Підтримати

БУЦИК ЄВГЕН - лауреат конкурсу «Крилатий Лев» - 2023

29 Квітня, 2023

«Крилатий Лев» - 2023 назвав імена лавреатів конкурсу

Авторитетне журі сьомого Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози на кращу книгу року «Крилатий Лев» - 2023 визначилося з іменами лавреатів, володарів спеціяльних відзнак і дипломантів.
Лавреатом першої премії стала Однолько Олександра зі Звенигородки Черкаської області за повість «Тіні в маєтку».
Другу премію й спеціяльну відзнаку часопису «Дзвін» присудили Буцику Євгенові з Києва за повість «Ціна рабства». Наше радіо знайомало вас з його творчістю, що має яскравий біографічний слід, сьогодні даємо можливість послухати твори цього унікалтьного автора:

Євген Буцик "ЦІНА РАБСТВА"- сучасна трилогія про нас, наших батьків та дідів.
Опубліковано: 12 лютого 2021


Мені випала честь представити автора досить цікавих книг, що вийшли друком в Укрїні і автор продовжує писати цю сагу свого життя. Євген Буцик народився 1951 року в селі Ясна Поляна Амурської області (Росія). Ця місцевість більш відома, як український Зелений клин. Рідне село Євгена наприкінці ХІХ століття заснували українські колоністи.

Пропонуємо електронну версію книги " Ціна рабства" У книзі описані основні віхи життєвого шляху сім'ї автора крізь призму епох: від переселення і освоєння нових земель Далекого Сходу прадідами до повернення на батьківщину. Історичний екскурс і роздуми про майбутнє України. Для широкого кола читачів.

Біографія Євена Буцика настільки цікава, що не вмістилась у дві книги., а він продовжує жити і творити... Деталі його юності та родове дерево досить детально описані в книгах «Ціна рабства» та «Повернення». Усе своє свідоме життя Євген Буцик був, зараз є і буде, мабуть до останього подиху, свідомим українцем.

Він у 1975 році повернувся на свою історичну Батьківщину – в рідну серцю Україну, мову якої увібрав у своє єство з молоком матері. Події складались так, що прийшлось двічі вдіти військову форму радянської армії. Та коли впала на Україну страшна біда в 1986 році Євген Буцик був у перших рядах ліквідаторів техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС.

На український період життя і творчості припадає два одруження, виховання дітей та становлення як сучасного бізнесмена в нелегкі 90-ті роки.

Коли Євген Буцик відчув, що вже не може тримати в серці, душі та своєму єстві пережите за більш як пів віку, він поклав перед собою чистий аркуш і розпочав нелегку працю письменника,

Перша частина біографічного документально-художнього роману побачила світ у 2018 році. Ця книга викликала інтерес не лише серед друзів в Україні, серед його ровесників. Про книгу «Ціна рабства» Володимир Яворівський сказав: "Це велика книга життя". У 2020 році автора цього твору відзначили літературною премією Тодося Осьмачки. Книгою зацікавилися литовські сибіряки та магаданці, які їздили туди не як колоністи, а під конвоєм в колонії. Їхні діти та внуки підтримали ідею створити документальний фільм з автором книги Євгеном Буциком у діалогах з дітьми та внуками, щоб пропаганда не кликала нас назад у «светлое будущее…»

Рабство не є дешева робоча сила, його ціна є мільйони убієнних, ненароджених і нереалізованих талантів, справжня ціна рабства, у всіх проявах, має освіжити нам нам пам'ять і дати правдиву картину тих часів, що випали на долю автора трилогії Євгена Буцика.

Петро ОЛАР, кінорежисер, поет і українець з Європи.

ЄВГЕН БУЦИК книга "ЦІНА РАБСТВА". ЧАСТИНА ПЕРША
ПРОЛОГ
Присвячується моїй сім’ї – мамі Марії Федорівні, татові Георгію Лукичу, братові Володимиру

Не аналізуватиму причини втрати Україною своєї незалежності та державності в ті давні століття, але основні моменти все ж назву. Так склалося історично, що землі, населені етнічними українцями, опинилися на шляху потужних, агресивних, націлених на розширення своїх територій держав.

