За 35 років незалежності ми навчилися боротися за свободу. Тепер маємо навчитися будувати державу. У 1990 році Україна мала економічний старт навіть кращий, ніж Польща. За паритетом купівельної спроможності на одну людину український показник становив близько 9 тисяч доларів, польський — 8 тисяч. Минуло три з половиною десятиліття. Сьогодні Польща має понад 45 тисяч доларів ВВП на душу населення, Україна — трохи більше 16 тисяч. Різниця перевищує дві з половиною рази.
Чому так сталося?
Найпростіше було б усе списати на війну, радянське минуле чи зовнішніх ворогів. Але правда складніша. Ворогами України були не лише ті, хто приходив зі зброєю. Небезпечними стали і власні звички: байдужість, мовчазна згода, терпимість до несправедливості, переконання, що «нічого не зміниться».
За ці роки українці тричі виходили на Майдани. Ми змінювали владу, обирали нових політиків, вимагали чесності. Кожна революція приносила важливі досягнення — електронні закупівлі ProZorro, антикорупційні органи, відкриття ринку землі. Але незмінною залишалася сама система.
Чому і хто міг це змінити ?
Бо державу не можна змінити лише новими прізвищами. Її змінюють правила. Багато в світі запитують - чому в Україні не вийшло?. І мабуть проблема не в окремому президентові чи уряді. Проблема в тому, що після кожної спроби реформ система поступово поверталася до старої моделі — залежності від особистих зв'язків, слабких судів, непрозорого управління державними ресурсами та нестабільних правил гри. І тут кожному з нас варто поставити незручне питання: чи не були ми співучасниками цього повернення?
Сказати Ні буде важко коли згадає кожен із нас, як погоджувалися на «знайомства» замість чесного конкурсу.Коли мовчали, бачачи несправедливість. Коли продавали голос за обіцянки. Коли вважали, що політика — це справа когось іншого. Демократія починається не у Верховній Раді. Вона починається у свідомості громадянина. Попереду Україну чекає історичний шанс. Після Перемоги відкриється вікно можливостей, яке триватиме лише кілька років. Саме тоді можна буде закласти фундамент нової держави — із сильними судами, професійною державною службою, відповідальними політичними партіями, чесною конкуренцією та справедливим використанням природних ресурсів.
Світ уже показав, що це можливо. І це зробили Польща після комунізму, Естонія після розпаду СРСР, Південна Корея після війни. Фінляндія після важких історичних випробувань. Жодна з цих країн не була приречена на успіх. Вони просто навчилися будувати інститути, а не поклонятися окремим політикам. Україна також здатна це зробити. Ми вже довели всьому світові, що вміємо захищати свободу. Наші воїни стали символом незламності. Наші волонтери показали приклад самоорганізації. Наші підприємці працюють навіть під обстрілами. Мільйони українців у різних країнах світу підтримують Батьківщину знаннями, працею та інвестиціями. Тепер настав час зробити наступний крок.Після війни ми повинні вимагати не гучних гасел, а зрозумілих правил. Не чергових «рятівників», а професійних державних управлінців. Не боротьби між політичними таборами, а довгострокової стратегії розвитку країни. Україна має всі передумови, щоб стати однією з найуспішніших європейських держав. Родючі землі, потужна енергетика, корисні копалини, високотехнологічні галузі, талановиті люди, найбільший досвід сучасної боротьби за свободу. Нам бракує лише одного — спільної відповідальності. Майбутнє України не народиться автоматично після Перемоги. Його створять громадяни, які більше не погодяться жити за старими правилами. Можливо, головний урок останніх 35 років полягає саме в цьому: свободу можна вибороти. Але сильну державу потрібно будувати щодня. І це вже залежить від кожного з нас.
Єднаймося не лише серцями. Єднаймося відповідальністю за майбутню Україну.
Петро Олар - журналіст
