Трофейне кохання (англійською — Trophy Love)
Логлайн: короткометражного фільму.
У мальовниче карпатське село мама й дочка повертаються з Європи не з покупками, а з новими чоловіками — «трофеями» з Італії, та Великобританії. Та виявляється, що «роботизованим» європейцям доведеться навчитися сміятись, плакати й любити по-українськи — у світі, де гроші не головне, а все вирішують борщ, щирість і теща.
Синопсис:
Мама і дочка — дві українки з неабиякою харизмою, після розчарувань у вітчизняних чоловіках, як біженки втекли в Європу… Гарні та веселі вони там не сумували. Мама двічі вдова, а донька мала щастя на пияка, здавалось збулись свого горя. Там вони знайшли собі трохи дивакуватих, трохи «гладко запрограмованих», але цілком щирих «трофейних» чоловіків — італійця та англійця. Вони — холостяки, які шукали «справжніх почуттів» на сайтах знайомств. Угода — наче проста: вона — з ним, він — із нею, а головне — у селі буде кому дрова рубати.
Та не так сталося, як гадалося. У селі — не гугл-перекладач. Там є теща, піч, корова і односельчани, які спершу не розуміють: хто це приїхав — чоловіки, чи аватари з фейсбуку?
Ситуацію ускладнює ще й те, що колишній зять мами, який "пропав безвісти" у вирі війни, виявляється… живий. Але перед тим, як зник, встиг потайки розлучитись — тож правду про це дізнаються вже тоді, коли треба оформити якісь папери для нових «трофейних» шлюбів. Тут і починається бюрократично-сюрреалістична лінія з нотаріусом у кумі, сільською реєстраторкою, яка читає закони з астрологічним календарем, і місцевим попом, що вимагає генеалогію до сьомого коліна, та довідку що наречені не перебували у московському патріархаті.
Але серце комедії — не у паперах, а в душах. У карпатському селі іноземці «оживають» — вчаться їсти руками вареники, голосити на весіллях, співати коломийки, ловити рибу, а головне — сміятися і… плакати. Вперше в житті вони відчувають, що таке жити з душею, без страху виглядати смішними.
У фіналі село готує свято в стилі Маланки. Трофейні чоловіки організовують парад національних костюмів. На дійство випадково потрапляє європейська знімальна група, яка приїхала дознімати документалку про автентичні обряди. Але з огляду на брак сценарію й консультантів, вони вирішують зняти імпровізовану історію — грандіозний маскарад, де дівчата обирають собі судженого з-поміж маскованих чоловіків.
І що ж? Вибирають — усіх своїх, бо любов — не імпортна. Вона живе там, де люди ще вміють бути… смішними, справжніми і трошки безголовими.
Тональність:Весела, тепла, з нотками абсурду і магічного реалізму. Поєднання української душевності з європейським подивом. Мова — мультикультурна: українська, з вкрапленнями італійської та англійської.
Цільова аудиторія:Глядачі в Україні, Європі, Канаді, США — усі, хто втомився від драм і хоче від душі посміятись над життям, де любов — найсмішніша і найсправжніша гра.
Головні герої:
• Оля (35) — дочка. Сучасна, хитра, красива, розчарована в українських чоловіках. Вміє «заварити кашу».
• Ганна (60) — мама. Вдовиця. Мріяла про європейське життя, поки не спробувала його на смак. Уперта, але з харизмою.
• Рікардо (58) — італієць. Колишній танцюрист з Неаполя. У минулому — викладач сальси, зараз — вільна душа. Говорить трохи українською, багато жестикулює.
• Арчі (62) — британець. Пенсіонер, вдовець. Колишній актор театру тіней. Увесь час у костюмах, із британським сарказмом. Вперше в житті — серед реальних людей.
Герої другого плану: БАБА МАРІЯ , БАБА ПАРАСКА, БАБА ГАННА, СТЕПАН, МИКОЛА, ДІД ПРОКІП, САШКО-ТРАКТОРИСТ, ПЕТРИК, ДІВЧИНКА З КОСАМИ, ТАРАСИК, ДІТИ, ЖІНКА ЗАЛІЗНА, ФОТОКОР, МІСЦЕВІ МУЖЧИНИ – САША, ІГОР, ФРАНЧЕСКО, ЛЮДИ СЕЛА….
Оля (35) — жінка з блиском у погляді й іронією на кінчику язика. Вона — як вогонь на модному коворкінгу: стильна, стрімка, дотепна. У ній поєднуються мудрість покоління Instagram і досвід жінки, яка вже не раз знімала рожеві окуляри. Вона сучасна до кінчиків нафарбованих нігтів: знає, де найкращий фільтр, як працює маркетинг і як залишити нечитане повідомлення, щоб чоловік ще добу мучився. Оля красива — не лише зовні, а й у тій легкій упевненості, з якою заходить у кімнату. І хитра — не зла, а скоріше розумна, як кицька, яка знає, коли муркотіти, а коли випустити кігтики. Розчарування в українських чоловіках вона носить, як модну сумочку — видно, що коштувало дорого, але вже не приносить радості. Її фраза: «сама зароблю, сама куплю, і сама вирішу, з ким пити вино». А ще вона вміє «заварити кашу» — не ту, що в каструлі, а ту, після якої всі герої сидять з круглими очима й не знають, сміятись чи тікати. У неї гострий розум, влучне слово і талант закручувати події, як ложкою в каві. І хоч усім здається, що вона грає у свою гру — десь глибоко в серці вона просто чекає на когось, хто не збреше
Ганна (60) — мама Олі, в якій ще живе дівчина з косами, що колись мріяла про Париж, а тепер підрізає троянди у своїй теплиці. Її руки пам’ятають і ніжність, і роботу, а очі — біль втрати й жагу до життя. Вона вдовиця, але не вдова в душі. Не оплакує минуле — носить його, як медаль, мовчазну, важку, але з блиском. Колись мріяла про Європу, свободу, порядок — поки не скуштувала її, мов незвичну страву: красиво подано, але не вистачає солі. Тоді зрозуміла: найкраще життя — там, де твої діти, твоя земля і твоє слово щось важить.Уперта, як західний вітер: якщо вже вирішила — не зупинити. Але її впертість — не від гордості, а від досвіду. Вона не свариться — просто каже так, щоб після того й сперечатися не хотілося. Її харизма — це не гучність, а вміння дивитися прямо, мов крізь тебе, і водночас підтримати мовчанням. Ганна — жінка-корінь: не кидається в очі, але тримає на собі весь рід. І навіть коли мовчить, у повітрі щось змінюється — так, ніби саме життя трохи випросталося й стало стійкішим.
Рікардо (58) — чоловік, що несе в собі сонце Неаполя, навіть коли небо над головою сіре. Його постава досі зберігає елегантність танцівника: легка хода, наче ще вчора він кружляв у ритмах сальси. Колись — зірка танцювальних залів, викладач, улюбленець учнів і учениць, а тепер — «вільна душа», що живе за власним ритмом.
У ньому — море жестів і вулкан емоцій. Він не просто говорить — він малює фрази руками, примружує очі, вишиває емоції на обличчі. Його українська — строката, як карнавальна маска: трошки неправильно, але щиро й з темпераментом.
Рікардо носить яскраві сорочки, любить каву, класичну музику та фільми Фелліні. У розмові може раптом пуститися в танець, щоби щось пояснити, а замість «до побачення» каже «бачимось, коли музика знову заграє».
Це людина, в якій досі палає сцена — навіть якщо перед ним лише один глядач і старий патефон.
Містер Арчибальд «Арчі» Бемблбі-Грін (65 років), графство Кент, вдівець, колишній шкільний бібліотекар, великий шанувальник чаю і сарказму Зовнішність та костюм:
Арчі з'являється в карпатському селі, перевдягнений у королеву Єлизавету II, але в її версії з 1970-х:
• рожева твідова сукня,
• біла перука у формі купола,
• гігантська сумка з написом “God Save the Queen and My Feet”,
• капелюшок з пером фазана, який увесь час сповзає набік,
• під сукнею — волохаті ноги в гольфах та шкіряних туфлях з ґудзиками,
• на грудях — саморобний орден з чайного пакетика.
У руках — парасолька-тростина, що автоматично грає “Rule, Britannia!” при кожному її відкритті. А ще — срібна чайна ложка, яку він урочисто тримає замість скіпетра.
Характер і поведінка:
• Арчі говорить з класичним акцентом британського баронета, але сипле жартами, як стендапер.
• Обожнює глузувати з усіх довкола — особливо з себе, бо вважає, що "життя — це опера, тільки без хору".
• Його міміка, брови й манери — наче з британського серіалу 70-х.
• Він переконаний, що перевдягання в королеву — вияв найвищої пошани, хоча виглядає як тітка Гладіс після трьох еля і феєрверку в пабі.
Комічна ситуація в селі:
• Сільські бабусі приймають його за нову інспекторку з Євросоюзу.
• Чоловіки тікають з шинку, бо "цариця приїхала дивитись, хто вареники краде".
• Діти біжать слідом, гукаючи: «Цариця, станцюй коломийку!»
• А він намагається вивчити гопак, випадково порвавши сукню на стегні — й показавши сині боксерки з написом “British Intelligence Inside”.
Кульмінація:
Під час маскараду Арчі перемагає в конкурсі "Найоригінальніший костюм", але відмовляється від призу, сказавши:
"Справжній трофей — це не медаль, а коли тебе в селі кличуть просто: «наш Арчік»". Його фінальна репліка: "Я приїхав сюди з чемоданом, а поїду з вишиванкою, дримбою і серцем, яке вперше в житті перестало нудьгувати".
© Петро Олар «Трофейне кохання»
Всі права захищено.
in************@***il.com ol********@***il.com
тел: +380681632078
