15 червня, День народження ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
Уперше цей день без Марічки Миколайчукової, тепер вона вже там, разом з Іваном...
Миколайчук чув у собі велику традицію національної культури, національного світобачення. Не випадково ж почав з ролі Тараса Шевченка у „Сні” Володимира Денисенка. Й одночасно Іван Палійчук у „Тінях...”. Їх феноменальність у тому, що заговорив, знову! нарід, мову якого убивали, нищили упродовж століть... Заговорив мовою обрядів, ритуальних дійств, ярмаркових трагіфарсів.
Пізніше, у „Пропалій грамоті” за Гоголем, зробленій Борисем Івченком за активної участі Миколайчука-актора і Миколайчука-концептуаліста, вдасться виразити той самий ярмарковий сміх, що покривав - і підривав! - усю площину життя Російської імперії: від народного низу до імперського верху. Це й не сподобалося, фільм в Україні не показували до 1987 року. Кого-кого, а імператорських височеств із імперських кабінетів „трогать не могі” – й до сьогодні так.
Миколайчук і справді „народний геній”, як сказав про нього Сергій Параджанов. Поставивши в один ряд із Довженком, який колись, у „Звенигорі”, першим у вітчизняному кіно, зумів зафіксувати і виразити поклади народної душі, історію народного світовідчуття.
До речі, і Параджанов так само незрідка презентував себе в ролі Довженкового учня (багато що, за звичаєм, вигадуючи, фантазуючи). В риму з тим чув якось від Миколайчука історію, як замолоду він усе хотів познайомитись з Довженком. Нарешті зібрався, поїхав до Києва. З вокзалу пішки на кіностудію. А там оголошення: „Учора в Москві помер Олександр Довженко”.
Чиста вигадка... Миколайчукові було тоді, у 56-му, лишень 15 літ, і навряд чи він навіть чув про Довженка. В школі його не вивчали, у пресі не пропагували. Це із розряду автобіографічних міфів, які митці залюбки складають про себе. Нормальна, природна річ. Важливе інше – і Параджанов, і Миколайчук тулилися до могутньої тіні Довженкової, для них він був взірцем проникнення в глибини народної культури, народної свідомості.
Миколайчук любив не тільки рідну Буковину, а й Київ. Якось я запитав його, чи не хотів би він перебратися на житло із Березняків на правий берег, у старе місто. „Що ви, - вигукнув він.- Ні за що не проміняю! Щовечора я милуюсь на Лавру, на золотий, божественний блиск церковних бань!”
Разом з тим кіностудійний фабричний конвейєр гнітив його. Може тому мріяв одного прекрасного дня покинути кіно і віддатися чистій літературі. Майже суголосно Шевченковому ідеалові: „поставлю хату і кімнату, садок-райочок посаджу...”. І в тім раю творити в режимі вільного птаха. Не збулося. Хоча необхідність особистісної свободи і є основним посланням митця нам, нині сущим...
Дорогий Іване, з Днем народження Вас! Марічці вітання, й усім-усім, у вас там чудесний гурт зібрався.
А ще вітаю Україну й українців з цим днем, коли народилася людина, яка й була, власне, самою Україною!!
Фото авторства Олександра Бронштейна.
