ІСПАНІЯ. МІХАС. ГОЛОС ВІЙНИ, ЯКИЙ НЕ МОЖНА ЗАГЛУШИТИ

23 березня у Центрі української культури «Єдина Родина» відбулася зустріч, яка не залишила байдужим нікого. Без пафосу. Без прикрас. Без дистанції між фронтом і залом. Ще годину до того Євген Дубровський був у дорозі з Вільнюса, де була зустріч та презентація в Українському центрі. І ось вже в Міхасі — перед людьми. Живий свідок війни. Захід організувала Асоціація «Культурний простір». Відкрила зустріч її президентка Галина Ліснича. Далі — слово кінорежисеру Петру Олару: робота над кіносценарієм за цією книгою вже триває.
А потім — тиша в залі. Говорив Євген. Не як письменник. Як лікар. Як солдат. Він розповів, як писав щоденник між евакуаціями поранених.Як занотовував думки після чергової ночі, коли вдавалося вижити. Як записував імена тих, кого вже не повернути. Він говорив про: — перші дні на Донбасі, коли страх ще має голос, поранених, які жартують, поки їм накладають турнікети, евакуаційні машини, що їдуть у темряву без гарантії повернення, втому, яка не минає навіть після сну, і про тишу після бою — найстрашнішу тишу
Він сказав прямо:“Ця книга — щоб їх не переписали після війни.”Особливі слова — дружині Тетяні. Бо без тилу не витримує навіть фронт.

У залі не мовчали… Прозвучали питання, на які не всі готові відповідати: Що найважче — рятувати чи втрачати? Чи можна звикнути до війни? Як не зламатися після повернення? Чи правда, що найбільше болить не фізично? Що сказати матерям, які чекають? І була відповідь, яка зависла в повітрі: “Найважче — пам’ятати всіх. І жити далі.”
“Історія, яку варто почути” — це не література. Це документ часу. Це фронт, який говорить. Сьогодні ця книга вже в бібліотеках України, вже в Європі, вже в перекладах.
Але її головна місія — не слава. Її місія — правда. І ця правда була тут. У залі. В очах. У тиші після слів. Бо війна — не десь. Вона говорить з нами.

Про автора
Євген Дубровський — український лікар-інфекціоніст, науковець, письменник, публічний діяч. З початку повномасштабної війни добровільно пішов на фронт, служив у складі 110-ї механізованої бригади імені Марка Безручка як фельдшер бойового підрозділу. Учасник бойових дій, нагороджений державними відзнаками.

Про книгу
“Історія, яку варто почути” — це не вигадка і не пропаганда. Це фронтовий щоденник, написаний під час війни — чесно, без прикрас і пафосу. Це голос солдата, який бачив війну зблизька.
Книга — про пам’ять. Про побратимів. Про тих, хто вже не повернеться. Про тих, хто творить історію сьогодні. Вона стала містком між цивільним і військовим світом — щоб ми розуміли, якою ціною виборюється свобода. Це також книга про людину — як вижити, як не зламатися, як залишитися собою навіть у найтемніші часи.
Видання вже здобуло широке визнання. Вже надрукували пʼяте видання доповнене. Цей твір став — лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. М. Коцюбинського (2024)
Книга презентована в багатьох країнах Європи, поширюється в бібліотеках України як суспільно важливе видання. А ця зустріч стала не просто презентацією книги —
вона стала розмовою про правду, пам’ять і відповідальність. Євген завершив коротко: Пам’ятаємо. Підтримуємо. Перемагаємо разом.

Галина Ліснича.