Україна - це українці
Підтримати
Підтримати

Сергій Параджанов говорив про Івана Миколайчука: «Я не знаю більш національного та народного генія… До нього це був Довженко».

12 Червня, 2021

·
#українапишається #знайнаших На сорок шостому році промайнув його останній кадр на екрані життя. Він відійшов у вічність, залишившись легендою у літописі вітчизняного кіно. П’ятнадцятого червня 2021 року видатному майстрові кіно могло б виповнитися вісімдесят…
Усі, хто знав Івана Миколайчука особисто або ж з кіноекрана, були упевнені, що він із самого малечку мріяв стати в майбутньому лише актором кіно. Попри те, він сам вперше справжній фільм побачив тільки тоді, коли йому виповнилося тринадцять років.
За усе таке нетривале творче життя йому випало залишити по собі тридцять чотири ролі, зіграні в кіно, написати дев’ять сценаріїв і здійснити дві режисерські постановки.
Його названий батько у кіно – один із найвизначніших кінорежисерів ХХ століття
А на поминках, у сороковий день після смерті Івана Миколайчука, Параджанов, перефразовуючи назву свого найвідомішого фільму, у своєму слові скаже: «Іван прийшов до нас із тіней, а відійшов до найславетніших наших предків. Не я його навчав… Це він став моїм учителем…»
Відчуваючи свою передчасну смерть, Іван Миколайчук неодноразово ділився із найближчими своєю мрією, щоби в день його похорону йшов сильний дощ і тільки задля того, щоби над його труною було якомога менше «тих, хто брехатимуть про нього ».
Дивно, але саме так воно і сталося… А коли труна із бездиханним тілом Івана відчула своїм дном дотик до святої землі Байкового кладовища, що у Києві, дощ різко вщух. А на зміну йому яскраве сонце, немов незабутня Іванова усмішка, залило своїм сяйвом усе небо над Україною.
Тоді, серед інших сотень останніх грудочок землі, що глухо впали на віко Іванової труни була й пригорща, кинута одним із його друзів – поетом Іваном Драчем, який, ледь стримуючи сльози, спромігся вимовити одну, але вельми символічну фразу: «спасибі тобі, Іване за те, що ти не скурвився…»
Мабуть, у цій короткій за висловлюванням, проте дуже ємній за змістом фразі й містилася уся правда про Іванове життя. Життя, яке, не дивлячись на свою скороминучість, спромоглося постати на прю із системою, що туго затягнула зашморг на його горлі., та усе ж не спромоглася доконечно вдихнути Миколайчукові у свої легені ковток дорогої волі, щоби з часом, з глибини кіноекрана напоїти ним не одне прийдешнє покоління українців.
Старовинне село Чортория, що на Буковині, яке справжнім намистом розкинулося на правому березі Черемоша, дало Іванові від самого народження якесь особливе відчуття рідної землі, трепетне ставлення до рідного слова, пісень і традицій, яким він не зрадив до останнього свого подиху, а за життя зумів передати їхню вічно живу красу і правду усім, хто був із ним поруч, мав щастя працювати із його вродженим артистичним талантом, творячи нетлінні сторінки українського національного кіномистецтва.
Його батько Василь був розважливим чоловіком із філософським укладом своїх життєвих міркувань, окрім української, добре знав румунську і єврейську мови, працював на місцевій залізниці. На початках артистичні уподобання Івана не підтримував. Втім, вже на схилі свого життя не переставав пишатися успіхами свого талановитого сина.
Інша річ – Іванова мама Катерина (Катріна). Вона – розумна і кмітлива від народження жінка, яка закінчила чотири класи румунської гімназії, замолоду була справжньою красунею, мала чудовий співочий голос і неабиякий акторський хист. Саме вона до останнього Іванового дня на землі залишалася для сина мудрою порадницею і опорою в усіх його починаннях та задумах.
У вервиці тринадцяти діточок, троє з яких померли ще малими, Іван був четвертим.
З самого малку любив Іванко копіювати своїх однолітків, а згодом записався в аматорський театр, що діяв при сільському клубі. Першою Івановою роллю на театральній сцені, за збігом обставин, став Іван – старий батько Софії у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, від якої чомусь відмовлялися усі учасники театру. Тож довелося режисерові добряче помізкувати, щоби загримувати і зодягти малого Миколайчука, та так, щоби він добре став подібним на літнього чоловіка.
Отож, саме сільська сцена стала для хлопця першим інститутом, в якому почала школитися його вроджена артистична вдача.
