Цей вірш написав, як тільки сон покинув мою сідомість. Я був в окопі, у сні, на війні і дуже замерз, тоді вирішив віддати своє тепло щоб зігріти довкілля, так народтився у матеріалі вірш у дарунок жінкам, від тих кого вони чекають, люблять,та вірять... Автор Петро Олар.
Тобі… якщо б ти вміла літати
Якби ти вміла літати —
я не просто дав би крила.
Я виростив би їх у тобі,
як виростає світанок
із чорної, впертої ночі.
Я взяв би з неба дві зорі
і пришив би їх до твоїх лопаток,
щоб кожен твій змах
розтинав темряву,
як правда розтинає брехню.
Я змінив би напрям вітру.
Народив би вітер навпаки —
той, що не відносить,
а повертає.
Щоб усі дороги світу
раптом згадали моє ім’я
і принесли тебе
до мого порогу.
Якби ти вміла літати —
я поклав би в твою долоню
зернину радості.
Не золоту.
Живу.
Щоб ти засіяла нею землю,
втомлену від криків,
від війн,
від чиновницької байдужості,
яка називає себе турботою.
Нехай би з тієї зернини
проросло поле світла —
і кожен, хто впаде,
піднімався б із колосом надії.
Якби ти вміла літати —
я подарував би тобі море.
Не для втечі —
для глибини.
Щоб ти пірнала в нього,
як у молитву,
і виходила з нього
з очима, повними неба.
Я віддав би тобі
всю свою любов —
до останньої краплини,
до останнього подиху.
Без договорів.
Без умов.
Без очікування твого повернення.
Бо я знаю —
є горизонт,
де тобі обіцяють палаци,
важкі гроші,
чужий рай із м’якими стінами.
Там можна сісти на трон
і раптом відчути,
що це клітка.
Золота.
Тиха.
Без неба.
Я не прошу тебе повертатись.
Я прошу Бога
навчити тебе літати.
Навіть якщо ти ніколи
не прилетиш до мене.
Навіть якщо твій шлях
пройде повз моє вікно.
Бо крила — це свобода.
А свобода — це Божий подих.
І якщо ти колись злетиш,
і вітер торкнеться твого волосся —
знай:
у тому вітрі
є частинка мого серця,
яке навчилося любити
не тримаючи.
2026-02-22 Паланга. Світлина Сігітаса КАНЦЕВІЧЮСА
