Від байдужості все зло на Землі, війни, зради ...
Що таке байдужість і до чого вона приводить людину? Чому її потрібно остерігатися? І чи треба? Лише одне слово, а запитань дуже багато. Бо байдужість – це стан людської душі, коли людина не виявляє ані найменшого інтересу до чогось. До неї не можна просто підійти і поспілкуватись про сьогодення, її нічим не можна зацікавити, кажуть, що не можна «достукатись», тому що людина втратила інтерес до всього… І це нині дуже поширена духовна хвороба, яку надзвичайно важко лікувати. Та чи й можливо вилікувати?
Навколо тисячі перехожих, а людина почувається самотньою, покинутою, неважливою. Навколо тисячі очей, але вони не усміхаються, не вдивляються вам у вічі, а втупились в екрани смартфонів і хай би що сталося навколо, а люди проходять повз і не помічають нічого, вони зайняті собою, вони не зупиняться, не відреагують на ваш біль, бо їхнє серце БАЙДУЖЕ! І це сьогодні поширюється, наче пошесть, наче інфекційна хвороба і найстрашніше, що вона руйнує людську душу та і життя теж.
Людина стає, мов робот, у неї зникають всі найкращі почуття: тривога, турбота, радість, щастя, співчуття… А найголовніше, що людину покидає любов, найвище і найсвітліше почуття, яке робить її живою, цікавою, творчою, активною і світлою. І коли зникає любов, їй на зміну приходить байдужість, сірість, відсутність інтересу, хвилювання про інших, турботи, переживання. І саме від людської байдужості у світі відбуваються страшні трагедії, руйнуються людські долі, скоюються вбивства та інші страшні речі… Люди перестають бути світлими і добрими, щирими і ніжними, адже їм байдуже, що відбувається навколо них, вони занурені у свій віртуальний світ, де знаходять спокій і тишу, свій затишок і відстороненість від реального світу та й від самого життя.
Технології сьогодні дуже стрімко розвиваються, що не встигаєш за ними… Так само швидко поширюється людська байдужість, яка присипляє сумління, яка закриває людський погляд не красу довкілля, на красу життя і людських стосунків. Люди стають холодними і черствими, вони не проявляють жодного інтересу до життя в суспільстві, до долі інших людей, навіть, буває, що про своїх дітей чи батьків вони не дбають, а перестають просто про них піклуватися, бо зосереджені на собі, на своїх егоїстичних думках. Байдужість заразила велику частину нашого суспільства, вона поширюється з неймовірною швидкістю і вбиває в людях будь-який інтерес до подій сьогодення, робить їх апатичними і бездіяльними. Такі люди найчастіше ігнорують потреби інших, вони не прийдуть на допомогу, не стануть допомагати нужденним, не зроблять жодного кроку, щоб когось захистити чи відвести від інших біду. І це сьогодні дуже видно на тлі воєнних подій, які відбуваються щохвилини в Україні. Тисячі людей стараються допомогти тим, хто втратив у житті і дім, і спокій, а дехто і своїх рідних, найдорожчих людей, і тисячі є таких, які проходять повз чужу біду, чуже горе і пальцем не ворухнуть, щоб допомогти, розрадити, прихистити – це і є та байдужість, яка вже заразила людину і відсторонила її від суспільства. Як же важко до таких достукатись, як важко переконати їх у тому, що сьогодні йде страшна війна, вирішується доля не тільки кожного з нас, але й доля усієї України і що сьогодні дуже важливо стати на її захист, йти воювати з ворогом або хоч стати до лав волонтерів і допомогти, хто чим може, щоб наблизити таку жадану перемогу і здобути мир і волю, та нашу незалежність. Багато людей ідуть захищати рідний край за покликом серця, бо хто, як не ми, вважають вони, буде обороняти наші міста і села, наші будинки і чарівні українські садочки, наших дітей і матерів? І такі люди сьогодні в строю, вони стоять на передку, на тій лінії, де найстрашніше, де день і ніч тривають обстріли, де гинуть наші люди десятками, а то й сотнями, але ніхто із них не робить кроку назад, бо їхні серця сповнені великою синівською любов’ю до свого краю, до свого великого роду, який у віках називався козацький рід! Там не тільки воюють наші сміливі і відважні Воїни Світла, там на першій лінії стоїть разом з воїнами велика і світла, чиста і безмежна ЛЮБОВ, яка підносить душу людини до вершин, до сонця і не дає їй засумніватися у правильності вибору, не дає охолонути, збайдужіти, зачерствіти і загнутися…
Любов насправді творить великі дива, бо наповнює людське серце світлом правди і життя, світлом відданості і звитяги. Вона підносить людину над буденністю, вона додає сили і не допускає зневіру в свою душу, вона веде бійців до перемоги. А їм сьогодні дуже важко, надзвичайно важко, а іноді просто нестерпно, бо йдуть такі бої, що ні голови підняти, ні передихнути немає можливості, а вистояти і втримати свою позицію вкрай важливо. І вони стоять до кінця, вони не відступають, бо їхнім серцем править велика і світла любов до України, до того рідного куточка, де вони народилися і зростали, де вони вчились, сміялися і кохали… І це найбільше диво, що тримає їх на цьому світі і не дає зігнутися, не дає втратити свою душу… І там над ними всіма літає велика сила духу, бо як би важко не було, а душа людська залишається світлою і чистою, вірною і відважною, коли є любов. Там єдине місце на Землі, куди ще не проникла байдужість і не зруйнувала нікого.