А ще, сягнувши підліткового віку, взявся Іван записувати від батьків, родичів та цікавих односельців чимало пісень, билиць та переказів. Було у тому переліку чимало заборонених у той час колядок, пісень про народних месників та тих, в яких оспівувалася героїка українських визвольних змагань.
Навчання у Чорторийській початковій школі, пізніше у Брусницькій семирічці, а ще пізніше у Вашківецькій середній школі дало змогу Іванові податися осягати свої подальші студії в Чернівці.
А спричинився до цього випадок. Якось, після того, як пригнав Іван додому з пасовиська корови, розкрив навстіж вікна хати і почув, як із сусіднього будинку, в якому була встановлена радіоточка, лине чарівна музика. У цю мить вирішив Іван стати музикантом. А тому, вже наступного ранку зібрався і вирушив у Чернівці.
Щоправда, перед тим, як мав Іван від’їхати із рідного села до Чернівців, стрілася йому дорогою віщунка, яка, пильно поглянувши на його руку та пірнувши своїм поглядом у глибочінь Іванових зелених очей, сказала хлопцеві: «поїдеш із села один, а повернешся сюди назад вже в парі. Знаковим для тебе, Іване, є число 25. Буде у цьому числі багато для тебе радощів, а ще більше смутку… Запам’ятай, по-справжньому житимеш, хлопче, тільки 25 років…
Сказала про це стара та пішла своєю дорогою, залишивши ошелешеного від почутого Івана наодинці із своїми розбурханими роздумами.
Тож, у 1953 році, Миколайчук вступає на навчання на шестимісячні підготовчі курси по класу труби у славетне Чернівецьке музичне училище, яке у 1957 році закінчить хормейстером.
Щоправда, у Чернівці відправився Іван зовсім не для того, щоби стати музикантом. Приїхавши в місто, юнак наполегливо розпитував у всіх перехожих, де тут можна вивчитися на артиста? Хтось із міщан, подивований цим запитанням, скерував Івана до порога музичного училища.
Отож, неочікувано для самого себе, ставши учнем училища, юнак, окрім хорової справи, почав навчатися грі на багатьох музичних інструментах, зокрема, баяні, скрипці, фортепіано, цимбалах, сопілці і навіть арфі.
Навчаючись в училищі, Миколайчук, водночас, докінчує здобувати загальну середню освіту в Чернівецькій вечірній школі.
Після завершення своїх музичних студій твердо вирішив Іван продовжити своє навчання в Чернівецькому державному медичному інституті. Навіть подав документи на лікувальний факультет. Та довідавшись, що перед тим, як стати лікарем, йому слід буде вивчати велику кількість різних предметів, хутко зігногрував з цієї затії і, зрештою, таки подався навчатися акторській грі у студію, що діяла при Чернівецькому державному драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.
В театрі дбайливим вчителем і наставником для Івана стає відомий український актор театру і кіно, народний артист УРСР Петро Міхневич.
Ще на самому порозі театру Івана відразу ж обступив гурт дівчат-студійок, кожна із яких, не криючись, була зачарованою небувалою вродою високого на зріст юнака-красеня.
Його ж погляд застановився на одній дівчині, що стояла осторонь дівчат-залицяльниць. Як стане зрозуміло згодом, спинився цей погляд на ознаковані віщункою цілих двадцять п’ять років, у яких тісно переплелися поміж собою радість та журба...
Та, попри усе, як покаже подальший розвиток подій, увібрали ці роки для Івана і його майбутньої дружини Марії Карп’юк найосновніше – кохання, яке своїм багаттям ні на мить не дало змоги охолонути двом гарячим серцям, які від того першого побачення вже билися воєдино.
Саме у цей період, під впливом сильного почуття до своєї коханої, Іван напише перший у своєму житті сценарій, давши йому назву – «Живий хрест у мертвій діброві», в якому поетично зобразив кохання сільських Ромео і Джульєтти.
Марія була Івановою ровесницею. Походила із села Витилівка, що знаходилося п'ятнадцять кілометрів від Чорториї. Мала гарний і лункий співочий голос і знала чимало народних пісень. Мабуть, саме через це вже після першого знайомства припала Марія до душі Івановим батькам. А для Катерини стала, правдиво, ще однією рідною донькою.
