ГАЙДАМАКИ Тараса Шевченка. - читає Олександр Биструшкін
Народність поеми «Гайдамаки» полягає в правдивому відтворенні історичних подій, правильному показі рушійних сил, в оцінці зображеного з погляду трудового люду, у вираженні глибокого співчуття до пригнічених верств суспільства, пошуках шляхів боротьби за їхнє національне й соціальне визволення.
Трактування Шевченком Коліївщини (від колій — той, що коле) як соціально- і національно-визвольного руху поневоленого панською Польщею народу України лягло в основу наукової оцінки цього соціального явища в історіографії пізнішого часу.
ГУПАЛІВЩИНА
Зійшло сонце; Україна
Де палала, тліла.
А де шляхта, запершися /486/
У будинках, мліла.
Скрізь по селах шибениці,
Навішано трупу —
Тілько старших, а так шляхта —
Купою на купі;
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
їдять шляхту, клюють очі,
Ніхто не боронить...
Та й нікому; осталися
Діти та собаки;
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.
Отаке-то було лихо
По всій Україні,
Гірше пекла, а за віщо,
За що люди гинуть?
Того ж батька, такі ж діти.
Жить би та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз’єднаться,
Треба крові брата, крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і на дворі
І весело в хаті.
Уб’єм брата, спалим хату —
Сказали і сталось.
Все б, здається... ні, на кару
Сироти остались;
В сльозах росли, та й виросли,
Замучені руки
Розв’язались; і кров за кров,
І муки за муки.
Болить серце, як згадаєш —
Старих слав’ян діти
Впились кров’ю, а хто винен?
Ксьондзи, єзуїти!.. (13)
Мандровали гайдамаки,
Лісами, ярами,
А за ними і Галайда
З дрібними сльозами.
Вже минули Воронівку, /487/
Вербівку, в Вільшану
Приїхали; хіба спитать,
Спитать про Оксану?
Не спитаю, щоб не знали,
За що пропадаю...
А тим часом гайдамаки
Й Вільшану минають.
Питається у хлопчика:
«Що, титаря вбили?»
«Ба ні, дядьку; батько казав,
Що його спалили
Оті ляхи, що там лежать,
І Оксану вкрали,
А титаря на цвинтарі
Вчора заховали».
Не дослухав... «Неси, коню»
І поводи кинув.
«Чом я вчора, поки не знав,
Вчора не загинув?
А сьогодня, коли умру,
З домовини встану
Ляхів мучить. Серце моє!
Оксано! Оксано!
Де ти?» Замовк, зажурився,
Поїхав ходою.
Тяжко йому, сіромасі,
Бороться з нудьгою,
Догнав своїх. Боровиків
Вже хутір минають.
Корчма тліє з стодолою,
А Лейби немає.
Усміхнувся мій Ярема,
Тяжко усміхнувся,
Отут... Отут... позавчора
Перед жидом гнувся,
А сьогодня... та й жаль стало,
Що лихо минуло!
Цабе яром гайдамаки
З шляху повернули.
Наганяють півпарубка.
Хлопець у свитині
Полатаній, у постолах,
На плечах торбина:
«Гей, старченя, постривай лиш!» /488/
«Я не старець, пане!
Я — ... гайдамака».
«Який же поганий,
Відкіля ти?» «З Керелівки» (14).
«А Будища знаєш,
І озеро коло Будищ?»
«І озеро знаю,
Отам воно, оцим яром
Втрапите до його».
«Що, сьогодня ляхів бачив?»
«Нігде ні одного,
А вчора було багато,
Вінки не святили,
Не дали ляхи прокляті,
Зате ж ми їх били,
І я й батько святим ножем,
А мати нездужа,
А то й вона б...» «Добре, хлопче,
Ось на тобі, друже,
Цей дукачик, та не згуби...»
Узяв золотого,
Подивився: «Спасибі вам».
«Ну, хлопці, в дорогу.
Та, чуєте, без гомону.
Галайдо, за мною,
В оцім яру є озеро,
Ліс попід горою,
А в лісі скарб, як приїдем,
То щоб кругом стали,
Скажи хлопцям, може льохи
Стерегти осталась
Яка погань». Приїхали,
Стали кругом ліса,
Дивляться — нема нікого.
«Ту їх достобіса,
Які груші уродили,
Збивайте, хлопята,
Швидше! Швидше! отак! отак!»
І конфедерати
Посипалися додолу,
Груші гнилобокі.
Позбивали, упорались,
Козакам нівроку,
Найшли льохи, скарб забрали. /489/
У мертвих кишені
Потрусили, — та й потягли
Ще карать мерзенних (15).
У Лисянку...
