Василь та Оріана Доценки: Любити, Творити, Надихати і Перемагати...

Родину Доценків я знаю на відстані тисячі кілометрів. Спілкуюсь, можна сказати живем на одній хвилі. правда Василь в окопах на сході України, воює і захищає мене у Європі на березі Балтії, свїх п'ятьох синів та дружину Оріану на рідній землі в Кропивницькому, Україну її кожен сантиметр віж Карпат, до острова Зміїний і до віддрожджуючого Чернігова, Ірпіня, Бучі та багатьох зранених міст і сіл в Україні. Сьогодні ми поспілкувались з Василем його дружиною і дітьми.А ще надаємо можливість Вам дорогі читачі та слухачі познайомитись з цією унікальною, дружньою родиною яка є прикладом для мільйонів Родин в Україні та українському світі.

Вдивляюся у повну тишу,
і бачу кольорові сни.
Твою я швидкість не_полишу,
хоч в центрі сонця,
хоч на дні найглибшої пітьми.

У вічності так смачно пахне ирій.

На відстані солярної доби,
Я протягну до тебе руку, милий,
і запрошу в незвідані світи.

Прокинешся черговий раз ти на світанку,
продовжуючи з тінями свій бій.
І кожен порух об'єднає грані,
мов сталактити із минулого коди.

Ти об'єднаєш, розкодуєш, складеш пазли.
І світло Велеса першозарядом спалахне.

Ти той квазар, що все довкола оживляє,
І між часами відбудовує мости.

Я надихатиму тебе, я твоя Прея.
Прокинеться у Всесвіті Весна.
А там де пустка, і нема Нового,
знов оживе сокира Перуна.

Ми проведемо всіх крізь квантову пустелю,
і закружляє часопростір грою слів.
Він завжди досягатиме для Неї,
в серцях нащадків всіх наступних поколінь.

Пам'ятаєш?
Коли я писала цього вірша я теж хотіла щоби ти повернувся💛💙

За вікном лупотить дощ, а я дивлюся на наше фото, в твоїх очах я бачу Життя.

Я знаю що все буде добре, я знаю...

Там де ти, буде перемога, я впевнена.
Потрібен час, я розумію.

Ти сказав - Ми Переможемо!
Ти завжди виконуєш обіцянки.

Життя з тобою яскрава захоплююча подорож, бо ти особливий, ти надійний, ти справжній.

Ти належиш до тих людей, які роблять цей світ якіснішим.

Дякую тобі, що маю впевненість у завтрашньому дні, у глибинному переконанні нашого світлого майбутнього.

Повертайся з Перемогою, адже у нас ще так багато мрій: книга, кургани, бізнес, подорожі...
Все це реально з тобою, з моїм єдиним.
Ти мій герой, мій чоловік.

Поетичні образи Оріани є камертон для наших душ і відкривають очі в світле майбуття.

Стікає серпень, мов крізь пальці на долонях,
Гарячий промінь сонця землю обпіка.
Снується натовп у пекельній мегазоні,
І душі жадібно ковтають літній концентрат.
В критично свіжі ранки, десь Сонце у полоні,
Купаються комахи у крижаній росі.
Контрастом з тиші виринають звуки стоголосі,
Усі вітають Бога Світла й Теплоти.
Гарячий вітер плутає волосся,
Птахи злітають в небо мов стріла.
Так завжди цього місяця велося,
Ще з квітів досі мед збира бджола.
Вже ластівки діток з гнізда повідпускали,
На полі зібрано пшениці урожай.
Паркі тіла лінитись вимагали,
Та ритм життя ніхто не зупиняв.
І чорнобривці з базиліком у тандемі,
Свої ефіри розсівають звідусіль.
Збираю літо, я, всим гамузом у жмені,
І розкладаю по поличках закромів.
07.08.2021
Oriyana

