Передмова
Так сталося, що мені випала честь представляти й перекладати вже не перше есе молодої журналістки зі Львівщини Уляни Винник. І щоразу це не просто робота з текстом. Це зустріч із живими людськими долями. Цього разу її погляд — про те, що насправді цінніше за золото. Справжні герої рідко стоять на п’єдесталах. Їхні імена не завжди викарбувані в бронзі, а їхні кроки не супроводжує оркестр. Вони просто щодня встають і йдуть. Не до слави — у завтра. Не за нагородами — за обов’язком. Не за пам’ятниками — за тими, кого треба захистити, підняти, повернути до життя. Герой — це не мить подвигу. Це шлях. Шлях людини, яка приймає своє призначення як хрест, як працю, як тиху молитву. Яка робить те, що повинна, навіть коли ніхто не дивиться. Сьогодні в Європі багато говорять про українських воїнів — про їхню відвагу, стійкість, жертви. Вони захищають не лише власну землю й родини — вони стоять на межі між світлом і темрявою для всього світу. Вони втрачають руки й ноги. Іноді — життя. Іноді — майбутнє, яке колись уявляли. Та справжній героїзм починається не тільки на полі бою. Він починається після. Коли треба знову вчитися ходити.
Вчитися жити. Вчитися дивитися в дзеркало й приймати себе іншим. Коли кожен крок — це біль, а кожен ранок — маленька перемога. Саме про таких людей це есе. З любов’ю, уважністю й великою людяністю Уляна Винник створила не репортаж і не легенду, а документ серця — живе свідчення про тих, для кого золото є лише символом, а справжня цінність — можливість жити далі. Залишається лише спіймати цю правду камерою й дати їй шлях у фільм. Бо деякі історії дорожчі за дорогоцінне золото. Бо вони — про людину.
Петро Олар
перекладач італійською та керівник проєкту
Уляна Винник: Дорожче за дорогоцінне золото
Це не про кіно. Це не про історію з книг. Це про витримку. Спочатку Олег Ціздин був звичайною людиною, зі своїми планами, цілями, метою, страхами, сумнівами. А потім настав момент коли вибір зроблено. Бо війна не питає чи готовий. Вона просто стає поруч і йде з тобою нога в ногу разом. І він пішов. А вона йшла поруч з ним. Війна ламає. Війна змінює. Там є холодні ночі, коли земля стає твердішою за людське серце. Є втрати, які не перекричиш жодним наказом. Є моменти, коли виживання стає єдиною формою молитви. У такі миті, навіть атеїсти починають вірити у Бога, приходить розуміння, що вони не самі, навіть тоді коли поруч біля себе нікого не бачить, проте відчувають. Олег навчився діяти швидко, думати чітко і ховати біль глибше, ніж броню.
Повернення - найважчий етап. Коли ти вже не там і ще не тут. Бо війна не лишається на фронті. Вона їде додому, осідає на плечах, лишається у погляді. Він уже не той, ким був але й не знає ким тепер бути. Саме тут народжується ветеран - не в день мобілізації, а в день, коли ти вчишся жити з тим, що пережив.
І з часом Олег почав помічати інших. Тих, хто так само мовчав, хто не спав ночами. Він упізнає їх без слів - за поставою, за реакціями, за очима. І тоді у нього зʼявився новий сенс: бути тим, кого самому так бракувало після повернення.
Від військового до ветерана - це трансформація сили. Коли вона була спрямована назовні, щоб захищати. Тепер - усередину, щоб підтримувати. Олег Ціздин - людина, яка пройшла темряву й не зробила з неї зброю, а перетворила на світло для тих, хто ще тільки шукає дорогу назад до життя.
Він допомагає розмовою без осуду. Порадами, які не з книжок психології чи філософії, а з окопів і реабілітаційних палат. Він знає, що біль не зникає, але з ним можна навчитися жити, - і навіть служити далі, але вже по-іншому.
Олег зустрічає хлопців, коли біль не лише фізичний. Ампутація ламає: «хто я?», «чи я ще воїн тепер?», «чи я повноцінний чоловік?». Відповідь чесна, без солодких обіцянок: буде важко, буде злість, будуть зриви. Але і буде життя. Особливу увагу він приділяє психологічній реабілітації. Говорить з родинами, пояснює, чому не можна жаліти, але потрібно підтримувати. Чому фраза «ти герой» іноді ранить більше, ніж допомагає. Він будує середовище, де ветерани змагаються з болем та вчаться довіряти собі й іншим.
Один з найскладніших етапів - початок після поранення, нерозуміння що робити далі… куди йти... Олег завжди зʼявляється вчасно, як провідник, наставник, щоб направити на шлях, дає шанс жити далі. Одним з таких, який отримав цей шанс є Анатолій Степчук, який воював на гарячих напрямках, зокрема на Донеччині. Унаслідок якого втратив обидві ноги, має контузію. У нагороду від президента отримав золотий хрест. Презедент дає зірку героя, а Олег дає ноги. Для Анатолія важливіше ноги, ніж золото. Бо нагорода - вчора, а протези - завтра. Нагорода золота підтверджує: ти вистояв, ти був сміливим, ти зробив неможливе. Але орден не допоможе встати з ліжка вранці. Не підтримає, коли тіло зраджує, а сходи стають перешкодою. Золото залишається в коробці, на грудях, у спогадах - як символ честі, а не як опора. Протези двох ніг - це повернення руху, а отже й гідності. Це можливість самостійно дійти до кухні, вийти на вулицю без допомоги інших, подивитись людям в очі, не з висоти колісного крісла, а на рівні. Для Анатолія це не комфорт - це свобода. Для нього важливо не те, щоб країна памʼятала, як він воював, а щоб вона дала шанс, як йому вижити. Саме цим займається Олег. Дає шанс. Золото не зніме нічного болю і не навчить тримати рівновагу. Він не допоможе зробити перший крок після ампутації - крок, який страшніший за будь-який вихід на позицію. А протези - допоможуть. Вони стають продовженням тіла і волі. Вони дозволяють не зупинятися на статусі героя, а залишатися людиною в русі. Для Анатолія це вибір між символом і можливістю. Між шаною і шансом. І він обирає не блиск металу, а крок уперед - навіть якщо цей крок дається болем.
Для багатьох Олег Ціздин стає першими хто вірить у ветеранів після госпіталю. Першим, хто каже «ти ще можеш більше, ніж думаєш». І коли хтось з хлопців робить свій перший самостійний крок, повертається до роботи, створює сімʼю чи сам іде допомагати іншим - це і є його найбільша нагорода. Він не просто лікує тіла - він відновлює цілісність людини. Справжня сила - не в тому, щоб не впасти, а в тому, щоб навчати інших піднятися.
Коли я запитала Олега: «що ти скажеш про тих справжніх героїв, які не отримали нагороду і загинули?»
Олег відповів: «кожен військовий заслуговує на найвищу винагороду. Ми ніколи не йшли за нагородами». Відчуття, що сама готовність іти туди, де тебе можуть убити вже ставить людину вище будь-яких відзнак. Там не до статусів. Там є лише одне: виконати наказ та свій обовʼязок і вижити настільки, наскільки дозволить доля. Тому відзнаки для Олега - це не визнання героїзму, а лише спроба держави сказати «дякую» за те, що словами не вимовляється. Це слова людини, яка воювала не за медалі. А за життя інших. І саме тому його відповідь така важка - і така чесна.
Уляна Винник
