Цю пісню отримав на пошту від невідомої авторки то і виставляю в ротацію та ефір, Скажемо браво і просимо ЩЕ і як бонус починаємо друк
Власенко Ірина Безхмарне небо
Вчителька німецької
І
Хто ти, Маріє?
1
Люда до півночі засиділася за паперами. І знову ні на крок не просунулася у розв’язанні загадки. Мамина історія щосили опиралась втручанню. Але Люда не звикла пасувати перед труднощами. Весь стіл її усипаний листами, виписками з архівів, спогадами, фотографіями. Щоправда, світлин небагато, тільки те, що дивом вдалося зберегти: мама не любила фотографуватися.
Люда уважно вдивляється у її молоде обличчя і вкотре намагається розгадати мамину таємницю. Майже на всіх знімках Марія вже після народження доньки. Наче те, що було до того, ретельно таїлося від зайвого споглядання.
«Чому? Чому вона все життя мовчала? Що ховала? Ким була насправді?»
У Люди безліч питань – і обмаль відповідей. «Даних не зберіглося», «Архів згорів», «По вашому запиту нічого не знайдено»… Як же вона втомилася від цих листів! Он, горою лежать на столі, офіційні відписки байдужих до неї людей. А в душі вирує ураган – невгамоване бажання дістатися до істини і розкрити нарешті ту таємницю, яка все життя мучила її маму. Тепер ось не дає спокою і дочці.
І це не проста цікавість, а пошук якихось більш глибоких сенсів – тих першоджерел, які могли б роз’яснити Люді все її життя.
«Чому ми шукаємо своє коріння? Навіщо нам знати, з чого все почалося? Невже ми здатні щось змінити, або вплинути на пройдешнє? Нехай йде і не заважає рухатися вперед… – іноді у розпачі думала вона, стикнувшись з черговою тупиковою версією особистого розслідування. – А може кинути все? Скільки можна ходити по архівах, писати, тремтіти від нетерпіння і отримувати холодне «даних не зберіглося»?»
Люда думала так і чимраз намагалася припинити пошуки. Але приходила ніч, і її накривали дивні пророчі сни. Їй снилися далекі незнайомі місця, сонячний беріг невідомого моря, люди, яких вона нібито знала, але ніколи не бачила, молода, ледь впізнавана мама… «Недарма вони мучать мене, – просинаючись, бентежно думала Людмила і сама собі відповідала. – Саме там, в минулому, зберігаються відповіді на всі питання. Воно розтлумачує сьогодення і формує майбутнє. Воно пов’язане з ними законами зумовленості і має пояснити мені, навіщо я тут, хто я, чому саме така і куди мені рухатися далі. В маминому житті ключи від всіх моїх потаємних дверцят. І я маю його розгадати…»
І вона знову бігла, писала, телефонувала, нишпорила в архівних документах, брала участь у передачі «Знайди мене» і навіть зверталася до екстрасенсів, щоб дістати бодай якусь нову зачіпку, яка наблизила б її до розгадки таємниці.
***
Другого листопада 1936 року в Одеському порту чекали кілька особливих кораблів. Тому зранку порт було оточено офіцерами і випускниками одеської школи НКВС . Добре озброєні і попереджені про можливі провокації, вони мали зустріти судна і забезпечити їх безперешкодне розвантаження. Службисти не знали, що було на борту. Але особлива секретність операції, кількість задіяних осіб, час доби, який було визначено для прибуття кораблів – все це мимоволі спонукало їх до висновків.
З моря весь день дув пронизливий осінній вітер. Люди мерзли, ховали шию під комірами цивільного одягу і безмовно проклинали ці кляті «особливі операції», від яких зуб на зуб не попадає.
