Зустріч з генієм - завжди іспит. А з Ігорем Покладом і поготів. І не тому, що Ігор Дмитрович, будучи заслуженим, народним, лауреатом Шевченківської премії, тримає співрозмовника на відстані. Зовсім навпаки. З ним можна говорити на будь-які теми просто і прямо. Але коли йдеться про музику, ти потрапляєш в інформаційний океан, де 9-бальні хвилі чергуються з легким бризом. Тож доводиться прилаштовуватися, щоб утриматися на плаву, адже музика - це стихія Поклада. Йому болить все в українському музичному просторі. Саме тому розмова з ним - завжди інтрига.
Ми зустрілися з Ігорем Дмитровичем у Ворзелі, де він зараз проводить більшу частину часу. Каже, що йому тут легше дихається у порівнянні з Києвом - даються взнаки пережиті операції. Чесно кажучи, Поклад у Ворзелі давно місцевий, адже мешкає він тут з 60-х років – з тих пір, як вибрав за дачу це благодатне для творчості і затишне для особистої свободи селище поруч із столицею.
- Давайте почнемо нашу розмову, як то кажуть, з легкої розминки перед основною програмою. Чому свій вибір ще пів століття тому ви зупинили саме на Ворзелі? Це якимось чином пов’язано з Будинком композиторів? Адже на той момент Ви вже були відомим композитором, що прославився шлягерами, які й зараз переспівують молоді українські виконавці.
Почну з Ворзеля. Цій дачі 40 років. А все почалося із зрубу під баню. На гастролях у Сибіру із ансамблем "Мрія" один керівник лісоповалу умовив мене виступити перед його колективом в віддаленій тайожній лісовирубці. За те, що я погодився, він обіцяв аж до Києва надіслати зруб під лазню із справжньої модрини. На той час у мене була дача у Русанівських садах на Дніпрі. Але лазню керівництво кооперативу заборонило ставити. Довелося шукати заміну, адже дуже хотілося мати зруб. Знайомий порадив Ворзель. Так я тут і опинився. Обрав місце, а згодом і зруб мені із Сибіру доправили.
Спочатку на ділянці, крім лазні, нічого не було. А першою, хто гостював в ній, була оперна прима Женя Мірошниченко. Вона приїхала у Ворзель, а мене не застала. Так їй довелося залазити до лазні через кватирку, щоб переночувати. Ті часи згадуються з ностальгією. Будинок виріс згодом, а спочатку я сюди приїжджав лише паритися. На мій пар збиралися такі компанії! Вся інтелігенція що київська, що ворзельська!
- Тобто Ворзель ви відкрили для себе в 70-ті роки, на той час будучи уже відомим композитором. Як взагалі на початках складалася ваша творча кар'єра?
Свою першу пісню я написав у 16 років – «Пісня не загубиться». Писав я її зі своїм дорогим і улюбленим поетом Борисом Олійником. Тоді я ще був пацаном. Приніс у редакцію «Молодої гвардії» мелодію, а Борис на той час був заввідділом літератури. Питаю у нього:
- Може хтось слова напише?
Він мені:
- А ну покажи.
Я сів за інструмент, заграв. Він задумався і каже:
– Давай я напишу.
З тих пір ми стали друзями і співавторами багатьох пісень.
- Якщо глибоко зануритися у вашу творчість, то ви, як композитор, майстер і малих, і великих форм. А пройди зараз вулицею, спитай - хто такий Ігор Поклад, кожний відповість: Звісно, автор пісень "Кохана", "Пісня про матір", "Два крила", "Дикі гуси"...
Це просто пісні мої довгожителі. Але піснею, як творчістю, я не займаюся вже давно. Чому? От коли у мене був ансамбль «Мрія» (перший в Україні вокально-інструментальний жіночий ансамбль, заснований Ігорем Покладом в 1966 році. -Прим. автора). Тоді у мене пісня була на першому плані.
- Якби ви зараз спілкувалися з молодими українськими композиторами, що б порадили? Як написати пісню, щоб вона жила десятиліттями, переспівувалася сотні разів різними виконавцями, а врешті зажила своїм життям як народна? Що на першому плані музика чи слова?
