«Її очі не бачать, проте краса погляду її душі – вражає!» – побачивши допис із таким заголовком у фейсбуці, я вже подумки спілкувалася із жінкою, про яку йдеться. Я ще не знала її імені та посади, але вже думала, про що би я її запитала. Мене завжди надихали люди, які, маючи чи то вроджені, чи набуті в силу певних життєвих обставин вади, знаходять в собі сили рухатися далі, творити прекрасне, знаходити точку опори і навіть ставати для інших підтримкою й прикладом. Де вони шукають мотивацію жити й любити цей світ так палко, розповідають в виданні “Вичерпно“.

Пізніше я дізналася, що героїня фейсбук-допису – Тетяна Батуріна – викладачка Другої школи мистецтв у Черкасах. Ми домовились про зустріч вже за декілька днів. Із жінкою ми «побачились» у неї на роботі – у школі мистецтв. «Вона така сонячна, незважаючи на дощову погоду», – подумала я, коли Таня щойно зайшла в приміщення. Вона стрімко ринула темними звивистими коридорами школи й привела нас до свого світлого кабінету. «У цій частині будівлі нещодавно зробили ремонт, гарно, правда ж?» – питає Тетяна.

КОЛИ ПЕРЕСТАЄШ БАЧИТИ СВІТ

Вона народилася звичайною дівчинкою. Та через дев’ять років після свого першого крику в пологовому Таня почала втрачати зір. Різко втрачати.

“Я була на літніх канікулах у бабусі й книжок не читала. Я не знала, що не бачу, – розповідає жінка. – Восени я перейшла в іншу школу і там попросили перевірити мою техніку читання… тоді я зрозуміла, що не бачу на звичній відстані. Вже після обстеження я отримала інвалідність першої групи і відтоді зір почав падати дуже стрімко. В 11 років я ще писала, але вже не бачила, що пишу. Наразі мені важко перебувати в тих місцях, де я ще не була. Тому доводиться просити супроводу”.

Нині в Тетяни відсоток зору складає декілька сотих. Вона бачить все, ніби в тумані, проте здатна розрізняти світло і деякі кольори. Люди для неї – лише розмиті силуети. Вона вимірює простір кількістю кроків, а предмети запам’ятовує на дотик.

Незважаючи на свої особливості, маленька Таня завжди тягнулася до музики – ще із садочка хотіла бути співачкою. А ще мріяла знати багато мов та допомагати людям.

«Сусідка колись забрала мене в свою музичну школу – вона там викладала фортепіано. Поки я співала вдома, мені це подобалось, а тільки я зрозуміла, що мене ставлять у певні рамки, я втікла і сказала – не хочу! Мама мене не змушувала, але я пам’ятаю картинку: її знайомий віз мене на машині в музичну школу, але переплутав і приїхали ми під наше Черкаське музичне училище імені Гулака-Артемовського. Я із таким захватом на нього подивилася і сказала, що колись буду тут вчитися. Хоч у школі мені вклали думку, що музика – це не професія й копійки тут не заробиш, в 11 класі я таки зрозуміла, що це моє й вирішила вступати до музучилища. Не маючи початкової музичної освіти, я знала, що мені буде дуже важко, тому такі предмети, як сольфеджіо та теорія, я склала на мінімальний бал. А от вокал – на найвищий бал. Тоді мені сказали, що я одна з кращих – це і стимулювало мене до розвитку”, – згадує Таня.

МОТИВАЦІЯ – ТО ВЕЛИКА СИЛА

Після чотирьох років училища, Тетяна поїхала навчатися в музичну академію імені Глієра в Києві. Добиратися до столиці їй допомагали, а от далі – все сама. Пари проходили в різних куточках міста, що значно ускладнювало ситуацію. Перший місяць дівчині допомагав знайомий, а потім довелося справлятися самій.

«У метро, на диво, мені було легко – там натовп пішов і я за ними, ніколи не губилася. А от на вулиці, в переходах мені було страшно. За місяць я вивчила й цей маршрут. Аби дістатися занять, мені доводилося робити дві пересадки на метро, їхати трамваєм, а потім ще 15 хвилин йти пішки», – згадує дівчина.

Подумки я кажу собі: «Яка ж шалена була мотивація в людини!». За декілька секунд Таня каже:

«Мотивація – то дуже велика сила. Коли знаєш, куди йдеш, все інше – це лише інструменти, якими треба оволодіти».

Під час навчання жодних поблажок у дівчини не було, іноді, навіть навпаки, намагалися «насолити». Викладачі, знаючи її особливості, давали завдання лише для зрячих – написати реферат, зробити табличку чи вирішити тести. Нині Тетяна каже, що вони просто не давали їй розслабитися і зараз вдячна їм за це.

Після завершення магістратури в Глієра, Тетяна Батуріна вступила до Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького на кафедру анатомії, фізіології та фізичної реабілітації. Нині завершує писати магістерську роботу і надалі планує працювати ще й за цим фахом, бо ще з дитинства мріяла допомагати людям.

МАЙСТРОМ ТРЕБА БУТИ У ВСІХ НАПРЯМАХ

Два роки тому Таня почала працювати в Черкаській дитячій музичній школі №5, що нині має назву Друга школа мистецтв. Кожен учень має право сам обирати собі викладача, якщо є вільні години. Вихованців у Тетяни Валеріївни, як її там називають, багато – аж 13. Вікова категорія – від 5 до 15 років.

Саме коли викладачка із захопленням розповідала про своїх учнів, до кабінету зайшли двоє з них – Софія Яхненко та Софія Щепак. Одна дівчинка помітно нервує, інша навпаки – почувається впевнено.«Заняття із Тетяною Валеріївною мені дуже подобаються, – каже Софія Яхненко. – Ми виконуємо різні вправи на дихання, розспівки. Часто Тетяна Валеріївна їздить із нами на змагання – її присутність дуже допомагає нам».

Тетяна Батуріна й сама бере участь у багатьох конкурсах, проте для неї це переважно можливість розвитку та нових знайомств. Більш цінні для неї виступи її вихованців.

«Для мене не так важливі свої конкурси, як конкурси моїх дітей. Я завжди хвилююсь і вболіваю за них усім серцем. Колись моя 9-річна учениця дебютувала на онлайн-конкурсі в Болгарії і відразу отримала перемогу. Тоді я раділа, мабуть, більше за неї», – із посмішкою говорить викладачка.

Софія  Щепак вже закінчила музичну школу, але задля занять із Тетяною Валеріївною продовжила навчання ще на рік. Дівчинка каже, що раніше займалася із іншим викладачем, проте їй не подобалось:«Тетяна Валеріївна – гарний вчитель, із нею завжди цікаво. Навіть попри те, що музичну школу я вже закінчила, я продовжую займатися музикою».

Окрім занять із учнями, Тетяна ще проводить приватні уроки вокалу і для дорослих людей. Не покидає вона і свою музичну кар’єру. Найбільше любить виконувати лірику та романси, проте хоче спробувати себе в інших жанрах, наприклад поп-рок.

«Майстром треба бути у всіх напрямах», – наголошує Тетяна.

Жінка пише ще й власні пісні – їх вже нарахувала близько 15. Проте великою помилкою в своїй творчості називає недбале ставлення до власних творів, бо багато погубила.Попри вади зору, Тетяна соціально активна – бере участь у міських заходах, різних програмах, активно співпрацює із журналістами.  Надалі жінка планує займатися своєю творчістю – знімати кліпи, записувати пісні, продовжувати писати вірші, прозу. Разом із коханим чоловіком вони мріють про дітей.

«Ще одна моя мрія – відновити свій зір. Я в це щиро вірю й шукаю для цього різноманітні шляхи. Крім цього, у дитинстві я хотіла бути цілителем. Нині я мрію, щоб усі люди володіли істинними знаннями, які інтуїтивно їх ведуть до збереження своїх сімей та свого роду. Тоді всі люди будуть щасливі», – підсумовує Таня.

Авторка матеріалу – Анна Савицька