Анна Дущак. Дивоквіт любові: «Він світлограєм у мій світ ввійшов, торкнув у серці струни золотії...»
Я не каюсь, ні в чому не каюсь, і любові у серці не страчу. Лиш крізь сльози в очах посміхаюсь, й на вустах із усмішкою плачу...
Слово Анни Дущак наскрізь поетичне, сповнене якоюсь щемною ніжністю, обнадійливим сподіванням на добро. Сила її почуття подібна до яскравих спалахів проникливо білих, ламаних блискавок. Такі не тільки страждають від електризації крапель або льодяних частинок, а й витворюють тонке осцилографування світу, „прочиняючи двері” в нове й незвідане, уяскравлюючи правду життя в усій її багатогранності.
...Зима 1978-го року для багатьох нічим не відрізнялася від інших буковинських зим: вона замітала снігами стежки, тріщала в дахах морозами та принесла різдвяну коляду... Проте Снігова Королева з карколомною швидкістю змінила життя Ані: несподівано до неї навідалася тяжка хвороба... І від того часу дівчина ніколи більше не ступала босоніж на шовкові трави столиці свого дитинства – села Тисівці на Сторожинеччині, не торкалась розквітлої вишневої гілки в маминому саду... А було тоді Анні Дущак лише 16 років! Та хто зна, чи не планувала вона після школи навчатися на філологічному факультеті Чернівецького університету?
І ліричним струменем своєї душі, і власним прикладом Аня вчить нас жити і сприймати труднощі, що їх кидає нам під ноги доля, і, попри все, убачати красу життя в кожній квітці, комашці, хмарині, весняній бруньці й, звісно, ЛЮДИНІ. Це для нас велика й неоціненна наука від Поетеси. На жаль, уже з НЕБА...
