Я прожив довге життя в середині документального кіно. У мене немає іншої домівки, крім тих історій, які світло прожектора витягувало з темряви людських доль. Мій перший фільм — «Спрага життя». Він народився з тиші і відлуння війни. Тоді я прийшов у хату до Петра Чабана з Буковини — світлої пам’яті чоловіка, який не любив говорити про себе, але говорили його руки. Він повернувся з війни — і замість того, щоб проклинати темряву, викопав сорок сім криниць. Сорок сім джерел для вдів, чиї чоловіки не вернулися. Сорок сім пам’ятників, викованих не з бронзи, а з води.
Тихої, живої води, що лилася замість сліз.Цей фільм і досі живе в мені — як перший урок: є історії, які болять. І є історії, які лікують. І часто це — одна й та сама історія. Документальне кіно не питає, чи ти готовий. Воно кладе перед тобою людську долю — і каже: «Не мовчи». Я дивився в обличчя тим, хто пережив голод, війну, втрати.
Я слухав тишу між їхніми словами — тишу, яка була гучнішою за будь-які крики.
Я знав: моя робота — не показати жах, а знайти людину посеред жаху.
Побачити у мороці іскорку, яка не дозволила їм зникнути. І з роками я зрозумів: ми всі створені з цих історій. Кожна з них робить нас сильнішими, мудрішими, трішки сумнішими — і трішки світлішими. Я пройшов через багато перехресть— як автор, як режисер, як свідок. І сьогодні можу сказати одне: є біль, який треба прожити — і є пам’ять, яку треба нести. Бо без пам’яті ми — не народ.А без правди ми — не люди. І ось, коли заплющую очі, знову бачу Петра Чабана біля криниці. Сонце падає на старі руки.Він усміхається, ніби каже мені: «Поки ти розповідаєш правду — ми всі живі».І я знімаю свої фільми далі. Бо знаю: історії, які болять — і лікують.Це і є джерела, які дають нам силу жити. І я ніколи не хотів знімати жахи.Ніколи не хотів дивитися на світ через призму смерті. Але іноді правда приходить сама… Стає поруч… І каже: «Або скажи мене — або я зникну назавжди». Так у моє життя увійшла тема Голодомору. Хто тоді мовчав? І чому? Мовчали ті, хто створив голод. Мовчали ті, хто підписував накази зі сталінських кабінетів. Мовчали ті, хто бачив пусті двори й вимираючі села — але не смів сказати правду. Мовчали навіть деякі іноземні журналісти. Бо було легше повірити диктаторові… ніж українському селянину, який помирав на узбіччі. Мовчали — бо правда руйнувала імперію. А імперії завжди тримаються на брехні.
Та є правда, яку ми не маємо права втратити: Чому мовчати означає зрадити мертвих?. Я — людина, яка все життя намагається знімати не смерть, а світло. Я шукаю в людях добро, у світі — сенс, у пам’яті — тепло. Але є історії, що не дають сховатися. Є трагедії, які входять у життя так само, як холод входить у хату, де більше нема дітей. Такою трагедією є Голодомор.
Хто мовчав — і чому моє покоління вже не має права мовчати: Про Голодомор мовчали ті, хто його влаштував. Внуки Леніна, Сталіна… і тієї темряви, що сьогодні знову йде на Україну під іншим ім'ям. Мовчали зручні історики.
Мовчали, бо боялись. Мовчали, бо так було вигідно імперії, яка будувала свою тінь на українських кістках.Але мертві не можуть розповісти про те, як вони вмирали.
І тому сьогодні говорити мусимо ми — живі.
Правда, яку треба сказати вголос : Голодомор не був голодом.
Це був злочин — захолоджений, обчислений, виконаний. Це був наказ: — забрати хліб у дитини; — зачистити пам'ять у родини;— вбити голос у народу.Він був створений руками, які писали: «Розстрілювати. Не випускати. Не допомагати». Голодомор був геноцидом, спрямованим проти українців. І це не треба «досліджувати» — це треба пам’ятати.Архівні тіні, які я бачив що мовлять мені за межі вічності Анатолій Гайдамака руки та серце якого творило в Києві меморіал скорботи і памʼяті : Першим, хто на весь світ відкрито і правдиво заявив про Голодомор 1932–1933 років, був Ґарет Джонс (Gareth Jones) — валлійський журналіст і радник британського прем'єра Ллойда Джорджа. Я читав їх архівах статі : Малкольм Маґерідж — британський журналіст, таємно відвідав Україну і писав про голод., Олександр Вінецький — польський консул у Харкові, першим передав дипломатичні звіти про масовий голод (1932). Але саме Ґарет Джонс зробив правду про Голодомор світовою новиною. Є і Ті, хто відійшов, але проривали тишу
Джеймс Мейс (1952–2004):Американський історик, один із головних дослідників Голодомору.Організував у США Комісію Конгресу з вивчення Голодомору, зібрав свідчення тисяч очевидців. Його фраза стала символом: «Україна — це нація, яку Сталін хотів убити голодом».