А скільки сьогодні є людей, які втратили почуття відповідальності, їх не хвилюють події на фронті, вони не цікавляться новинами і подіями, їм абсолютно байдуже, що там на лінії вогню, що там з тими людьми, які втратили все своє нажите майно і залишились без нічого, просто посеред розвалених будинків. Їм однаковісінько, що десь у підвалах сидять голодні і холодні діти, що вони там вмирають від ран і від холоду, вони про це навіть і не думають, не те, щоб щось зробити для їхнього порятунку. Сотні людей здають свою кров, щоб врятувати життя воїна, який отримав поранення; тисячі людей, здають хоч невеликі гроші, хоч скільки хто може, але вони підуть комусь на протези чи на операцію… І тисячі ніколи нічого не дадуть для порятунку інших, бо в їхньому серці порожнеча і пустка. Там посіла своє місце байдужість, яку нічим не викорінити, не прогнати і не розвіяти… То в чому ж справа? Вся справа в самій людині, яка зайняла байдужу позицію в суспільстві… Така людина відсторонилася від суспільства настільки, що її вже не проб’єш ані словом, ані доказами, вона просто збайдужіла до цього світу і їй так добре, вона пристосується до будь-якої влади і до будь-якого порядку. Вона буде продовжувати жити і вести свій нейтральний спосіб життя за будь-яких обставин, щоб первинні інстинкти були вгамовані і цього досить… У неї в серці відсутня любов до Батьківщини, до нації, до свого народу, його мови, традицій, історії… Її серце не стривожить щира українська пісня, чарівні картини природи, рідне слово, вона живе у віртуальній реальності, яка захопила її повністю і ні про який патріотизм не може бути мови. Адже це почуття повністю відсутнє в її серці і в голові. Ось такий стан нашого суспільство на сьогодні. Я б про це не говорила, якби це були поодинокі випадки, але ж ні!
Байдужість охопила велику частину нашого суспільства. Ви подивіться, як батьки ставляться до своїх дітей! З дітьми мало хто з батьків просто розмовляє, цікавиться їхніми справами, чомусь навчає, про щось питає. І сумно стає, коли мама йде з дитиною, тільки не веде сина чи доньку за руку, а всі йдуть самі по собі. Малій дитині стараються дати цукерку, щоб та мовчала, а самі в телефоні; старші діти теж знаходять свій інтерес у телефонах, але всі спокійні, всі зайняті справами – і це йде сім’я? І в дітей сьогодні немає питань до батьків, бо вони навіть і не здогадуються, що до батьків треба звертатися, щоб ті щось розказали чи показали, дітям тепер ніхто нічого не розказує, не показує, вони мало говорять, що цілком влаштовує батьків, бо менше шуму. І коли бачиш, що мама й тато щось розказують дитині, показують дива природи і бачиш, як світяться очі в дітей, то мимоволі захоплюєшся такими батьками і думаєш, що не все ще втрачене… Але таких батьків стає все менше і менше.
Байдужість охопила всі сфери людського життя, все поширюється і поширюється. Тому виникає питання: «Куди ми котимося, в яку прірву нас несе і що нас чекає далі?» Питання дуже непросте, але його нам треба розв’язувати, тому що з кожним роком стає все гірше… Сьогодні більшість підлітків не читають книжок, вони не вміють правильно і вишукано розмовляти, багато з них не вміють висловити вміло свою думку, зростає інфантилізм серед молоді, а мова стає така, що ніби ніхто ніколи і не вчився в школі… Послухаєш і з жахом думаєш – кримінал! Вона пересипана матюками, непристойними виразами і мімікою. Це стає нормою! А найстрашніше те, що на все це вже мало хто звертає увагу, ніхто нічого не чує, не бачить, не реагує. Байдужість охопила людей, затиснула в свої лещата і продовжує їх стискати. Між людьми все менше взаєморозуміння, тепла і щирості, на жаль.