Зранку недалеко від живого ланцюга стояла чорна машина – авто представницького класу. Вочевидь, теж чекала тих кораблів. Одягнений в чорний капелюх і довгий цивільний плащ з машини чимраз виходив чоловік, в поставі якого вгадувалася виправка держслужбовця особового відділку. Проте він був тут інкогніто, без водія, сновигав вздовж енкавеесників, безперервно палив і помітно нервував, раз у раз глядячи на годинник. Конвой теж томився знічев’я і від нудьги уважно спостерігав за його пересуваннями.
«Що він бігає, як попечений?» – один з офіцерів, нарешті, не витримав і підійшов до поважної особи. Маючи суворий наказ начальства, нікого не допускати у зону спостереження, він засумнівався: якого дідька тут манячить така виразна фігура. Офіцер попросив чоловіка показати документи. Той обурено і з викликом протягнув йому папери з приписом секретного відділку НКВС. Відоме прізвище. Які ще питання. Проте капітан все-таки запитав:
– Які у вас справи тут?
– У кожного свої справи, я ж вас не питаю, що ви тут робите. Я зустрічаю важливих персон.
– Кого саме?
– Це вас не обходить! – роздратовано випалив він. – Мені потрібно зустріти їх і особисто доправити до Москви. Це персональне розпорядження наркома внутрішніх справ, – додав для більшої переконливості і поправив на шиї краватку.
– Чому ж без охорони?
– Так наказано…
– Самі впораєтеся?
– Так.
– Добре. Чекаймо. Якраз стемніло… – офіцер озирнувся на місто, яке світилося вогнями. – Зайві очі нам не потрібні…
– А ви кого зустрічаєте? – у свою чергу раптом запитав чоловік і озирнувся.
Темні фігури стовбичили з усіх боків, додаючи ночі зловісної чорноти. На небі ні місяця, ні зірок. Портові вогні теж притушені. Тихо і моторошно застигли вздовж пристані аспідні остови кораблів. Тривога лине від води разом з пронизливим вітром. Офіцеру з оточення раптом спало на думку, що саме під покровом темних ночей трапляється у світі більшість нечистих справ, і він різко обірвав розмову.
– До побачення! – протягнув документи. – Краще сядьте у машину.
За годину великий корабель зі свіжим написом «КІМ» на борту пришвартувався до берега. З нього зійшли кілька пасажирів: чоловіки в капелюхах і з портфелями, ділові люди, жінки, і дві дівчинки-підлітки, десяти- тринадцяти років, одягнені, наче принцеси.
Гарні мереживні сукні, черевички, капелюшки. Важко не помітити. У бундючній Одесі чого тільки не побачиш, але і для неї те було неабияким видовищем. Як у закордонному кіно. Чимчикують погордо у своїх мережаних сукнях і ошатних капелюшках, стукають по бруківці каблучками червоних оксамитових черевичків з золотими застібками. Дівчат супроводжує якась жінка. Вона, навпаки, одягнена підкреслено строго, у звичайному сірому костюмі й черевиках на низьких підборах. Поважний чоловік, який так довго нудився очікуванням, кинувся до дівчат і жінки. Квапливо всадив їх у машину і швидко зник.
Офіцерам з оточення довелося ще стояти до ранку, поки корабель розвантажували. То були невеличкі на вигляд ящики, щоб їх могла піднімати одна людина, але чомусь носили по двоє. Отже вантаж, вочевидь, був доволі важким.
«Точно не мандарини», – подумав капітан, який перевіряв документи у чоловіка у плащі. Ділитися своїми здогадками з товаришами не став. Зайві розмови були надто небезпечними.
Тим часом чорна блискуча автівка на високій швидкості рухалася від Одеси в бік Києва. Дівчата з цікавістю споглядали незвичні краєвиди, що пролітали за вікном. Молода жінка, яка супроводжувала їх, мовчки дивилася на дорогу. Тривожна напружена тиша, мов темна куля, надувалася всередині автівки, вдавлюючи пасажирів у шкіряні сидіння.
«Ольга дуже змінилася відтоді, як ми покинули Іспанію, – подумала про молоду жінку дівчинка, яка виглядала старшою. – Чому вона весь час мовчить?»
Наче підтверджуючи її думки, схожа на неї, вочевидь, молодша сестра, звернулася до Ольги:
– І куди ми їдемо? – вимовила іспанською дещо зверхнім тоном.
– Ісабель, що за питання? Там буде видно! – суворо і стримано відповіла та російською.
Старша дівчинка здивовано повернулася у її бік. Вона вперше бачила свою учительку російської у такому відчуженому стані. Стало ніяково. Ледь стримуючи хвилювання, вона теж перейшла на російську і перепитала:
– Чому нам не можна дізнатися, куди ми їдемо, адже ми вже не в Іспанії. Тут вже безпечно? – голос її помітно тремтів.
– Маріє, вам потрібно забути про Іспанію назавжди і навіть не згадувати цього слова! Ти вже доросла і маєш розуміти, що твої питання зайві! –– відрізала Ольга і знову надовго замовкла.
Молодша дівчинка почала голосно схлипувати й шморгати носом.
– Цього ще не вистачало! – Ольга невдоволено обернулася на неї. – Припини!
Жінка мимоволі подивилася у заднє скло на дорогу, і обличчя її різко змінилося.
– Невже вони є і тут? – вимовила з жахом, звертаючись до чоловіка за кермом.
– Вони є всюди… – сумно зауважив він. – Спробую відірватися.
– Коли ми будемо на місці? – вона ледь стримувала тривогу.
– Я і так лечу! Корабель запізнився на три години. Нас чекали ще вночі, а зараз майже ранок, – він подивився на небо, яке стрімко світліло на горизонті.
Дорослі більше не звертали уваги на дітей, вочевидь, зайняті якимись важкими і жахливими роздумами, пов’язаними з тим, що побачила Ольга. Марія теж озирнулася: впритул за ними їхала машина з вимкненими фарами. Вже розвиднялося, але почався дощ, і небо знову потемніло. Марія намагалася розглянути машину, але на вологому сірому асфальті та розпливалася, наче чорнильна пляма.
«Як страшенно болить голова», – подумала вона і глянула на сестру. Іса втупилася у дощову мряку, намагаючись розгледіти щось у химерному тремтінні дерев. Від вологого повітря, скло запітніло, і стало зовсім мрячно. Паморочилося в голові, мерехтіло в очах, слабкість сковувала думки і рухи. Ще на кораблі дівчина захворіла, жар вирував всередині, не зігріваючи, дівчина тремтіла і марно куталась у легку кофтинку.
Одночасно боялася пропустити щось важливе, що відбувалося навколо. Напруження зростало. Чоловік за кермом збільшував швидкість, але переслідувачі не відставали. Це виглядало як у страшному сні, коли за тобою женуться, а ти не можеш рушити з місця і завмираєш в жаху від безпорадності. Нарешті, машина переслідувачів обігнала їх і почала гальмувати, змушуючи втікачів зупинитися. Водій люто лаявся і грубо рвав кермо, ухиляючись від зіткнення. Кілька разів ледь не полетіли у кювет.
Дітей на задньому сидінні жбурляло з боку в бік. Марія схопила сестру за руку, наче Ісу могло викинути назовні. Нарешті водію вдалося вислизнути між перекритою дорогою і ровом на узбіччі і різко повернути в напрямку лісової дороги.
Дощ посилювався: йшов з лісу темно-сірою щільною стіною, повністю затуливши лобове скло, світло, весь світ. Марії стало зовсім зле, вона ледь усвідомлювала, що відбувається. Страшенно хотілося закрити очі і забутися, але дійсність настирливо і жорстко витягувала її з рятівного хворобливого марення. Марія не витримала і закричала, скільки було сили:
– Що відбувається?!