Для мене, зрозуміло, музика. Саме в ній і шукаю відправну фразу. Бувало таке. Автор приносить вірш. Прочитавши, відверто зізнаюсь: "Беру цей і цей рядок. Саме на них буду робити пісню. А решту доведеться дописувати так, як скажу". З тим, хто погоджувався, ми і працювали. В принципі, серцевина пісні народжується мною.
- Поет-пісенник - це окремий напрямок в поезії? Чи поезію завжди можна наспівати?
Не думаю. Поезія, як і пісня, має свій ритм. Тому поет і є поет. Просто є ремісники, а є творці, як в кожній справі.
- От Ви написали музику, створили в своїй уяві образ. А сам поетичний ряд? Ви відчуваєте, хто цим поетом має бути. Хто втілить задумане у віршованій формі?
Сказати по правді, у мене не так і багато було поетів, з якими плідно співпрацював. Ну Борис Олійник. Він неперевершено писав на мою музику, розумів мене з пів такту. Я сам виношую образ, а потім плідно працюю з автором слів. У нас був дуже тривалий період співпраці з Юрієм Рибчинським, тому що ми співпали "по трудоголізму та розумінню". А це дуже важливо. Він - дуже талановитий автор. У нього на написання однієї пісні витрачалося по два товстих зошита. Кожна буква, кожен звук відточувався аж іскри летіли. Йому вдавалося так відчути образ, ідею, закладену в музику, що ми могли працювати над піснею по 16 і більше годин. У мене ж безліч претензій, особливо до таких драматичних пісень, як, наприклад, "Очі на піску". Там кожен штрих важливий. У моїх піснях переважають складні музичні форми. Останній склад має бути однозначно відкритим, мінімум шиплячих, крапка чи кома мають стояти саме там, де вказує музичний ряд. Безперечно, це дуже копітка праця. Тому поетам, зазвичай, легше писати спочатку тексти і потім уже пропонувати композиторам. А зі мною виходило так, що звична поетична рима ламалася: речення довге чергувалося з реченням коротким. В цій вимогливості відкривався образ, форма, якої я прагнув у музиці.
- А які пісні ви вважаєте діамантами у своєму творчому доробку?
Над цим навіть і думати не треба. Їх у мене три. Перша на слова Бориса Олійника - "Сива ластівко, сиве сонечко...". Ми її писали для Соні Ротару. Це вже було тоді, коли поет був там - нагорі: у Верховній Раді. Я прийшов до нього і кажу: "Треба написати пісню для Соні".
Музика йому сподобалася. Він взявся. Каже: "Приходь за тиждень".
А коли я побачив текст, кажу йому : "Вірш прекрасний, але не попав. "Чому? - питає. - "А ну давай до інструменту".
Я сів, заграв йому мелодію. "Я зрозумів", - почув у відповідь.
Через тиждень він мені дає нову версію, яка лягла на музику, мов вони народилися одна для одної. Так от з'явилася пісня про маму з такими щемливими інтонаціями: образ матері прямо стоїть перед очима.
Друга з найкращих пісень, написана на готові вірші відомого поета Михайла Ткача. Нас поєднувала чоловіча дружба, але спільних творів дуже мало. Нам було складно підлаштуватися один до одного у творчості. Але от пісня, яку ми написали для Софії Ротару, "Світку зелений мій"... Я його зачинив майже на добу, дав "рибу"(музична заготовка - прим. автора): слухай і працюй. Складно йому було, та за нагороду була популярність твору. І третя, теж у співавторстві з Михайлом, якою я пишаюся. Для мене вона звучить як гімн України - "Доленько моя" (читає по пам'яті слова: "Доленько моя, чом же ти в журбі? Жду на тебе я при крутім горбі. Я подам тобі коні вороні. Тільки посміхнись мені...- Прим. автора). У цій пісні весь біль за Україну, бо ж не трапилася ще їй доленька. У ній внутрішня трагедія і надія. Не трапилася ще Україні доленька, але, як би не було важко, вона відбудеться. Ця пісня була верхівкою творчої піраміди Віктора Шпортька. Любив її і Анатолій Солов'яненко.
- Ви пройшли довгий шлях на творчій ниві. Мабуть він не був таким вже безхмарним. Є такі твори, за які у вас болить душа?
