Сергій Тримбач: ТЕТЯНА ДЕРЕВ‘ЯНКО - її вже двадцять три роки як нема, а живе в памʼяті та зробленому для кіно...

8 Травня, 2024

Її немає вже майже двадцять три роки... Враження ж, що минуло років зо три-чотири, не більше. Мабуть тому, що її енергія була настільки інтенсивною, що промені продовжують нас, її друзів і близьких, обігрівати й досі.
Те життя, яким вона жила і яким вона рухала, без неї просто не уявлялось, і я щоразу усміхався, коли вона зачинала говорити про смерть. Незмінно повторюючи, що бачить в мені свого спадкоємця. Та ж хіба її можна замінити?.. Вона заснувала й понад сорок років очолювала музей на кіностудії імені Олександра Довженка, й без неї все це втрачало свою душу...
Одначе так воно й трапилось, що опісля її смерті упродовж кількох літ я виконував обов‘язки завідувача музею Національної кіностудії імені Довженка – нею заснованого і незмінно керованого понад чотири десятиліття. Отож щодня приходив до Музею, і щораз напружено вдивлявся: може вона сидить на лавці під деревом, креслить своїм ціпком загадкові візерунки на землі? Або ж у своєму маленькому кабінетику й говорить одразу у дві телефонні трубки, радісно помахуючи мені рукою? Чи скотиться з горішнього поверху, де розташована експозиція, присвячена Довженкові. Й одразу похвалиться набутком: одержали ще один особистий архів…
Так і не з’явилася. Липневого дня 2001 року одійшла у кращі світи, лишивши от сей музей. Музей Тані Дерев’янко – так його часто називали. Вона буквально примусила себе поважати. Ми ж знаємо, як за радянських часів ставилися до музейних працівників (та й чи змінилося відтоді щось у принципі?). Музеї, архіви, бібліотеки – це робота для молоденьких дівчаток і перестиглих дам пенсійного і передпенсійного віку. Виписати в картку надходження, видати течку з матеріалами чи книжечку, повитирати пилюку – хіба ж це робота? То ж і оплата була відповідною, й авторитет, чи то пак престижність.
Тетяна Дерев’янко в середині 1950-х закінчила філологічний факультет Київського університету й доволі швидко потому прийшла на кіностудію імені Довженка. Режисер Лесь Швачко, котрий працював у кіно ще з 1920-х років (з Довженком зокрема) почав аґітувати її робити музей. У двадцять вісім така пропозиція видається не бозна якою спокусливою. Та все ж переконав. Ну що таке студійний (заводський, фабричний) музей? Бачили ми їх у ті часи чимало. Кімната, де по стінах фотографії передовиків виробництва, вимпели і знамена, грамоти й подібна макулатура. У нас тоді багато що перетворювалося на музейний пил, набуваючи якогось траурного зблиску. Пригадується анекдотична історія часів горбачовської Пєрєстройки. На кіностудію імені О.Довженка прибула якась іноземна делеґація. Зайшовши на територію підприємства, гості одразу застигли перед великою, фундаментальною Дошкою пошани – у скорбному мовчанні, знявши капелюхи. Спантеличений директор поцікавився, у чому справа? Ну як же, це ж портрети загиблих людей, ми пошановуємо їх. Та ні, це наші товариші по роботі, котрі добре працюють. Як, здивувалися тепер уже гості, а інші що ж, працюють погано? Тоді навіщо ви їх тримаєте?
Напевно, спершу і в Дерев’янко був такий собі фабричний музей. Та не з її характером вовтузитися з мертвечиною. Історія кіна для неї завжди була живою і справжньою, в ній діяли люди, що страждали, помилялися, робили геніальні фільми, а траплялося – й бездарні. Вона почала збирати матеріали саме про особистості, про ті спалахи доль, які осявали життя студії. Власне саме ця частина музейної колекції і робить її визначною пам’яткою нашої культури. Це музей історії особистостей. Коли Тетяна Тимофіївна починала розповідати про когось, то йшлося не про кілометри відзнятої плівки й не про епохальні екранні образи. Вона знала все буквально про кожного – коли родився, хрестився, женився, кохався, яким чином трансформувався задум фільму і як складалися стосунки між режисером і оператором на знімальному майданчику й поза ним… Сотні, тисячі подробиць, з яких і складається історія, кінематографічна зокрема.
