Фотомитець Юрій Білак кілька разів за останні два роки побував у зоні АТО. Юрій народився у Франції, але його батьки родом із Буковини. З дитинства розмовляє українською, виховувався на українських традиціях. Батько фотографа — Орест Білак — воював у складі Буковинського куреня на боці німців проти Радянської армії. Бійці дійшли до Білорусії, ведучи битву проти Червоної армії. Згодом опинилися у Франції, і в 1944 році батальйон, де воював батько фотографа, перейшов на бік французького Руху опору. Коли Юрій перший раз фотографував війну на сході і поранених у госпіталі бійців, то познайомився з молодим українським військовим, який мав таку ж ампутацію ноги, яку у Другій світовій війні отримав його батько…
На Донбасі фотограф жив з бійцями, їв з ними, спав на підлозі, як і вони…
Юрій шукав можливості показати свої роботи українцям. Наталія Попович з Українського кризового медіа-центру сказала, що таку виставку можна буде організувати в галереї Адміністрації президента України - Second Floor Art Center. Відібрав 16 найкращих фото. Назвав “Проекця”: в основі кожної світлини — сюжет знаменитих полотен живопису чи фото. Фотографії - великого розміру, над кожною розміщена картина, сюжет якої ліг в основу.
На відкриття виставки прийшли воїни, які стали героями фотографій.
- Тема таких робіт виникла на Великдень, який я провів на Донбасі, - розповів “ВЗ” Юрій Білак. — Була Пасха, для солдатів закінчилася Служба Божа . Хлопці сіли за стіл, і розташувалися саме так, що це нагадало мені картину Леонардо да Вінчі “Тайна вечеря”. Разом зі священиком якраз вийшло 12 осіб. На людей падало слабеньке світло, старі стіни недобудованого заводу, Матір Божа на стіні… Після цього закачав на айфон картини відомих художників і щовечора розглядав їх, аби запам’ятати сюжет, і згодом переносив його у реальність. Наприклад, у Рембрандта є картина “Філософ, що медитує”. На цій картині поруч із філософом є круті сходи. Довго шукав щось подібне в зоні АТО. На картині все таке жовте… І випадково перед селом Піски побачив таку картину: хлопці охороняють міст, під який потрапляють сонячні промені. Вони падають на довгі сходи, зроблені з ящиків від набоїв. Під мостом — жовтий пісок… А були світлини, які виникали дуже швидко. Наприклад, коли я зустрів біля Новоайдара бійця Ігоря, у мене одразу виникла асоціація із козаком Мамаєм. Ігор носив вуса, чуб… Є така картина «Козак Мамай». Також використав для своїх робіт і сюжети відомих світових фотографій. Джо Розенталь, американський фотограф, зробив знамениту фотографію американських солдатів, які піднімають прапор на горі Сурібаті під час битви за Іодзіму (японський острів) у Другій світовій війні. Я зробив подібну фотографію біля села Піски: «Кіборги» встановлювали український прапор на даху Донецького аеропорту.
Робота, яка найбільше запам’яталася на виставці, — фотопроекція знаменитої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
- Моя фотографія, - каже митець, - умовно називається «Воїни АТО пишуть листа Султіну», тобто Путіну. На фотографії — бійці 30-ї бригади. Я був знайомий з Сергієм Собком, який має звання “Герой України”. Він — командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу. Сергій також є героєм моєї фотографії «Тайна вечеря» на Донбасі. Я йому зателефонував і сказав, що хочу зробити фото «під Рєпіна». Він допоміг все зорганізувати. Всі мої світлини, крім «Тайної вечері», — постановочні. На війні це робити складно. Це ж не фотостудія...
Загалом кожна робота, представлена у проекті «Проекція», має свою історію, як і знамениті картини живопису. До прикладу, фотограф спроектував на сучасну війну картину Віллема Класа Геда «Бенкетна п’єса з шинкою». Натюрморт написаний у мирний час: стіл уже після трапези. На фотографії Білака — стіл перед тризною. Стіл багатий, але на ньому — солдатський пайок. До нього Юрій Білак додав фруктів. Поруч — варення з Майдану, понівечена тарілка з Будинку профспілок, обгоріла ікона з Майдану і розписана каска, снайперські кулі. Ліворуч — фото 18-річного юнака Георгія, з яким Юрій Білак познайомився на Майдані. З Києва хлопець пішов на фронт захищати Україну. Там і загинув. Як спомин про нього — запалена свічка…
Коли зближалися Великодні свята, сідала стара Фрозина Козачучка писати писанки. Вишукувала білі яйця, брала анілінові фарби, якими французи фарбують тканини. Майструвала з дерев’яного патичка писачок, що нагадував скручену у вигляді лійочки трубочку, вмокала його у розтоплений бджолиний віск і починала чаклувати над маленьким яєчком.
Ще в рідному краю, на Буковині, навчилася цього мистецтва і, будучи дівкою, любила виписувати найкращі писанки з безконечником та дарувати їх парубкам, які ходили юрбою біля їхньої хати в селі Черешенька з риндзівками. А тут уже й діти попідростали і, як чорна хмара, на них насунулась війна. Розривали вороги Україну навпіл: одна навала йшла з Москви, інша – з Берліна. А їм ще й румуни допомагали. Син Іван пішов з Буковинським куренем на Київ, а згодом опинився у Французькому Русі Опору і захищав разом зі своїм побратимом Орестом Білаком та іншими українцями Францію від нацизму. По війні залишився там жити, і у Франції опинилася й вона зі своїми доньками. А одна з них – Василина – вподобала собі того Ореста Білака і вже на чужині чарувала його своїми писанками, які разом з матусею писала.
Замовлень мали багато, бо писанкарів серед українських емігрантів у цьому краї було небагато. Та й, пишучи писанки, тамували вони свій біль за Україною. А небавом Орест і Василина побралися. Отож, Юрій Білак народився в далекій від України Франції, як і дві його сестри. Акурат про Юрія і буде моя розповідь, бо зближаються Великодні свята, а ми сидимо з Юрієм Білаком у Космачі і розмовляємо про Україну і Францію, про мистецтво і бізнес, про життя наше. І – про війну...
Орест і Василина Великодні свята зустрічають на чужині, а сина потягнуло до отчого краю, до криниці материнської любові. Кожна українська струна близька і люба Юрковому серцю. Бо змалечку виховувався на українських традиціях та звичаях. Ще й досі пам’ятає, як співала йому бабуся колискові, як тішилася онуком. А коли хлопчина почав підростати, то не раз любувався, як мама з бабусею пишуть писанки. В кімнаті пахло воском, а жінки вправно орудували писальцями, і віск, гейби павутинка, покривав біле яйце.
Бабуся прихопила кілька писанок з України, коли вирушала в далеку чужину, а решта символів відтворювала з Юрковою мамою уже з пам’яті. Хлопчик милувався писанками разом зі своїми сестричками Оленкою та Марусею, котрі й самі старалися написати якусь писанку, бо були старшими за нього. А ще любили дівчата на Великдень вмиватися водою з миски, в якій стоять писанки, аби були гарними, як писанка.
– Бабуся Фрозина була моїм оберегом, – згадує Юрій Білак. – Вона водила мене до церкви, готувала для мене смачний український борщ та вареники, а ще вчила співати українські колядки. Пам’ятаю, як ми з бабусею колядували, а мати стояла неподалік і тішилася...
Уже півсторіччя минуло відтоді, як відійшла у засвіти бабуся Фрозина, а Юрко й сьогодні пам’ятає її науку. Вона в далекій Франції для нього була Берегинею українського роду і над усе бажала, аби її онук опанував хоч одне якесь українське ремесло. Навіть танець перший у Юрієвому житті був українським. Бабусю всіляко підтримував у цьому питанні і батько Юрія, який любив казати: то не парубок, що не вміє танцювати. Орест Білак через своє поранення на війні не міг навчати сина танцювати. Роль Ореста у цьому замінив хресний батько Юрія – пан Москаль. І вже у сім рочків хлопчик танцював на сцені танець «Чумак». Але не лежала до танцю в Юрка душа, танцював він примусово, бо хотів догодити батькам.
