Василь Стус:«Хто проти тиранії — встаньте»

6 Січня, 2022  

Василь Стус:«Хто проти тиранії — встаньте»
у

Писав Листи до сина, у звуковій весії для Вас читає Олександр Бистушкін- Народний артист України
* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп…

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
1968


Дмитро-Стус-про-ЛИСТИ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса.mp3"][/audio]

1-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

2-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

3-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

4-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

5-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

6-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

7-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

8-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]

9-ЛИСТ-ДО-СИНА-Від-Василя-Стуса-читає-Олександр-Биструшкін.mp3"][/audio]
Писав вірші...
І він написав би ще сотні прекрасних поезій, був би вже немолодим, але все ще вперто-непохитним. Але в 1985 році український поет, літературознавець та правозахисник Василь Стус загинув у радянській тюрмі. Офіційна версія – зупинка серця. Неофіційна – переохолодження або удар тюремними нарами. У тюрмі у Стуса відібрали і знищили збірку з 300 (!) віршів. Поховали на тюремному кладовищі, сім’ю на поховання не пустили. А захищав його в суді, до речі, Віктор Медведчук. Так, той самий.Василь Стус ...
Ми зібрали для вас десять наших улюблених віршів Стуса. А які любите ви?

“А скажи – Модільяні був ідіот…”

А скажи – Модільяні був ідіот? –
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

– Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, –
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.

– Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.

– Так, мистецтво – то завше надмір, –
відповідав, виціловуючи коліна.

– Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір –
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто – в примхах.

– Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло, –
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.

– А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, –
охриплим голосом проказувала вона.

– Так. В узголів’ї і неодмінно –
троянди, – не своїм голосом
я погоджувався покірно.

– Яка докучлива муха –
дзижчить і дзичжчить.
Убий її, любчику.

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп…

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
1968


* * *

Дума Сковороди

Блакитний світ — як блекота,
Блакитний світ — звечірнів.
З тобою ж — тільки той і та,
і тільки те, що вірне.
Чи йми їм віри чи не йми —
вони живуть, як п’ють.
Живуть сами і ждуть сами,
сами себе кують.
А все те — хто ти, що ти сам,
а все те — ким би стати? —
Однаково: філософом
чи й до отари пастирем.
Однаковісінько. Пусте.
Живеш — і жий, і доста.
Коли ти сам собі ростеш,
і сам себе не просиш.
Бо є і зорі угорі,
і небо є вечірнє.
І є поріг, низький, як гріх,
тобі єдино вірний.
1964

* * *

На Лисiй горi догоряє багаття нiчне…

На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр’їв твоїх,
твоїх недовiр i невiр i осiннього вiтру.
I вже половина життя забувається. Грiх
уже забувається. Горе i радiсть нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
I я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже вiдбринiло, вiдквiтло, вiдгасло, вiдграло навкруг.
Та досi ще пахнуть тужливi долонi тобi,
I губи гiркi аж солонi i досi ще пахнуть,
I Лиса гора пролiта — схарапудженим птахом,
I глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.

* * *

Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зігзиця,
шепоче спрагло: боже, най святиться,
о най святиться край проклятий мій.
Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба.
I всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла луниться глибінь
опівнічна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцімто даєш.

* * *

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

* * *

Тисячолітньому Києву
закортіло омолодитися.
Раптом Київ відчув готелі,
електрички, тролейбуси, поїзди,
міст Патона
і незграбні будинки Хрещатика.
Шершавий асфальт
Київ лизнув
своїм язиком язичницьким —
і схили Зеленого театру
почали проростати куницями,
віверицями, буй-турами,
зареготала, розганяючи Дніпрові хвилі,
поганська Ярилова голова.
Київ астматичне закашлявся.
Протягами метро
електропоїзди задеренчали злякано,
бо кільканадцять шарів ґрунту,
білого од людських кісток,
кінських черепів,
сивого попелу ритуальних крад,
набрижилися, як шерсть
на шиї розгніваного бика.
Київ натужився і затих:
де його в бісовій мамі
підняти оце збіговисько
новобудов, проспектів, магістралей
і високі черева
нерозроджених земляків своїх?
А побила б тебе сила божа,
вилаявся язичницький Київ.
Але побачив зграйку піонерів
і, присоромлений, нахилив голову.
Сховався — і нічичирк.
IV. 1965

* * *

Був віщий сон: немов на катафалку,
іще живий, я, везений на кару,
конаючи, востаннє подивляв
стьмянілі юрми, що кудись спішили,
і висів понад світом синій чад.
Обабіч мене — ті мої друзяки,
що бог їм радий, ніби диригують
процесією, подають поради,
як краще грати передсмертну мить.
І шамотіло море голосів,
колючі нашепти і радість люті,
ще й барабанний дріб чиєїсь усмішки
по плечах, мов по бубнах, вибивав.
Був вечір. І потік ілюмінацій,
напівреальний і напіввидимий,
космічним холодом окрив дорогу.
Як, прохолодо скону, ти свіжиш!
Та повнилося серце тихим миром,
передчуттям такого опочинку,
з якого нас живцем уже не вирвеш.
То в ньому пробувають на віки.
Якась модернізована Голгофа.
Велика зала, ще напівпорожня,
лише на покуті мотивом бога
бринів білявий тлустий чоловік.
І неслухняне і тяжке обличчя
він нашорошував, неначе вуха,
і силоміць видушував блаженство,
щоб затулити діри порожнеч.
Бовтки очей, округлість бляклих лиць,
обросла безпорадність підборіддя,
невправність випещеної руки
і постаті зрадливе хвилювання —
усе значило кострубатий Ляк.
І ось та мить, коли знялись вітри —
немов ридання, видовжені в простір, —
ось закушпелить, вирветься нараз
твоя зненапрямкована ракета
і відпливе навіки похід цей,
і вимовкне твоя свята дорога,
котрою вже не ти, а хтось обачний —
ізбоку тебе — враз порветься в лет.
0 безголів’я, здрастуй! Пізнаєш?
Обличчям до обличчя притулися
1 затули мене од цього світу,
відмалку неприхищеного… Доле,
провадь мене і пізнавай дорогу,
бо висить понад світом синій чад.
1.VII.1972