Тим самим Дерев’янко і її музей, так чи так, опонували державній, сказати б, методиці напрацювання історії. Бо ж там належало ту історію обезличувати. Тут вектор було спрямовано у протилежний бік. І коли ви приходили до цього музею, вас одразу брала в полон якась домашня, інтимно прогріта атмосфера. Господиня помешкання знайомила вас з минулим кіно так, як це робиться у приватних бесідах. Коли гортають сімейні альбоми, показують листівки, демонструють кіно- чи відеозаписи власних мандрівок. Для Дерев’янко справді історія кіно була літописом суто сімейним, й відтак не дивно, що про Леоніда Бикова і Сергія Параджанова, Івана Миколайчука і Василя Цвіркунова, Івана Кавалерідзе та Данила Демуцького вона говорила як про своїх близьких родичів.
А почалося все з Олександра Довженка. Любила згадувати, як ще студенткою університету бачила сивочолого класика, котрий прийшов на зустріч із підростаючим поколінням. Вразив витонченістю жестів, одухотвореним обличчям, словами, спрямованими у завтрашній день. Більше зустрічей не було, у 1956-му видатного майстра покликали небеса. Проте заходившись робити музей, Дерев’янко познайомилася з Довженковою дружиною, знаменитою у 1920-ті роки актрисою Юлією Солнцевою. Як відомо, Солнцева мала дуже непростий характер. Тоталітаризм в окремо взятій особі. Усе, що стосувалося Довженка, було взято нею під невсипущий контроль. Музей, звичайно, також. Усе мусило відбуватися так, як того бажалося Юлії Іполитівні. Постійний пресинґ по всьому полю…
Тетяна Тимофіївна терпіла все — безпосередні доторки до пам’яті про великого митця компенсували будь-які недохопи. Хоча навіть її терпець іноді зашкалював. Пригадую, як розповідала про одну з поїздок на Новодівичий цвинтар, де похований Довженко. Авто не пропустили на кладовище, довелось нести Солнцеву, що сиділа в невеликому кріслі (вона вже практично не ходила), на руках. Двом жінкам (Дерев'янко і хатня робітниця) робити це було дуже нелегко, вони часто зупинялись, щоразу вислуховуючи докори й образи…
Утім, Тетяна Тимофіївна практично ніколи не жалілася на Солнцеву. Говорила зовсім про інше – про високу культуру, освіченість, інтеліґентність. Думаю, що Дерев’янко багато в чому і справді була вихованкою своєї патронеси. До прикладу, вона не терпіла найменшої неохайности – в одязі, поведінці, роботі. Своїх співробітників по музею “муштрувала” саме таким чином. Я сам не раз відчував на собі її дисциплінуючий вплив. До неї я ніколи не запізнювався, хоча у всіх інших випадках це не було ніякою дивиною. Проведення вечора, конференції, влаштування виставки – усе чітко планувалося і не менш чітко контролювалося.
Наприкінці 1989-го Солнцева померла. Несподівано з’ясувалося, що увесь архів (той, що зберігався в квартирі на Кутузовському проспекті у Москві; більша частина його була давно передана до Центрального державного архіву літератури і мистецтва), загалом весь сімейний скарб Довженка-Солнцевої заповідано Ірині Пєтровій, яка працювала на одній із солнцевських картин як директор фільму. Вважалось, що спадкоємицею буде Дерев’янко, так думала і вона сама. Відтак їй було завдано сильного психологічного удару. Одначе вона швидко почала діяти. Прихопивши мене і Вячеслава Кудіна (доктор філософських наук, він добре знав Солнцеву), виїхала до Москви. Та Пєтрова не побажала не те що зустрічатися, а навіть говорити з нами. Заповіт є законним, тож усе моє, і квит. Ціною великих зусиль десь через рік вдалося умовити її продати архів. Та коли ми передивилися його, з’ясувалося: не було там нічого, окрім копій документів і рукописів, уже переданих до державного архіву.
