Стрічки Олександра Столярова були відзначені нагородами міжнародних фестивалів. Зокрема, документальні фільми “Хорал” (1988) та “Союз одноногих” (1992) отримали нагороди за найкращу режисуру МКФ у Дьєрі (Угорщина) та Нойбранденбурзі (Німеччина). А документальна стрічка “Порт” (1991) була відзначена Спеціальним призом журі Київського МКФ “Молодість”.
Останнім документальним фільмом, над яким працював режисер, стала стрічка “Десята муза в Україні. Фільм четвертий”. Його виробляла кіностудія НСКУ “Кінематографіст”. 30 червня 2017 року фільм став одним із переможців Десятого конкурсного відбору кінопроектів Держкіно.
“Суть професії режисера – викликати у глядача добре відчуття, світло в душі”, – говорив Столяров.
І він залишав світло своєї душі у своїх фільмах, в яких проживав цілу епоху. Йому вдавалося не тільки створити геніальну картину, а й розкрити людину в ролі, чим виокремлював свої роботи серед інших.
Та не лише фільмами міг пишатися Олександр Столяров. Він – засновник дитячого “Театру Андерсена”. В 2015 році друком вийшла збірка його оповідань “Неправильная сказка”, яка містить 49 філософських казок-притч для дітей і дорослих.
В одному інтерв’ю режисер сказав: “Світ так змінився, що коли я намагаюся писати правильні казки, світ все одно мене виправляє й виходить неправильно, з цього й така назва”.
Вшанувати пам'ять Олександра Столярова до будинку кіно Національної спілки кінематографістів України прийшли колеги, друзі та прихильники його творчості. Невелика зала була вщент заповнена людьми різного віку - усі, в чиїх серцях залишився відбиток шедеврів кіномистецтва, прийшли розворушити старі, сховані в душі, спогади.
На столі перед екраном – вінок і свічка. Маленький вогник, символ світлої пам'яті і незнищенної любові до творчості генія Столярова.
У програмі вечора-реквієму було два фільми Столярова: про режисера та продюсера Романа Балаяна, а також про Богдана Ступку.
“Я довго відмовлявся від пропозиції Саші зняти його у своєму кіно, - згадує Роман Балаян, - він виокремлювався переді мною, адже дуже добре до мене ставився”.
І справді, фільм Столярова “Політ у нельотну погоду” розкриває постать режисера Балаяна у творчому процесі. Він суворий, вимогливий, рідко посміхається. Проте, знятися у Балаяна для актора все одно, що обезсмертити себе.
Головний редактор газети “Ірпінській вісник” Юлія Бережко-Камінська розповідає: “Олександр казав, що творчість треба нести, треба показувати. Ми познайомилися на показі його фільму “Дєвочка” в Уваровському домі у Ворзелі. Одного дня він прийшов до мене з пропозицією відкрити дитячий театр. І ми відразу пішли дивитися місце для репетицій. Тоді у новоствореному театрі “Андерсена” в Будинку Культури відродилося життя. Дорослі й діти жили театром, готувалися до вистав. А перша вистава “Дівчинка з сірниками” була справді професіональною”.
Олександр Столяров по праву може називатися світовим надбанням. Адже його фільми представлені на фестивалях по всьому світу, його книги видаються посмертно. Він всього себе віддавав творчості, і він буде жити далі у своїх фільмах, героях, на сторінках своїх книг, і, звичайно, в серцях вдячних прихильників.
