Згубити чи присвоїти: як Росія колонізувала українських митців? Деколонізація

Понад триста років Україна потерпає від Росії буквально і ментально. Фраза «нуль днів, як Росія нічого не крала» — не просто мем, а наша реальність. Окупанти привласнюють собі наших поетів, прозаїків, драматургів, художників, називаючи їхні здобутки своїми. Повномасштабна війна нарешті зірвала завісу російського паразитування та брехні, тож нарешті українці масово роблять все, щоб вигнати росіян не лише з нашої землі, а й із нашої свідомості. У першій серії спецпроекту «Деколонізація» ми розповідали, для чого Росія краде українське надбання і чи можливо покарати її за злочини проти нашої культури. У другій же йтиметься про українських митців, яких країна-агресор забороняла, привласнила чи робила все, щоб заглушити їхні таланти та творчу славу. Разом із Projector Institute та креативною директоркою Українського інституту Тетяною Філевською розповідаємо про деяких із таких статей, чиї біографії добре ілюструють процес культурної колонізації...

Як діяти українцям сьогодні
Можна тільки пофантазувати, як розвивалася б українська культура без втручання Росії. Курбас і Куліш точно зробили б разом ще не одну геніальну виставу, Гоголь, може, не страждав би від внутрішнього розколу, а Делоне приїжджала би в Україну й залишила нам у спадок свої роботи. Однак цього ми ніколи не дізнаємося. Наше завдання — опрацювати ту історію, яку вже маємо. І зробити все можливе, щоб подібні жаскі речі не повторювалися з нашими діячами культури в майбутньому. Крок для цього — зрозуміти причини, чому цілеспрямовано й послідовно знецінювали нашу культуру. Тетяна Філевська називає їх:
— Очевидно, що українська культура, її значення та визнання були применшені [Росією] навмисно. Якщо в часи козацької державності Україна мала дуже розвинену культуру, та й у середньовічні часи також, то сьогодні про це мало хто знає, хіба що спеціалізовані фахівці. Це замовчування і применшення значення відбувалося, щоб стерти підстави для нашої боротьби за суверенітет. Розуміння базових прав людини, які в тому числі базуються на її ідентичності й унікальності, праві бути собою, жити за власним бажанням, за уявленням про життя, реалізувати себе, — все це спирається на знання, ким ти є і ким є твої предки.
Найважливішою у процесі деколонізації є насамперед дослідницька робота. Потрібно працювати з архівами, робити дослідження, знімати фільми та видавати книги, організовувати тематичні експозиції тощо, щоб заповнювати ті лакуни, які утворилися внаслідок колонізації. Тому важливо, щоб держава інвестувала в науку й культуру. Мають бути і просвітницькі проєкти, спрямовані на широкий загал. Це контент у медіа та соцмережах, різноманітні фестивалі, знаки присутності української культури в публічному просторі, як-от туристичні маршрути чи пам’ятні дошки. Тетяна Філевська наголошує:
— Коли ми ставимо культуру на останнє місце (у політичному пріоритеті, у фінансуванні) — ми граємо на користь ворога. І це недооцінювання має своє коріння саме в тій імперській політиці: пригнічення, стримування, знецінення. Це вони (росіяни. — ред.) працювали століттями, щоб ми думали так про свою культуру — про найважливіше, що ми маємо.
Держава має підтримувати деколонізаційний рух. Тетяна Філевська зауважує, що потрібно створювати умови для досліджень та обговорень, а також безпечний простір для співіснування різних вимірів і аспектів пам’яті:
— Деколонізація дає право на пам’ять та прощення всім. Отож держава тут має виробити політики, які дозволяють мати минуле, навіть якщо воно має зв’язок зі злочинною владою. Це складна задача, тому ніхто не хоче нею займатись, але в нас немає вибору. Це неминуче.
Утім, ми вже можемо побачити й успіхи України. Із 2023 року, до прикладу, в Києві нарешті є вулиця Олександри Екстер, відомої на весь світ авангардистки, яка близько 30 років прожила в місті. І навіть закордонні музеї потроху починають деколонізовувати українських митців, наприклад Музей мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку цього ж року визнав художника Архипа Куїнджі з Маріуполя українцем, а не росіянином.

Картина Олександри Екстер «Міст. Севр». Джерело: Національний художній музей України.
Не менш важливими є й індивідуальна деімперіалізація та деколонізація в життях українців: переосмислення свого ставлення до російської культури, відмова від споживання контенту країни-агресора тощо. Нам необхідно рефлексувати про власну ідентичність, розмежовуючи те, що є своїм, і те, що було насаджене імперією. А потім дуже важливо повернути те, що ми забули чи втратили. Тільки так можна віднайти справжній зміст культури, яка була колонізованою. І тільки так Україна остаточно перестане бути колонією Російської імперії.