То ж після заручин згадалося Іванові перше пророцтво віщунки, котре збулося, адже повернувся він у Чорторию не один…
З 1961 року Марія переходить на роботу в Державний український народний хор (нині Національний заслужений академічний народний хор України ім. Г.Г. Верьовки). А 29 серпня 1962 року Іван та Марічка відгуляли своє весілля.
Він продовжує грати на сцені Чернівецького театру. Молодята розуміють, що один без одного їм вже не жити.
Отож, наступного 1963 року Іван вступає на навчання на кіноакторський факультет до славнозвісного Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З нагоди вступу до інституту Марія подарувала чоловікові дві книжки, які потому стали для них обох, правдиво, символічними. Адже повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» багато у чому стала передвісницею майбутньої долі справжніх Івана та Марічки, а «Кобзар» Тараса Шевченка з геніальною поемою «Сон», екранізація котрої стала уособленням одного із найкращих образів Тараса, знакового в акторській долі Миколайчука.
Клас відомого українського театрального діяча та кінорежисера Віктора Івченка, котрий і був засновником кіноакторського факультету в інституті Карпенка-Карого, постав перед Миколайчуком справжнім світом професійної артистичної школи, в якому домінували нетлінні вартості найвищого мистецького смаку. Адже серед іншої талановитої студентської молоді на курсі з Іваном навчалися його майбутні друзі та партнери по багатьох кінороботах – визначні українські актори Раїса Недашківська, Борислав Брондуков та цілий ряд інших.
Врода Івана, примножена особливою харизмою у відчутті ним образу, слова, інтонаційних відтінків, постави тіла та глибоко промовляючий погляд – усе це з самого початку навчання в інституті робить Миколайчука примітним для багатьох режисерів.
Вже на першому курсі український режисер та сценарист Леонід Осика запрошує Івана знятися у короткометражному фільмі «Двоє». А наступного року Віктор Івченко приводить свого талановитого студента просто на знімальний майданчик до Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, які мали розпочати роботу над створенням фільму «Тіні забутих предків».
Випадок чи доля, але, попри те, що на роль Івана Палійчука вже був затверджений актор з Московського Театру-студії Геннадій Юхтін, Іллєнко, почувши в Івановому виконанні монолог з фільму, що готувався до зйомок, кинувся наздоганяти Параджанова, котрий вже збирався додому. Той, побачивши природну образність, з якою Миколайчук відтворює постать Палійчука, із несамовитим торжеством у своєму голосі вигукнув: «завтра – на знімальний майданчик!»
На цьому блискавичне сходження Миколайчука на Говерлу українського кіно не припиняється. Бо вже за кілька днів, побачивши Івана на зйомках «Тіней…», вже інший режисер – Володимир Денисенко запрошує Івана знятися у фільмі «Сон» у ролі самого Тараса Шевченка. І це після того, коли вітчизняний кінематограф мав у своєму арсеналі втілення пророка України такими майстрами акторського мистецтва, як Амвросій Бучма та Сергій Бондарчук. Та все ж, на відміну від визнаних корифеїв театру і кіно, Шевченко у виконанні Миколайчука вийшов, мабуть, найбільш справжнім, життєвішим, людянішим та незаперечно правдоподібнішим.
А ще, на додачу, участь Івана Миколайчука у фільмі «Сон» посприяла тому, щоби акторові-початківцеві надали квартиру у Києві.
Адже сталося так, що під час зйомок однієї із сцен фільму жар, що нестерпно ширився у знімальному павільйоні з розпеченого прожектора не на жарт пошкодив рогівку очей Миколайчука. На щастя, до важких наслідків цей випадок не призвів. Але за наполяганням лікуючого лікаря Віктор Івченко, задіявши усі свої зв’язки, посприяв, щоби подружжю Миколайчуків надали помешкання у столиці. Відтак, однокімнатна квартира, що на вулиці Жилянській, відразу ж після вселення у неї Миколайчуків перетворилася на справжній «острівець свободи і натхнення» для багатьох акторів, режисерів, художників…
Тож, у 1964 році знімальна група на чолі з Параджановим відправляється у Криворівню Верховинського району Івано-Франківської області для зйомок «Тіней забутих предків».
Криворівня була вибрана для правдивості відображення подій, описаних у геніальній повісті Михайла Коцюбинського, зрештою, яка і була написана письменником саме у цьому неповторному карпатському селі.
Тоді усім учасникам зйомок не могло бути відомо, що після того, як фільм вже вийде на екрани, то відразу ж після перших його показів він здобуде 39 міжнародних нагород, 24 Гран-прі у 21 країні світу, завдяки чому увійде до Книги рекордів Гіннеса, як найбільш титулований фільм за усю історію світового кіномистецтва.
