ЗА Чим завтра будуть їхати туристи у Карпати, Коломию і Чернівці?
Не лише за горами і ріками, не лише за мальовничими краєвидами – а за культурними скарбами, невмирущими традиціями та унікальними, гостинними людьми.
Вони рушать у театр, на прем’єри знаних вистав: у Коломиї – на «Табула Раса», у Чернівцях – на «Солодку Дарусю», у Красноїллі та Івано-Франківську – на легендарний «Гуцульський рік».
Тут мистецтво оживає, переплітаючи історію, легенди і сучасність, а кожна сцена – це маленька подорож у серце Карпат, де культура і гостинність живуть поруч.
Красноїлля, Прикарпаття —більш як сто років живе театр і духу свободи
Більше сто літ тому гуцули Красноїлля вперше почули свій голос на сцені. І то був не просто голос — то була пульсація гір, ріки й лісів, перетворена у театр, що підкорив серця Галичини, Польщі, а згодом — уяву світу.
Гнат Мартинович Хоткевич, уродженець Слобожанщини, письменник і драматург, після революційних буревіїв 1905 року в Росії змушений був шукати прихистку у Галичині. З бандурою в руках, співаючи козацькі й чумацькі пісні, він не просто мандрував — він несе світло свободи й правди серед гірських людей. І ось восени 1906 року він ступає на красноїльську землю, де в корчмі бачить справжнє гуцульське життя: спочатку чемна, по-дружньому розмова при горілці, а згодом бійки бартками та примирення — живий театр природи й характеру. І він вирішує: «А чому б світу не показати гуцула?» Живучи серед гуцулів, Хоткевич опановує їхню мову, їхній діалект, їхні пісні й легенди, побут і свята. Тут народжуються його перші театральні плани. У Красноїлі, попри заборони влади та священика-москвофіла Якова Рожка, за одну ніч здіймають стіни читальні «Просвіта» — місця, де гуцули навчались, гуртувались, грали спорт і читали книги. Саме тут у 1909–1910 роках народжується перший Гуцульський театр, який згодом затьмарить сцени Галичини і не тільки.
Прем’єра «Верховинців» у серпні 1910 року — подія, що вразила односельців. П’єса Юзефа Коженьовського, перекладена Хоткевичем на гуцульський діалект, ожила в образах Антіна Ревізорчука, опришка з легенд села. А далі — «Гуцульський рік», «Довбуш», «Прахтикований жовнір», «Непросте» — п’єси, де гуцульський світ з усією його магією і драмою виходить на сцену. Гастролі по Галичині, Польщі, Кракові — 70 вистав, сотні сердець, що б’ються в унісон із гуцульським духом. Сніг, бурі, подерті постоли, тиф, брак коштів — ніщо не зломило міцного характеру цих акторів. Адже театр — це не лише мистецтво, а й справа честі, волі і життя.
У Харкові Хоткевич заснував майстерню, де гуцули виготовляли вироби й заробляли на нові гастролі. Українська зірка театру Марія Заньковецька підтримувала фінансово, а мрії Хоткевича про сцену МХАТу перервала Перша світова війна. Радянські часи замовчали його спадок, а згодом — арешт і страта. Та пам’ять гуцулів жива: Красноїлля, Коломия, Косів, Львів — імена, що зберігають театр у серцях.
У грудні 1987 року відкривають Музей Гуцульського театру. Внуки і правнуки акторів першого покоління відроджують театр. Вистави «Гуцульський рік», «Верховинці», «Довбуш» і «Прахтикований жовнір» стають святом культури і пам’яті. Музиканти, цимбалісти, сопілкарі, бубністи — всі сплітають у музиці минуле і сьогодення. Сьогодні Гуцульський театр — живий організм. Тут імена Юри Ревізорчука, Параски, Олени, Івана, Василя звучать поруч із трембітою й скрипкою, а традиції Хоткевича продовжують жити у серцях гуцулів, які показали світу не лише гори, а й душу України.
Сто років тому Гнат Хоткевич сказав, що гуцулів треба показати світові. І світ почув.
© Петро Олар
