Цей діалог і три запитання до Людмили Вусик, як перше моє знайомство з жіноцтвом в Америці, які мають українського коріння, та впродовж останньогро століття є мостом і камертоном української душі у свтах.
Леся Паламар : Як українські жінки. що народилися чи ставали американками, але зуміли залишаютись українками? В якій хвилі еміграції це проявлялось більше (остання хвиля, релігійні мотиви чи коли прокладали першу борозну століття тому переселенці з українських земель на Американський континент.)?
Людмила Вусик: Я належу до Союзу Українок в Амеріці, але ми зараз готуємось до 100 - річчя нашої організації (з 1925 року). Я тут лише 20 років, Наталя Павленко би краще відповіла. В наших рядах багато вже є тільки етнічними українцями, а корінними американцями. Вони взяли з України все найкраще, але вже американки. Вони вже поводяться, як американци. Наталя чи Надя Нинка, а Син Наді працює в Юкрейніан Віклі.
Це не є помилка наша, чи їхня ставитись інакше до питань і вирішувати із по іншому, не як роблять це їх ровесники в Україні. Ми вже різні.
Леся Паламар :Чи може американська/литовська діаспора змінити на краще Україну?
Людмила Вусик: Я прожила 30 років в Литві, працювала в складі делегацій в ті часи, маю нагороду, орден княгині Ольги 3-го ступеню, тоді я була радянською особою, пішла в політику балатувалась до литовського сейму, політика брудна справа тому відійшла від цього. Переконували мене що буду мати багато, якщо лишусь в політиці, це були 70-80 роки, мені було 20-30 років, але я знала, що тільки розчаруюсь, зараз розумію що була права.
Литовці і так роблять дуже багато підтримки, я тоді тільки переїхала з України до Флориди, вони вже збирали кошти і підписували петиції. Постійно щось роблять. В литовців більше шкіл ніж в українців в Америці, хоча це ж маленька держава. Парух з громадою - добрі стосунки. Кожний місяць проводяться фестивалі, приїзжають різні групи. Литовці роблять дуже багато. Конрад Мажейка був на кожному мітингу, він завжди з литовським прапором і консулат литовський дуже добре підтримує. Поляки роблять менше тут (поляки більше роблять в Польщі). З початку війни ми мали мітинги майже кожну неділю. Зараз ми кажемо що Америка - демократична держава. Це зовсім не так. Моя подруга працює за розкриття правди Голодомору. Весь час заважають казати правду. Їй довелось переїхати в Монтерей і там працювати, там також працював тато моєї подруги, це наче школа шпигунів.
Леся Паламар : Що ви ще не зробили з того, що вимріяли?
Людмила Вусик: Мріяла і ніяк не здійсню Жалію, що не можу допомгти україні подолати корупцію -це моя найбліша біль! Через мою хату в Литві пройшло багато людей: які творили українську незалежну пресу в ті часи, вони пройшли через мої руки. Тодішній Союдіс, - литовський громадсько-політичний рух, який наприкінці 1980-тих років визначав процес відновлення незалежності, мав своїх прихильників і в Києві. Я, тоді мріяла, що Україна зміниться, 2 роки прожила, як 1 день, іноді сама спала на кухні, щоб в домі людям було місце. Тоді була моя мрія, що країна стане квітучою, тільки треба були чесні руки. Ющенко казав що його руки не крали, але біля Ющенка люди багато крали.
Нашого народу стає все менше і менше, села знищуються, зв’язок людини з землею - це дуже важливо, а він в рачається. Це вже діти асфальту а не землі - не вистачає тієї глибини. Розриваються ці зв’зки між українською системою і народом. Статистика каже що дуже велика кількість людей не повернуться. Багато вже залишиться в Польщі. Багато хто не приживається тут також, в Америці. А якщо приживається то втрачає зв’язок із українським світом втрачається - вже наче не до того.
Діалог провела Леся Паламар з Чикаго