Я дерево. Я дерево. Рослина я прикута до Землі корінням. Я маю велику силу, я маю свідомість. Як рухатись мені, коли довкола боротьба. Бій між пітьмою й Світлом. А я не можу нічого вдіяти. Я почуваюся деревом. Довкола мене вирують галактики. Морок породжує світло, а потім поглинає його. Темрява перетворюється у смерч і руйнує моє гілля. Земля міцно тримає моє коріння і тепло втішає мою крону. Дощі омивають моє листя, живлячи мене надією: темрява відступить, світло обов'язково переможе. Життя сильніше за смерть, бо воно має продовження. Світло сильніше за темряву, бо воно створює. Рослини сильніші за пустелю, бо вони життєдайні. В мені вирує ціле життя, в мені живе свідомість. Для когось я всесвіт, для когось ціла галактика, для когось планета, для когось - дім. Вони чують биття мого серця... Вони несуть у світи мою свідомість, онтологію мого буття. Чи має значення хто ти, якщо ти дерево? Чи важливо, яке твоє коріння, якщо ти рослина? Чи хвилює когось твоє минуле, якщо твоє майбутнє затьмарює світлом!? Чи віднайдеш мене тепер серед дерев? Світитиме на мене твоя Жива. Навколо мене квітнутиме сад, я дам твоє продовження, відступить пустка! Як іскра спалахне в пітьмі нове життя! Я паросток пустю весняним ранком, він силу матиме тягнутися до сонця. Зміцніє під літньою грозою. Зафарбує своє листячко на осінньому вітрі. Він житиме між твоїм небом і моєю землею. Я об'єднаю в ньому свій мінус з твоїм плюсом, свій сумнів з твоєю впевненістю, своє заперечення з твоїм прийняттям. Вічний неспокій перетвориться у велике творення. Руйнівник перевтілиться у творця. Зриваються думки птахами із мого гілля, і їх несе в блакитну безмір ноосфери. Лови їх мрійнику! Гніздуй у себе в голові! Чи індивідуум ти чи універсум, важливим є лиш спілкування з Всесвітом, без посередників і без релігій. Блаженна втеча з полону "Мушу" у простір "Можу", "Хочу", "Маю право" можлива лиш, коли ти дерево. Земля напуває моє коріння своєю життєдайною рідиною, вона вливає в мене вологу, яка як магніт притягує до себе все живе. Я сама вода! Я є молодість! Я - любов! Що є моє життя, коли я дерево? Можливо, я лише вигадка Великого Архітектора? Чи сон міфічного птаха? Життя - це колесо кармічне! Уранці народивсь, удень розквіт, увечері дав плід, вночі мандруєш десь світами, і лунний серп викошує тобі попереду дорогу, і ти ширяєш до світанку. І відчуваєш повноту життя, і світло знов перемагає темряву буття. Цивілізація твоїх думок росте й буяє в повноті мого життя. І буде так, відчуєш ти гармонію розкоші Світу. А поки, знову тіні б'ють мечами чорноти, палає вічний сад, і світлом вогняним проторює майбутньому дорогу! Обвуглені надії у тандемі з понівеченими мріями виймають з попелу Велику Волю й синхронно створюють танок Життя! Твоє й моє дитя - Могутня Україна! #сниоріяни
Зараз ще дві новели вишлю
Моя проофесія Натхненниця. Я запальничка. Я чарівна й закохана в життя. Закохана в свої маленькі таємниці: бачу зоряне небо на відстані подиву, йду в нових зелених черевичках на височезних підборах… відбиваю м’ячик на корті, відчуваючи, що я гарна... Я заманюю Його у казку «Герой і Принцеса». Тут моє поле: мій герой лікує мою чутливість і вразливість. І Він не належить мені – мені належить Велике захоплення Ним. Я дзеркало мого Героя. Я і буря, і гавань для Нього. Знаю, що мої мінливість і тендітність тішать Його. Мої слова – це пісня про Його подвиги заради Краси. Я створюю Стан Себе Солодкої. ССС – це присутність, це задоволення від того, що я є, я тут. П’ю вар… прогулююся садибою… нахиляюся до квітки… Це все сочно, розкошно . Я грація і гравітація – це моє мистецтво. Любов до чоловіка починається із любові до себе. Зразу закрутила роман із собою і закохалася в себе. Любов струменить із стану наповненості собою. Любов до Чоловіка народжується у своєму найвищому вияві як дарування себе Йому. Я справжня: найгарніша, найрозумніша і найуспішніша – натхненниця, бо дарую себе Йому. Я-натхненниця дарую чоловікові не ум, не красу, не тіло, а особливий СТАН. Я створюю цей стан, насолоджуючись собою, спілкуючись з Ним, захоплюючись Ним. Цей стан – Його дім, а дім створює натхненниця. Дім, тиха гавань, рай… Чоловік завжди повертається, щоб наснажитися… ніжністю рук… захопленим поглядом… словами вдячності… Я спостерігаю, як ці прості речі перетворюють чоловіка у Сталеву тварину, у Титанову машину, у мого Супергероя – інструмент моїх Мрій. Дякую, Боже, що подарував мені таку пару! Лелію й вирощую у собі кохання, незалежно від того, чи є поруч гідний претендент на роль мого Героя. Коли я наповнена, а Любов струменить із мене так нестримно, як світло із Сонця, і любов’ю стає все, до чого я торкаюсь, на що дивлюся і про що думаю, мій Герой проявляється ніби сам по собі. Він, єдиний із мільярдів достойних - заради мене - зважується на подвиг, усе Йому під силу, усе можливо. Подвиг щомиті, щоб дуга смислів була тугою, щоб планка Мрії була високою, щоб квітка цвіла у вічності – це під силу моєму коханому, єдиному… Я захоплююсь Тобою!

Я Твоя Натхненниця…

Новела "До пекла"

З останніми променями Сонця в "Печеру" зайшов непримітний чоловік у сірому зручному костюмі з каптуром. Озираючись підійшов до столу, де стояла пляшка коньяку та дві склянки, наповнені рубіновим напоєм. - Я... я від Фльори, - долинуло з-під каптура, - я Тарх, тепер на доправі я. - Зіп. Пригощайся, - власник магазинчика, людина-гора у халаті, підняв руку у кволому привітанні. Не обертаючись, продовжував перебирати шухлядки. - Іграшки є? - Тарх потягнувся до коньяка. - Ну звісно... Шість по тринадцять. - По тринадцять? - кур'єр удав здивування та умостився на стільчику, - тоді - чотири зразки. - Фльора замовляла шість, - розвернувся Зіп, - я ризикую не для того, щоб... - Якшо шість, то по десять, - Тарх ледь підняв обличчя. З-під каптура жевріли темні як ніч незворушні очі. Невеличка борідка не могла закрити шрам на лівій щоці. - Пси зробили шмон на заводі. Змінили охорону, - почав енергійно Зіп, потім спокійно, як зазвичай, продовжив, хазяйнуючи в своїй "Печері", - моя людина ризикує... Ціна на чіпи зросла... Якщо не влаштовує, то... Тим часом Зіп підійшов до акваріуму, що вигідно вигравав підсвітками в темному секторі магазинчика. Насипав корм рибкам. Затримався, милуючись затишним видовищем. Зіп далі продовжував свою звичну справу набивати ціну, але думки зрушили його далеко за межі розмови... У тьмяних очах кур'єра торгаш упізнав постійного клієнта бару "До пекла". Та ще шрам. Це було в ті часи, коли Зіп вправно розливав коктейлі та розраджував жартами сумнівної шани публіку у східному передмісті Технополя. Тарх... гм насправді Тарас... нічим не вирізнявся тоді. Так собі, частина доброго люду без особливої мети в житті. Мужній шрам на обличчі Тарас здобув через банальне упав_з_велика. Дещо пошарпаний але змужнілий Тарх таки добре нагадував того повного сили безтурботного гуляку. Зіп чув затятість кур'єра. Як і колись Тарх виторговує собі пару талів на випивку у "Пеклі". - Я ж не продаю трясця-який товар, - Зіп уже розвернувся до кур'єра і нависав тучею свого тіла, а ще більше довгими дредами, над столом, - Шість по тринадцять та один тал тобі на чай. - Один тал... за кожен чіп... - О, вже по 12 талів, - не сказав Зіп і схована тінь задоволення промайнула в глибинах досвідченого спекулянта. А на поверхню виринула зовсім інша фраза: - Два тобі на руку й розійдемось. - Ти знаєш, де... де мій попередник? Це я йшов на ризик, щоб... Я... я ризикую! Фльора... Ти знаєш, що зробить Фльора, коли не дістане товар?! - А Тарасик виріс, - здоровань перервав емоційну тираду кур'єра. Зіп був упевнений, що Тарас не впізнає у цій горі лахміття того стрункого високого баристу з "Пекла" - Звідки... звідки ти мене знаєш? - зайорзав на стільчику Тарх, вдивляючись в обличчя між потворними дредами. - Я стільки про тебе знаю, що міг би на чайовí збивати з тебе, за мовчанку, - збрехав наугад Зіп, - три тали на руки і будь щасливий, що мовчу. - Ґ'бісу! - процідив крізь зуби Тарх, просверлюючи зеньками Зіпа. - Ну тобі ж Фльора ще накашляє. Вистачить на дорогу до