Роберт Конквест (1917–2015): Британський історик.Автор фундаментальної книги «Жнива скорботи», яка вперше у міжнародній науці довела Голодомор як геноцид.
Василь Барка (1908–2003): Автор роману-реквієму «Жовтий князь», який став художнім відкриттям трагедії. Книга зробила тему Голодомору видимою у світі задовго до незалежності України.
Станіслав Кульчицький (1937–2023): Український історик.
Один із перших на території СРСР, хто почав публічно говорити про Голодомор ще у 1980-х.
Олесь Бердник (1926–2003): Письменник-дисидент.Був одним із тих, хто називав Голодомор злочином ще тоді, коли за це переслідували.
Анатолій Гайдамака (1939–2023): Художник-монументаліст, автор меморіалу Голодомору в Києві. Саме він, своїми руками й серцем, створив перший великий простір національної пам’яті, де кожен може відчути біль мільйонів.
Його мистецький голос — це голос свідка, який говорить мовою світла, каменю й тиші.
Обидва — мої побратими, мої друзі по правді, по духу й по боротьбі.
Їхня творчість — це продовження вашої спільної місії: зберегти пам’ять, яку ворог хотів стерти.
Ті, хто живуть і продовжують відкривати правду: Енн
Епплбаум: Американська історикиня, авторка книги «Червоний голод» — найвпливовішого сучасного міжнародного дослідження про Голодомор. Зробила тему глобальною у XXI ст. «Червоний голод» — книга, яка стала світовим аргументом
Микола Сядристий: Художник-графік, мікромінітаист, шо зумів створити єдиний у світі музей своїх робіт, дослідник, людина, яка невтомно збирала факти та образи Голодомору.Його роботи стали документами — не лише мистецькими, а й моральними. Він був серед тих, хто проривав радянську завісу мовчання, показуючи світові правду про спланований геноцид.
Тимоті Снайдер:Історик, професор Єльського університету. Постійно наголошує: Голодомор — це цілеспрямований акт геноциду проти українців . Послідовно називає Голодомор тим, чим він є — геноцидом..
Сергій Плохій: Директор Гарвардського українського інституту.
Систематично популяризує правду про масові злочини СРСР, зокрема Голодомор. Розповідає світу, що історія України — частина історії людства, а не підрозділ радянської міфології.
Володимир В’ятрович: Історик, колишній голова Інституту національної пам’яті.
Розпочав масштабну популяризацію теми Голодомору у світі після 2014 року. Систематично відкривав архіви й проводив міжнародні кампанії пам’яті
Олеся Стасюк: Дослідниця та колишня директорка Меморіалу Голодомору в Києві.
Розвинула наукову базу доказів геноциду. Формувала сучасну наукову базу Меморіалу Голодомору.
ЖУРНАЛІСТИ,ПОЕТИ, РЕЖИСЕРИ, ДОКУМЕНТАЛІСТИ
Наталія Дзюбе́нко-Мейс — українська письменниця (поетеса, прозаїк, публіцистка). Дружина Джеймса Мейса. Членкиня НСПУ (1989), член Ради Всеукраїнської Асоціації дослідників голодомору-геноциду України. Заслужений працівник культури України.
Карло Фальконе, італійський славіст і історик, одним з перших у Європі досліджував документи про Голодомор.
Коррадо Д’Анджело, кореспондент італійського інформаційного агентства Agenzia Stefani, працював у СРСР у 1932–1933 роках.
Марко Кариаччоло, журналіст і письменник, популяризував тему сталінських злочинів у 1980–1990-х.
Серджо Ґраденіґо (Sergio Gradenigo) — італійський дипломат у Харкові 1930-х, чия донька видала його щоденники про голод.
(Він не був журналістом, але його записи — унікальні свідчення про смерть українських селян.)
Сергій Буковський: — фільм «Живі» Один із найправдивіших голосів кіно про Голодомор.
Олександр Зінченко: Авторські проєкти, що зробили тему доступною для молодого покоління.
Ігор Померанцев: (BBC) Говорив про те, що інші боялися сказати.
Стенлі Нельсон «Holodomor: Voices of Survivors» — голоси, які вже не могли мовчати.
Петро Олар: записував СВІДКІВ, ЯКІ ПЕРЕДАЛИ ГОЛОС СВОЇХ СІМЕЙТисячі українців у Канаді, США, Польщі, Австралії дали свідчення — врятували те, що могла знищити тиша. Комісія Конгресу США (1986–88) стала першим міжнародним «судом пам’яті». Коли я працював над кіноархівами, я бачив те, від чого навіть камери мовчать:Хати без дверей, бо двері зняли на дрова. Порожні колиски.Списки — довгі, як мовчання матерів. Села, де залишився лиш вітер. Найстрашніше — тиша на фотографіях. Діти там не плачуть. Бо плакати нема чим.
Чому Голодомор повертається у наш час? -: Бо той самий почерк темряви бачимо сьогодні в очах агресора. Ті самі методи. Ті самі слова: «Україна не існує». «Українці — вигадка». «Треба підкорити». У мене сьогодні те саме відчуття, що й у старих документальних кадрах:Імперія знову хоче вимкнути наш голос. Але тепер — не вийде.
Що має знати кожен, щоб трагедія не повторилася: Голодомор — штучний. Він був злочином колективної державної машини. Він був спрямований на знищення українців як народу. Його намагалися стерти з нашої пам’яті.Він досі відлунює в нашій ментальності, страхах, поведінці, болі. Пам’ять — це не тягар. Пам’ять — це наша зброя.
Мій голос — для тих, кого хотіли стерти: Я все життя уникав фільмів жахів. Але страшніше за жахи — мовчання. Мовчання, яке залишає мертвих у темряві. Я говорю сьогодні для тих, кого хотіли стерти з землі.
Для дітей, чиї імена записували в останню колонку. Для матерів, які клали дітей спати без надії, що вони прокинуться. І для світу, який повинен знати: коли забирають хліб — це не економіка. Коли закривають кордони на вихід — це не політика. Коли вбивають народ — це називається геноцид.
І тепер — найважливіше: Поки ми говоримо — вони живі. Поки ми пам’ятаємо — нас не зламати. Поки ми називаємо зло своїм ім’ям — зло не переможе.
Я, Петро Олар, кажу це не як режисер.Я кажу це як українець, який не дозволить мертвим знову бути мовчазними. Я прожив життя серед кіно та історій, що болять і лікують. І ніколи не хотів знімати фільми про страх і смерть.Але іноді правда сама приходить у твоє життя й каже: «Або скажи мене, або я зникну назавжди». Так до мене прийшла тема Голодомору.
Хто мовчав і чому:Мовчали ті, хто створив голод. Мовчали ті, хто підписував накази зі сталінських кабінетів, де життя українців оцінювали, як зерно у коморі.
Мовчали навіть деякі іноземні журналісти — бо зручніше було вірити диктаторові, ніж селянину, який помирав на узбіччі. Мовчали, бо правда руйнувала імперію. А імперії завжди будуються на брехні.
Правда, яку ми не маємо права втрачати: Голодомор був не «голодом». Це був злочин. Не неврожай — а наказ забрати все.Не біда — а спроба знищити Україну як націю. Я бачив у архівах те, що важко забути: вимерлі села, списки дітей, яких більше немає, листи, що ніколи не доходили, і людей, яким забороняли виїхати по шматок хліба. Це не смерть — це вимкнене життя.
Чому це важливо сьогодні: Бо сьогодні ми бачимо тих самих спадкоємців сталінської темряви. Ту саму логіку знецінення людського життя. Ту саму спробу вирвати з нас пам’ять і свободу. І я, режисер, який усе життя уникав жахів,
не можу мовчати, коли історія починає повторюватися.
Що треба знати, щоб трагедія не повернулася: Голодомор був штучним. Він був спрямований проти українців. Його замовчували десятиліттями. Наслідки досі живуть у наших родинах і нашій культурній пам’яті. Ми не маємо права дозволити, щоб тиша перетворилася на забуття.
Моє слово — для тих, кого хотіли стерти: Я не хочу знімати фільми про смерть. Але хочу, щоб світ знав, чому мертві мовчали — і чому тепер повинні говорити ми. Пам’ять — це теж зброя. Правда — це захист.А сказана вголос історія — це життя, повернуте тим, кого у нас хотіли забрати.
