ОЛЕГ ДРАЧ - Незнятий фільм "СЕРЦЕ", на радіо текст автора читає Вікторія Тітова

17 Лютого, 2023

ОЛЕН

Література, яка у вашій уяві постає як кіно. Запрошуємо на хвилі нашого радіо послухати кіноновелу Олега Драча. В паризькій  студії, при мікрофоні, Вікторія Тітова.

СЕРЦЕ

Коліщатка дитячого іграшкового візочка гладенько котилися дзеркальною поверхнею коридору кардіологічного центру. Дівчинка років п’яти з ледь вираженим “Синдромом Дауна” штовхала візочка з лялечкою і лепетала:
- Серденько, ти маєш нове серденько!
Перед нею, м’яко перекочуючись кросівками, зігнувшись у “три погибелі” плив огрядний телеоператор, тримаючи майже при самій поверхні гладкої підлоги масивну камеру. Журналістка - молоденька дівчина, тримала за пояса його “задницю” і провадила крізь досить густу населеність відвідувачами коридору.
Двері ліфту відкрилися і з них вийшов довгов’язий чоловік років п’ятдесяти у голубенько-зелененькому медичному костюмчику, тримаючи на руках маленького трирічного хлопчика. Малий плакав, кулачками – равликами тручи очиці, з його нижньої губки довгою ниткою тягнулася слина.
- Зараз, зараз, а ось і мама... не рюмсай, ти ж козак!
- Вітєнька! Ну што ти апять, всьо уже кончілось всьо, нє плачь!
- Іріша, вазьмі єво, мнє єщьо нада к Стєпаничю заглянуть, атнєсті бумагі.
- Да, да, спасіба вам!
До нього підійшла лікарка теж у халаті кольору морської хвилі;
- Северине! У нас тут, із Першого національного телевізійники приперлися. Іван Степанович має бути у них у ефірі п’ятнадцятого, то він передав, щоб ти їх всюди поводив, порозповідав, ну, ти ж знаєш, - по нашому маршруту і в післяопераційну до малюків і до конферецзали, там він наказав щоб пряму трансляцію з операційної включили. Поговориш з ними, потім він сам підскочить.
- От.. Ну, добре Катю, ти їх тут ще трохи протримай, мені там кілька питань терміново треба вирішити.
- Северине, вони поспішають, кажуть, ще якийсь там у них репортаж...
- Нічого, тут не вокзал, розкладу точного непередбачено, цьомки!
- Як завжди, тільки й того, що “цьомки”...
Післяопераційна немовлят. Тут їх п’ятеро. Тоненькі трубочки, дротики.
Лампочки мигають на екранах моніторів і пливуть уверх, мов титри кіна, що скінчилося, якісь латинські букви вперемішку із цифрами, скрізь багато світла. Чоловік коротко стрижений з дорогими окулярами і обличчям гладенько виголеним, на вигляд віком під сорок, а насправді шостий десяток вже розпочатий три роки тому, розглядає якісь планшети, певно результати постопераційного протікання функціональності організму тої, чи іншої дитинки. Його обступили з усіх сторін лікарі, чоловіки й жінки. Чутно тільки,: “Іване Степановичу, Іване Степановичу...” Чоловік глипає накожного поверх окулярів і щось підписує . Він посміхається кожній жіночці і навіть цілує у щічку молоденьку сестру. Сестра шаріється і ховає очі у паперах. За мить всі розходяться і до Івана Степановича підійшов чоловік,
дещо молодший та все ж так само поважний та серйозний і взявши під руку Івана Степановича, стиха запитав:
- Помер той ваш пацієнт з двадцять першої?
- Вночі...
- І що зовсім нічого не можна було вдіяти?
- Можна...
- То, що ж тоді?
Іван Степанович нахиливши голову до співрозмовника, майже нечутно рухнув устами.
- Він сам відмовився від операції. Він був при ясному розумі, при свідомості.
- Але ж...
- Послухайте мене, в житті людини є територія у яку навіть ми, лікарі, не маємо права втручатися.
- Але ж, клятва...
Запала пауза. Вони вийшли у коридорчик і увійшли в ліфт. Двері зачинилися.
Іван Степанович гостро глянув на співрозмовника і наче вивчаючи його
обличчя, впевнено й голосно, як на лекції студентам, майже по складах відрізав:
- Клятва, клятвою, а свідоме, передсмертне бажання людини...
Розумієте? Свідоме!
- Розумію. Але ж його можна було врятувати!
- Хтось з великих сказав, - “Людина сама вирішує, коли їй вмирати.”
- Але ж це - евтаназія?
Іван Степанович розсміявся.
- Дивно, колего, ми з вами розуміємось без зайвих слів не один десяток років, а ви мені – евтаназія... Ми готові усе життя годувати кінченого злочинця – рецидивіста, замінивши його страту довічним ув’язненням, а коли людина вибирає добровільний відхід з життя, можливо для неї нестерпно важкого життя, ми відразу ховаємося за привид евтаназії...
- Але ж...
Двері ліфту відкрилися, Іван Степанович трохи затримався у задумі, але мить ця птахом злетіла і його очі зблиснули.
- Андрію Євгеновичу, вам хочеться поговорити, - а в мене операція.