Це був ще один удар. Бо Дерев’янко багато розповідала мені про те, як вони із Солнцевою сортували і складали до течок рукописи за темами. Скажімо, були теки “Берія”, “Сталін” і тому подібне. Їх не було серед того, що пропонувала Пєтрова. Немає й досі, хоча нині, зрозуміла річ, до московських архівів нам дорогу закрито. Невідомо, чому взагалі Солнцева не передала їх до архіву. Ба, там немає навіть її мемуарів, лишень фрагменти, які я видрукував у книжці «Довженко без гриму» (хоча точно відомо, що завершений текст існував). Якась там була таємниця. Бо ж чому, за розповідями, Юлія Іполитівна сторожко ставилася до гостей і ніколи не випускала з поля зору металевий сейф. Що вона ховала в ньому? Про це не знала навіть Дерев’янко. Хоча у неї викликала здивування дружба Солнцевої з деякими сановитими кадебістами. Що то було? Спроба ґарантувати недоторканність – Довженка і самої себе? І чи не КДБ СРСР тоді, через Пєтрову, заховало подалі від людських очей небажані рукописи? А може й зовсім знищило їх. Бо ж ішов 1989-й рік, назрівали переміни й варто було нищити “компромат” на систему.
Чи ж дізнаємося коли правду? Багато темного у стосунках Довженка із владою. Хоч, зрештою, він цікавить нас не як герой детективних історій. Дерев’янко вдалося створити музей, що він, за визнанням фахівців, є одним з кращих кіномузеїв на теренах колишнього СРСР. Передусім за рівнем своєї експозиційної частини. Розміщено музей у колишньому так званому “Щорсівському” павільйоні (спеціально вибудуваному для зйомок фільму “Щорс”). Тут є кабінет Довженка, є кімната, що відтворює хату його дитинства, експозиція, що відтворює його творчий шлях. Так, це передусім музей видатного майстра. А поруч сотні, тисячі документів, фотографій, листів, плакатів, малярських ескізів до фільмів. Все це давно переросло рамки студійного музею, по суті справи Дерев’янко заклала базу для створення Національного музею історії кіна. Власне це і було мрією її життя.
Тетяна Тимофіївна була навдивовиж товариською, відкритою людиною. Старого колективістського гарту. Коли жахнув Чорнобиль, вона з великим ентузіазмом організовувала бриґади кінематографістів для поїздок у зону. Вочевидь пригадувала воєнне дитинство. Її батько, Тимофій Белоненко, був висококласним лікарем. Взяв її, ще дівчинкою, на фронт. Працювала санітаркою в госпіталі. 15-річною зустріла переможний травень – про той день любила розповідати, із сльозами на очах.
А Чорнобиль їй напевно що вкоротив віку. Вона знала про страшну хворобу, яка поклала її в могилу, одначе трималася до кінця. Ніколи не забуду, як за десять днів до смерті вона просила по телефону: «Сережа, спаси меня!» Господи, як? Чорний лик смерті невблаганно наближався. За два чи три дні до відходу вона сказала синові, Андрію: "Це Солнцева кличе мене до себе, на своє століття" (ювілей Довженкової удови мав бути за місяць потому, у серпні). Хто знає, може так воно й було. Тетяна Тимофіївна стільки зробила для зміцнення й розвитку пам’яті про зіркову пару, що вони побажали зустріти її десь там, побіля небесних врат.
Як багато було в ній справжнього, непідробного. І водночас – артистичного.
1994-й, наближається столітній ювілей Олександра Довженка. Ми з Тетяною Тимофіївною (вона прихопила із собою ще двох чоловіків похмурої зовнішності) їдемо на Байковий цвинтар. Там поховані батьки кінокласика та його сестра Поліна з чоловіком. Треба, аби ті могили були доглянуті.Треба... Ми заходимо до контори, де сидить начальник усіх надгробних начальників. В мене одразу холонуть ноги – чиновник навіть не піднімає голови, щось собі заповзято пише.
- Садитесь, - кидає він нам.
- Нет, мы не сядем! – зненацька чує щось патетичне. І піднімає голову. Обличчя його видовжується: перед ним стоїть грізного вигляду жінка (звісно, що Дерев‘янко) з ціпком, а за нею кілька чолов‘яг серйозного вигляду.
- Надеюсь, - править далі відвідувачка, - вы знаете, кто такой Александр Петрович Довженко?
В очах начальника поволі запалюється лампочка і починається процес обробки інформації: Довженко... енко... ко... кі... кіно... студія Довженка... Йєс!
- Ну конечно! – вигукує радісно й витирає піт з лоба. – Конечно!
- Так вот... – і далі завідувачка музею говорить чітко й по ділу.
За кілька хвилин начальник хіба що не мете підлогу перед Дерев‘янко. Навіть авто пропонує для проїзду до могил, котрі тієї миті видаються і йому святими. Одначе чує у відповідь горде:
- Нет, у нас свой транспорт. Ваше дело исполнить долг...
Усе було полагоджено. Режисура! Уміння точно окреслити мізансцену, змусити кожного грати за тими нотами, які потрібні тобі. А метою було – перетворювати навколишнє життя, робити його хоч трохи кращим. В цьому було щось від обожнюваного нею Довженка. Тому мусила бути зразком дисциплінованості. Останні роки в неї були проблеми з ногами. Хворіла. Студія надавала їй машину, такий собі напіввоєнний "газон". І це їй личило – їй, колишній санітарці військового госпіталю.
Та частіше вона сміялася. Вражаюче почуття гумору. По відношенню до себе також. Близьким людям дозволяла жарти, котрі мало хто витримує із "заслужених" людей. Могла й сама пограти в оті "статуси" й "ролі". Скажімо, від‘їжджаємо кудись . Вокзал. Підходимо до вагона, і зненацька вона, показуючи на мене пальцем: "Перед вами – всемирно известный ученый, профессор, знаменитый Сергей Васильевич...". Я, звісно, щось сердито бурмочу на таку "бодягу", але провідниця виструнчується і салютує: не повірити такій поважній дамі було неможливо. За годину хтось стукає до мене в купе. Відчиняю двері, та ж провідниця з тацею в руках. "Профессор Тримбач? Дама из третьего купе, - від урочистості моменту в неї трохи тремтить голос, - велела презентовать вам чашечку кофе!". Ну, кіно! Я миттю входжу в роль і прошу передати вельмишановній дамі мої найкращі... І теж кави разом з... "Чи є у вас трішечки коньяку?" – "Для вас, - молода жінка аж зашарілася, - для вас є...".
- Бачиш, Тримбач, - говорить Тетяна Тимофіївна у відповідь на мої кпини, - ти миттю став романтичною персоною, жінки біля твоїх ніг. І це все зробила я, Таня Дерев’янко. Досить тільки трохи щось поміняти навколо нас.
- Але ж не обманом!
- Це не обман. Трішки фантазії. Без цього життя прісне і не цікаве.
Вона все тримала в пам‘яті. Скільки разів казав їй: записуйте, хоча б на диктофон. Записала, тільки так мало. З нею у могилу пішов цілий тобі музей.
Востаннє бачилися з нею в музеї за 20 днів до смерти. Вона приймала польську делеґацію, будувала плани поїздок, виставок, нових архівних досліджень. Що ж, до кінця ні в кого не виходить – у життя завжди відкритий фінал.

Джерело: https://www.facebook.com/sergiy.trymbach

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
ПАРТНЕРИ
Допомога біженцям і мігрантам, консультації з питань захисту у кримінальних справах та представництва у сімейних спорах

+38-097-752-51-77
consulting@lawargument.com
ГАЛЕРЕЇ
Наші митці в галереї Європи
Купуй українське
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram