10 вересня 1955 - народився БУНЧУК Борис Іванович, український літературознавець, поет, член НСПУ. Доктор філологічних наук, професор, декан філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича.
Найкращий подарунок Борису Івановичу щоб його вірші були у Вас і читали сьогодні в українських сім'ях всього світу. Бажаємо Поетичному Поету наснаги на Многая Літа...
БОРИС БУНЧУК народився, коли скінчилось холодне літо 1955 року в селі Нові Бросківці Сторожинецького району. В родині Івана Бунчука, якій Бог дав місію народити на Буковинській Землі Поета. того, що прославить край у світах, хто відчує слово у всіх відтінках білого, а людську душу опише словами, які стануть камертоном Правди, Добра та Радості.
Життя своє Борис Іванович творив як за нотами гармонійної партитури. Він вміло зібрав в єдиний акорд навчання в Чернівецькому державному університеті імені Ю. Федьковича, вчителювання і підготовка та захист наукової десиртації про український верліб, а невдовзі ще вища ступінь докторська про віршування Івана Франка. Нині вже добрих два десятки років професор Іван Бунчук очолює деканат філологічного факультету Чернівецького університету, став лауреатом
літературної премії імені Дмитра Загули. Головне, що є час у прорфесора народжувати вірші де його художнє словое це насамперед образна передача людського болю, душевних страждань, найпотужнішіх почутів Людини як творить Добро і випромінює Любов.У поетичних творах Іван Бунчук вміє мовчати і говорити, а ще як сказав Михайло Івасюк поет і професор вміє творити Вхідчини у світ поезії. Запрошуємо і вас, з надією на хвилях радіо почути їх з голосу автора.
ІЗ ЦИКЛУ «ЧЕРНІВЕЦЬКІ ЕЛЕГІЇ»
***
Пожити у Римі. Хоч трохи. Хоч кілька днів
І написати елегії. Про нас із тобою.
Мрія романтика. Так, лежачи в лісі на дні,
Навзнак, вгадують небо крізь хвою.
Там і колись один німець* дістав наказ
Бути у Вічному Місті, де на поета чекають
Звуки, слова, рядки. Але нас,
Тут і тепер, не туди посилають.
Наша бідність давно нецікава. А ми — й поготів.
Незалежна колонія, дозволена при похміллі
Напівп’яним сусідом. І скільки б хотів —
Не твоє тут весілля.
Все не те: мова, влада, закони. Це гра „на ура”.
Форма — засіб обману: дрібне видають за велике.
Я пишу ці елегії, люба, супроти нутра,
Що заходиться криком.
Слабкість тіла — лиш слід від невтоленості бажань.
І смиренність очей — плівка поверх скімливого болю.
В цьому наше життя, завбільшки із невроз. А межа —
Це вже там, де не треба боротися із собою.
1996
*Й.-В. Ґете, автор «Римських елегій».
Двадцять один рядок
Час, як немите вікно.
Дні, як фальшиві перли.
Не бачились так давно,
Наче ми вже померли.
Інколи різко, як сміх,
Серед юрби спиняє
Запах духів твоїх,
А яких — і не знаєш.
Розмотуєш літ сувій,
Сієш пісок зі жмені.
Інколи голос твій
Кличе мене на ймення.
До хрускотіння в хребті
Голову повертаєш.
Запахи, звуки — не ті.
Сотні облич — не ті.
Просто тебе немає.
Вибух всесвітній минув.
І в розгубленій тиші
Цяточку згаслу одну
Не відмолиш у вишніх.
Схоже на гекзаметр
Все вже було, окрім смерті. Грудневе село,
Хмари низькі і в’язкі. І вороняччя.
Все вже було. Розтираєш затерпле чоло.
Око суворо фіксує. І не змигне, й не заплаче.
Отче, не час! За душею не те що гроша,
Слова немає. Мовчать україни, мов стіни.
Бідна душа, як розгублене пастуша,
Бродить по тілові і розглядає руїни.
З листа до литовського друга
…У нас сутеніє не рано…
«Западянин» із кореня «східняків»
Відчуває гостріше. Захід сонця — не рана,
А багряний провислий шків.
Жити у міфі — це трохи болю,
Як відкладання солі в хребті,
Протяжного. «Доля» римується з «воля».
Не так у житті.
Бог нас не бачить, бо дуже лляло
Й скаламутило. Й не видке дно.
І коней мали, і стежку знали.
І не поспіли все’дно.
Я збиваюся з ритму і це природно.
Іноді їжджу в Європу. Перетинаю межу.
(Поет — це той, що присутній при родах
Слова — від слова і слова). Здебільшого ж, я сиджу
У вербовій, вербально — своїй — суверенній —
Останній банальний романтик. А за вікном проліта
Дітлашня із криком «А ну єго к фєнє!»
Москалики-дзюбрики… Ще зелені…
…Бувай. Як не можеш заснути — лічи до ста.
***
Дощ іде.
І липа цвіте.
І тихесенько скімлить втома,
І болить голова…
Моя старенька дівчинко,
Важкі та чорні із синім
Уже не затуляють твоїх плечей.
Суцільні, тривожні, аж до пересихання в гортані,
Перейшли у віддалені контури.
Залишилися незмінними
Лише голос і очі.
Годинник втомився рахувати
Скільки разів ти заперечила мені,
І скільки разів я відвернувся від тебе.
Дві паралельні
На площині ліжка.
Ми навіть не спільники.
Ми — засуджені до страти,
Очікуємо в одній камері.
У темряві
Я чую твоє дихання
І там, у глибині нутра,
Наростає давнє тепло.
Я вдаю, що вже сплю,
Я міцно стулюю повіки,
Інакше воно переллється на подушку.
Моя старенька дівчинко…
Бросківці. Усвідомлення
Ользі
Так задихає осінню за криницею у дворі:
Зверху — солодким димом, знизу — зіпрілим листям.
Лиш не кажи, що було вже — то помічають старі.
Хтось помилився.
Місце, де виріс… Де пійло пахне коровою… Біла
Краплинка молочна повільно стікає по дужці відра…
Сова прилетіла і сіла на комин — зігріти тіло
І щоб злякалась сестра.
Чорна твоя волосина, що з гребеня опада,
Знає стільки ж, як сива, а в криниці вода
Бачить вибиті на камінні зубилом, що зветься Час.
Наші лиця і тіні тих, що були до нас.
Пружинку тому й накручують, щоб розкрутилась назад.
Решта — різниця в фантазії, як між «сто» і «сто п’ятдесят».
Хочеш, буде, як в юності, — я розстелю свій плащ
І зморшки мої посміхнуться. Тільки ти не заплач.
Поет
Василеві Герасим’юку
Сіра шинеля — колір імперії. Ти,
Кирзовий запах ввібравши у пори,
Носиш в собі, як множинні світи,
Прапори і прапóри.
Із недержавного етносу. З епосу дум і плачів.
Дивний, як брунька на всохлій щепі,
Серцем, як жадібним вухом, ловиш вночі
Ангелів шепіт.
Нащо тобі? Може, ягідку вродить буркун.
Словом замовним відродиш відчахнуту гілку?
В центрі Європи, як гун-азіат, як дикун,
Глушиш горілку.
Годний до зброї, як ті, що не мали могил,
Акумулятор образ, і чорнозему, й глею,
Дике дитя, що, вдихнувши історії пил,
Плаче над нею.
То — український поет. То — естет, що над словом дрижить,
Як над груддю долоня. Як над вогнем газета.
То — невпокоєний Вічний Жид.
То — непокорений Вічний Мазепа.
Пам’яті батьків
Де ви?
І як ви?
У нас на землі — листопад.
Листя згребли і спалили ще звечора. Значить,
Сад вже відчужився. Зоряні розсипи над
Садом зависли. Вдивляюся. Там вас не бачу.
Клопоти наші минущі. А що головне?
Лісом бредеш — спотикаєшся. Ліс у завалах.
Як за століття маленьке сузір’я одне
Іменем батька і матері ще не назвали?
Хоч би одне на планету. Священно сія
Вічний огром, непідвладний земним листопадам.
Вийти увечері. Й раптом побачити, як
Батько і Мати над хатою сходять і садом…
Де ви?
І як ви?
У нас на землі — листопад.
***
На Буковину, як у Палестину,
Відпроситься душа колись. І ти
Спадеш, як тінь хмарини на долину,
Із висоти.
Що є Вітчизна? Стійбище людей
Однаково сліпих: рутенець, волох…
Де й з могікан останній — іудей —
Не б’є на сполох.
Пощо тобі цей збанкрутілий край?
Лиш не питай. Дай пролетіти низько.
Тут край сльози. Тут України край.
І ялички оці, і пасовиська.
Обняти все. Погладити горби,
Де ягоди й гриби. І в узголов’ї
Зависнути. На цих горбах — гроби.
Вони з тобою — кров’ю і любов’ю.
Як дивно, Отче: час не поспіша.
Є солодкість у болісному щемі.
Поета пошрамована душа
Чека звідсіль відпущення й прощення.