Перебуваючи у французькому середовищі, Юрій Білак намагався, як усі, бути французом. Зростати французом. Він був жвавим і дотепним, його любили однолітки. Він ганяв з хлопчаками м’яча, навіть міркував, що коли виросте, то стане футболістом. Між дітьми старався розмовляти лише французькою, бо вони з нього кепкували, коли він розмовляв українською. Були випадки, коли він навіть пробував не любити українську мову. І знову на пам’ять приходили йому спогади про бабусю Фрозину. Вона вже з того світу вселяла в Юрка український дух. Парубок виростав вродливим і струнким. За ним полювали зусібіч дівчата.
– Тільки-но я почав дорослішати, я вже більше почав відчувати себе українцем, – посміхається Юрій. – Не тільки відчувати, а пишатися тим, що я з українського роду. Імпонувало мені й те, що мій батько українець, але так розпорядилася доля, що він воював за Францію. І французи високо цінують подвиги українських вояків, які своїми грудьми захищали від німців їхню землю. Батько Юрія сьогодні керує Комітетом українських вояків, які воювали за Францію, і має немало бойових нагород від французької держави, французи з пошаною називають батька Українцем.
Про Юркового батька час від часу писали як французькі, так і українські часописи, зокрема, й «Українське слово». Орест Білак і сам написав книжку про Буковинський курінь. Зрештою, на часопису «Українське слово», що видається у Франції, в родині Білаків виховувались і Юрко, і його сестри.
З роками Юрій Білак дедалі більше любив українську культуру, мову, пісню. І чимраз дужче приваблював його український танець. «Аркан» і «Гопак», «Гуцулка» і «Козачок» не давали Юркові спокою. Він виступав у багатьох українських ансамблях Франції, їхав з ними на гастролі, любив спілкуватися з танцюристами. До того ж, повсякчас біля Юрія були його батьки, які підкреслювали йому, що він українець і повинен плекати українську культуру, вивчати її та пропагувати серед чужинців. Юнакові таланило на гарних учителів балету, серед яких помітну роль зіграв маестро Анатолій Кравченко – уродженець Харкова. Але танець залишався поки що тільки його захопленням, бо в школі треба було вивчати різні дисципліни, серед яких хлопець приділяв чи не основну увагу вивченню французької, німецької та англійської мов.
Коли постав перед Юрієм вибір фаху, то вибрав собі професію зубного техніка, і вже в шістнадцять років почав працювати за обраною спеціальністю, а щовечора по три години віддавав танцям. Був змучений, бракувало часу, зате залишався задоволеним. В Анатолія Кравченка закінчив «Балетшулє» (балетну школу), та цього для легеня виявилось замало. Він їде на стажування в ансамбль «Юність» у Львів у 1983 році і вперше знайомиться з Україною. В «Юності» парубка сприйняли доброзичливо, одразу звернули увагу на його танцювальні здібності та добру підготовку. Окремі солісти «Юності» почали з Юрієм проводити додаткові заняття. Парубок зростає професійно в усіх на очах.
– Посіяні моїми батьками українські зерна нарешті проросли у Львові, – стверджує Юрій. – Був час, коли, живучи у французькому середовищі, я ловив себе на хибній думці: а чи не вигадали батьки для мене Україну? Може, такої держави просто нема, що у Франції ніхто про неї не знає? І тут, у Львові, я вперше побачив Україну й українців. Хай навіть радянську, але ж Україну, землю моїх батьків. У мене почали рости крила. До мене прийшло велике натхнення. Я хотів жити і творити для України...
У Львові повсюдно звучала українська мова, кожна вулиця чи будинок нагадували про історію наших предків. Причому, ансамбль «Юність» на той час був колективом вищого ґатунку. П’ятнадцять днів минули, як сон літньої ночі. Юрій Білак повертається до Франції, захоплено розповідає батькам і французам про Україну, в яку закохався з першого разу. Але й цієї науки Юркові забракло, і вже через рік він їде на стажування до Америки, до славетного українського балетмейстера Роми Богачевської. Там була тяжка, дуже тяжка праця. Пані Рома так вишколювала Юрія, що він не міг ходити. Але не здавався. За три тижні перебування в США виконавська майстерність Юрія Білака різко піднялася. Йому стає тісно на французькій сцені, й Юрко їде до Канади уже як професійний танцівник і танцює та співає в кабаре виставу «Український караван». Власником цього кабаре був Володимир Семегин, а постановку вистави здійснили брати Ігор та Андрій Бачинські. Музичним ансамблем керував Роман Когут.
Через два роки праці в Канаді на Юрія Білака звернув увагу знаменитий французький режисер Жером Саварі, який взяв Юрка до своєї трупи для участі у виставі «Кабаре». Але, для годиться, український танцівник мав пройти конкурсний відбір, який він успішно витримав, а пісня «Взяв би я бандуру», яку виконував Юрій, зачарувала суворого Жерома Саварі.
З цією виставою Юрій Білак гастролював від Ліона до Парижа. Мав український танцівник і співак шалений успіх. Ним пишалися не лише його батьки, а й вся українська діаспора Франції. Юрієві заздрили французи, англійці, німці. Згодом Юрія Білака запрошує Паризький театр «Магадор», де йому довіряють головну роль, яку Юрій зіграв неперевершено, і в 1987 році його талантом був подивований президент Франції Франсуа Міттеран. Цього ж року трупа театру, за який виступав Юрій Білак, отримала три найвищі театральні нагороди – три Мольєри одночасно. А опісля Юрій Білак разом з театром «Магадор» здійснює гастрольне турне по Італії, Швейцарії, Німеччині.
Юрій Білак піднімається на олімп слави. Про нього знає Європа, але не знає Україна, як і про Сержа Лифаря.
Час минає. Юрій Білак опановує ще й професію клоуна, робить вистави з французькими дітьми. Але йому все бракує українського. Юрко починає цікавитися українською культурою ще з язичницьких часів, робить вистави з дітьми в українській оселі «Чорногора» в Рошполі, пожвавлює українське життя у Франції. Одночасно танцює у приватному танцювальному ансамблі, де блискуче виконує українські, російські, грузинські, циганські, молдавські танці. Із кожним роком стає дедалі ближче до України. Відвідує родинні місця в Багні, Черешеньці, Рівні на Буковині, приїжджає до гуцульської столиці – Космача, не поминає Львова та Києва. Для нього тепер Україна – понад усе. Він намагається своїм талантом прислужитися Батьківщині свого роду.
Особливо сколихнула Юрія Білака Помаранчева революція в Україні. Він усім серцем вболіває за її лідера Віктора Ющенка, а з дітьми українців у Франції здійснює постановку вистави «Змова в селі» про фальсифікацію виборів в Україні, яка приносить йому небувалий успіх. Тут проявляється ще одна риса його таланту – таланту режисера. Юрій Білак намагається, аби діти українців Франції та й самі французи за допомогою театрального мистецтва краще пізнали Україну і життя в Україні.
Білаки радіють у Франції повідомленню, що Віктора Ющенка обрано президентом України. Невдовзі Юрій Білак щиро вітає у Франції Віктора Ющенка, фотографує його. Це вже в останні роки Юрій Білак професійно почав займатися теле- та фотосправою. Сьогодні син українських емігрантів у Франції – Василини та Ореста Білаків, Юрій, знаний в Європі і світі танцівник, співак, клоун, фотомитець. Він виношує задум про зйомки в Карпатах фільму на зразок кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», зустрічається з народними майстрами Космача Явдохою Дзвінчук, Анною Поляк, Андрієм Івасюком, Микитою Зизатчуком, Миколою Дзвінчуком, Василем Горганюком, Анною Арсенич, Марією Багрійчук, Марією Пожоджук, Оленою Кушнірчук, Юрієм Мохначуком...
Він вийшов на вершину Космача – Лисину Космацьку, побував на полонині Ладескул, помандрував шляхами УПА в Космачі, взяв участь у святкуваннях Дня Незалежності в Києві, отримав від Віктора Ющенка подяку для французького актора П’єра Рішара, який підтримав демократичний вибір України – Помаранчеву революцію.
Юрій Білак надзвичайно ввічливий, чемний, добре вихований, ґречний, делікатний, уважний до чужої біди. Наприклад, коли він їхав в Україну, прагнув за допомогою фотомистецтва показати французам Батьківщину своїх предків виключно з позитивної сторони. Однак, побачив в Україні й інший бік життя, зустрів людей, які не живуть, а виживають. Так 94-річна майстриня народної творчості з ліщиноплетіння Явдоха Дзвінчук виживала лише на сорок гривень соціальної допомоги від держави, без будь-якої пенсії. Юрій приніс Явдосі і хліба, і цукру, і макаронів, і рису. Бабуся плакала від щастя, бо ще жодного разу владні чиновники не принесли їй навіть кавалка хліба, а гість із далекої Франції вчинив по-християнськи: поділився з бідним.
Подібний випадок був і з відомою в Космачі Оленою Кушнірчук, яка чудово грає на сопілці, а в старості стала інвалідом першої групи по зору. Якось за розмовою син українських емігрантів із Франції Юрій Білак довідався, що на Спаса Олена святкуватиме свій день народження. Вирішив зробити і для неї подарунок: 70 пломеніючих гладіолусів та всякої всячини. Жінка плакала від радості, бо все життя вона тільки тяжко працювала і жодного разу ніхто її не пошанував. Вона так хотіла побачити того чарівника з Франції, який так її ощасливив, але через свій зір тільки чула його голос. А ще співала разом з Юрієм. Насамкінець Юрій заспівав для самотньої жінки «Многая літа».
Напрошується ще один випадок. Гостюючи в Космачі, на присілку Ставник, Юрій зауважив юнака, який стрибав на одній нозі, бо друга потребувала операції і великих коштів. Хлопець був інвалідом. Через певний час Юрій Білак віднайшов госпіталь у Львові, оплатив операцію, і парубок почав ходити. Маючи в хаті у Франції батька-інваліда, Юрій Білак особливо чуйний до інших інвалідів, до чужого горя. Якось надумав незрячим інвалідам показати свої світлини з Гуцульщини і, зокрема, з Космача. Підготував у Києві, в Українському домі, виставку своїх тактильних світлин для незрячих під назвою «Доторкнутися і побачити». Ця виставка мала величезний успіх.
Згодом Юрій Білак зібрав кращі свої світлини з Гуцульщини і видав унікальний альбом «Гуцули» українською, французькою, англійською мовами. Презентація альбому відбувалася при переповнених залах у Франції та Україні. А далі – були дороги до шахтарів Донбасу та Червонограда. Під землею Юрій Білак вловлював кожний момент, аби зробити найкращі світлини, які згодом з успіхом експонувалися на багатьох виставках. Донецькі шахтарі подружилися з фотографом, деякі гостювали в нього у Франції.
Задуми Юрія Білака перервав Майдан. І там він опинився першим, зробив рідкісні світлини поборників свободи та зруйнованого центру Києва. Ці світлини облетіли цілий світ. А відтак, почалася в Україні війна. Російські військові напали на східні землі Донбасу. Юрій Білак залишає всі свої справи у Франції і їде на фронт фіксувати для історії України ті страшні події. Як підсумок, велика виставка світлин з АТО Юрія Білака, яка відкрита в Адміністрації президента України під промовистою назвою «Проекція». Цю виставку вже встигло відвідати багато президентів та дипломатів іноземних держав, киян і гостей міста. Юрій Білак не женеться за славою, слава випереджає його. Його роботу встигли поцінувати інші держави, його виставки мали небувалий успіх в Канаді, Франції, США...
Тільки Україна ще не оцінила його працю, не дала йому жодної відзнаки. Та він має найбільшу відзнаку і найдорожчу. Це – вдячність від людей. І багато привітань із прийдешніми Великодніми святами. І багато-пребагато приємних спогадів.
Його світлини, як українські писанки, розкотилися світом, сповіщаючи всім, що є така країна Україна, яка прагне жити по-новому, яка бореться за свою волю і свободу!
Автор: Дмитро Пожоджук,
заслужений майстер народної творчості України
Світлини з виставки Юрія Білака
в Адміністрації президента України
зробив Сергій Марченко