* * *

Вчися чекати… Із циклу “Забуттям”

Вчися чекати, друже,
вчися чекати.

Ластівки на електричних дротах,
почорнілі од сині неба,
ще наслухають стумні струми землі.
Ще підсліпі вікна
за тисячі проминулих літ
не витворили своєї духовності.
Ще людська душа
дрижить, як море,
в незручній западині екзистенції.
Ще потерпає вівериця
битий горіх
брати з твоєї руки.
Зарано, друже,
власним піддатись пристрастям.
Тільки так:
вияви – самострати.
Кам’яній. Кам’яній. Кам’яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

березень 1969

* * *

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок — поцілував.
За першим разом — образилась.
За другим — мовчала.
В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак — порогами.
В п’ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав,
але
не прийшов і в неділю.
Робив промо української мови, коли це ще не було трендом
Усім відомо, що Василь Стус був учителем. Після закінчення педагогічного інституту в місті Сталіно (тепер Донецьк) та служби в армії він викладав українську мову та літературу в Горлівці. Радянська влада вважала українську мову «неперспективною» і всіляко витісняла її зі шкільної програми. Батьки учнів нерідко писали заяви на звільнення своїх дітей від вивчення української. Тож Василь Стус намагався зробити свої уроки цікавими та привабливими, використовуючи те, що ми зараз називаємо сторітелінгом: він розповідав дітям історії з української минувшини та читав власні поезії. Так учні принаймні чули українську мову і не втрачали інтерес до неї.

Захищав політичних в’язнів
«Хто проти тиранії — встаньте» — певно, найвідоміша фраза Стуса. Її він вигукнув на повний голос під час прем’єри стрічки Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». Це сталося 4 вересня 1965 року, а рівно через 20 років у цей день Стус загадково загине в ув’язненні. Учасники прем’єри фільму згадують, що не домовлялися про акцію протесту. Але коли Іван Дзюба зі сцени кінотеатру сказав про масові арешти української інтелігенції, Стус не міг змовчати. У залі одразу з’явилися працівники служби безпеки і арештували багатьох глядачів, а самого Стуса відрахували з аспірантури.

Протестував проти знищення української культури
За три дні до першого арешту 12 січня 1972 року Василь Стус разом із друзями-письменниками ходили різдвяним вертепом у Львові. Так молодь з Києва та Львова протестувала проти політики заборони українських національних традицій. Зібрані гроші (250 рублів) колядники планували передати для допомоги політв’язням та їхнім рідним. Щойно Василь Стус повернувся до Києва, як його та ще 18 учасників коляди заарештували — згодом історики називатимуть цю подію «Арештована коляда». Під час обшуку в Стуса вилучили понад 500 оригінальних віршів, десятки статей, переклади поезії — загалом, усі праці, що він писав упродовж 15 років.

Навчився жити і плідно працювати у повній ізоляції
Із 47 років життя 13 Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, карцерах та на каторжній роботі. Коли Стуса заарештували вдруге у 1980 році, його засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання. 5 із цих 15 років він не мав жодного побачення з рідними: за різні «провини» йому заборонили візити дружини, сестри, сина. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції.

Писав таборові «блоги»
Останні тексти поета — це таборові «блоги». Це роздуми Стуса про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання. Щоб приховати ці тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібнесеньким почерком на тонких смужках технічного паперу. Ці 16 нотаток не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою «З таборового зошита».

Навчав і виховував сина дистанційно
Через арешти Стус був поруч із сином лише в його ранньому дитинстві та 9 місяців між першим і другим ув’язненням. Дмитро був 14-річним підлітком, коли батька вдруге засудили 15 травня 1980 року. Тоді, згадує Дмитро Стус, він поздавав борги з російської літератури школі і збирався йти на футбол, але вдома вже був обшук. Того дня вони з батьком бачилися востаннє. Але Василь Стус займався вихованням сина через листи: радив, що читати, пропонував поміркувати над певними творами, надсилав переклади поезій, давав настанови. Ось кілька з них:

«Ти повинен мати міцне тіло. Для цього тобі потрібно: розвивати ноги (вони в Тебе слабкі), виправляти поставу (Ти горбишся). Допомагати мамі в домашній роботі».

«Вчи англійську мову — разів у 5 вивчай більше слів, ніж дають у школі».

«Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім».

«Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше — телевізор, машину, дачу, штани, професію — має!)».

«Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати».

Для ВАС "ЛИСТИ ДО СИНА" читає Народний артист України Олександр Биструшкін.
На Вас дивиться Василь Стус з картини Олега Шупляка)

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram