Алла Багірова: ... не можу щоб не сказати і мушу писати щоденник на жаль війни...

Іноді хочеться так заревти, щоб нарешті весь світ відчув цей біль. А потім сама собі: не час і не та ситуація, щоб давати слабину. Ми нерв. Напружений, як запущений бумеранг: звідки прилетіло, туди й вернеться. Ви руйнуєте наші міста, села? Нічого подібного. Ви загартовуєте нас, як крицю. Ви позбавляєте нас домівок? А насправді ви примушуєте нас діяти, творити, фантазувати. Ви нас планували залякати? А злякалися самі, тому й закривавилися по самі вуха. Хіба сильний і впевнений у собі буде розстрілювати дитину або стару людину? Ви - не воїни. Ви ниці, паскудні істоти, які не здатні своїми кирзовими головами збагнути, що кожний вибух, кожна смерть, кожна краплина пролитої крові підіймає цунамі людської ненависти і проклять, яке вас знесе, як непотріб, у небуття.
Два тижні у підвалі під обстрілами і дулами танків, здавалося, не лишили місця для слів. Але на 13-й день потрапив під руку записник з ручкою (робочий щоденник мирного життя) і полилися слова, можливо сумбурні, адже артобстріли навколо створюють особливу "творчу" атмосферу.

Світлина зроблена з рідного дому перед відїздом в безпечну зону України та фрагменти із записника Алли Багірової