Очікування Різдва починається задовго до появи першої зірки на небі. Воно народжується у тиші, у запаху їжі, у метушні навколо, у вогниках гірлянд, які світяться, не так для очей, як для душі. У ці дні світ ніби завмирає, між «ще трохи» (наближається закінчення війни), і «вже скоро» (відчувається закінчення…), глибоко в душі кожен з нас надіється, вірить у різдвяне диво. Ми рахуємо дні, завершуємо справи, думаємо про подарунки, але насправді чекаємо не на святковий стіл чи колядки, чекаємо щоб нарешті вся сімʼя була в зборі, щоб не применшувалась, а з кожним роком збільшувалася народженням. Так, як Ісус народився і живе у кожного з нас в серці. Ми чекаємо тепла людського, справжнього, такого, що зігріває навіть тоді коли за вікном мороз і справжня хурделиця.
Саме зараз особливо відчувається цінність родини, дому, затишку, сміху, розмов і обіймів. Те, що здавалось буденним, раптом стало найбільшою рідкістю і не можливістю.
Різдво сьогодення має інший, глибший сенс: з тишею тривоги, з поглядом у телефон, новини, з молитвою, яку повторюють щовечора. Його чекають родини не за календарем - його чекають серцем.
За святою вечерею сидить жінка ветерана - Марія Ціздин, батько Степан, внучка, дочки, є всі 12 страв, але не вистачає Олега, який виконує свою важливу місію: як ветеран, як людина, як волонтер, який досі ризикує життям по гарячих кордонах війни з ворогом. У кожного з нас думка в тиші - це прохання: щоб повернувся, щоб почув коляду не через телефон, а вдома.
Цієї в ночі чекають не лише народження Ісуса. Чекають, щоб він народився знову в серцях людей. Бо останнім часом нам часто здається, що внутрішнього Ісуса нам усім бракує - бракує милосердя, терпіння, здатності співчувати а не озлоблюватися. Війна оголює все - і біль, і страх, і втому, і жорстокість, але водночас нагадує, як важливо не втратити світло всередині себе.
Різдво сьогодні - це не гучне свято, а тиха віра. Віра жінки, яка молиться мовчки, віра батька та дітей, які чекають додому в обійми. Це віра в те, що темрява не переможе світло, що любов сильніша за страх, а добро - за війну.
Вже який рік ми не знаємо чи буде Олег на святу вечерю з нами всіма, чи буде в дорозі, ми чекаємо, коли війна відступить, хоча б на крок, а додому повернеться життя, повернеться наш покровитель. Колись кожна мама, кожна жінка, кожна сестра та дочка сяде за Святу вечерю не з тривогою а з вдячністю - поруч і з тими, кого так довго чекали.
В очікуванні Різдва Україна чекає дива і вона сама ним стає. Бо там де є любов, такі люди як Олег, надія і молитва, Христос уже народився. І поки він живе у наших серцях, цей вогник не згасне та ми вистоїмо.
Уляна Винник - журналіст, радіо Українська хвиля з Європи
