Інна Гойсан: Я жінка, що плету обереги і перетворюю їх в красу… Це більше, ніж рукоділля: це молитва руками…
20 Квітня, 2026
(Розмова з жінкою ветерана війни Інною Гойсан, про те як жити і любити в час війни і після, веде журналіст Петро Олар)
П.О.— Інно, робити красу з нічого, з простої нитки… як це стається?
І.Г.— Це процес, який зачаровує… Він затягує. Це така внутрішня медитація, у яку ти занурюєшся — і часу ніби не існує. Немає ні стрілок годинника, ні метушні. Є тільки невагомість. Вузлики народжуються один за одним… І раптом ти ніби прокидаєшся — а перед тобою вже готова робота. Це неможливо пояснити словами.
І я щаслива, що змогла це відчути… віднайти це в собі — і радіти тому, що можу творити. Час зупиняється. І потім дивишся — і думаєш: «А як це сталося? Хто це зробив?» Наче це не ти… Наче через тебе працює щось більше. Вища сила. І це — найсильніше відчуття.
П.О.— А коли це почалося?
І.Г.— Ще в дитинстві. Я була в шостому класі. До нас прийшла вчителька — набирала дітей у гурток макраме. Я вже трохи вміла: у таборі мене навчила дівчинка Аня. І це мене захопило. Коли запитали, хто хоче — я одразу підскочила: «Я! Я дуже хочу!» А мені кажуть: «Сядь. Тобі не можна». Бо я була з села. А такі діти, як правило, не ходили на гуртки. Але я просила маму. Домовлялася. І ходила. Темна осінь, холод, дощ… але я йшла. І ця любов залишилася в мені. І лише через майже 30 років — коли мені вже за сорок — я повернулася до цього. І ніби знову відкрила себе.
П.О. — Ти щаслива?
І.Г. — Дуже. І це відчувають навіть мої діти. Вони кажуть: «Ми не знаємо, як вона це робить… ми всі вдома, метушня, справи… а вона заходить у кімнату — і виходить уже з готовою роботою. І ніхто не бачив, коли це сталося». Наче в тому просторі час зупиняється.
П.О.— Розкажи про своє життя.
І.Г.— Я живу в Україні. У мене троє дітей. Я родом із села Глибочок, Чернівецького району, Чернівецької області. Було всяке в житті… Жила в Чернівцях, але було непросто. А потім я зустріла свого чоловіка — Василя. І він став для мене тим образом чоловіка, якого я чекала все життя. Я ще в дитинстві казала: вийду заміж тільки за того, хто служив в армії. І коли почалася війна — він просто сказав: «Ти маєш мене зрозуміти. Я повинен іти». Це був перший день повномасштабної війни.
Ми їхали до військкомату. Він узяв документи і сказав: «Бачиш, настав той день». Я його проводжала…І рівно через шість місяців я знову стояла під тим самим військкоматом. Я чекала довідку… і раптом бачу — він іде. З рюкзаком. Це була наша зустріч. Потім були фронтові дороги, Харківщина, короткі відпустки… Ми пройшли разом і повернення з війни. І зараз ми просто живемо. Виховуємо дітей. І тримаємося.
П.О.— Про що ти мрієш?
І.Г.— Про мир. Щоб наші діти жили під мирним небом.
П.О.— Чим ти живеш зараз?
І.Г.— Постійної роботи немає. Я займаюся творчістю. Маю проблеми зі здоров’ям, тому більше часу вдома. Але ми, українські жінки, за цей час навчилися всьому.
Ми знаємо, як працюють генератори, як запускати системи, як тримати господарство. І серед усього цього — моя тиша, моя радість — це творчість.
П.О.— Розкажи про свої роботи.
І.Г.— Найближча мені тема — це дерево життя. Родинне дерево У ньому — весь сенс. Коли ти починаєш із перших вузликів… формуються листочки… крона… Все переплітається, переходить у міцний стовбур… А потім — у коріння. Глибоке, сильне коріння. І ти відчуваєш — це про рід. Про силу. Про пам’ять. Це не просто робота.
Це енергія. І коли люди беруть це у свій дім — як подарунок, як оберіг — я розумію, що воно знаходить своє місце.
П.О.— Відчуття того, коли твоя робота йде як подарунок у чийсь дім… що це для тебе?
І.Г.— Це дуже глибоке відчуття. Коли людина купує річ не просто як прикрасу, а як дар — вона вкладає в це сенс. І мої роботи несуть цей сенс. Багато хто це відчуває. У мене є не лише панно чи декоративні речі — я створюю й елементи одягу. Вони переплітаються із сучасними образами, але мають етнічне коріння — те, що носили ще наші прабабусі. І це дивовижно: як воно сьогодні знову оживає.
Ці речі носять у повсякденному житті, їх замовляють для танцювальних колективів. Вони повертаються в моду — але вже з новим змістом.
П.О.— А як ти думаєш… якби світ побачив тебе, твої роботи, і, скажімо, їх носили б навіть депутати Європарламенту — чи дізнався б світ більше про Україну через тебе?
І.Г.— Це дуже масштабне запитання… Я, чесно кажучи, не думала про себе в такому контексті. Я просто роблю те, що роблю. У мене немає глобальної мети — через себе відкривати Україну світу. Я думаю, що найважливіше — творити щиро. А далі… люди самі відчують. І, можливо, саме через це щире — і прийде розуміння.