- Пробачте...
Вони вийшли з ліфту у людний коридор.
- А ви краще приходьте до мене в кабінет у вечері от і поговоримо. – вже на ходу, не озираючись кинув Іван Степанович.
- Дякую, я зайду обов’язково. – Тихо промовив Андрій Євгенович.
У конференц-залі, схожій більше на залу кінотеатру типу “АЙМАКС,” телевізійники розклали штатив і примостили камеру. Журналістка Віра переглядала свої записи, щось виправляла, очевидно там були заготовлені запитання, чи “підводки,” тобто простіше кажучи – текст, який вона мала говорити перед камерою. Товстун оператор, настроївши камеру, виставляв
тепер чутливість мікрофона. Віра кілька разів поцмокала у мікрофона, що мав кубика з великою цифрою “один,” і сказала що готова. Северин прийшов у супроводі двох чоловіків, схоже, що вони були теж лікарі – хірурги. Віра
попросила його стати перед камерою, докомпонувала тих двох на задньому плані, попросивши поговорити пошепки про що-небудь, а Северинові підморгнувши сказала:
- Тут у мене всього лиш пару запитань, зовсім не страшних, то що готові?
- Так.
- Тоді почнемо. Камера!
Оператор трубним голосом мугикнув, і над об’єктивом спалахнула червоним оком діодна лампочка.
- Пане Северине, ми з вами зараз у конференц-залі вашого, тобто нашого кардіологічного центру. Він схожий до зали кінотеатру: тут і екран, і м’які місця. Чому такий інтер’єр?
- Ми маємо можливість, сидячи ось тут, у цьому прекрасному залі, спостерігати за ходом операцій, які їх роблять наші хірурги у різних операційних, їх у нас аж п’ять.
- Тобто, тут можлива така “реаліті конференція?”
- Так, у хірурга, що оперує на серці немовляти, є складний пристрій що одягається на голову. Там і спеціальні окуляри зі змінною діоптрією, і відеокамера, що фіксує кожен рух хірурга, і світло, і мікрофон...
- І що, кожна операція пишеться?
- Так. У нас вже значна відеотека. А це не просто колекція, це –документ про те, як діяв хірург, як проходила операція, і які особливості організму пацієнта, розумієте?
- Так, здається, розумію. А що, відмінності так званих пороків серця, справді дуже великі?
- Двох подібних не буває. Трапляється, що схожість підказує, яким власне шляхом йти, але це часто оманлива схожість, бо в кожному випадку є оригінальний варіант, цим він і особливий, і небезпечний. Двічі не повторюється. Кожного разу - відкриття.
- Дитяче серце таке маленьке. Як вам удається оперувати на ньому?
- А це краще показати ніж розповідати.
Северин вийняв з кишені пульт, натиснувши на ґудзика, посміхнувся і
провівши рукою як артист-конферансьє, промовив:
- Ось за мить ми з вами побачимо унікальну картину. Прошу сісти.
- Стоп! Дякую. Тепер ми переставимося. Діма, постав камеру так,щоб можна було з екрану панорамкою на нас, ось тут сидячих кинути. Пане Северине зараз ми трішки переставимося.
- Переставитися, - значить померти. Так, здається, колись в народі казали.
- Ну що ви? То представитися... Тьху ти, та ну вас, тут ось операція, а
ви про представлення – переставлення. До речі, а багато смертей трапляється?
- Два проценти. Це менше, ніж у Європі.
- Два проценти... А через що переважно гинуть пацієнти?
- Та як вам сказати.
- Так як є, ми ж іще не пишемо.
- Тут є така незбагненна річ... Бачите, серце людини увесь час невтомно б’ється. Його можна зупинити і запустити знову, це цілком нормальні речі на сьогоднішній день... Та от трапляється, що все робиш правильно з мікронною точністю, а воно, серце, більше не запускається.
Вірочка розкрила рота, хотіла висловити думку у формі запитання, та так і не змогла. Повисла пауза.
- Ось так само, як оце зараз із вами, ви маєте вишкіл і за словом не лізете у кишеню, а трапляється щось таке, що...
- А чому так трапляється, що не заводиться серце?
- Не хоче.
- Тобто?
- А ось так, ми з вами думаємо, що добре знаємо людський організм.
Стільки відкриттів і накопичених знань... А насправді, якщо поглянути у суть питання, то стає аж лячно з того, які ми невігласи. Ми, лікарі, часто ставимося до людського тіла, як до унікального біоробота. Самі подумайте, який прекрасно налагоджений організм ми маємо. Як все точно працює і чого тільки не витримує, яких тільки ударів, психічних, фізичних, хімічних і ще багато чого такого, про що ми і не здогадуємося. Ми можемо пересаджувати
