Тиша в черзі за смертю. Роздуми в лікарні ЄВРОПИ, що є найкращою для рідних, а пацієнт тихо стає в чергу на співбесіду зі смертю по 4 місяці чекаючи в ліжку одинокості і оздумів по тих, що ходять до праці платять податки і страхівки щоб в довгій черзі живих зрозуміти ти вже хворий і звенувся запізно, на якихось три місяці чекань у черзі до лікаря.
Ми навчилися жити швидко — так швидко, що не встигаємо жити. Старість у наш час — це не вік. Це стан.Стан, коли ти ще дихаєш, але вже ні для кого не є необхідним. Коли твоє ім’я звучить рідше, ніж повідомлення в телефоні. Коли час не минає — його зупинили. І разом із ним увімкнули тишу байдужості. Я бачив цю тишу в очах літніх людей. Вона не кричить. Вона не просить. Вона просто є. Вона сидить поруч за столом, коли говорять про погоду, ціни, війну — але ніхто не питає:«А як ти?»Вона лежить у кімнатах, де фотографії онуків — єдине свідчення того, що життя колись продовжувалось далі.
Європа сьогодні називає це цивілізацією. Цивілізоване очікування смерті. Без моралі.
Без Бога. Без страху — але й без любові. Можливо, скоро справді потрібно буде записатися в електронну чергу на день смерті. Отримати направлення від сімейного лікаря. Вкластися в коридор чотирьох місяців, поки діє система. А якщо не встиг — нічого. Почекаєш удома. До наступного року. Якщо доживеш.Це не смішно.
Це трагічно. Бо я бачив у цих мовчазних старих не смерть. Я бачив залишки любові.
Радість від рідкісної зустрічі з онуками, які живуть уже в інших вимірах —
орбітах інтересів, швидкостей, алгоритмів. Я бачив людей, які не просять повернути молодість. Вони просять присутності.Я хотів запитати своїх сусідів — Пятраса і Яніса: — Чи хотіли б ви повернутися в молодість і прожити життя не як чорновик — поспіхом, а начисто, без помилок? Вони мовчали. Бо крайній берег вічності був уже ближче, ніж життя в тумані залежності — від чужого вільного часу, від коротких дзвінків, від повідомлень без тепла. Ми — дивні люди. Ми не хочемо вчитись у вовків, які не кидають своїх. І не хочемо жити як люди часів Адама і Єви,
коли близькість була не сервісом, а сенсом. Ми боїмося Раю.
Бо там не сховаєшся за зайнятістю. Хто ми? Люди, що втратили сором перед власною неміччю? Чи діти, які зрадили тих, завдяки кому з’явилися на світ? Чи суспільство, яке обрало комфорт замість співчуття? Скажи чесно — навіть якщо це не про тебе сьогодні. Ти впізнаєш у цій тиші своє майбутнє?
І якщо так — коли саме ми вирішили, що самотність у старості є нормальною?Рай не закривають за наказом. З нього не виганяють. З нього йдуть — від байдужості.
Найдовші ночі — тут, у лікарні. Я боюся не темряви — я боюся невідомості, що приходить у снах. У ніч між другою та четвертою мені наснилася кузня. Жива. Справжня. Я кував підкову. І раптом — на свято творчості та життя увійшла Смерть.
Юна. Гарна. У білому. Вона схопила мене за підборіддя й підняла голову.— Скільки? — відповідай! — Не знаю… — прошепотів я. — Скільки?! — закричала вона просто в обличчя. — Але… як мені знати, скільки їх було? — я пискнув не своїм голосом. Смерть відпустила мій підборіддя. Замовкла. Потім, згорбившись, сіла на лаву. — То ти не знаєш, скільки їх було? А якщо я скажу, що ніколи не вбивала?
Що ніколи нікого не вбила — що ти на це скажеш? — Але як?.. — прошепотів я. — Я не вбиваю людей. Навіщо мені це робити, якщо ви самі прекрасно справляєтесь? Ви вбиваєте одне одного. Через папери. Через злість. Через ненависть. Заради розваги.
Заради заздрості. А коли цього мало — ви воюєте і вбиваєте одне одного сотнями й тисячами. Ви залежні від крові. І знаєш, що найогидніше? Ти не можеш у цьому зізнатися. Набагато легше звинуватити мене… Я була красивою.
Зустрічала душі з квітами. Проводжала їх туди, де їм судилося бути. Усміхалася. Допомагала забути біль. Це було давно… Вона зірвала каптур. Переді мною — зморшкувате, виснажене обличчя. ==Вицвілі, мертві очі. — Подивись, на що ти мене перетворив. Я мовчав. — Я бачила, як мати вбиває дітей. Як брат убиває брата.
Як за день убивають сотні. Я плакала. Я кричала від жаху. Я змінила білу сукню на чорну, щоб не було видно крові. Надягла каптур, щоб не бачили сліз. Ти зробив мене монстром. А потім звинуватив у всіх гріхах. Вона вирвала косу з моїх рук
і пішла до виходу. — Чи можу я спитати? — — Ти хочеш знати, навіщо мені коса? —
не обертаючись, сказала вона. — Так. І її голос, ніби з космосу,
пролунав наді мною: — Вона — дорога до Раю. Вона давно заросла травою. Сонце ще не зайшло в палату. За вікном — сірий день. Тут не рахують час —
тут є сніданок, обід, вечеря, заміна білизни і коротке: «Як ви?» А ще тут приходить інше розуміння життя. Родини. І того, що варто встигнути між першим і останнім днем. Бо це — твоє. У твоїх руках. І ніхто не зробить цього за тебе. Без волі Творця —і без твоїх зусиль.
ПЕТРО ОЛАР - кінорежисер