І от сьогодні, коли у нас йде кровопролитна війна, люди не стають кращими, а тільки ще більше виникає зла і ненависті та люті. Хтось старається нажитись на біді іншого, хтось хоче накрастися на все життя, інший бреше в очі і не червоніє. Замість того, щоб задуматись над своєю поведінкою, своїми діяннями, словами і думками, люди виливають злість і ненависть на інших, щоб принизити, отруїти, добити. Що з нами робиться, люди? Чому в серцях стільки люті і ненависті? Адже всі ми сьогодні в одному човні і нам треба насамперед рятувати свої душі, щоб дістатися до берега майбуття, щоб бути гідними і світлими людьми і жити, як свідомі і мудрі люди, а не як стадо дикунів… Але ж ні…
Замість того, щоб об’єднати свої зусилля в правильному напрямку, згуртуватися, то в нас виникає ще більше неприязні і ненависті. І хтось віддаляється ще більше, йому стало байдуже все на світі, він випещує і виношує своє «Я» і ні про що більше не хоче знати. Тому я звертаюся до всіх людей. Люди, схаменіться! Відкиньте з душі байдужість і станьте на шлях доброти і любові, адже тільки вони нас можуть піднести до справжніх висот і зберегти наші душі світлими, чистими, добрими, мудрими. Тільки любов і доброта, турбота і піклування, терплячість і мудрість відродять в душі людяність, яка була характерна колись всім українцям. Люди в своїй більшості раніше любили одне одного, довіряли, допомагали, піклувалися і в нас було здорове суспільство. А от сьогодні багато людей відсторонилися від усіх, збайдужіли і це створює дисбаланс, який ні до чого доброго не приведе, а тільки ще більше роз’єднає нас усіх. То, може, вже час взятися за розум і думати не тільки про себе, а про всіх навколо і про наш рідний, дивовижний і чарівний край, який сьогодні хоче знищити росія. Як каже наш народ, що тепле місце не буває порожнім, якщо з душі зникає любов, туди заходить байдужість… Остерігайтеся!
Байдужість
Байдужість — це погано, це рутина,
Яка засмоктує і руху не дає.
Тоді, мов нежива стає людина:
Нема душі, хоч оболонка є.
Бо ні на що вона не реагує,
Їй байдуже усе, їй все одно.
Чужого крику й болю не почує,
Отак собі спускається на дно.
Їй все одно, що хтось за правду б’ється,
Чи допомоги просить в дану мить.
Такий і на добро не посміхнеться,
Його душа ніколи не болить.
І він байдуже пройде стороною,
Ніколи людям не подасть руки.
Він змириться із рабством і ганьбою,
І виживе, як в полі будяки…
Байдужість, це якась страшна хвороба,
Що закриває світ перед людьми.
На все людина дивиться з-під лоба
І котиться повільно до пітьми.
Її ніщо у світі не хвилює,
Ні люди, ні тварини, що в біді…
Цей егоїзм її саму зруйнує.
Хто допомогу їй надасть тоді?
Коли сама вона все зруйнувала,
Пройшла без жалю і без співчуття…
Ніколи в серці доброти не мала,
Наповнила байдужістю життя…
Не можна жити в світі цім байдуже,
Що людям шлеш, те вернеться й тобі.
Тож мудрим будь, не зазнавайся дуже,
Живи у праці і у боротьбі.
Не будь пасивним, а живи в любові
До всього, що оточує тебе.
Турботу й доброту неси у слові,
Дивись частіше в небо голубе…
Бо збайдужіле серце не болить
Байдужість для людини — це погано.
Бо збайдужіле серце не болить.
Як вселиться байдужість в душу рано,
То як людина в світі буде жить?
Коли в душі ніщо не ворухнеться,
Як хтось від голоду чи від хвороби впав…
Як серце на біду не відгукнеться —
Пройшов байдуже й руку не подав…
Байдужість виявляється в усьому:
Коли нема поваги й співчуття,
Й краси не видно в світі осяйному,
Нема ні совісті, ні болю й каяття…
Тоді бездумно можна ображати,
Бо все одно, що це комусь болить.
Тваринку мучити й людину убивати…
Байдужому у грудях не щемить…
Він, наче робот, що душі немає,
Ні почуттів людських, ні доброти…
В житті такий по головах ступає,
Щоб до мети до власної дійти.