Є така рок-опера «Ірод». Написав я її після Помаранчевої революції. Вся міжнародна музична спільнота високо оцінила цю працю. Ростропович слухав і рукоплескав. Йшлося навіть про те, що цей твір може прославити Україну як державу. Але на втілення її в життя потрібні колосальні фінансові вкладення, включаючи театральну постановку, оскільки твір дуже потужний. Це ж фундаментальний твір, складний не лише за багатоплановістю, а й фактажем. Відтворити історичні події того часу - це потребує колосальної праці. Над твором я співпрацював з автором лібрето Олександром Вратарьовим. На той час ми вели перемовини з Дмитром Гнатюком, з яким у нас все життя були теплі приятельські стосунки. Так він коли послухав, у відповідь запевнив, що негайно йде до президента вибивати кошти. Приходить за тиждень буквально із слізьми на очах від результату. Відповідь була коротка: "Навіть не ходіть, грошей нема". І надалі ця тяганина продовжилася. Там потрібен і балет, і співаки дуже яскраві, і декорації. Власне, це дуже дороге задоволення. Хоча за рік навіть проїхавши Україною, можна було б витрати на постановку повернути. Але складність постановки в оперному театрі у тому, що симфонічний оркестр працює тільки наживо, а рок-опера має виконуватися під фонограму. Тож спроби втілити проект у Національній опері хто б не брався, зривалися з багатьох причин. А головне - матеріал величезний і фінансово важкий. Після цих митарств, які тривали понад десять років, залишився дуже важкий осад. Мова йде не лише про гроші, але й про менеджмент у сфері музики складних форм. Я вдома приймав продюсера із Франції. Він послухав мого «Ірода» і відверто зізнався, що такий твір – це знахідка всього його життя. «Я приїжджаю за місяць, укладаємо з тобою контракт і беру цю оперу в роботу», - пообіцяв він. За два тижні мені дзвінок із Парижу, кажуть – у нього інфаркт.
- Вам не здається, що постановки такого рівня мають бути певною мірою вистраждані? Це на кшталт «Майстра і Маргарити» Булгакова. Можливо це якісь містифікації…
Я думаю, що не обійшлося і без енергетичних впливів. В принципі, ідея «Ірода» у мене зародилася ще в студентські роки. Я закохався в образ Ірода, бо він дуже демонічний і яскравий. Там фонтан музики. В самому образі згусток злості, ненависті, протиріч... Він - гнобитель народів, як його називали, а гине від кохання.
(Ірод Великий – за сприяння цариці Клеопатри та за підтримки Марка Аврелія в 40 р. до н. е. був «затверджений» новим царем Іудеї. Правив 34 роки. В історії відомий жорстокими розправами зі своїми суперниками і навіть родичами. Нинішня "Стіна плачу" в Єрусалимі - залишки Другого храму, збудованого за часу правління Ірода- Прим. автора)
У ті роки я не міг його ставити, тому що виникала асоціація зі Сталіним. А після його смерті я вже взявся до роботи. Головне - ідея найпростіша і гуманістична: зло має бути переможене любов’ю.
- Скоріш за все на наш час ця ідея дуже актуальна.
Кому потрібна зараз ця ідея, коли весь світ живе навпаки? Ви ж бачите, що діється у світі? Смерті, брутальність, випробування людей на виживання.
- Якщо підходити до цього питання з точки зору уваги держави, то, мабуть, ви не один такий, у кого не склалося з великими проєктами. Не дарма ж кажуть, що культура у нас, особливо останніми роками, на залишковому принципі.
