У неділю перед Великоднем у маленькому італійському містечку двері старого храму відчиняються раніше, ніж звичайно. Кам’яні стіни пам’ятають кілька століть мес.
Але останніми роками тут звучить інша молитва. Українська. Марія приходить однією з перших. Їй сорок три. Вона з-під Тернополя. В Італії працює доглядальницею вже шість років. Коли почалася велика війна, вона не повернулася додому. Син пішов на фронт. Вона щодня дивиться на телефон, боячись повідомлення, яке може змінити все.Сьогодні вона стоїть у темному храмі перед іконою Богородиці. У руках — тонка свічка. Вона запалює її повільно, ніби боїться порушити тишу.Пахне воском і холодним каменем. За кілька хвилин почнеться сповідь.
Священник уже у вівтарі. Він греко-католик. Він служить українцям у цьому місті майже двадцять років. Колись у неділю тут збиралося десять старих італійців. Тепер перед Великоднем приходить двісті українців. Жінки з дітьми. Чоловіки після нічної зміни. Старі батьки, яких привезли в час війни. Усі говорять тихо. Бо знають: сьогодні день сповіді. Марія стоїть у черзі. Перед нею молода дівчина з Харкова. Позаду — чоловік у робочій куртці з українським прапором на рукаві. Усі тримають свічки.Усі чекають. Коли Марія нарешті підходить до священника, вона довго мовчить. А потім тихо говорить:
— Отче… я давно не була на сповіді. Вона робить паузу.— Нехай мене Бог простить.
Священник киває:— Говоріть.
У цей момент ніхто в храмі не думає про богословські суперечки. Ніхто не питає, до якої юрисдикції належить цей храм. Ніхто не згадує старі канони, написані століття тому.Тут є лише одна людина, яка прийшла до Бога.І одна Церква, яка намагається її вислухати. Але за стінами цього храму існує інша реальність. Світ канонів. Світ церковних кордонів. Світ, у якому православний священник не може співслужити з католицьким,
а храм, де служили «не ті», іноді потрібно освячувати заново.Саме на цьому перетині — між молитвою людини і правилами історії — сьогодні живе українська Церква в Європі.
Європейські міста сьогодні мають новий звук недільного ранку.
Українська молитва. Вона звучить у старих католицьких храмах Іспанії, у невеликих каплицях Італії, у парафіях Німеччини, у приміщеннях колишніх монастирів, які давно стояли порожні. За час війни мільйони українців розсіялися по Європі.
І разом з ними поїхала Церква. Не у вигляді будівель. У вигляді священників. І разом з ними поїхали канони. Саме вони іноді стають найбільшою драмою.
Два священники
У маленькому європейському місті служать два українські священники. Один — православний, із Православної Церкви України. Другий — греко-католик. Їхні парафії — це ті самі люди. Ті самі українські жінки, які працюють доглядальницями. Ті самі чоловіки на будівництві. Ті самі матері, які втекли від війни. Але між ними — канонічна стіна. Отець Віктор, священник ПЦУ, говорить спокійно, але твердо:
— За канонами Церкви я не маю права співслужити з католицьким священником.Навіть якщо це українець. Навіть якщо це священник, який двадцять років служить тим самим людям. У православній традиції, особливо в монашій богословській культурі Афону, питання співслужіння з католиками залишається болючим і складним.
— Якщо у храмі служив католицький священник, — пояснює він, — за церковною традицією православний храм потрібно освячувати наново. І ще одне правило:
— Я не можу причащати людей, які сповідувалися у католицького священника.Він говорить це без агресії. Лише як факт. Так говорить канон.
Двадцять років служіння у Європі
Отець Павло слухає спокійно. Його історія інша. Він приїхав у Європу понад двадцять років тому. Тоді українських парафій майже не існувало. — Ми їхали в найменші міста, — згадує він. — Де було десять українців — там вже була громада. Вони шукали старі католицькі храми, які стояли майже порожні. — У багатьох містах недільна меса збирала десять людей. А через рік українська літургія збирала двісті. Це була тиха місія. Без політики. Без великих структур. — Ми приходили з іконою, з кількома свічками, і починали служити. І люди приходили. Бо люди шукали Бога рідною мовою.
Війна і канони
Після 2022 року українська присутність у Європі стала масовою. І саме тоді старі церковні питання стали гострими. У мирні часи богословські суперечки можуть тривати століттями. У час війни вони раптом стають особистими. Жінка, яка втекла з Харкова.
Чоловік, який втратив брата під Бахмутом. Дитина, яка не розуміє, чому її батько залишився на фронті. У неділю вони приходять до храму. І часто не знають — чи це православний храм, чи греко-католицький. Вони знають лише одне: там говорять українською і там можна поставити свічку.