Так, зокрема, в Аргентині показ фільму перетворився на справжній вибух, який своєю хвилею захоплення обійняв мало не усю країну, мешканці якої марили героями картини, довго не перестаючи захоплюватися неперевершеною грою акторів.
Ще за якийсь час перегляд «Тіней…», зокрема, у Гарвардському університеті, що у США стане обов’язковим для студентів, які здобувають диплом вищого ступеня зі спеціальності «кінознавство».
А ще пізніше, підсумовуючи найбільші здобутки у кіномистецтві від часу його зародження, найавторитетніша критика зарахувала фільм «Тіні забутих предків» до двадцятки найкращих фільмів світу.
У цьому зв’язку логічним видається питання – а як же вдалося вірменину Сергію Параджанову, росіянкам Ларисі Кадочниковій (Марічка) Тетяні Бестаєвій (Палагна), Ніні Алісовій (мама Івана), грузину Спартаку Багашвілі (мольфар Юр), вірменину Леоніду Єнгібарову (Микола) та українцям Юрію Іллєнку, Миколі Гриньку (ватаг вівчарів), Олександру Гаю (Петро – батько Івана), Неонілі Ганеповській (Параска – мама Марічки), котрі походили із Наддніпрянської частини України, пройнятися такою наскрізною колористикою карпатського духу, етнічної самобутності гуцулів, їхньою енергетикою, якими так переконливо став просякнутий увесь фільм від першого і аж до останнього кадру?
Відповідь одна – Іван Миколайчук. Бо саме він – полум’яний син своїх Карпат під час зйомок увесь час невтомно навчав, показував, демонстрував, як гуцулові слід збиратися у гору, як опиратися на бартку, як правильно одягати і носити крисаню та якою мелодикою має вигравати неповторна говірка українців-горян. Усього ж іншого, на що не вистачало Іванової обізнаності, додавали режисерові та акторам знань і умінь місцеві мешканці, в жилах яких незгасно споконвіку нуртував дух оспіваних у фільмі предків.
Неповторного колориту додала стрічці і геніальна музика, написана двадцятишестирічним львів’янином Мирославом Скориком, якому, у значній мірі, з’ява фільму на екрані відкрила шлях до світового визнання його великого композиторського таланту.
Під час зйомок останніх сцен картини Миколайчук отримав сумну звістку про смерть свого батька. Актор зумів зібрати в кулак усю міць свого духу і не подати навіть виду перед іншими, що в його життя так раптово увірвалася нерозрадне горе. Догравши усе з того, що йому належало, швидко зібрався і майнув у свою, оповиту звучанням жалобних церковних дзвонів, Чорторию.
Зрозуміло, що після виходу на екрани «Тіней…» та фільму «Сон» Іван Миколайчук в одну мить перетворився на справжнього культового актора як українського, радянського, а згодом і світового кіно.
Адже вже кінець 60-х – початок 70- років неможливо було уявити собі фільму без участі Івана Миколайчука.
У 1965 році Миколайчука приймають в штат Київської кіностудії ім. О. Довженка на посаду актора. Студія, що стане для Івана Миколайчука другим домом, багато у чому в своїй подальшій славетній історії буде зобов’язана і його постаті.
Настання дня 15 червня 1966 року Миколайчуки очікували з особливою тривогою. Адже саме у цей день Іванові мало виповнитися 25 років.
«Невже ця цифра, колись озвучена віщункою, саме у цей день стане фатально пророчою для Івана», – з тривогою розмірковувала про себе Марічка. Але все минулося якнайкраще. Відсвяткувавши свій ювілей, Іван знову з головою поринув у роботу.
За якийсь час, зважаючи на невпинно зростаючу популярність актора, Івана Миколайчука нарекли українським Жераром Філіпом, а надпопулярний тогочасний правдивий ідол французького кіно Жан-Поль Бельмондо долає усі перепони, щоби особисто познайомитися з українцем, який у «Тінях…» змусив мало не увесь кіносвіт звернути на себе увагу.
Перший землянин, якому випало ступити на поверхню місяця – американський космонавт Ніл Армстронг, познайомившись з Миколайчуком, ствердно заявив, що якби йому довелося ще раз летіти у космос, то своїм партнером він бажав би бачити тільки його – одного із найталановитіших українців світу.
На додачу до усього цього із мегазоряного Голлівуду в Москву надходять пропозиції щодо участі Івана Миколайчука у найбільш оплачуваних проектах та кінороботах. Та тільки самого адресата усі ці запрошення, покладені під товщу цупкого сукна радянської дійсності, так ніколи і не віднайдуть.
У 1967 році Іван Миколайчук удостоївся першої у своєму житті значущої нагороди – республіканської премії Ленінського комсомолу ім. М. Островського за виконання ролі Давида Мотузки у фільмі «Бур’ян», що був знятий режисером Анатолієм Буковським, за однойменним романом Андрія Головка. Щоправда, в останню мить, довідавшись про те, що Миколайчук, котрий зіграв у фільмі комуніста, сам у житті не є комуністом, вручення відмінили…
Але наступного, 1968 року, ще одна державна нагорода таки спромоглася віднайти свого героя.
За виконання ролі Миколи у фільмі режисера Леоніда Осики «Камінний хрест», поставленого за новелами Василя Стефаника, Івану Миколайчуку було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР.
На цьому можна ствердно сказати, що усі нагороди, які актор отримав від держави, закінчилися. Щоправда, про ще одну, можливо, найголовнішу – Національну премію України імені Тараса Шевченка, Івану Миколайчуку вже ніколи не доведеться довідатися. Бо у 1988 році її оголосять як посмертну...
Тим часом, після виходу на екрани, у 1968 році, стрічки Бориса Івченка (син Віктора Івченка) «Анничка», в якій Миколайчук блискуче зіграв роль молодого гуцула Романа, який, потрапивши у вир Другої світової війни, стає німецьким поліцаєм, за актором міцно закріпилося прізвисько – «націоналіст». Відтак, нові ролі в наступних кінокартинах Миколайчукові починають надавати із відчутною пересторогою. А вихід кожного фільму з його участю починає зазнавати суттєвих перепон, а згодом все гостріших нападів критики.
Справжнім зламом у акторській долі Івана стала його робота у ще одній епохальній після «Тіней…» – кінокартині «Білий птах з чорною ознакою».
У 1970 році, у переддень церковного свята Святого Апостола Юрія, випадок долі вкотре посприяв зустрічі Івана Миколайчука з носієм цього величного імені, відомим українським кінорежисером, Юрієм Іллєнком. Під час цієї зустрічі Миколайчук буквально кількома словами сповістив Іллєнкові про свій новий задум – зняти фільм про непросту історію початків радянської влади на Буковині. Юрій захопився темою. І вже наступного дня обоє митці засіли за сценарій, який був написаний із небувалим натхненням і завершений, буквально, за два місяці, на літнього Івана.
Щоправда, коли вже готовий сценарій Іллєнко почав зачитувати своїм друзям по кіно, то усі вони тільки скрушно похитували головами і висловлювалися не про те, скільки витримає фільм у прокаті, якщо він узагалі коли-небудь вийде на екран, а про те, який термін в’язниці присудять режисерові, якщо він не полишить й надалі просувати свій щойно написаний в парі з Миколайчуком кіносценарій.
Та сталося справжнє диво. У справу щодо надання дозволу на постановку «Білого птаха…» втрутився не хто інший, як один із найвагоміших авторитетів тогочасної комуністичної системи – перший секретар центрального комітету компартії України Петро Шелест, котрий завжди вирізнявся з-поміж іншого комуністичного кадрово-партійного керівництва своєю прихильністю до історії і культури українського народу.
Втім, усе ж дозвіл на постановку «Білого птаха…» не оминув супровід певних пересторог. Однією із них була заборона саме Івану Миколайчуку зіграти роль бандерівця Ореста Дзвонаря. У фільмі цю роль доручили іншому талановитому акторові – артистові Львівського академічного музично-драматичного театру ім. Марії Заньковецької Богданові Ступці. Іванові ж дісталася роль червоноармійця, Орестового брата – Петра Дзвонаря.
Коли, у 1971 році, фільм таки вийшов на екрани, то ажіотаж навколо нього був настільки бурхливим, що, попри усі купюри, вирізані напередодні прем’єри та внесені зміни в сценарну канву стрічки, непересічний кіноглядач, побачивши в картині Ступку, повірив у незнищенність нескореного духу визвольної боротьби українців. Саме образ Ореста Дзвонаря ніс у собі цей віщий підтекст.
А в ролі Орестового брата – Петра Дзвонаря, у виконанні Миколайчука, глядач не побачив фанатичного червоноармійця, до кінця відданого комуністичній ідеї. Бо відчувалося, що Петро Дзвонар-Миколайчук у глибині душі налаштований до оборони ідеї свободи, яка із приходом радянської влади у карпатський край так і не припинила свого існування.
Тож, зважаючи на ці та цілий ряд інших факторів, фільм «Білий птах з чорною ознакою» залишився справжнім кіношедевром, який не скорився нищівному ідеологічному бомбардуванню.
Замислимося – фільм, який відразу ж після виходу на екран, режим осудить і приб’є на його назві тавро «націоналізму», на показі Московського міжнародного кінофестивалю, у 1971 році, здобуде Золоту медаль. А після цього отримає ще й Медаль миру ООН. На додачу, наступного, 1972 року, картину буде удостоєно Відбіркової премії на міжнародному фестивалі кіномистецтва «Срібні сирени», що проходив в італійському місті Сорренто.
Та, попри усі голосні успіхи «Білого птаха…», усе ж мусимо визнати – прем’єра цього фільму стала початком тривалого занепаду, що наступив в царині правдивого національного кіно в Україні. Яке, до слова, щоби не називати національним, різного штибу кінокритики, з перестраху, взялися сповивати у різні іменні крижми, як то – «поетичне», «лірико-філософське», фантазійно-містичне», «асоціативне», щоби лише не національне.
Відомо, що, починаючи із 1972 року, і без того непроста суспільно-політична ситуація в Україні починає різко змінюватися у бік відвертих переслідувань за політичні погляди і переконання, а, разом із цим, бере впевнений курс на повернення до тотального знищення української культури.
Заміна на посту першого секретаря ЦК КП України відносно лояльного до теми українства Петра Шелеста на Володимира Щербицького стало свідченням кінцевого закриття, і без того, не вельми потужної пропускної здатності шлюзів «хрущовської відлиги». Все, що хоч якось дозволяло собі дихати духом національної гідності та українства, стало підминатися та нищитися.
У 1972 році режисерові Борису Івченку, попри усі потуги у боротьбі із супротивом владних кабінетів від мистецтва, таки дають дозвіл на зйомку фільму «Пропала грамота» за повістю Миколи Гоголя «Запропаща грамота».
Блискучий склад акторів, серед яких: Федір Стригун (козак Андрій), Михайло Голубович (козак-зрадник Іван), Володимир Глухий («добрий чорт» Куць), Лідія Вакула (дружина Василя), Василь Симчич (батько Василя), Марія Капніст (відьма) й інші – усі вони супроводжують непростий, сповнений неймовірних подій, шлях безстрашного і кмітливого козака Василя (Іван Миколайчук) з гетьманською грамотою, зашитою у шапку, аж до самої цариці.
Фактично виступивши в картині співрежисером, Миколайчуку вдається досягнути, правдиво, неймовірного. Передусім, він наситив канву фільму живим звучанням бандури, як музичного символу невмирущості України. А пісні у виконанні ним же відкритого неперевершеного жіночого тріо у складі Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської та дружини Марічки, яке пізніше прибере собі назву «Золоті ключі» і на довгі роки стане неповторним виразником співочої душі українців, як і багато чого іншого, втіленого під час роботи над картиною, згодом буде віднесено до неоціненних набутків унікального Миколайчукового чуття, яким він щоразу невтомно, по вінця, збагачував українське мистецтво та культуру.
Тож, дух вічно живого українства присутній аж до «зашквару» у кожному епізоді «Пропалої грамоти», попри геніальне слово Гоголя, майстерно переведене у формат кіносценарію Іваном Драчем, заново настільки сполошив ідеологічних представників від мистецтва, що стрічку відклали на полицю аж на цілих десять років.
І тут можна ствердно сказати, що, разом із «Пропалою грамотою», на полицю відсторонення від провідної місії в українському кіно, фактично, на тих же десять років відходить і постать самого Івана Миколайчука.
Втім, подивившись на творчу активність Миколайчука впродовж 70-х – початку 80-х років, вона, на перший погляд, видається не такою вже й млявою.
Адже у цей час митець продовжує активно зніматися. У ряді кінокартин виступає як сценарист, співсценарист чи співрежисер. Але… увесь перелік робіт Миколайчука цього періоду– це епізодичні роботи або ролі другого плану. Якщо й траплялося йому зіграти головні ролі, то у фільмах, котрі за своїм ідеологічним наповненням, вже після першого показу, були приречені на коротке життя.