П.О.— Чи були у тебе виставки?
І.Г.— Так. І це був дуже особливий момент. Минулого року відбулася моя перша виставка — в Іспанії, в центрі української культури Єдина Родина, у місті Фуенхірола.
Це був міжнародний фестиваль, де брали участь 33 країни. І там, завдяки пані Галині Лісничій , керівнику цього центру, були представлені й мої роботи. Я дуже хвилювалася… Бо розуміла: туди прийдуть українці, які далеко від дому. І, можливо, в цих роботах вони побачать щось рідне. А ще — люди з інших країн. Які вперше торкнуться нашої культури. Це було дуже сильне відчуття. Я познайомилася з багатьма майстрами — зокрема з художницею, яка працює в техніці петриківського розпису.
І це стало для мене поштовхом не зупинятися. Бо тоді це був тільки початок.
Перші місяці, як я повернулася до свого дитячого ремесла.
П.О.— А в Україні, були виставки ?
І.Г.— На Різдво мене запросили на ярмарок. Було дуже багато людей, усі у вишиванках, у традиційних образах. І мої роботи — особливо елементи одягу — одразу привертали увагу. Я пам’ятаю один момент…Підійшов молодий священник-капелан і запитав:— «Що це за серденько?» Я кажу: «Це брошка. В українському стилі». Вона була жовто-блакитна. Він сказав: «Запакуйте». Потім усі вийшли на спільну колядку. Було, мабуть, до трьохсот людей. Мороз, вогонь, чай, військові поруч… І ця потужна коляда… А після — я бачу: той священник іде. Він розпакував ту брошку… і несе її перед собою, дивиться на неї, милується. І мені стало так тепло…
Бо я зрозуміла: вона вже живе своїм життям.
П.О.— Чи передавала ти обереги на фронт?
І.Г.— На той момент — ні. Моїм оберегом були молитви. Денні й нічні. Я просто молилася — за чоловіка, за його побратимів. І чекала дзвінка. І знаєте… це працювало. Я не знаю як. Але в нього був сильний захист. Він повертався з виїздів живим.
А потім дізнавався: ті, що їхали перед ними — гинули… після них — теж. А він повертався. Це була якась Божа опіка.
П.О.— Україна — це країна дуже давніх символів. Чи відчуваєш ти, що твої роботи мають цю силу?
І.Г.— Так… я про це думала. І навіть була одна історія… До мене звернулася знайома — в неї була дуже складна ситуація. Вона попросила допомоги. І я раптом сказала:
«Хочеш, я сплету тобі оберіг?» Вона відповіла: «Так». І тут почалося щось незрозуміле… Я напередодні купила металевий дріт — навіть не знаю, чому. І раптом почала робити з нього каркас… ніби фігуру людини. Я відчула поруч сильну чоловічу енергію. Наче хтось прийшов на захист. Я не розуміла, що роблю. Просто брала нитки — білу, чорну — і обмотувала, обмотувала… І це був уже не просто виріб. Це був оберіг. Я не можу пояснити, як це працює. Але я відчуваю: іноді ці речі приходять не лише від нас.
П.О.— І що було далі?
І.Г.— Потім із того дроту, з тих ниток… народився воїн. Воїн із мечем. І з білими крилами. Я була ніби в стані медитації… не зовсім тут. І коли я надіслала їй фото — вона вже їхала на важливу зустріч. Це була складна ситуація: розлучення, переговори, напруга. Вона сказала, що поставила того воїна собі на заставку телефону. І всю дорогу дивилася на нього. А потім її адвокат сказав: «Ти маєш витримати. Сталево витримати три дні. Якщо витримаєш — він погодиться». І вона одразу написала мені: «Ти зробила мені сталевий каркас». Пізніше вона отримала той оберіг. І вже більше року він з нею — їздить у машині як підвіска. Вона каже: він завжди зі мною. Це мій захист».
П.О— А чи могла б ти створювати такі обереги для воїнів? Для цілого підрозділу?
І.Г.— Це дуже велика відповідальність… Бо одне — коли це народжується як відповідь на внутрішній поклик. Коли ти відчуваєш людину. Її біль. Її запит. І ніби щось веде твої руки… А інше — коли це стає масовим. Я можу це робити. Але тоді це має бути вже не тільки моє — там має бути благословення, молитва, освячення. Бо це вже не просто вироби. Це — обереги.
П.О.— Скільки ти могла б зробити?
І.Г.— Якщо невеликі… ті, що носять при собі або вішають у машині — я можу зробити до двохсот на місяць.
П.О.— Тоді просто скажи собі зранку: «Я роблю обереги для наших воїнів».
І.Г.— Добре… скажу. І в цій простій відповіді — більше, ніж обіцянка.
Це — тиха сила. Буде моя сила.Сила української жінки, яка тримає дім, молиться за життя, і між буденністю — плете захист. З нитки. З пам’яті. З любові. І, можливо,саме з таких невидимих речей. Народжується наша перемога.
П. О. Дякую за щиру розмову і творчих успіхів у нових задумах, які прикрасять світ, і наше життя буде в радості…
