Колись давно буковинський селянин Русак залишив рідні закарпатські землі і з маленькою дочкою Орисею переїхав до Канади. Саме там пройшла більша частина його життя, там він похоронив свою дочку. Після її смерті Русак вирішує відвідати рідні місця і разом з онукою Орисею повертається до рідного села. В той час як сам Русак намагається згадати минуле та віднайти втрачені зв’язки, Орися закохується в місцевого красеня. Через це знайомство вона несподівано відкриває для себе рідну землю та усвідомлює свою національну ідентичність.
Дія починається з пейзажів засніженого буковинського села. Осінь була дуже тепла і дуже пізня, тож перший сніг лежить на пагонах і суцвіттях. Одноногий бродяга, котрий пізніше врятує замерзлого лелеку у своєму зношеному кожусі, повільно тягне по снігу санчата, на яких сидять хлопчик і дівчинка, що гралися-гралися, а потім сказали «Давай-но не гратися, давай-но женитися!». Згодом той самий бродяга проводжає батька тієї дівчинки дорогою із села, де сіріє радянська розруха і хати стоять обірвані без дахів. Удівець взяв дочку і поїхав шукати щастя в далекій Канаді. А бродяга, сполохавши котів у напівзруйнованій хижі, згадав, що колись у цій хатині жив чоловік, що емігрував до Америки, давно то було, а коти так і лишилися: «Недарма кажуть, що собака звикає до людини, а кіт до місця. Я як ті коти…».
У заокеанській Канаді багато років по тому вже дуже старий герой, що поховав дочку і живе з дорослою красунею-онукою, мешкає в достатку, нібито не знаючи скрути, але тугою оповитий і нещасливий. Тепер він геть не упевнений, що тоді вчинив правильно, покинувши рідну землю, і мріє побачити Буковину знову. Хоча буквально побачити рідний край дідові вже не вдасться, адже майже цілковито осліп через те, що колись придбав більш дешевий котедж біля полігону, і з того полігону, де бозна що випробовують, вітер приніс всілякі недуги… Скориставшись послугами «Інтуриста» і взявши із собою онуку-канадійку, старий летить літаком через «велику воду» до Чернівців, де іноземців (включно з одним темношкірим) зустрічають жіночки і бабусі у вишиванках. «А ви це самі вишивали?» – питає канадійка-онука, котра згодом, потрапивши до села прикарпатського, дивуватиметься і тому, як тут танцюють і грають музики, і тому, як кожен із кожним здоровкається на вулиці, і тому, як сильно тягне її до місцевого холостяка-«донжуана» Григора, в котрого у хатині на стінах висять світлини світових кінодів…
«А де ваші чоловіки? Тут усюди самі жіночки… – якось питає канадійка в буковинських бабусь. «Всі наші чоловіки на стіні… на фотокартках…», – сумно відповідають жінки. «Така пізня, така тепла осінь» вийшла на екрани у 1981 році, коли розпочалося радянське збройне вторгнення в Афганістан, і ясно що чимало українських чоловіків силоміць були відправлені радянською владою на ту чужу війну в дуже чужих і дуже далеких землях… (сьогодні російська влада так само відправляє свої далекосхідні етнічні меншини в Україну на чужу, путінську, війну). І на жаль, сьогодні українські жінки теж бачать своїх чоловіків на фотографіях на стіні, проте воюють українці уже за свою землю…, аби ті емігранти (біженці, переселенці), що десь у Канаді або деінде, коли-небудь змогли повернутися.
Іван Миколайчук сам виконав одну з головних ролей у фільмі (роль сільського красеня Григіра). Роль Орисі зіграла легендарна акторка Галина Сулима, яка в подальшому з’явиться ще в низці знакових стрічок українського кіно, зокрема у картині «Останній бункер» (1991), «Голод-33» (1991), «Вінчання зі смертю» (1992), «Фучжоу» (1993) та «Сьомий маршрут» (1997). Оператор фільму Юрій Гармаш, з яким Миколайчук вже працював на фільмі «Вавилон ХХ».
Підготував Петро Олар