Свої потреби лиш задовольняє,
А інше все хай хоч вогнем горить…
Ніщо їх не тривожить і не крає,
Чужа біда їм душу не ятрить.
В біді людина краще пізнається
В усі віки приносять війни горе,
Біду і смерть, сирітство і страхи.
І сліз гірких невиплаканих — море…
Загадки відкриваються й гріхи…
В такі часи відразу видно душу:
Виходить добрість і хороше все.
Та зрада й чорнота, сказати мушу,
І підлість, й все, що зла душа несе.
Важкі часи, та все, як на долоні —
Хороше й зле, що в людях ожило…
Хтось рветься в бій, чи у страху в полоні,
Хтось доброту несе, а інший зло…
Такі часи… Відразу добрість видно,
Що всіх пригорне і додасть тепло.
А хтось грабує і йому не стидно
Чи зраджує… Тож завжди так було…
В біді людина краще пізнається,
Душа в ній відкривається тоді.
Про це ще у казках усіх ведеться,
Що мудрість розкривається в біді.
Велич душі
Доброта і ніжність, ласка і турбота —
Це найкраще в світі, що в душі в нас є.
Це велика сила, внутрішня робота,
Та душа від цього світлою стає.
Це не слабкість духу, а велика сила,
Бо людина здатна на красу й тепло.
Бо в собі людина краще воскресила,
Що в серцях жертовних ще до нас було.
Доброта у серці — це і є та сила,
Що підносить вгору, щастя всім дає.
Та дарує людям і політ, і крила.
В доброті є мужність і відвага є.
А як в серці ніжність, ласка і турбота,
То такій людині і ціни нема.
Для людського серця це складна робота,
Та в такому серці не живе зима.
Доброта і ніжність, і турбота, й ласка —
Це не слабкість духу, в цьому велич є.
Бо з людьми такими світ стає, як казка,
А в душі від цього сонечко встає.
Де людяність і доброта
Якби падлюк при владі не було,
А люди добрі всі були і щирі
Й несли у світ свою любов й тепло,
То б війн не стало! Всі жили б у мирі!
Якби гріхи подолані були —
Ті сім страшних, що заважають жити…
То люди б стати вільними могли.
І почали, як зірочки, світити.
Якби... Якби… Та поки щось не те,
Бо світом правлять не добро, а гроші!
Тому є зрада і корупція росте,
При владі люди не завжди хороші.
Тому у нас кривава йде війна
І гинуть люди, наші рідні діти…
А світом правлять Зло і Сатана.
І нам при цьому треба якось жити…
А не пропасти так от… Задарма,
Та йти до світла і пітьму здолати…
Щоб в душу не вселилася зима,
А сонечко у ній могло палати…
До рідного вернімось джерела,
Де є любов і добрість, милосердя…
Щоб вірність у серцях в нас ожила,
А не слова, що кажуть з пересердя…
Вернімося до того джерела,
Де людяність і доброта — первинні!
Де сонечка багато і тепла,
І небеса безхмарні сині-сині!
Йдіть до людей стежинкою ясною
Живе людина й про життя міркує,
І мріє про хороше в світі все.
Щось добре робить, пише чи майструє…
Що є у серці, те й у світ несе.
Тому у серці треба добрість мати
І світлу щирість, людяність, тепло,
Щоб потім все це людям роздавати
Й усім навколо радісно було.
Тому наповніть серце добротою,
І сонце поселіть в своїй душі.
Йдіть до людей стежинкою ясною,
Й любов’ю поділитися спішіть…
Тоді любов’ю й світ до вас озветься,
Й освітить добротою ваші дні.
І все навколо щастям усміхнеться,
А люди стануть щирі і ясні…
Краса душі — це людяність сердечна
Краса природи серце дивом гріє
І дуже тепло й радісно стає.
Краса душі, що світлом променіє,
І в ній чарівне й ніжне сонце є,
Народжує тепло, дає розраду
І пригортає навіть в темні дні.
Тож відчуваєш ніжну серенаду,
Й твоя душа народжує пісні…
Тому душа повинна світла бути,
Щоб в ній сіяла зірочка ясна.
Щоб всіх до себе вміла пригорнути
І, щоб постійно в ній цвіла весна.
Краса душі — це людяність сердечна,
Це світло і тепло, любов свята.
Це творчість, гідність, мудрість безконечна,
Надія, віра, ніжність, доброта…
Автор: Надія Красоткіна SURMA.COM.UA