пекла, - двозначно мовив здоровань, підкріплюючи свій імідж всезнайства, - чекай, зара повернусь. Віддаляючись, Зіп краєм ока зафіксував здивовану сіру постать за столом. - Трясця! Де він взявся? - гепали в скронях думки та пробивали наглухо забиті двері давно згаслих спогадів Зіпа. Торгаш відімкнув бічні двері і направився сходами в підземелля. Чим нижче він спускався, тим глибше занурювався у своє минуле... - Ти! Ти будеш моїм партнером, - дзвінко залунав голос дівчини в чорному тренувальному костюмі, що вигідно підкреслював її струнке тіло. Білі зубки прикрашали усмішку. Яскрава червона помада пасувала до такого ж кольору великої квітки у темному волоссі. Очі! Жовто-зелені очі, в яких потонув відразу. Вони зустрілися на танц-майданчику. Класика та латинос. Потім їхня група виступала на День міста. Мірая тоді закінчувала четвертий курс на екзобіолога. Зіп навчався в магістратурі інституту регенерації і підроблявся ввечері баристою в Діамантовій Долині. Так звався східний район Технополя через цікаву забудову, що нагадувала розкриту скриню скарбів. За два роки Міра вже працювала у науко-виробничому комплексі "Фотон" над проектом підвищення ефективності біосистем в Солярисі. А Зіп взяв вузьку, але перспективну тему з іннервації цифрових імплантів у тому самому нвк. Фотон скрізь - і на Землі, й на небі. Ніби приватна справа, але на ньому тримається міць технів, чи не всієї цивілізації. Зіп з ключами в руках брів у підвалі свого магазинчика та по закрутах лабіринту своїх спогадів... Тоді молода сім'я придбала будиночок на Академіка Доленка, в одноповерховому секторі Діамантової долини, якраз біля бару "До пекла", де працював Зіп. Хоча молодий чоловік уже мав основну роботу, він не залишав барну стійку. Він не зміг відмовитися від вечірньої атмосфери спілкування, зв'язків і... нових фінансових пропозицій. Якось у барі Лертл, друг ще з часів студентства, познайомив з людьми, що цінували наукову працю Зіпа. Нові "друзі" почали цікавитися інфою з відділу Зіпа. Конкуренти нвк не скупилися. Так, за кілька пропозицій було виплачено кредит за житло. Через рік молода сім'я вже мала власний антигравітон престижної марки Сингул-R. Народилася донечка Яся. Лертл працював в одному офісі з Мірою. Коли він очолив інженерне бюро, то запропонував Міраї кращі умови роботи на Титані. Зіп відмовляв, адже й тут було все, що забажаєш. Технопіль - столиця земної техноцивілізації. А потім Зіп побачив їх у ресторації. Вони сиділи поруч за столом, щось пили, Мірая сміялася, Лертл був щасливий... Він знав Міру ще з дитинства і потай був закоханий у неї. Зіп серед лабіринту думок та кімнат добрався до сейфа. Відімкнув важкі двері та дістав звідти "іграшки" - шість футлярчиків з чіпами... Потім почалося пекло. Підозри, сварки... Справа йшла до розлучення. Готували до продажу будинок. Міра згодилася на роботу на Титані. І тут в якусь мить увірвалися до будинку поліци... арешт... за розголошення корпоративної таємниці, ізоляція та ув'язнення. Зіп в одну мить втратив усе... кохану дружину-красуню, анголятко-доню, акваріум