Навіть у картині «Лісова пісня», знятій Юрієм Іллєнком у 1980 році за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки, головну роль Лукаша, яка, ніби написана самою поеткою для Миколайчука, доручають актору Віктору Кремльову. А красеню Івану Миколайчуку, радше, задля годиться, запропонували зіграти Дядька Лева та Лісовика…
Та, попри увесь жах творчого застою сімдесятих, у 1979 році, у творчій біографії Івана Миколайчука відбувся справжній вибух.
Фільм «Вавілон ХХ», відзнятий митцем за власним сценарієм, написаним за романом відомого українського письменника та кіносценариста Василя Земляка «Лебедина зграя», присвячено темі перших кроків радянської колективізації в українському селі.
Унікальність задуму Миколайчука у створенні фільму полягає в тому, що у «Вавілоні…», фактично, відсутній головний герой. А аналіз самого дійства, гри акторів та сюжетних ліній картини не піддається й досі однозначній оцінці критиків.
Асоціація Вавілону, як назви українського села зі столицею колишнього надпотужного Вавилонського царства вже, само по собі, викликає у глядача, до певної міри, ажіотаж. Втім, як і колишній Вавилон, що був найважливішим містом в історії людства часів Давньої Месопотамії, український Вавілон, після того, як у нього відразу після жовтневого перевороту увійшли більшовики в образі матроса-революціонера Клима Синиці (Іван Гаврилюк), враз стає теж приреченим на руїну.
Протистояти цьому не може навіть сільський філософ Фабіан (Іван Миколайчук), мудрі думки якого до вподоби лише його незмінному приятелеві – рогатому цапові.
Приспаність національного самоусвідомлення, яку вміло показано у сцені віднайдення братами Даньком (Лесь Сердюк) та Лук’яном (Ярослав Гаврилюк) Соколюками колись закопаного їхнім батьком скарбу під грушею на подвір’ї, в скрині якого замість очікуваних братами коштовностей міститься старовинна козацька зброя, одіж та обладунки, розчаровує Данька і Лук’яна. Бо ця знахідка їм ні до чого.
В іншій сцені – вбивство куркулем Бубелою (Костянтин Степанков) поета революції Володі Яворського (Анатолій Хостікоєв) перетворюється на натяк для червоної влади – вас знищать ті, кого ви почали винищувати після свого приходу.
А багатодітна сім’я Явтушка Голого (Борислав Брондуков), в якій він, як глава сімейства, щоразу пильно розглядаючи обличчя кожного із дітваків, народжених його дружиною Пріською (Таїсія Литвиненко), невідступно, у нестямках, перед самим собою задається запитанням: а чи усі ті діти від мене? Постаючи перед усміхненим з того дотепного жарту глядачем, ця сцена перетворюється на символ великого українського роду, якому, правдиво, нема переводу.
Або ж сцена, в якій голодні комунари ввечері перед Водохрещем приходять до Фабіана і бачать на його столі щедро накриту святу вечерю і з апетитом, нишком, щоби не дай боже, ніхто не побачив, присідають за святковий стіл, при цьому зізнаючись, що у них самих немає ні крихти у їхніх сховках та запасниках. Це пряме запитання Миколайчука до режиму, мовляв, з чим ви прийшли до нас у багате землею, пшеницею і покосами та роботящим людом українське село? І що ви зможете дати цьому селу і його мешканцям, окрім рейваху? Бо ж, самі ви – голі і босі.
Натомість, фінальна сцена фільму, у якій від хибно націленої кулі гине Фабіан, котрий, випереджуючи постріл, встигає сказати свої гнівні слова: «Я буду проклинати вас із того світу!», – стали пересторогою як усьому минулому, так і актуальному для Миколайчука сьогоденню, зрештою, як і для самої системи, що обернулася розбратом та братовбивством для усіх українців.
Відомо, що свій «Вавілон…» Миколайчук задумав зняти у двох серіях. Але пильний нагляд цензури, вирізавши із фільму понад один кілометр плівки, який після такого жорсткого «редагування» не забарився, взагалі, щезнути невідомо куди. Не сподівалися владні цензори, що навіть із дозволеного для показу матеріалу, Миколайчуку вдасться, попри все, створити справжній кіношедевр.
Боротьба за вихід «Вавілона…» на екран розгорілася не на жарт. І тут мусимо відзначити заслугу тодішнього секретаря з питань ідеології Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, котрий власним втручанням у перебіг подій посприяв виходу фільму для широкого перегляду.