Україна втратила багатьох метрів. Всі вони пішли ображеними. Почалося з Кості Огнєвого. Мені було 16 років, коли я з ним познайомився. Пізніше, завдяки йому зав'язалися дружні стосунки з Гуляєвим аж до його останніх днів. Огнєвой теж у Москву поїхав не з доброго дива. Бела Руденко залишила Україну. Дуже багато корифеїв української пісні "пішли" ображеними. Анатолій Солов'яненко, Микола Кондратюк - геніальний баритон... З ним взагалі загадкова історія - ніби зникла людина: куди, коли, чому?.... Кочерга колесить світом. Женя Мірошніченко, геніальна співачка, тут теж виявилася не затребуваною. Я намагався її «виштовхнути» на сцену. Навіть написав їй два романси. Заспівала їх, а потім каже: «Все, Ігоре, з таким репертуаром я буду повертатися». У неї була мрія – створити камерний оперний театр. Вона з цією ідеєю носилася останні 20 років життя. Я їй у всьому допомагав. Влаштовував зустрічі з керівництвом міста. Їй навіть щось обіцяли, виділили клуб трамвайників на Лук’янівці, але ця будівля потребувала колосальної реконструкції. Все вже було розписано: і розміри оркестрової ями, і кількість гримувалень, і розмір сцени. Тобто проєкт був уже в роботі. А далі знову почалися ходіння по муках, які закінчилися нічим. Хоча цю будівлю і віддали під оперний театр, але ніхто цим питанням не займається, і вона стоїть у забутті. Зараз взагалі ніхто і ні в що вкладати кошти не хоче.
- От ви кажете, що багато творчих людей полишили Україну. Можливо, вони вважали Україну провінцією?
Нікому вони не потрібні були. Вони тут нікому не потрібні! За кордоном оперний співак отримує шалені гроші, а тут треба пристосовуватися і жити на копійки. Наведу приклад з конкурсом Слов'янський базар, де я був завжди членом журі. Якось Борис Шарварко (ми з ним дружили до останніх днів) привіз українських виконавців із Америки, Австрії, Італії. І коли вони виступили на День України, то тільки тоді всі ніби схаменулися: це ж яка мистецька скарбниця була втрачена для України. А зараз дійсно, для серйозного виконавця тут робити нічого.
- Але ж це стосується не лише мистецтва. Населення ж скорочується і за рахунок імміграції. Їде масово молодь. Це вже набуває рис національної катастрофи.
Я скажу так. Не всі, хто виїжджає, задоволений життям по той бік кордону. Дійсно, якщо це яскрава особистість, то, скоріш за все, її помітять всюди. Але ж це одиниці. А якщо це стосується творчих людей, то своя земля завжди духовно підтримує. Але, на жаль, не матеріально.
- Так що ж тоді первинно - духовна підтримка чи матеріальна, зокрема для творчості?
Якщо брати мій життєвий приклад, то мені гріх ображатися на брак духовної підтримки. Що є, те є. А з реалізацією творчого доробку - ось проблема. Як не крути, цінність творчості, коли вона відкривається людям, а не створена для шухляди. А без грошей виходить останнє. Та й держава мала б бути зацікавленою. Є люди із, як зараз кажуть, олігархів, які вкладають гроші у західних авторів. А на запитання, чому, як пісок крізь пальці, утікають українські автори відповідають: крім геніальних творів, потрібні світового рівня продюсери. Це вони із геніальних творів роблять гроші, які повертаються з плюсом. В Україні на даний час таких продюсерів нема, що знають толк у світових трендах, запиті публіки і вмінні прорахувати наперед розкрутку великої і дорогої постановки. Щоб влаштувати гастрольний тур до Парижу, Відня, Риму ще й зв'язки відповідні потрібні. У нас є продюсери на рівні України та пострадянського простору.
- Ви говорите, складно великі твори втілити в життя, Мірошніченко пройшла всі кола пекла з театром, нічого не виходила і пішла з життя з цією думкою. Це в однаковій мірі стосується й інших напрямків мистецтва. Що художники, що письменники мабуть мають масу нереалізованих проектів. А вихід є на сьогоднішній день?
Спробую пояснити на власному прикладі. Я думав так, раз Ірод складно просувається, дай я напишу малофігурний твір. Скоріше, це мюзикл. Так народився твір під назвою «Любов неземна». Зателефонував своєму товаришу. "Давай, - кажу, - я тобі дам безкоштовно, напишу всі оркестровки – тільки постав". Він відповідає: «Ігоре, я б поставив все, що завгодно із твого, але мені нема чим людям зарплату платити». Театри лопалися, як мильні бульбашки. Балет весь виїхав закордон. Куди можна було податися? Прилаштовувалися хто де. Потрапити у вар’єте було за щастя. Режисери хто у таксисти подався… Короче, безвихідь. Тоді у мене реально опустилися руки. Тиснула весь час думка: навіщо щось робити, коли реалізувати неможливо. Пригадую, коли Ступка був міністром, ми якось зустрілися, і він каже: «Ось, Ігоре, дивись. Кажуть, що я поганий міністр. От бачиш який паркет у театрі – це мільйон доларів. А другий мільйон дали на постановку Мазепи. Все. Так я хоч щось зробив. А не так: розкидатися копійками для замилювання очей". А зараз взагалі сутужно з грошима. Отже, на прикладі свого «Ірода» я зрозумів, що писати такі великі твори і перспективи поставити їх в Україні нема.
- А можна вам поставити пряме запитання?
- Авжеж
- А чому ви перестали писати пісні? Якось дивно виглядає, при такій яскравій пісенній палітрі ви раптом переключаєтеся на інший рід діяльності? Навіщо? Адже на сьогодні поп-музика чи не єдиний спосіб пристойно заробляти.
Так от. Чому я перестав писати пісні? Ще на піку моєї пісенної кар'єри з'явилися пару чоловік із світу оперети, які почали мене "сватати" на написання музики до мюзиклу. Вони ловили мене де завгодно: у ресторані, театрі... Ну напиши. Тебе ж не убуде написати 30-40 пісень? Ну я й написав. Віддав. Пройшло небагато часу. Телефонують. Все. В Одеському театрі - а тоді Одеська музкомедія була найкращим театром країни - працював "золотий" фонд: Михайло Водяной, Крупник. На запрошення головного режисера геніального Моті Шировського я приїхав до Одеси. Після попереднього прослуховування заходимо до його кабінету, він викликає секретарку і дає вказівку розіслати запрошення на постановку трьом кращим режисерам Радянського Союзу. Йшлося про Марка Захарова, Ігоря Владімірова і ще одного, зараз не згадаю його імені. Першим відгукнувся Ігор Владіміров, який і запросив мене до Ленінграду. Коли ми зустрілися, я думав будемо говорити про постановку, а він мені вручає розклад на два тижні. Зранку на репетиції, потім приходиш на спектакль. На десять днів він мені розписав які театри відвідувати. Я ходив-ходив. Пройшло два тижні, він мені: "Ну все. Можеш їхати". Я здивовано: "Так, а по мюзиклу поспілкуватися?" "А що там? Мені все ясно", - відповідає. "Так навіщо ж я приїжджав?", - не можу второпати. "Я хотів, щоб ти полюбив театр і зрозумів, який він справжній", - пояснив Владіміров.
- А що у нього були сумніви у тому, що ви розумієтеся на театрі?
Я ж молодий композитор-пісенник. І це моя перша робота - друге "Весілля в Малинівці". Треба було вжитися в атмосферу театральної сценографії. На цьому ми з ним роз'їхалися. Постановка "Другого Весілля в Малинівці" йшла у 93 театрах Радянського Союзу. Це був шалений успіх. Та й у Києві її ставили. В Одесі цей спектакль не сходив зі сцени років 15, аж до смерті Михайла Водяного. Трохи згодом був написаний другий спектакль - "Євреї нашого двору". Ця постановка на мою музику і вірші Олександра Вратарьова не сходить зі сцен і зараз. Зокрема, у Національній опереті вона завжди викликає аншлаг. Сюжет ніби і простенький: події розгортаються в одеському післявоєнному дворику, де всі про всіх все знають. А після цього успіху пішла, як кажуть, "жара". До мене знову звертається драматург і підкидає "Конотопську відьму" за повістю Квітки-Основ'яненка. Матеріал мені дуже сподобався. Над ним я вже працював залюбки. Вірші неперевершені. Тим більше, що керував постановкою Сергій Данченко - мій великий друг. Цей спектакль пройшов практично по всім театрам України. В Одесі його відіграли вже 350 разів. От так мене поглинув театр. Відповідно пісні відійшли вже на другий план.
- А наступним етапом, мабуть, стала робота у кіно і мультиплікації. Так?
Одного разу у двері постукав невеличкого зросту чоловік. Зізнався, що планує знімати фільм на кіностудії Олександра Довженка і йому порадили звернутися до мене. Я здивувався, адже у кіно до того ніколи не працював. На це він пояснив, що фільм музичний, там планується п'ять пісень. Ну раз так, то заходьте, поговоримо. З цього почалася моя робота з Леонідом Биковим. З його появою пов’язано і створення першого фільму, який ми зробили. Проте він не вдався. Згодом Леонід приніс мені сценарій «У бій ідуть одні "старики». Геніальний сценарій, у якому мені вже не було над чим і працювати, настільки він був продуманий автором до нюансів, до кожної пісні. Уже навіть після завершення зйомок Леонід відчував якусь провину переді мною за те, що я, відчуваючи досконалість авторської ідеї, ухилився від участі. Пізніше він приніс мені сценарій «Пришелец» - фантастична комедія, до якої ми підібрали весь музичний ряд. За місяць після початку зйомок він помирає. Через три роки вже інший режисер запропонував мені повернутися до цього фільму. Його навіть зняли, але замінити Бикова не вдалося - фільм, якщо відверто, провалився.
Так я захопився фільмами. Писав музику до двох-трьох фільмів на рік. Це при тому, що на замовлення Держкіно знімалося до 12 стрічок.
А найбільш захоплюючий період - це, безперечно, співпраця з Володимиром Дахном над мультиплікаційним серіалом про козаків. Коли Володя запропонував мені писати музику до мультиків, я засумнівався, адже і уявлення не мав як і що робиться в мультиплікації. "Козаки" пішли у прокаті з великим успіхом. На цьому підйомі ми ще й "Енеїду" запустили. Це повнометражний фільм на одну годину, на зйомки якого пішло три роки.
- Пік вашої творчості прийшовся на розквіт соціалізму в 70-ті та на початку 80-х років. Та ваш творчий доробок, як мені видається, не зачепила радянська ідеологічна машина. Як вам вдалося уникнути замовної музики і стати мегапопулярним автором, коли для багатьох прокладання творчого шляху полягало у написанні од партійним звершенням та лідерам?
Я був улюбленим композитором Володимира Щербицького. Коли він уже був зовсім хворий, його син запрошував мене до нього на вимогу батька. А сталося це так. В урядові концерти обов'язково включали виступ Костянтина Огнєвого, а він виконував мої пісні. І так виходило, що ці номери визнавалися кращими у програмі. Якось Шарварко телефонує і питає: "Ти ораторії колись писав? Та власне, це і не важливо. Щербицький сказав, щоб ти написав ораторію до якогось там свята. Текст мені дали". Я його передивився і думаю: "Господи, не вистачало мені ще ораторій". З потугами, але все ж написав. Віддав і як гора з плеч. Думаю - завалюсь, так завалюсь. Прихожу на прогін урядового концерту. А там сцена величезна. Відкриваються лаштунки, а там від оркестрової ями аж під стелю вишикувалися всі хори України. Не знаю, скільки було тих хорів, але вся сцена була забита людьми. Я стояв приголомшений. Що вони там співали навіть не розібрав від неочікуваності. Тим більше, що ця ораторія мені не подобалася. Я пішов навіть ні до чого толком не дослухаючись, як під дурманом. За тиждень знову Шарварко на проводі: "Чому тебе на концерті не було?" "А що треба було?", - питаю. "А ти зайди до мене, на тебе чекає заохочення - премія". От так я став улюбленим композитором.
- І все ж не прослідковуються у вашій творчості стандартні партійні пісенні кліше. Можна ж було хоча б одну пісню написати про керівну роль КПРС. А у вас їх нема.
Мені абсолютно не притаманна ця риса. Взагалі, ніколи нікому не прислужувався, а просто писав музику від душі. Я був головою закупівельної комісії масових жанрів при Міністерстві культури. Це своєрідний вид цензури. Такі комісії діяли по всіх жанрах мистецтва. Від них залежало, чи отримає право на життя той чи інший твір. Доводилося багатьом людям допомагати. Нам тоді ця практика здавалася ярмом на шиї. З одного боку, це дійсно так. Але ж, якщо твір купувався, то держава його оплачувала, і він знаходив свого слухача, глядача тощо. А сьогодні автор сам пише і шукає, де б свій твір прилаштувати. А насправді це робота продюсера. Ця школа в Україні відсутня, але дуже потрібна. Тому і діє правило: гроші давай наперед, а там побачимо, що вийде. Скажімо, оперний продюсер має володіти багажем знань - від що таке сцена, декорація, світло - до: де, що і скільки коштує, як "відбити" гроші, відчувати - де саме провести гастролі, а крім того мати зв’язки, майстерно володіти рекламою. Поки що у нас є декілька самородків, зокрема Ігор Кондратюк, Костянтин Меладзе. Але і вони за межі пострадянського простору не вийшли.