в домі, працю і вечірній гамір в барі Діамантової Долини... Лертл переміг. Тиша камери... невпинно поступово зачиняла двері душі Зіпа. Логіка склала залізну картину світу... Мірая з Ясею десь уже на іншій планеті, але не з ним, а з Лертлом. Міра усміхається Лертлу. В домі лунає сміх і тече бесіда, але не для Зіпа. Світлий образ Міри, єдиного кохання на все життя, був загнаний на саме найтемніше дно, куди ніхто й ніколи не мав зазирати. Зіп прокинувся із задуми, зачинив сейф і замкнув ключем двері. Клац! Найвища міра покарання - соціальна ізоляція. Місце відбування - штучна екосистема Симиренка (ШЕС) на Церері. Церерійське життя мало чим відрізняється від земного. Там відсотків сімдесят біокібери, отже Зіп був у ціні. Вісім років знадобилося Зіпу, щоб стати настільки корисним, щоб вийти на волю з вічного ув'язнення. Він таки відмінник навчання і великий спеціаліст іннервації. Біокібери потребують його знань і послуг. А вони вже мають політичний вплив. Та що там говорити - сам Сірок, Голова Вченої Ради, геній і натхненник технів, більше кібер, ніж біо. Очі дружини... руці донечки... все життя промайнуло враз. Притискаючи до грудей шість чіпів, ніби намагаючися закрити рану, що раптом розгорілася та вже гуготіла яскравим полум'ям, Зіп, ледве переставляючи ноги, підіймався нагору. У грудях пекло. Зіп кинув погляд на кур’єра. Тарх розвалився на стільці, відкинувши каптур. Пляшка була пуста. - Шість по тринадцять. Ось, бери все. Звісно, мені Фльора відстібне те, що обіцяла, - раптом повернувся до початкової ціни Тарх. - З якого дива? Бери свої три тали. Заробив, - намагався бути спокійним Зіп. - У мене сьогодні свято, Йосипе, - раптом Тарх покликав торгаша повним ім'ям. - І яке ж це свято, Тарасе, - скопіював стиль звернення Зіп. - Яке свято? Я знайшов відповідь на одне цікаве питання... Я оце довго думав, через якого віслюка така файна жінка на Академіка Доленка 1212 та й досі самотня? У Зіпа запаморочилася голова. Після повернення на Землю Зіп ні разу не був у Діамантовій долині. Жодного разу не пробував знайти Міру... Після втрати сім'ї Зіп сам засудив себе на соціальну ізоляцію від щастя. А Тарх продовжував далі: - А ще її донька, півдівки... а... а красуня вже яка. Не думав, що в неї тато такий от... от... віслюк. Мірая... її великі очі й зараз світилися з глибин зраненої душі Зіпа. І там, де довгі роки була суцільна тьма, вибухом наднової засвічувалася надія. - Ось шість чіпів. І... Забери всі гроші собі. Це хороші гроші. Це моя маленька вдячність тобі за... Бери-бери. Ця лавка закривається. Більше ти тут не заробиш, - голос Зіпа звучав рівно як рух спринтера посеред дистанції. Він поспішав уперше за багато років. Тарх дещо відсахнувся від такого напору Зіпа, аж протверезів, але разом із чіпами згріб і гроші та запхав усе у внутрішню кишеню. - Не кажу "дякую". Йди ти ґ'бісу, а ще краще - "до пекла"! - збентежено і двозначно відповів гість, - з тебе випивка... пригостиш... як... як колись. - Звісно, пригощу, - промовив Зіп уголос, а мовчки продовжив, - і запрошу Міру на танго..