органи, вирізати, зашивати, одним словом, можемо ремонтувати цю біомашину. Але є щось таке, до чого нам зась. От як із серцем, я наводив приклад. Зупинилося, і вже ніщо його не оживить. Зводимо на властивості самого органу, чи всього організму, але я вам щиро скажу Вірочко, ми з вами не є роботами. Ми поселені у ці прекрасні машини для функціювання на цій планеті. Функціювання у кожного різне і для кожного функціювання є свої потреби, і наш біоробот пристосовується, робить поправки, щоб найкраще відповідати цим функціям. Але за всім тим процесом стоїть наша з вами душа, чи вже як там ви це назвете, власне саме той, хто поселяється у цю біомашину, хто нею керує. Ось той хтось і вирішує, - заводитись серцю чи ні.
- Тобто?
- Ми самі вирішуємо - жити, чи померти.
- Але ж це зовсім маленькі діточки, що вони знають?
- Повірте на слово, вони знають більше за нас із вами.
- Як?
- Це тільки тільце, біоробот маленький, а той хто у ньому, насправді має безконечну історію власних втілень, чи перевтілень.
- Ви що буддист?
- Ні, я практик. І бачу все на власні очі. Ось ця дитинка, що зараз
оперується тільки тілом дитинка, а насправді, ми не знаємо хто там у цьому тілі. Душа ж бо не має віку.
- Це так цікаво ви розповідаєте. Шкода, що ми не писали.
- Це не для телебачення.
- Чому? Тепер глядач такий начитаний та обізнаний.
- Начитаність та обізнаність скоріш за все і є тим гальмом, що блокує пізнання нашої суті. Ось, погляньте на екран. Бачите, як б’ється серце? Зараз його зупинять і переформатують, тобто правильно
підключать до кровоносної системи, на перекір вродженому пороку.
- Діма, знімай!
- Да снімаю, всьо врємя снімаю.
На екрані дійсно, впродовж чи не години, відбулося чудо - серце переключили на правильну нормальну роботу. Його вимкнули, а потім увімкнули. Віра і оператор сиділи як зачаровані.
- Ну от бачили, жити буде, тому що так сам вирішив, – промовив Северин.
- Я вражена до глибини душі, - пошепки сказала Віра.
Оператор теж був дещо розгубленим, тремтячим голосом він запитався у Северина:
- А што, ви в самом дєлє вєрітє, што чєлавєк сам рєшаєт умєрєть ілі жить?
- А як ви думаєте, - ми живемо тому, що всього лише тупо б’ється ось цей шматок м’яса? Серце є простою помпою, що помпує кров. І серце водночас є тим незбагненним органом, який дається до рук хірурга, як меленьке немовля, або повстає супроти нього, як впертий затятий противник. Знаєте, я завжди намагаюся бачити реальність як невипадковість. Я відчуваю її своїм серцем. І ще, я не переживаю, коли чиєсь серце зупиняється навічно, бо знаю, що так вирішив той, хто ним керує. Ми з вами відчуваємо і пізнаємо серцем значно більше ніж будь яким іншим органом, чи всіма укупі. Серце має непізнаність і тим воно сильне.   Увійшов Іван Степанович. Він втомлено всівся у крісло. Один із лікарів, що були присутні у залі подав йому мікрофона. Іван Степанович поглянув на екран натиснув на ґудзика і промовив;
- Пашенька, ета Іван, ну как у тєбя?
- Да всьо нармальок!
- Будєт жить мальок?
- Абязатєльна!
- Ну дякую тобі Павле!
- Богу подякуйте.
- Та я дякую, щодня дякую...
Він вимкнув мікрофон, поклав його на коліна. Кивнув до Северина і коли той
підійшов, промовив тихо майже на вухо;
- Не захотіла повертатися, як я не старався. Все так просто, як божий
день, а вона нізащо... Пробач. Ти тут вже заміни мене. Мені ще треба батьків зустріти.
Іван Степанович повільно встав і так само повільно вийшов з конференц- зали. Віра і Діма дивилися йому услід і Северинові було без слів ясно, що вони все зрозуміли. Северин вимкнув пультом екран і світло в залі
засвітилося яскравіше.
- Сьогодні більше не знімаємо! - промовив пошепки Діма. На очах його бриніли сльози.
Северин прощався з Вірою І Дімою на прохідній. У вестибулі було людно,чоловіки серйозно про щось між собою бубнявіли, у матерів втомлений сплаканий вид і лише діти бігали по вестибулю, викрикували, сміялися.
Северинові думав про те, що діти бавляться з дорослими у кішки – мишки, самі знають що буде і нічого не кажуть. Він вийшов за скляні двері прохідної, закурив, і довго дивився, як у люльці автокрану чоловік з бензопилою в руках обрізав галуззя на всохлому ясені.

На хвилі радіо Українська хвиля з Європи, слухали кіноновелу Олега Драча Серце.      
При мікрофоні в паризькій  студії, була Вікторія Тітова.

 

 

 

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
ПАРТНЕРИ
Допомога біженцям і мігрантам, консультації з питань захисту у кримінальних справах та представництва у сімейних спорах

+38-097-752-51-77
consulting@lawargument.com
ГАЛЕРЕЇ
Наші митці в галереї Європи
Купуй українське
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram