, забувши, що ще хвилину тому вони підкошувалися від утоми, забувши про бажання відіспатися, адже від тебе залежить життя. І знову операція! І знову боротьба за життя захисника, за життя мирного мешканця, за життя дитини.
Проте найважче доводиться тим лікарям, медсестрам, санітарам, які перебувають поряд поранених на передовій. У них найскладніша задача - довезти пораненого до лікарні живим попри тяжкість ушкодження, попри кількість втраченої крові... Це так складно! Але ви це робите, вигризаючи зубами життя захисника з міцних загребущих рук смерті.
- Не смій його чіпати! - кричить лікар кістлявій. - Ти й так збираєш щедрий врожай орків. А наших не займай. Не віддамо!
І стримуєте слово, вивозячи під обстрілами, оперуючи в польових умовах, виконуючи надскладні операції без спеціального обладнання.
Війна! Вона залишить багато скалічених душ, понівечених тіл... Проте не зможе скорити духу козацького, який живе в нашій нації. А лікарі назавжди залишаться янголами в людському образі. Янголами, які протистоятимуть смерті тут, на землі. Ваші стомлені почервонілі від недосипу очі стануть прокляттям для рашистів, ваші руки, які несуть елексир життя для наших захисників і мирних людей, для ворога стануть каменем.
А ваші серця... Вони найдобріші в світі, адже навіть полоненого орка лікуєте, переборюючи огиду й ненависть. Впевнена, що, надивившись на вбитих цими нелюдами дітей, старих, вагітних, ви власними руками готові душити, накладаючи джгути не на кінцівки, а на шию ворога. Ось тільки ваша людяність не дозволяє підняти руку на полоненого, який просто жалюгідний під вашими поглядами.
І при цьому ви втратили страх перед вибухами. Особливо водії, які під обстрілами женуть свій транспорт, оминаючи вирви допоки фельдшер бореться за життя у нього за спиною. У вас одна задача - рятувати життя. І ви з цим справляється. А відпочинок... Відпочиватимемо, коли над нашими головами не літатимуть ворожі ракети та винищувачі, коли не лунатиме сигнал повітряної тривоги, коли наші діти знову сядуть за парти, не прислухаючись до навколишніх звуків. А зараз ви янголи в людському тілі. Ви поряд з нами, а в ваших руках порятунок.
Слава вам! Слава й доземний уклін!
22.03.2022

10. До рідної землі

Моя дідна земле! Ти прекрасна. Твої поля родючі колосилися житом та пшеницею, разом із синім небом утворюючи прапор України, підкреслюючи цим нашу любов до миру та праці. Твої сади гнули гілля під щедрим врожаєм фруктів та ягід. Твої ріки наповнені рибою, небо – птаством, ліси – живністю. Ти буяла цвітом від весни до осені. А зимою, вкрившись снігами, скувавши води льодами, давала можливість людям розважитися та відпочити від важкої праці.
Та прийшла біда й до тебе. І застогнала ти від болю та сліз за вбитими діточками. Рашистський лапоть безжально ступив на твої простори, накинувши оком на твої багатства. Твої міста та села палають під ударами градів та авібомбардувань. Руки трударів змушені були поміняти кермо трактора на кермо танка, плуг – на автомат. Рідна земле, на твій захист піднялися сини й доньки всієї України. І ти сама стаєш їм на допомогу. Всі сили природи стали в поміч нашим захисникам: морози – сковують тіла кацапів, відправляючи в обійми вічного сну; вітер засипає піском очі, а сонце сліпить, збиваючи з дороги на манівці; ріки та болота поглинають ворожу техніку, а ти, Земле, затягуєш їх у свої глибини. Поля, які славилися в світі своєю родючістю та м'якістю, під гусеницями танків та колесами чужинської бронетехніки стають глевкими й непрохідними. Та навіть птахи й тварини стали на захист твоєї території: вороннє викльовує ворогові очі, хижаки розтягують їхні трупи, очищаючи тебе, а гуси збивають літаки.
Ми всі разом стоїмо за тебе, рідна земле. Кожен намагається захистити на свій лад. І ми впораємося! Ми виженемо орків із твоїх територій, бот и є нашою основою, нашою годувальницею, нашим домом, в якому співають солов'ї, який повниться загадковістю міфів і легенд. На твоїх широтах живе найдревніша історія, яка загартовувала твоїх дітей, які зі зброєю в руках сміливо піднялися проти супостата. Ми відстоїмо тебе.
А після перемоги трупи ворогів зроблять тебе ще родючішою. Страшний метал збереться руками трударів і переплавиться на мирний. Твої поля знову прикрашатимуть своїм колоссям жито й пшениця. На твоїх просторах знову майорітиме український прапор із дозрілого колосся та синього неба. Ти загоїш свої рани. Над тобою полине звучна пісня, яка прославлятиме звитягу твоїх синів та доньок, пісня, яка полине далеко за твої кордони, розповідаючи про твою красу, багатство та нездоланність.
Тримайся, Земле. Ворог корчиться в агонії безсилля й кидає на тебе останні сили. Він видихається, а ти – утверждаєшся в своїй величі, бо тільки твої сини під свист куль, під ракетними обстрілами не бояться виходити в поле, щоб його зорати, аби вкинути в ґрунт пшеницю правди, жито добра й миру, щоб посадити дерева впевненості та віри. Попри війну ти плекатимеш золоте колосся, ти зрощуватимеш баштан, прикрашатимеш сади плодами.
Ти вічна, Земле! Ти найпрекрасніша, земле України! Ти втілення мирної праці!
Слава твоя віковічна!
Сини твої – герої!
22.03.2022

11.До живої Хати


Кажуть, що дім помирає, коли довгий час стоїть пусткою. Але це не правда. Він живий і нещодавно сама переконалася в цьому.
Якось разом із волонтерами (я їхала в своїх справах) завернули до одного з сіл, щоб поцікавитися наявністю порожніх осель, в які можна поселити біженців.
– Та є кілька, – відповів із важким зітханням голова сільради. – Ось тільки чи підійдуть вони? В яких вже років десять ніхто не живе, а в яких і того більше.
Проте пішли їх оглянути. Ми проходили вже поряд третім будинком. Голова якось байдуже вказував на причини, за яких будинок потрапив під власність сільської ради, а мене привабили старі ворота. Фарба на них облущилася, але з тих частинок, що залишилися, можна було вгадати малюнок, яким раніше прикрашалися тепер уже поїржавілі стулки. А там – лелеки на болоті. Я стояла й намагалася уявою відтворити ту картинку, коли…
Десь над головою щось затріскотіло, змусивши серце здригнутися. Піднімаю голову, а там у старому гнізді стоїть пара лелек, радісно вистукуючи дзьобами, ніби тішачись поверненням додому. Але як таке може бути? Адже ще моя бабуся казала, що лелека не гніздитиметься біля мертвої хати, де немає господаря, де немає тепла й затишку!
– А можна мені оглянути будинок із середини? –несподівано для себе звертаюся до керівника.
– Так. Звичайно, – отримую дозвіл разом із ключем. – Ми рухатимемося далі вулицею.
Я залишаюся сама, але заходити не поспішаю. Лише повільно наближаюся до металевої хвіртки. З хвилину стою, повільно з цікавістю оглядаючи територію. Чималий двір, із боків якого стоять ще зовсім безлисті дерева, які все ж уже відчули весну. Відразу ж впізнаю дві яблуньки й абрикосу. Навпроти хвіртки за метрів десять стоїть хороший цегляний будинок, у вікнах якого видніється старенький пожовклий тюль. Веранда ніби розділена навпіл горизонтальною лінією, над якою розмістився ряд чималих рам, чиї щибки утворюють своєрідний малюнок із більших та менших скляних прямокутничків, які розмістилися в певному порядку. Рама теж зяяла облізлою фарбою, як і двері, які колись були покриті синім кольором.
Праворуч від будинку ще одна будова, яка повернулася дверима до хати. У найближчій стіні прямокутне вікно, що дивиться на дорогу, а в ньому такі ж пожовклі старенькі фіранки, які й досі цвітуть маками.
Від побаченого мої вуста прикрашаються посмішкою надії. Оселя, де цвітуть маки – символ продовження роду, не може бути мертвою. Знову дивлюся на лелек, які ніби підтримують мою думку. Ще раз переводжу погляд на фіранки. То мабуть літня кухня. Але те й пізніше можна з'ясувати.
Простягаю руку фіртки. Дивно, та вона відчиняється з привітним шелестом, а не з іржавим скрежетом, як того очікувала. Й це тішить. Відмикаю двері будівлі. Заходжу до веранди. А там… Таке враження, що господарі просто кудись від'їхали на певний час, бо невеличкий стіл із двома старенькими стільцями праворуч від входу ніби кличуть присісти й відпочити за чашечкою чаю, яка теж стояла на столі. Ліворуч від входу стінка з гачками для одягу. Проте не затримуюся й проходжу далі до сіней. Переді мною троє дверей. Обираю ті, що ліворуч, і опиняюся в кухні.
Ні! Цей будинок не помер. У ньому є душа. На якусь мить завмираю, а моє серце пропускає удар. Розумію, що то гра світло-тіні, але… Чомусь хочеться вірити, що на мене й справді з-за віника біля печі виглянув домовий – добрий дух цієї оселі. Чомусь хочеться вірити, що й справді в його очах з'явилася надія, що в цьому домі за короткий час знову залунають людські голоси, знову з печі вловлюватиметься аромат пиріжків…
Але найбільше вражає те, що цей будинок і досі зберігає особливий притаманний тільки йому затишок, який кличе в свої обійми, обіцяючи спокій, розміреність. Тут все таке рідне. І вже не маю жодного сумніву, що майбутні господарі цієї оселі будуть тут щасливі, що радітимуть життю, адже варто переступити поріг і вже відчуваєш тепло душі цих стін.
За кілька хвилин оглядаю й дві інші кімнати. З моїх вуст не сходить посмішка, а серце… Воно відчуло на повну силу привітність і затишок цього дому, коли поглядом помічаю на покуті ікону Семистрельної Божої Матері. Ця хатина під охороною вищих сил, які захистять тих, чиє житло зруйнувала війна, кого змусила виїжджати з-під обстрілів.
Я замкнула двері й наздогнала волонтерів, які продовжували розмовляти з очільником села.
– То як враження? – запитав мене голова.
– Будинок живий і з нетерпінням чекає нових господарів серед своїх затишних стін, – пролунала моя відповідь.
Чоловік здивовано поглянув на мене, а волонтери щиро посміхнулися.
– Такі ж відчуття і в нас, – тихим голосом підтримала мене одна з волонтерок.

23.03.2022. Коростишів Україна.


More Записи for Show: Радіо Українська хвиля з Європи
Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram