Ціна рабства. Частина перша / Є. Буцик ; переклад з рос. Т. Щегельської. – Київ, 2018. – 280 с. ISBN
У першій частині книги описані основні віхи життєвого шляху сім'ї автора крізь призму епох:
від переселення і освоєння нових земель Далекого Сходу прадідами до повернення на батьківщину. Історичний екскурс і роздуми про майбутнє України.
ПРОЛОГ
Не аналізуватиму причини втрати Україною своєї незалежності та державності в ті давні століття, але основні моменти все ж назву. Так склалося історично, що землі, населені етнічними українцями, опинилися на шляху потужних, агресивних, націлених на розширення своїх територій держав.
З півночі – величезна, агресивна Московія, котра постійно розширювалася за рахунок захоплених сусідів. Московське царство раз по раз «відкушувало» величезні шматки навколишніх земель, у тому числі й нашої землі.
Із заходу здійснювала свою експансію потужна розвинена держава – Річ Посполита. Постійно захоплюючи дедалі більші території України – спочатку західні – та запроваджуючи при цьому жорсткий релігійний, а заодно і фізичний геноцид українства.
З півдня – неймовірно жорстокі орди Кримського ханства й Османської імперії: чорними зграями сарани проносилися вони по наших землях, спалюючи все на своєму шляху, захоплюючи ясир – людей, яких продавали на невільничих ринках у Кафі, як худобу, і все, що могло бути використано або продано.
Дати відсіч своїм агресивним сусідам було складно, тим більше, з огляду на миролюбний характер українців, відсутність войовничості в характері нації. Тодішня еліта України проявляла неймовірну винахідливість у боротьбі за виживання України-Русі, об’єднуючись у цьому з татарами в боротьбі з Річчю Посполитою і знаходячи з нею ж спільну мову в боротьбі з Московією. Це давало можливість тривалий час провадити політику стримування своїх агресивних сусідів. Водночас Україна здійснювала консолідацію населення, створюючи своє потужне, мобільне, сучасне на ті часи військо – козацтво. Це було, за визнанням сучасників, найкраще вояцтво у світі.
В середині XVI століття почалася визвольна війна України-Русі від Речі Посполитої під проводом гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького. Ця війна мала винятково запеклий і кровопролитний характер, що послабив обидві воюючі сторони. Цим і скористалося Московське царство. Воно поступово поглинуло Україну, Річ Посполиту і Кримське ханство, включивши їх до складу своєї імперії. Виключно нахабно назвавши нове утворення Росією – Російською імперією. Документи, підписані Богданом Хмельницьким, «зникли», після чого можна було представляти Україну васалом Москви «за обопільною згодою сторін». За тим же сценарієм «зникли» оригінали монастирських літописів, замість яких на їх місця повернули так звані «списки», тобто копії колишніх рукописів, а «История государства Российского» виявилася вкраденою історією Русі–України за редакцією Катерини ІІ, вірніше, її придворного писаря М. М. Карамзіна.
Чи могла Україна відстояти свою незалежність? Могла, але після розгрому І. Виговським величезного московського війська під Конотопом частина тодішньої військової еліти перекинулася на бік Московії, підкуплена царськими обіцянками влади.
Це і вирішило долю України на сотні років. Вона просто зникла, розчинившись у величезному «шлункові» імперії, і стала її частиною. Природний еволюційний розвиток України-Русі перервався, населенню насадили кріпосне право, по суті – рабство.
Україна стала своєрідним хребтом царської імперії. Працьовите, талановите населення безперебійно поповнювало царську армію рекрутами, яких та використовувала для захоплення нових земель і розгрому своїх ворогів.
Україна стала житницею імперії. Звідси Московія черпала трудовий, науковий і культурний потенціал, порядкуючи Україною на свій розсуд.
Щоб зручніше було тримати в шорах величезне населення, провадилася політика «батога і пряника». Місцеве населення всіляко утискають, а от еліта України всіляко вивищувалася імперією: їй давали рости, просуваючись ієрархічнми сходами аж до найвищих щаблів влади. І вже цю, підгодовану, еліту України використовували в боротьбі проти своєї ж держави. Така політика призводила до того, що поневолена нація не могла консолідуватися і дати відсіч імперії. В таких умовах про незалежність України не могло бути й мови. Єдине, що їй залишалося, – чекати зручного історичного моменту. І такі моменти історія надавала.
Перший момент – після розпаду царської імперії, коли в розбраті громадянської війни, що охопила величезні території, болісно народжувалася держава Україна.
На жаль! – з нзки причин Україна незалежності не отримала, більш того, втратила свій шанс на довгі десятиліття. І це занурило її в найстрашніші і трагічні потрясіння за всю історію існування, починаючи з часів Київської Русі.
Більшовики, котрі прийшли до влади після розпаду імперії, на чолі з Леніним, а далі – Сталіним почали збирати втрачені землі, залізною рукою втягуючи їх в нове утворення – СРСР.
Перемігши в громадянській війні і зібравши «землі-втікачки» воєдино, керівництво Кремля опустило залізну завісу, на тривалий час ізолювавши країну від зовнішнього світу. У колишній царській імперії оселилися терор, смерть. Страх пронизав усі верстви суспільства, перетворюючи людей на рабів.
Українці, як могли, чинили опір політиці Кремля, націленій на повне знищення України як незалежної нації. Спалахували численні повстання, на всіх рівнях відбувалися саботаж, непокора новій владі.
Намагаючись зламати опір українців, московська кліка обрушила на Україну всю міць репресивного апарату, а також збройні сили.
Виникає питання: чому планомірно, наполегливо, з маніакальною завзятістю проводився геноцид української нації? Коріння цієї трагедії криється в минулому. Участь царської імперії в Першій світовій війні 1914-1917 років підірвала її економічно. Громадянська війна зруйнувала економіку остаточно. Фабрики і заводи стояли, обладнання було знищене або зіпсоване самими робітниками, що не бажали працювати на експлуататорів. Сільське господарство розорене і знищене, що породило величезні продовольчі проблеми.
Керівники підприємств, вчені, інтелігенція, інженери та технічні службовці масово виїжджали, рятуючись від репресій і анархії, що запанували в країні. Банки – розграбовані, фінансова система – знищена. Це був повний, тотальний колапс усієї господарської системи.
Назрівали жорстокі і непередбачувані голодні бунти, які здатні були в одну мить знести всю цю ненависну владу.
Країна була розорена, на відновлення економіки коштів не було, продавати з тієї ж причини теж не було чого – відповідно з грошима були проблеми. А потрібні були не просто гроші, а тверда, визнана всіма валюта. У Кремлі й згадали, що хліб з України можна продавати за тверду валюту і свого «гегемона» нагодувати, а то й гляди, шию може скрутити «народній» владі...
За планом всі перші п'ятирічки з підняття економіки СРСР передбачалося здійснити за рахунок українського селянина, відібравши у нього хліб силою. По суті, Кремль зробив Україну жертовною вівцею, яка мала ціною свого життя нагодувати і врятувати кремлівську банду від свого ж голодуючого народу.
Для цього був створений і розтиражований образ жадібного, розгодованого українського куркуля, який вічно всмак жує хілб і сало і який не бажає увійти в становище голодуючого Поволжя й пітерських робітників. Потрібно у цього мироїда і класового ворога хліб відібрати, а його родину, як пособників імперіалізму, – до Сибіру або на Соловки. Таким чином «старший брат» здійснив на українській землі небачений за своєю жорстокістю і цинізмом акт державного тероризму.
Намагаючись зламати опір українського народу, московська кліка обрушила на Україну всю міць державного апарату.
Репресії 1920–1930-х років були початком тотального знищення народу, яке досягло свого піку в 1935–1937 роках. Жертвами репресій стали всі верстви населення: військові, партійні, державні діячі, вчені, революціонери, діячі мистецтв, учителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, як дореволюційна інтелігенція, так і фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Найтяжчим репресіям були піддані релігійні діячі, діячі мистецтва, особливо письменники і поети.
Але найбільше постраждало українське селянство, піддане тотальному побиттю і знищенню, що було фактом небаченого за своєю жорстокістю геноциду 1932–1933 років. Починалося все з численних загонів активістів, які відбирали у селян все, що вони мали: зерно, худобу, птицю, овочі, фрукти, соління... Не залишаючи нічого. Того, хто чинив опір, убивали, переходили від хати до хати, методично протикаючи землю металевими щупами; перевертаючи все догори дриґом, вишукували найменші схованки з зерном, прирікаючи багатодітні сім’ї на голодну смерть. Прокльони, стогони і жіноче голосіння летіли над Україною. Настав жахливий голод, що забрав життя шести мільйонів українців.
За сухою статистикою не зрозумієш усіх страждань, що випали на долю цих людей. Тому хочу навести вам спогади тих, хто вижив у цьому котлі смерті, хто пройшов це пекло, залишивши нам свої страшні свідчення. Вони взяті мною з фундаментального видання «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» . У них стільки болю і страждань, що не здригаючись читати неможливо. Судіть самі!
«Ломако Василь Семенович. 1923 р.н., Село Кам’яний Брід Лисянського р-ну Черкаської обл. Тоді мені було 10 років, у нас в родині було п’ятеро дітей, батьки працювали в колгоспі. Восени 1932 року, в жовтні-листопаді, до нашого двору під’їхала підвода. На підводі було троє чоловіків. Один залишився на підводі, а двоє зайшли в хату. Батьків не було вдома, були на роботі в колгоспі. Один питає мене: “Де батько ховає хліб?” Я нічого не відповів, тому що хліба вже не було. Тоді вони почали шукати. Щупом стали протикати в хліві, біля корови, навколо хати, в городі. Я злякався, бо це були страшні люди, вони сильно лаялися. В хаті на печі вони знайшли два кульки з хлібом. В одному була мука, вони її залишили, а кульок із зерном забрали на віз. Стали шукати на горищі, але нічого не знайшли, тільки два невеликих шматочка віконного скла, і їх теж забрали на віз. Потім вони побили собаку і поїхали.
33-й рік ми пережили, тому що у нас була корова, молоком ми і врятувалися, хоча у всіх ноги були опухлі. Коли почалися жнива, батьки обоє пішли на роботу в колгосп. Мама пішла на поле, хоч і ноги були опухлі, а мені дали завдання назбирати колосків, щоб що-небудь зварити з них. Назбирав я трохи, збирати не боявся, тому що не знав, що цього не можна робити. Раптом іде якийсь чоловік просто на мене. Він вихопив у мене торбинку з колосками і став мене бити нею по голові, по очах, по чому попало, я кричав і просився. Тоді він кинув мене на землю, висипав мені просто в очі все з торбинки і став мене бити ногами. Неподалік пролягала дорога, йшли якісь жінки. Вони стали кричати. Той чоловік кинув мене і пішов. Жінки підійшли до мене, обтрусили, обтерли, з носа текла кров. Потім дізнався, що бив мене голова колгоспу. Дуже важко згадувати цей жах, який ми пережили».
Івахницький Іван Олексійович. У ті роки я вчився в Канівському педагогічному технікумі. Канів відомий народам майже всієї землі. Тут на Чернечій горі спочиває прах великого сина українського народу Т. Г. Шевченка. На першому курсі в 1930-32 роках нас було 36 студентів. А закінчили в 1933 році 17. Не витримали голоду і розбрелися хто куди. З канівської лікарні возами вивозили мертвих і ховали в братських могилах на кладовищі. І все це відбувалося тихо, спокійно. Люди від голоду немов оніміли. Воєнрук на уроці військової підготовки сказав нам: «Назавжди запам’ятайте ці свіжі могили, в яких покояться жертви голодних років».
Цовбун Марія Пилипівна, народилася в 1922 р. в с. Ненадиха Київської області. Колись у Будинку творчості письменників, де я була з дочкою – поетесою Світланою Йовенко, – мій відомий земляк Іван Драч запитав, скільки ж я прожила на Тетіївщині й коли виїхала з села. І таким страшним відлунням відгукнулося в мені моє дитинство, немов лопнула струна по одній смерті, по іншій, а гул від тієї миттєвої порожнечі стоїть досі. І в цій порожнечі щось плаче дитячим голоском, і це щось жодним словом не опишеш, таких слів немає.
У 1933 році мені було одинадцять. Батька, який працював на заводі, несподівано заарештували і посадили на 10 років. Дев’ять місяців від просидів у в’язниці без суду і слідства, а ми, троє його дітей (я, старша, восьми років, семирічний брат і п’ятирічна Катруся), жили з мамою у бабусі по батьківській лінії в селі Ненадиха на Київщині.
Пам’ятаю, як на нашій вулиці оголосили сходку. Виступали якісь люди, агітували записуватися в колгосп. Ми, діти з усього нашого кута, відчували себе святково, тому що грала гармошка. До слів ми не прислухалися, а дорослих агітували вступати в колгосп, так тут же багато хто підходив до столу записуватися. Хто на схід не прийшов, до тих пішли по хатах. Хвилювання в селі почалися, коли почали розкуркулювати. Якось уночі прийшов до нас сусід і попросив маму оперезатися широким поясом, який приніс. Говорив, у вас не шукатимуть, а після обшуку щоб віддала пояс його дружині. Незабаром, і правда, був у сусіда обшук. Знайшли хліб, закопаний в сараї, і забрали. А було у цього сусіда п’ятеро або шестеро дітей. Ось і до нас прийшли троє незнайомих, сказали, що їм відомо, що у нас заховані сусідські цінності. Мама не зізналася, відкрила бабусину скриню – шукайте! Ті між собою поговорили, та й пішли. А невдовзі, серед ночі, вся сім’я зникла – люди говорили, що вони втекли на Далекий Схід.
Таких самих біженців у Ненадисі було кілька. Потім надійшла черга Михальченків, я знала їх дочку Ліду, вона й досі живе в селі, вчителює. Розкуркулили й їх. Посадили на підводу і кудись повезли. Але незабаром вони повернулися, які з них куркулі? Тоді ночі страшні були. То тут, то там виникали пожежі, у дорослих лише й розмов було про банду. Ночами боялися спати по хатах. Ми, діти, укладалися на колінах у бабусі і мами, та так і спали, а чоловіки і підлітки ходили з тріскачками по вулиці. Однак пожежі і вбивства не припинялися.
Пам’ятаю, якось у клубі було свято, людей повно зібралося, дітвора бігала навколо, заглядала у вікна, а сісти всім було ніде. Довелося у попа, що поруч жив, стільці попросити. А на ранок і попа, і попадю знайшли вбитими. Невдовзі з’ясувалося, що вбив їх Явтушок, який ходив у «активістів». А насправді був ватажком банди.
Тим часом з інших сіл з’явилися в Ненадисі перші жебраки. Люди ходили з торбами, просили милостиню. Поки у нас щось було, мама і бабуся нікому не відмовляли. Однак запаси швидко закінчилися. З початком зими мама ще діставала мелясу і макуху. Мелясу змішували з просянними висівками і це їли. Навесні в полі під Денихівкою колгосп висадив буряк на насіння. Люди почали збиратися невеликими групами, брали мішки і ночами викопували, виносили ці висадки, аби до літа якось прогодувати сім’ї. Але на полі був сторож. Жив із того, що сторожував. І, напевно, йому дозволили стріляти в людей. Так він когось і підстрелив. І тоді мама сказала, що більше на поле не підуть, що будемо вмирати разом.
Першим помер брат. Мама йому ще зробила дерев’яну труну. Бабусі теж пощастило – її поховали в домовині. А ось Катрусі вже труни не було. Разом з сусідкою Феодосією Скомінською мама викопала яму, вони загорнули тільце моєї п’ятирічної сестрички в сіреньку байкову ковдрочку і в ній віднесли на кладовищі. Катруся була нашим маленьким янголом-хранителем. Проживши довге життя і надивившись різного, я ніколи не зустрічала серед дітей її віку такої чуйної душі. Правда, це було якесь диво, а не дівчинка. Коли мама пішла навесні працювати в колгосп, Катруся теж могла підгодуватися в садку. Там двічі на день, вранці і ввечері, давали суп з квасолі або сочевиці, і вранці – шматочок хліба. Суп сестричка їла сама, а шматочок хліба загортала в аркушик із зошита і приносила додому. Коли перестали давати хліб, вона приносила по десять-дванадцять квасолинок, виловлюючи їх з супу.
А я з іншими дітьми ходила в колишній панський сад і збирала там лободу, кропиву, шпинат, з цієї трави мама варила юшку. І цим ми трималися, поки що трималися. Вп’ятьох треба було жити на одну мамину пайку. Уже не давали і супу, зате була затірка (вода з борошном). А так хотілося вірити, що вже недовго, ще трохи протягнемо – і все обійдеться, все буде добре.
Брат і бабуся померли тихо. Напевно, до самої смерті чулася мамі безперервна, що розриває серце пісня, яку кожен день, як ритуал, скандували в унісон сестричка і брат. Монотонно, тихо, але наполегливо розгойдуючись на лежанці, затягували одне і те саме: «Ма-мо-я-хо-чу-їсти! Ма-мо-я-хо-чу-їс-ти!» Знову і знову, поки мамі, яка саме готувала затірку, не уривався терпець.
Бачу ніби вчора. Була неділя, я назбирала цвіту акації, лободу, і сусідка за траву для корови дала нам півлітра молока. З акації та лободи мама спекла млинці. І тут Катруся почала скаржитися, що їй холодно. І мама сказала їй залізти на піч, яку щойно напалила. Мама працювала, я підвелася з ліжка і пішла до неї. Коли почула крик Катрусі: “Мамо, я не хочу помирати! Я не хочу помирати”. Кинулися вмовляти маленьку, що ми вже не помремо, що мама дасть молочка, але вона ніби не чула наших слів, а все повторювала, зриваючись на плач і шепіт, повторюючи, як молитву, як заклинання: “Я не хочу помирати! Мамо, я не хочу помирати!” Це були останні її слова».
Якщо зможете, заплачте, зроніть сльозу, пом’янувши маленьку, невинну християнську душу.
Це горе однієї української родини в океані нещасть. Навесні і влітку 1933 року разом з незабутньої Катрусею щодня вмирало до 26 000 ні в чому не винних людей. Це історія, яку намагалися витравити зі свідомості, але пам’ять людську стерти неможливо.
Всі злодіяння Сталіна відомі, їм немає прощення. Але сучасним кремлівським бандитам Сталін – видатний державний діяч і соратник. Путін захоплюється доктором Геббельсом за його вміння брехати, Гітлером – за його військовий талант і жорстокість, Кім Чен Ином, який зігнув у баранячий ріг своїх підданих, зробив цілий народ покірною отарою баранів... Це його, Путіна, герої, його кумири. Так і хочеться сказати: «Люди, будьте пильні!» Біля керма величезної, що володіє ядерною зброєю, країни, стоїть вовк, який намагається рядитися в овечу шкуру. Він поважає лише силу, і цивілізованому світові давно потрібно зрозуміти: якщо він підімне під себе Україну, він стане сильнішим, значно сильнішим, а значить і нахабнішим. Допоможіть нам вистояти, і вам воздасться сторицею! Світ стане безпечнішим, кращим і чистішим.
Прошу у читачів вибачення за невеликий відступ від теми. Просто дуже важко читати і писати ці рядки, свідомість захльостують емоції, і впоратися з цим дуже складно.
Це ще не кінець історії Марії Цовбун. «Ось і залишилися ми з мамою вдвох. Коли вона повернулася з кладовища, я вперше побачила, як мама плаче. Пам’ятаю, як важко вона переставила через поріг свої опухлі ноги, немов налиті свинцем. Потім вона перестала плакати і сказала, що, якщо ми хочемо вижити, то повинні хоч трошки більше їсти, і тому вона братиме мене з собою в колгосп на буряки. Так і зробили. Жінок на полі було чимало, всі до краю виснажені, мовчазні. На всіх один начальник. З’являвся він то на одному кінці поля, то на іншому, підходив до людей, говорив, щоб не залишали бур’ян.
Я старалася як могла, але в свої десять років була така маленька і худенька, що люди дорікали мамі. Ми мовчали.
До вечора я так спухла, що не видно стало і очей. І, нарешті, впала на землю, не здатна сказати і слова. І тоді мама закричала. Вона металася по полю, хапала людей за руки, кричала, що я ж її остання дитина, що у неї нікого немає, що хіба вони не люди... І ще багато слів, яких я вже й не чула, немов провалилася в небуття.
Бригадир довіз мене до будинку волами, заніс до хати, а мама привела фельдшера, який, до речі, доводився нам далеким родичем. Фельдшер подивився, похитав головою, занурив гострі пальці в мій пухкий живіт, помацав ноги і сказав: «Ніякої тут хвороби немає». Сказав, що все це від голоду, нічого вже не вдієш, гризота марна... Я все чула і всім своїм єством ненавиділа його. І всією своєю дитячою істотою, як ніколи, шкодувала і любила маму і хотіла вижити... для неї! Може, мені допоміг оцей спротив, що не врятував нашу бідну маленьку Катрусю?
На щастя, світ не без добрих людей. Товариш батька, не знаю вже як, домігся того, щоб мамі видавали в колгоспі затірку та шматочок хліба і для мене. Скільки довелося лежати, не пам’ятаю, але пухлість поступово зійшла, і я почала рухатися.
Коли ми, діти, поверталися зі школи (десь у березні – квітні), то бачили під парканом задубілих людей. Звісно, я не всіх знала в Ненадисі. Хтось, рятуючись від смерті, виїхав з села, хтось помер, а когось голод і обійшов...
Якось ми, малеча, зі страхом обступили дядька, який помирав біля дороги. Він відкусив собі великий палець на руці й жував його, обличчя і руки були залиті кров’ю. Говорили, що у нього було семеро дітей, вся його сім’я вимерла, а він збожеволів...
Такі ось недитячі спогади зберегла дитяча пам’ять про тридцяті роки в Ненадисі на Тетіївщині.
А моєму батькові ще пощастило. Після його листа Петровському він був звільнений, і судимість з нього зняли. Тоді ми і виїхали з села, якого я ще так довго боялася ночами».
Цей геноцид був непоодиноким злочином влади. Перша згадка про голодомор 1946-1947 років прозвучала лише сорок років потому.
Радянський історик, дослідник післявоєнного голоду В. Зима писав: «Радянський уряд всіляко намагалося приховати масштаби трагедії 1946-47 років від власного народу і від Заходу».
Голод цих років був в Україні жахливим, страшним. Лише через багато років скинутий вже М. С. Хрущов зважився записати на магнітофонну стрічку спогади про ту далеку пору: «Стали надходити сигнали, що люди вмирають. Подекуди почалося людоїдство. Мені доповіли, що знайшли голову і ступні ніг людини під мостом у Василькові (містечко під Києвом). Тобто труп пішов у їжу».
Перший секретар Одеського обкому ВКП (б) Кириченко так розповідав Микиті Хрущову про відвідини хати однієї з колгоспниць: «Жахливу я застав картину. Бачив, як ця жінка розрізала труп своєї дитини – чи то хлопчика, чи то дівчинки – і примовляла: “Ось уже Манечку з’їли, а тепер Іванка засолити. Цього вистачить на якийсь час...”. Ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей. Можете собі це уявити?!»
А глава українського уряду М. Хрущов реагував на це так:
«Я доповідав про все Сталіну. Але у відповідь викликав лише гнів: “М’якотілість! Вас обманюють. Навмисно доповідають, щоб розжалобити і змусити витратити резерви».
І вождь розпорядився: «Нехай ці хлібороби хоч здохнуть, але запаси хліба в сховищах повинні лише зростати». І вони зростали.
Україна був головним постачальником хліба для Ленінграда і ряду областей РРФСР, овочів – для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, хліб вивозили за кордон. За 1946–1947 роки в країни Західної Європи – Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та інші з СРСР було експортовано 2,5 мільйона тонн зерна.
Найстрашнішим голод був узимку та навесні 1947 року. Голодне лихоліття вразило майже всю Україну, за винятком кількох західних областей. У західних регіонах, де селяни зібрали непоганий урожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які приїжджають туди по хліб. Жителі Заходу України рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися за порятунком з голодуючих областей РРФСР, Білорусії, Молдови – і знаходили його.
Так, бандерівці, яких так ненавидять нині в Росії, врятували життя багатьом тисячам росіян.
Голодуючі в Україні змушені були вживати в їжу все, що траплялося під руку, – траву, коріння, листя, м’ясо загиблих тварин (ховрахів, котів, собак та ін.). Доходило і до канібалізму. Історик Олена Веселова в своєму дослідженні зазначає, що «станом на 2 липня 1947 року в Україні налічувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей. Від штучно спровокованого голоду за далеко неповними даними загинуло понад один мільйон українців». За іншими даними – до півтора мільйона або й більше стали жертвами цього геноциду.
Український історик Станіслав Кульчицький оцінює демографічні втрати України в першій половині ХХ століття приблизно в 15 мільйонів чоловік. Йдеться про осіб, які загинули або були примусово депортовані за межі батьківщини. Для населення України, яке в межах сучасних кордонів не перевищувало в 1914 році 40 мільйонів, втрати такого масштабу – катастрофічні. У 1959 році всесоюзний перепис населення показав, що населення України становить 41,9 мільйона громадян. Тобто лише тоді чисельність населення, перевищила ту, що налічувалася до Першої світової війни. Отже на відновлення чисельності населення пішло 45 років.
Якщо гине людина в молодому віці, не народжуються її діти й онуки. Тому прямі і непрямі демографічні втрати України від сталінського терору і минулих воєн можуть досягати 45 мільйонів чоловік. Як вважають фахівці, в умовах нормального демографічного розвитку українці цілком могли б стати стомільйонний народом.
Такою є ціна, заплачена за втрачену колись Україною свободу і незалежність. І це ще не кінець страждань, що випали на нашу долю. Той самий ворог знову біля наших воріт. Він смертельно боїться нашої свободи і зробить усе можливе і неможливе, щоб відібрати її у нас.
Будьте пильні та мужні, єдині й сильні, любіть Україну всім серцем, всією душею, будьте з нею в думках, справах, вчинках! Вона у нас одна назавжди, іншої не буде!
Шанс, який був наданий історією України, – бути вільною, – був упущений, але він страшенно налякав Кремль. Адже там розуміли, що без України Росія ніколи не зможе бути великою і претендувати на роль наддержави. Почасти це і штовхнуло Росію на такі страшні злочини проти нашої країни.
Події, що відбуваються на сході України, – це ланки одного ланцюга. Зрозумівши, що після революції гідності Україна остаточно стає самостійною державою, сучасний Кремль на чолі з президентом країни і його оточенням хваткою бульдога вчепився в Україну, намагаючись розірвати її на частини. І нехай вас не бентежить, що в керівництві імперії інші імена, що зараз ХХI століття. Вони змінили риторику, методи, але по суті залишилися татаро-монгольскім улусом. Вони не можуть без нас, їм потрібні наші руки, наші мозки, наша кров, наші жінки і діти, наша працьовитість. І вони готові задля нас на будь-які злочини проти нас же.
Кремлівські правителі панічно бояться сильної України, перед якою рано чи пізно їм доведеться відповісти за всі злодіяння проти українського народу. Бояться ще й тому, що вже «власні», поневолені раніше народи і народності можуть запитати, чому в Україні люди живуть добре. Саме цього вони найбільше бояться. Тоді їм місця мало на землі стане.