- Сьогодення можна назвати своєрідним відродженням. Навіть виділяють гроші з бюджету на українську кіноіндустрію. Може і до вас зверталися?
Ні. Пропозицій серйозних не надходило. А якось дзвоник. Беру трубку. Редактор на проводі. Мова піде про рівень професійності. Каже: "Ми б хотіли замовити вам декілька пісень. Я відповідаю: "Прошу. З радістю попрацюю. "А що для цього потрібно?, - питає редактор. Я йому: "Найголовніше, познайомитися". "Ну, це ми можемо. А взагалі, які у вас пісні? Що ви взагалі написали?", - поцікавився мій співрозмовник. Я йому навіть не порадив зайти на мій сайт і перед розмовою подивитися, чим багатий автор. І відразу згадав редакторів тих часів. Ти йому назви будь-яку пісню, а він згадає хто автор. У їхніх головах були мільйони пісень. Якщо раніше були редактори - академіки, то зараз комерсанти!
- А як ви ставитеся до сучасних телеконкурсів?
Це здорово. Вони дають певний поштовх розвитку мистецтва. Серед учасників є перлинки, але проблема у тому, що більшість з них після конкурсів зникає. Безперечно, організація цих конкурсів на високому технічному рівні проходить. Та й за якістю музичного аранжування, супроводу - все на найвищому рівні. Коли я почув, як заспівали мою "Скрипка грає", так під враженням зателефонував прямо на канал і подякував за нове, оригінальне, чутливе її прочитання. Слава Богу, моїх там пісень достатньо звучить.
- Ну і наостанок. Вся ваша творчість пов’язана з людьми, які прославили Україну. А вони не раз навідувалися на дачу у Ворзелі. Зрозуміло, що у цьому просторі панує енергетика муз. Та може збереглися і якісь артефакти, пов'язані з відомими іменами?
Дружив з Тарапунькою (Юрій Тимошенко). Це був унікальний інтелектуал, найрозумніша людина. Пригадується цікавий епізод, пов'язаний з Юрієм Трохимовичем. У республіці був створений перший Мюзик-хол, для якого мною написано з десяток пісень. Тоді у Міністерстві культури всі проекти, запуски нових постановок тощо обговорювалися на найвищому рівні. У чиновників викликала обурення сама назва Мюзик-хол, ніби запозичена у буржуазної Європи. На що Тарапунька, який був членом комісії, відповів: «Між іншим, міністр – теж іноземне слово». Всі посміялися і ухвалили позитивне рішення. Тарапунька - це естет, який знався на живопису, і одночасно технар. У своєму будинку він власноручно змайстрував дерев'яні сходи. Він часто бував у мене. На краю ділянки стоять високі ялинки. Так це він посадив їх років сорок тому. Росте горіх, привезений і посаджений Володимиром Дахном, режисером мультсеріалу про пригоди козаків. Михайло Ткач якось приїхав з ялівцем. Дивіться, як він розрісся - до якоїсь чудернацької форми. Туї посадив Коля Петрик. Він жив у Ворзелі. Коли ми познайомилися, він ще був зовсім молодою людиною. У наших стосунках, крім особистого відчуття спорідненості, не було нічого. Лише на похоронах я дізнався, що Коля був великим міліцейським начальником. Якщо кинути погляд у минуле, руками моїх батьків та близьких людей посаджено багато дерев. Ворзель і наразі залишається місцем, де зустрічаються друзі. Ми відпочиваємо, зігріваючись теплими спогадами. Нам завжди є про що поговорити на будь-які теми. Хоч наразі зустрічі все рідше, а проблем - все більше.