Головний приз кінофестивалю «Молодість», що проходив у 1979 році в Києві. А після цього у наступному, 1980 році – Приз за кращу режисуру на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе стали свідченням не тільки з’яви на вітчизняному кінопросторі нового шедевру, а й явили світовому кіно, після «Тіней…» і «Білого птаха…», ще один зразок величі мистецького мислення та нескореності справжнього майстра, яким вповні заново постав після десятилітнього відсторонення непокірний Іван Миколайчук.
Вже останні фільми митця – «Така пізня, така тепла осінь» (1981 рік) та «Небилиці про Івана» (1989 рік), відзняті після смерті Миколайчука Борисом Івченком, хоч і не сягнули своєю масштабністю попередніх знакових робіт Івана Васильовича, проте й досі викликають у глядача щемливі почуття про їхнього автора, який назавжди залишився в пам’яті тонким і самобутнім художником кіноекрану.
Останні роки Івана Миколайчука нещадно підточувала незборима хвороба. Але його задуми не покидала мрія – докінчити написання біографічної книги про своє життя під назвою «Тисячі снопів вітру». А, разом із цим, розпочати зйомки фільмів «Камінна душа» за однойменною повістю Гната Хоткевича та «Украдене щастя» за драмою Івана Франка. А ще – зіграти у кіно ролі двох великих композиторів – Миколи Лисенка та Максима Березовського. Утім, усе це так і залишилося в Іванових нездійсненних мріях.
А ще хотілося йому скликати у свою рідну Чорторию, на велике свято, усіх своїх друзів та численних шанувальників та посадити їх за щедро накритий стіл, який би простягнувся від села аж до самих Чернівців і не було б за тим гостинним столом ні кінця, ні краю пісням, жартам та відлунню від гри сільських музик.
Із настанням липня 1987 року, вже зовсім обезсиленому недугою митцеві згадалося, що саме 29 числа наступного місяця мине двадцять п’ять років від дня їхнього одруження з Марічкою.
В голові вмираючого Івана майнула думка – ось воно, невідступне пророцтво віщунки про фатальну цифру двадцять п’ять, почуте ним ще у роки своєї золотої юності.
Наприкінці липня до краю знесиленого хворобою Івана прийшли провідати учасники тріо «Золоті ключі» – Ніна Матвієнко та Валентина Ковальська.
Довго дзвонили вони у двері до Миколайчуків. Як з’ясувалося, о цій порі Іванова Марічка кудись вийшла у справах. Аж, нарешті, за дверима помешкання почулася квола хода господаря, якому, попри значні зусилля, таки вдалося підвестися з ліжка і підійти до дверей.
Почувши ледь вловимий поступ за дверима, жінки почали просити, щоби Іван відчинив двері, щоб вони могли, хоча б з порога, поглянути на нього.
Та по інший бік дверей до непізнаваності сиплий голос Івана спромігся лише тихо відповісти на їхні прохання:
-Та, немає вже на що дивитися, дівчата…
Отак і присіли біля порога зачиненої Іванової квартири Ніна і Валентина і крізь сльози, можливо, так чуйно, як ніколи раніше за усе своє співоче життя, почали виводити у два голоси ту пісню, з якої колись давно розпочалася мистецька біографія їхнього тріо:
Ой попід гай зелененький,
Ой попід гай зелененький
Брала вдова льон дрібненький...
А крізь той проникливий спів чулося виконавицям, як по іншу сторону дверей мовчазно схлипує згасаюче життя…
Його останні слова у зверненому до неба застиглому погляді були сказані до дружини, яка невідступно увесь час знаходилася поруч: «Марічко, окрім тебе я нікого так сильно не любив… Нарешті я зрозумів, як потрібно знімати кіно…»
Третього серпня митця не стало.
Немає сумніву, що йому там у засвітах таки вдалося зняти свій, можливо, найважливіший фільм. А назву цій райській кінокартині дали покинуті ним на землі люди – «Іван Миколайчук – Любов, Безсмертя, Слава»…
А у рідне село, після смерті митця, на незамерзаючі водойми кожної зими стали прилітати білі лебеді, яких усі мешканці та гості Чорториї вже звикло сприймають не інакше, як посланців невмирущої душі Івана і його безмежної любові до України…
Роман Береза

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Copyright 2021 - All Rights Reserved
ПРО НАС
Наші автори
Історія
ГАЛЕРЕЇ
Наші митці в галереї Європи
Купуй українське
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram