Кам'яний хрест: фільм Леоніда Осики про людину і її героїчну, тривалу боротьбу за право бути людиною
18 Грудня, 2024
Фільм Камінний хрест за мотивами новел Василя Стефаника "Камінний хрест" та "Злодій". Випущено: К-ст. ім. О.Довженка, 1968 Жанр: Драма Режиссер: Леонід Осіка Сценарій Іван Драч Оператор Валерій Квас Композитор Володимир Губа Актори: Данило Ільченко, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Василь Симчич, Катерина Матейко, Борис Савченко, Іван Миколайчук, Антоніна. У короткому пролозі показано роботу Івана Дідуха, камера слідкує за ним відсторонено, часто із позиції пташиного польоту. Перший кадр — знамените сходження на гору, — вважається репрезентативним для всього фільму (а може, й для українського кіно в цілому, беручи до уваги, що його помістили на обкладинку українського видання «Історії українського кіно» Любомира Госейка). У цьому знаменитому кадрі ландшафт тяжіє над людиною і водночас обрамлює її, це — героїчний дискурс суворої аскетичної життя, тяжкої фізичної праці та боротьби з природою. Тут існує лише людина і її героїчна, тривала боротьба із значно більшою за неї силою. Щоправда, Іван Дідух схожий швидше не на трагічного героя, а на працьовиту мураху, яка тягне свою важку ношу і яка поступово мімікрувала під свою среду, — його обличчя подібне до скибу сухої землі. І все ж, це саме той архаїчний селянин, який стоїть біля центру українського поетичного кіно. Але цей монументальний образ подається для того, щоб піддатися деконструкції у наступній частині. Друга частина фільму, заснована на новелі «Злодій», із широких натурфілософських масштабів переноситься до замкненого, клаустрофобічного простору хати. З таким наближенням невинна працьовита мураха перетворюється на жорстокого хижака. Перше, що ми чуємо і бачимо — це крик і ті, як у ногу злодія впиваються вила, кинуті Іваном Дідухом. Далі новела повністю побудована на статичних великих планах, паралізована камера впритул роздивляється героїв — злодія, Івана Дідуха, і двох ґазд, які прийшли, щоб убити злодія. Ґазді мовчки п'ють, і навіть співають, і загалом тримаються так, ніби вони прийшли до сусіда допомогти заколоти свиню. Несумірність злочину і кари, холоднокровна жорстокість селян пояснюється тим, що для них лиходій означає навіть менше за худорлявість, бо він не належить до спільноти, він — чужий. Звідси й їхній гнів і обурення, коли злодій цілує руку Івана Дідуха, апелюючи тим самим до християнського співчуття, чи точніше, універсального закону рівності всіх людей. У фільмі не дається жодного пояснення, тим більше не робиться жодних моральних висновків із цієї історії. Вона зникає безслідно, так само, як ми не видим мертвого тіла злодія. Втім, це анаморфічне викривлення, спричинене вклинюванням «іншої» історії, в якій Іван Дідух із миролюбного насекомого перетворюється на ката, створює підвійну перспективу, тепер розглядати Івана Дідуха як жертву, носія духовності тощо, можна лише ціною витіснення цього травматичного епізоду. У третій, фінальній частині відбувається повернення до стефаниківського Івана Дідуха, показано його прощання з односельцями.Тут ми бачимо і газд із попередньої новели, які виділяються серед загалом нижчої, менш виразної толпи селян. Тут же з'являються цілком дорослі сини Івана Дідуха, які показово відсутні у новелі про злодія. Камера дивується людей, час від часу натрапляючи на Івана Дідуха та його сім'ю, але не концентруючись на них. Вона розміщена на рівні людського погляду, більше того — вона буквально вештається між людьми, як невидимий, чужий спостерігач. Цей відсторонений погляд справляє жахливе враження погляду мерця на власному похороні.