Сповідь перед Великоднем
Отець Павло говорить тихо: — Завтра прийде одна жінка. Вона працює доглядальницею в Іспанії. Вона не була на сповіді майже рік. Вона прийде перед Великоднем. — І я не буду питати, до якої церкви вона належить. Я просто вислухаю її. Бо вона прийшла до Бога.
Між правилом і милосердям
Отець Віктор довго мовчить. Потім говорить: — Канони існують не для того, щоб мучити людей. Вони існують, щоб берегти істину. Але життя іноді ставить Церкву перед питанням, яке неможливо вирішити лише текстом правил.— Бо люди приходять не до канону. Вони приходять до Христа.
Європейський парадокс
Європа створила дивну ситуацію. Тут, далеко від історичних центрів церков, українські священники іноді опиняються ближче один до одного, ніж будь-де у світі. В одному місті може бути: один православний священник,один греко-католицький,
і дві тисячі українців. Ті самі похорони. Ті самі хрещення. Ті самі сльози за загиблими на війні. Але між ними все ще стоїть тисячолітня історія розділення християнства.
Найскладніше питання
Наприкінці розмови один із священників говорить фразу, яка довго залишається в повітрі: — Найскладніше питання сьогодні не в тому, хто правий у канонах.А в тому,чи можемо ми дозволити собі розділяти людей у той час, коли Україна щодня платить кров'ю за своє існування.
Гріх і покаяння
Можливо, справжній гріх — це коли правило стає важливішим за людину. А справжнє покаяння — це коли людина, яка рік не бачила дому, приходить до храму у чужому європейському місті і тихо говорить: — Отче… благословіть. Я прийшла до Бога.
Покаяння у час війни
Українська церква сьогодні живе в дивному історичному моменті. З одного боку — війна, у якій гине народ. З іншого — канони, які народ століттями розділяли. Десь на Святій Горі монахи моляться за чистоту православної традиції. У Римі богослови продовжують старі суперечки про єдність Церкви. У Москві патріарх говорить про «священну війну». А тим часом українська жінка у маленькому місті Італії ставить свічку за свого чоловіка, який воює під Авдіївкою. Вона не знає церковних трактатів. Вона знає лише молитву. І знає страх.
Українська історія — це історія розділеної Церкви.
Століттями українців ділили імперії. І разом з кордонами ділили віру. Москва говорила про канонічну територію. Рим говорив про єдність із Апостольським престолом. Константинополь нагадував про свою древню юрисдикцію. А між усіма цими центрами стояли прості українські люди. І молилися.
Сьогодні війна поставила питання, яке раніше боялися поставити вголос.
Чи може народ, що бореться за свободу, залишатися духовно розділеним? Чи може мати, яка ховає сина-солдата, почути від священника, що її сповідь «канонічно неправильна»? Чи може Церква вимірювати благодать кордонами юрисдикцій у той час, коли ракети падають на українські міста?
Один зі священників у цій розмові сказав тихо: — Канони писали святі люди.
Але вони писали їх не для війни такого масштабу. І справді. Жоден церковний собор у історії не уявляв собі ситуації, коли мільйони людей одного народу розкидані по чужих країнах і шукають одного — Бога рідною мовою. Тому сьогодні, можливо, найчесніші слова звучать не як богословський трактат. А як сповідь. Нехай мене Бог простить,
але в час війни я хочу покаятися за гріхи всіх українців, яких століттями розділяли канонами.
За гординю наших церков. За історичні образи. За взаємні анафеми.За недовіру.І за той біль, який переживають люди, коли їм кажуть, що їхня молитва — «неправильна».
Бо сьогодні український солдат у бліндажі не питає, чи православний капелан поруч,
чи греко-католик. Він питає лише: — Отче, помоліться.
Можливо, після цієї війни українська церква зміниться. Можливо, вона стане мудрішою, ніж наші історичні страхи. Можливо, вона зрозуміє просту річ: єдність народу іноді починається не з соборів і документів, а з покаяння. Бо перед Богом немає
ані Москви, ані Афону, ані Риму. Перед Богом є лише людина. І її серце.
Я уявив як У бліндажі під обстрілом солдат з Харкова не питав у капелана,
до якої юрисдикції належить військовий священник. Він питає тільки одне: — Бог нас ще не залишив? Помолімось РАЗОМ до єдиного Бога.
Автори: Джуліо де Ніколаїс д'Аффлітто, та
Петро Олар – християнин, українець в розумінні Бога що живе у нашому серці.