Ніхто їй не відповів. На слизький дорозі водій не впорався з керуванням, натиснув на педаль газу, машина рвонулася і з силою врізалася в дерево. На якусь мить всі побачили товстий сосновий стовбур, переднє скло розбилося, і навала води хлинула всередину. Чоловік втратив свідомість, впавши на кермо.
Поруч пролунав тріск зламаних гілок, завищали, прокручуючись у багні колеса, ляснули дверцята, і крізь сіру дощову пелену Марія побачила, як до їхньої машини біжать кілька кремезних чоловіків.
Ольга, притиснута розбитою передньої частиною машини, похапцем дістала пістолет і наставила в їхній бік. Все відбувалося надто швидко і так страшно, наче у божевільному гарячковому сні. Дівчата на задньому сидінні від жаху завмерли на місці.
Не чекаючи, коли переслідувачі дістануться до машини, Ольга кілька разів вистрелила в їхній бік. Іса перелякано закричала.
– Замовкніть! – гаркнула Ольга не своїм голосом. – Забутьте, хто ви такі, нікому не кажіть, звідки ви приїхали! – це були її останні слова.
Куля пробила щільну стіну дощу і потрапила жінці в голову. Дівчата скрикнули й завмерли, притиснувшись одна до одної. Дверцята розчахнулися, і перед ними постало двоє міцних чоловіків. Їхні обличчя були сховані під низко насунутими капелюхами.
– Виходьте, – сказав один іспанською і, не дочекавшись, схопив Ісу за руку.
Та почала верещати, і Марія, злякавшись за неї, поспіхом торкнулася руки чоловіка і, перекрикуючи сестру, вигукнула:
– Ми самі!
Вона нахилилася до Ісабель, щось прошепотіла їй на вухо, і та затихла. Дівчата вийшли з машини, пригинаючи голови від сильного дощу. Чорний чоловік підштовхнув їх у бік своєї машини й поквапився слідом. У розбитому авто залишилися непритомний водій і вбита вчителька російської мови.
Злодій підштовхнув дівчат до свого авта, запхнув всередину.
– Хутко! Треба вшиватися! – російською прокричав він іншим. Сів поруч з дівчатами на задньому сидінні. Вочевидь, він був за старшого. Решта теж вскочили в автомобіль. Поїхали.
Марія з Ісою перелякано спостерігали за міцними чоловіками, що оточили їх з усіх сторін. Ті майже не розмовляли. Ні про що дітей не питали, не займали, наче дівчат і не було в машині. Страх, схожий на густу дощову хмару, вщерть заповнив замкнений простір автівки. Стало важко дихати і навіть рухатися. Мокрий одяг неприємно холодив тіло, але для Марії то було полегшенням. Здається, жар спав. Втомившись слідкувати за перебігом страшних подій, дівчата задрімали.
Той, що розмовляв іспанською, все дивився на сплячу Марію, іноді її гаряча рука випадково торкалася його коліна. Було видно, що дівчинку лихоманило. Вона закашлялася. Потім почала марити, вигукуючи якісь імена, кликала маму і тата, нарешті втратила свідомість, привалившись на плече чоловіка. Він з тривогою і роздратуванням спостерігав за нею.
Ісабель натомість прокинулася і з жахом дивилася на його руку з наколкою на вказівному пальці. Тильною стороною долоні він торкнувся лоба її сестри.
– Що з нею? – спитав іспанською.
– Вона дуже хвора. На кораблі було холодно. Вона захворіла. Нам потрібен лікар, – Іса знову заплакала.
– Є тут поблизу лікарня? – спитав чоловік у водія.
– У Таращі, кажись, туберкульозний санаторій є.
– Ми не довеземо її ні до Києва, ні до Москви. Звертай на Таращу!
Всю дорогу до Таращі знову їхали мовчки. Зупинилися біля лікарні. Той, що знав іспанську, витягнув Марію з машини і на руках доніс в приймальне відділення. Іса побігла слідом, весь час вигукуючи іспанською: «Допоможіть їй, допоможіть моїй сестрі!» Хвору дівчинку оглянули й повідомили, що є підозра на туберкульоз. Через важку форму лихоманки, можливо, до ранку дівчинка не доживе.
– А хто вона? Іспанка? – спитав лікар, який чув благання молодшої сестри.
– Це неважливо!
– Я спитав, тому що в нас таких дітей є декілька, вони з дитячого будинку. Всі захворіли поки їх везли з Іспанії, – лікар виявився балакучим і неуважним. Наче його не обходило те, що незнайомі чоловіки проти ночі привезли у лікарню двох гарно одягнених дівчаток, які потребували медичної допомоги. – Там зовсім інший клімат. Сонце, море… – мрійливо продовжував теревенити лікар, наче хотів забалакати незнайомців.
– Тут ще є іспанці? – спитав той, що знав іспанську.
– Так, їх розмістили у дитячому будинку. То особливий будинок… – почав було лікар, але його перервали.
– Тим краще… – незнайомець вийшов у коридор і став тихо розмовляти зі своїми супутниками.
Потім ті кудись зникли і через півгодини повернулися. Щось прошепотіли старшому. Той різко підвівся і рушив у бік палати, де лежала Марія. Поруч з нею в ногах звернулася калачиком Іса. Вона заснула. Їй снився сонячний беріг рідного міста.
Чоловік розбудив дівчинку і, ухвативши за руку, потягнув до себе. Іса заверещала і вчепилася в ноги сестри.
– Тихо! – шикнув на неї чоловік. Потім кинув своїм супутникам. – Беріть обох.
Чоловіки підхопили дівчат на руки й понесли у двір. За ними бігла чергова медична сестричка:
– Куди ви? Не можна! У дівчинки жар!
– Повертайтеся на місце, все домовлено! – крижаним тоном відповів чоловік і швидко попрямував до машини.
За двадцять хвилин у кабінеті директора дитячого будинку відбулася така розмова.
– Нам потрібно залишити у вас двох дітей. Одна дівчина хвора.
– Хто ви такі? Чому я маю вас слухати? – директор спробував підвищити голос і поставити на місце нахабних відвідувачів, які без дозволу вдерлися у приміщення.
– Ось! – головний розвернув аркуш і квапливо сунув його перед очі адміністратора, той встиг спіймати поглядом тільки підпис і надруковане великими літерами прізвище наркома внутрішніх справ Єжова.
– Але я не можу їх взяти, в нас дитячий будинок особливого призначення… – продовжував заперечувати директор.
– Якого саме?
– Тут лише діти засуджених за п’ятдесят восьмою статтею.
– А іспанці? У вас є іспанці? – суворо спитав чоловік.
– Тиждень тому прибула невелика група з Одеси. Але більшість дітей захворіли, вони в лікарні. Ми тримаємо їх окремо.
– От і цих візьміть. Ми залишимо свого чоловіка, спостерігати за ними. За кілька днів повернемося і заберемо.
– Але в нас ніде розмістити вашого чоловіка! – з останніх сил пручався натиску директор.
– За це не хвилюйтеся, він сам дасть собі раду. І помістить їх з іспанськими дітьми.
– Дівчата іспанки?
– Облиште зайві питання.
– Але…
Чоловік витягнув з кишені пістолет і демонстративно перезарядив його, наче не помічаючи, якими очима дивиться на нього переляканий директор дитбудинку.
– Сподіваюсь, ви розумієте, що про наш візит ніхто не має знати? – чоловік підвівся і рушив до дверей.
– Звісно ж…
– Кілька днів. Постарайтеся її вилікувати, – додав він, обернувшись, вже на порозі.
– Але ж я не лікар…
– А ви спробуйте, – якось дивно вимовив той і залишив кабінет.
( далі буде)