З півночі – величезна, агресивна Московія, котра постійно розширювалася за рахунок захоплених сусідів. Московське царство раз по раз «відкушувало» величезні шматки навколишніх земель, у тому числі й нашої землі.

Із заходу здійснювала свою експансію потужна розвинена держава – Річ Посполита. Постійно захоплюючи дедалі більші території України – спочатку західні – та запроваджуючи при цьому жорсткий релігійний, а заодно і фізичний геноцид українства.

З півдня – неймовірно жорстокі орди Кримського ханства й Османської імперії: чорними зграями сарани проносилися вони по наших землях, спалюючи все на своєму шляху, захоплюючи ясир – людей, яких продавали на невільничих ринках у Кафі, як худобу, і все, що могло бути використано або продано.

Дати відсіч своїм агресивним сусідам було складно, тим більше, з огляду на миролюбний характер українців, відсутність войовничості в характері нації. Тодішня еліта України проявляла неймовірну винахідливість у боротьбі за виживання України-Русі, об’єднуючись у цьому з татарами в боротьбі з Річчю Посполитою і знаходячи з нею ж спільну мову в боротьбі з Московією. Це давало можливість тривалий час провадити політику стримування своїх агресивних сусідів. Водночас Україна здійснювала консолідацію населення, створюючи своє потужне, мобільне, сучасне на ті часи військо – козацтво. Це було, за визнанням сучасників, найкраще вояцтво у світі.

В середині XVI століття почалася визвольна війна України-Русі від Речі Посполитої під проводом гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького. Ця війна мала винятково запеклий і кровопролитний характер, що послабив обидві воюючі сторони. Цим і скористалося Московське царство. Воно поступово поглинуло Україну, Річ Посполиту і Кримське ханство, включивши їх до складу своєї імперії. Виключно нахабно назвавши нове утворення Росією – Російською імперією. Документи, підписані Богданом Хмельницьким, «зникли», після чого можна було представляти Україну васалом Москви «за обопільною згодою сторін». За тим же сценарієм «зникли» оригінали монастирських літописів, замість яких на їх місця повернули так звані «списки», тобто копії колишніх рукописів, а «История государства Российского» виявилася вкраденою історією Русі–України за редакцією Катерини ІІ, вірніше, її придворного писаря М. М. Карамзіна.

Чи могла Україна відстояти свою незалежність? Могла, але після розгрому І. Виговським величезного московського війська під Конотопом частина тодішньої військової еліти перекинулася на бік Московії, підкуплена царськими обіцянками влади.

Це і вирішило долю України на сотні років. Вона просто зникла, розчинившись у величезному «шлункові» імперії, і стала її частиною. Природний еволюційний розвиток України-Русі перервався, населенню насадили кріпосне право, по суті – рабство.

Україна стала своєрідним хребтом царської імперії. Працьовите, талановите населення безперебійно поповнювало царську армію рекрутами, яких та використовувала для захоплення нових земель і розгрому своїх ворогів.

Україна стала житницею імперії. Звідси Московія черпала трудовий, науковий і культурний потенціал, порядкуючи Україною на свій розсуд.

Щоб зручніше було тримати в шорах величезне населення, провадилася політика «батога і пряника». Місцеве населення всіляко утискають, а от еліта України всіляко вивищувалася імперією: їй давали рости, просуваючись ієрархічнми сходами аж до найвищих щаблів влади. І вже цю, підгодовану, еліту України використовували в боротьбі проти своєї ж держави. Така політика призводила до того, що поневолена нація не могла консолідуватися і дати відсіч імперії. В таких умовах про незалежність України не могло бути й мови. Єдине, що їй залишалося, – чекати зручного історичного моменту. І такі моменти історія надавала.

Перший момент – після розпаду царської імперії, коли в розбраті громадянської війни, що охопила величезні території, болісно народжувалася держава Україна.

На жаль! – з нзки причин Україна незалежності не отримала, більш того, втратила свій шанс на довгі десятиліття. І це занурило її в найстрашніші і трагічні потрясіння за всю історію існування, починаючи з часів Київської Русі.

Більшовики, котрі прийшли до влади після розпаду імперії, на чолі з Леніним, а далі – Сталіним почали збирати втрачені землі, залізною рукою втягуючи їх в нове утворення – СРСР.

Перемігши в громадянській війні і зібравши «землі-втікачки» воєдино, керівництво Кремля опустило залізну завісу, на тривалий час ізолювавши країну від зовнішнього світу. У колишній царській імперії оселилися терор, смерть. Страх пронизав усі верстви суспільства, перетворюючи людей на рабів.

Українці, як могли, чинили опір політиці Кремля, націленій на повне знищення України як незалежної нації. Спалахували численні повстання, на всіх рівнях відбувалися саботаж, непокора новій владі.

Намагаючись зламати опір українців, московська кліка обрушила на Україну всю міць репресивного апарату, а також збройні сили.

Виникає питання: чому планомірно, наполегливо, з маніакальною завзятістю проводився геноцид української нації? Коріння цієї трагедії криється в минулому. Участь царської імперії в Першій світовій війні 1914-1917 років підірвала її економічно. Громадянська війна зруйнувала економіку остаточно. Фабрики і заводи стояли, обладнання було знищене або зіпсоване самими робітниками, що не бажали працювати на експлуататорів. Сільське господарство розорене і знищене, що породило величезні продовольчі проблеми.

Керівники підприємств, вчені, інтелігенція, інженери та технічні службовці масово виїжджали, рятуючись від репресій і анархії, що запанували в країні. Банки – розграбовані, фінансова система – знищена. Це був повний, тотальний колапс усієї господарської системи.

Назрівали жорстокі і непередбачувані голодні бунти, які здатні були в одну мить знести всю цю ненависну владу.

Країна була розорена, на відновлення економіки коштів не було, продавати з тієї ж причини теж не було чого – відповідно з грошима були проблеми. А потрібні були не просто гроші, а тверда, визнана всіма валюта. У Кремлі й згадали, що хліб з України можна продавати за тверду валюту і свого «гегемона» нагодувати, а то й гляди, шию може скрутити «народній» владі...

За планом всі перші п'ятирічки з підняття економіки СРСР передбачалося здійснити за рахунок українського селянина, відібравши у нього хліб силою. По суті, Кремль зробив Україну жертовною вівцею, яка мала ціною свого життя нагодувати і врятувати кремлівську банду від свого ж голодуючого народу.

Для цього був створений і розтиражований образ жадібного, розгодованого українського куркуля, який вічно всмак жує хілб і сало і який не бажає увійти в становище голодуючого Поволжя й пітерських робітників. Потрібно у цього мироїда і класового ворога хліб відібрати, а його родину, як пособників імперіалізму, – до Сибіру або на Соловки. Таким чином «старший брат» здійснив на українській землі небачений за своєю жорстокістю і цинізмом акт державного тероризму.

Намагаючись зламати опір українського народу, московська кліка обрушила на Україну всю міць державного апарату.

Репресії 1920–1930-х років були початком тотального знищення народу, яке досягло свого піку в 1935–1937 роках. Жертвами репресій стали всі верстви населення: військові, партійні, державні діячі, вчені, революціонери, діячі мистецтв, учителі, лікарі, інженерно-технічні працівники, як дореволюційна інтелігенція, так і фахівці радянської генерації, робітники, селяни. Найтяжчим репресіям були піддані релігійні діячі, діячі мистецтва, особливо письменники і поети.

Але найбільше постраждало українське селянство, піддане тотальному побиттю і знищенню, що було фактом небаченого за своєю жорстокістю геноциду 1932–1933 років. Починалося все з численних загонів активістів, які відбирали у селян все, що вони мали: зерно, худобу, птицю, овочі, фрукти, соління... Не залишаючи нічого. Того, хто чинив опір, убивали, переходили від хати до хати, методично протикаючи землю металевими щупами; перевертаючи все догори дриґом, вишукували найменші схованки з зерном, прирікаючи багатодітні сім’ї на голодну смерть. Прокльони, стогони і жіноче голосіння летіли над Україною. Настав жахливий голод, що забрав життя шести мільйонів українців.

За сухою статистикою не зрозумієш усіх страждань, що випали на долю цих людей. Тому хочу навести вам спогади тих, хто вижив у цьому котлі смерті, хто пройшов це пекло, залишивши нам свої страшні свідчення. Вони взяті мною з фундаментального видання «Голодомор в Україні 1932-1933 рр.» . У них стільки болю і страждань, що не здригаючись читати неможливо. Судіть самі!

«Ломако Василь Семенович. 1923 р.н., Село Кам’яний Брід Лисянського р-ну Черкаської обл. Тоді мені було 10 років, у нас в родині було п’ятеро дітей, батьки працювали в колгоспі. Восени 1932 року, в жовтні-листопаді, до нашого двору під’їхала підвода. На підводі було троє чоловіків. Один залишився на підводі, а двоє зайшли в хату. Батьків не було вдома, були на роботі в колгоспі. Один питає мене: “Де батько ховає хліб?” Я нічого не відповів, тому що хліба вже не було. Тоді вони почали шукати. Щупом стали протикати в хліві, біля корови, навколо хати, в городі. Я злякався, бо це були страшні люди, вони сильно лаялися. В хаті на печі вони знайшли два кульки з хлібом. В одному була мука, вони її залишили, а кульок із зерном забрали на віз. Стали шукати на горищі, але нічого не знайшли, тільки два невеликих шматочка віконного скла, і їх теж забрали на віз. Потім вони побили собаку і поїхали.

33-й рік ми пережили, тому що у нас була корова, молоком ми і врятувалися, хоча у всіх ноги були опухлі. Коли почалися жнива, батьки обоє пішли на роботу в колгосп. Мама пішла на поле, хоч і ноги були опухлі, а мені дали завдання назбирати колосків, щоб що-небудь зварити з них. Назбирав я трохи, збирати не боявся, тому що не знав, що цього не можна робити. Раптом іде якийсь чоловік просто на мене. Він вихопив у мене торбинку з колосками і став мене бити нею по голові, по очах, по чому попало, я кричав і просився. Тоді він кинув мене на землю, висипав мені просто в очі все з торбинки і став мене бити ногами. Неподалік пролягала дорога, йшли якісь жінки. Вони стали кричати. Той чоловік кинув мене і пішов. Жінки підійшли до мене, обтрусили, обтерли, з носа текла кров. Потім дізнався, що бив мене голова колгоспу. Дуже важко згадувати цей жах, який ми пережили».

Івахницький Іван Олексійович. У ті роки я вчився в Канівському педагогічному технікумі. Канів відомий народам майже всієї землі. Тут на Чернечій горі спочиває прах великого сина українського народу Т. Г. Шевченка. На першому курсі в 1930-32 роках нас було 36 студентів. А закінчили в 1933 році 17. Не витримали голоду і розбрелися хто куди. З канівської лікарні возами вивозили мертвих і ховали в братських могилах на кладовищі. І все це відбувалося тихо, спокійно. Люди від голоду немов оніміли. Воєнрук на уроці військової підготовки сказав нам: «Назавжди запам’ятайте ці свіжі могили, в яких покояться жертви голодних років».

Цовбун Марія Пилипівна, народилася в 1922 р. в с. Ненадиха Київської області. Колись у Будинку творчості письменників, де я була з дочкою – поетесою Світланою Йовенко, – мій відомий земляк Іван Драч запитав, скільки ж я прожила на Тетіївщині й коли виїхала з села. І таким страшним відлунням відгукнулося в мені моє дитинство, немов лопнула струна по одній смерті, по іншій, а гул від тієї миттєвої порожнечі стоїть досі. І в цій порожнечі щось плаче дитячим голоском, і це щось жодним словом не опишеш, таких слів немає.

У 1933 році мені було одинадцять. Батька, який працював на заводі, несподівано заарештували і посадили на 10 років. Дев’ять місяців від просидів у в’язниці без суду і слідства, а ми, троє його дітей (я, старша, восьми років, семирічний брат і п’ятирічна Катруся), жили з мамою у бабусі по батьківській лінії в селі Ненадиха на Київщині.

Пам’ятаю, як на нашій вулиці оголосили сходку. Виступали якісь люди, агітували записуватися в колгосп. Ми, діти з усього нашого кута, відчували себе святково, тому що грала гармошка. До слів ми не прислухалися, а дорослих агітували вступати в колгосп, так тут же багато хто підходив до столу записуватися. Хто на схід не прийшов, до тих пішли по хатах. Хвилювання в селі почалися, коли почали розкуркулювати. Якось уночі прийшов до нас сусід і попросив маму оперезатися широким поясом, який приніс. Говорив, у вас не шукатимуть, а після обшуку щоб віддала пояс його дружині. Незабаром, і правда, був у сусіда обшук. Знайшли хліб, закопаний в сараї, і забрали. А було у цього сусіда п’ятеро або шестеро дітей. Ось і до нас прийшли троє незнайомих, сказали, що їм відомо, що у нас заховані сусідські цінності. Мама не зізналася, відкрила бабусину скриню – шукайте! Ті між собою поговорили, та й пішли. А невдовзі, серед ночі, вся сім’я зникла – люди говорили, що вони втекли на Далекий Схід.

Таких самих біженців у Ненадисі було кілька. Потім надійшла черга Михальченків, я знала їх дочку Ліду, вона й досі живе в селі, вчителює. Розкуркулили й їх. Посадили на підводу і кудись повезли. Але незабаром вони повернулися, які з них куркулі? Тоді ночі страшні були. То тут, то там виникали пожежі, у дорослих лише й розмов було про банду. Ночами боялися спати по хатах. Ми, діти, укладалися на колінах у бабусі і мами, та так і спали, а чоловіки і підлітки ходили з тріскачками по вулиці. Однак пожежі і вбивства не припинялися.

Пам’ятаю, якось у клубі було свято, людей повно зібралося, дітвора бігала навколо, заглядала у вікна, а сісти всім було ніде. Довелося у попа, що поруч жив, стільці попросити. А на ранок і попа, і попадю знайшли вбитими. Невдовзі з’ясувалося, що вбив їх Явтушок, який ходив у «активістів». А насправді був ватажком банди.

Тим часом з інших сіл з’явилися в Ненадисі перші жебраки. Люди ходили з торбами, просили милостиню. Поки у нас щось було, мама і бабуся нікому не відмовляли. Однак запаси швидко закінчилися. З початком зими мама ще діставала мелясу і макуху. Мелясу змішували з просянними висівками і це їли. Навесні в полі під Денихівкою колгосп висадив буряк на насіння. Люди почали збиратися невеликими групами, брали мішки і ночами викопували, виносили ці висадки, аби до літа якось прогодувати сім’ї. Але на полі був сторож. Жив із того, що сторожував. І, напевно, йому дозволили стріляти в людей. Так він когось і підстрелив. І тоді мама сказала, що більше на поле не підуть, що будемо вмирати разом.

Першим помер брат. Мама йому ще зробила дерев’яну труну. Бабусі теж пощастило – її поховали в домовині. А ось Катрусі вже труни не було. Разом з сусідкою Феодосією Скомінською мама викопала яму, вони загорнули тільце моєї п’ятирічної сестрички в сіреньку байкову ковдрочку і в ній віднесли на кладовищі. Катруся була нашим маленьким янголом-хранителем. Проживши довге життя і надивившись різного, я ніколи не зустрічала серед дітей її віку такої чуйної душі. Правда, це було якесь диво, а не дівчинка. Коли мама пішла навесні працювати в колгосп, Катруся теж могла підгодуватися в садку. Там двічі на день, вранці і ввечері, давали суп з квасолі або сочевиці, і вранці – шматочок хліба. Суп сестричка їла сама, а шматочок хліба загортала в аркушик із зошита і приносила додому. Коли перестали давати хліб, вона приносила по десять-дванадцять квасолинок, виловлюючи їх з супу.

А я з іншими дітьми ходила в колишній панський сад і збирала там лободу, кропиву, шпинат, з цієї трави мама варила юшку. І цим ми трималися, поки що трималися. Вп’ятьох треба було жити на одну мамину пайку. Уже не давали і супу, зате була затірка (вода з борошном). А так хотілося вірити, що вже недовго, ще трохи протягнемо – і все обійдеться, все буде добре.

Брат і бабуся померли тихо. Напевно, до самої смерті чулася мамі безперервна, що розриває серце пісня, яку кожен день, як ритуал, скандували в унісон сестричка і брат. Монотонно, тихо, але наполегливо розгойдуючись на лежанці, затягували одне і те саме: «Ма-мо-я-хо-чу-їсти! Ма-мо-я-хо-чу-їс-ти!» Знову і знову, поки мамі, яка саме готувала затірку, не уривався терпець.

Бачу ніби вчора. Була неділя, я назбирала цвіту акації, лободу, і сусідка за траву для корови дала нам півлітра молока. З акації та лободи мама спекла млинці. І тут Катруся почала скаржитися, що їй холодно. І мама сказала їй залізти на піч, яку щойно напалила. Мама працювала, я підвелася з ліжка і пішла до неї. Коли почула крик Катрусі: “Мамо, я не хочу помирати! Я не хочу помирати”. Кинулися вмовляти маленьку, що ми вже не помремо, що мама дасть молочка, але вона ніби не чула наших слів, а все повторювала, зриваючись на плач і шепіт, повторюючи, як молитву, як заклинання: “Я не хочу помирати! Мамо, я не хочу помирати!” Це були останні її слова».

Якщо зможете, заплачте, зроніть сльозу, пом’янувши маленьку, невинну християнську душу.

Це горе однієї української родини в океані нещасть. Навесні і влітку 1933 року разом з незабутньої Катрусею щодня вмирало до 26 000 ні в чому не винних людей. Це історія, яку намагалися витравити зі свідомості, але пам’ять людську стерти неможливо.

Всі злодіяння Сталіна відомі, їм немає прощення. Але сучасним кремлівським бандитам Сталін – видатний державний діяч і соратник. Путін захоплюється доктором Геббельсом за його вміння брехати, Гітлером – за його військовий талант і жорстокість, Кім Чен Ином, який зігнув у баранячий ріг своїх підданих, зробив цілий народ покірною отарою баранів... Це його, Путіна, герої, його кумири. Так і хочеться сказати: «Люди, будьте пильні!» Біля керма величезної, що володіє ядерною зброєю, країни, стоїть вовк, який намагається рядитися в овечу шкуру. Він поважає лише силу, і цивілізованому світові давно потрібно зрозуміти: якщо він підімне під себе Україну, він стане сильнішим, значно сильнішим, а значить і нахабнішим. Допоможіть нам вистояти, і вам воздасться сторицею! Світ стане безпечнішим, кращим і чистішим.

Прошу у читачів вибачення за невеликий відступ від теми. Просто дуже важко читати і писати ці рядки, свідомість захльостують емоції, і впоратися з цим дуже складно.

Це ще не кінець історії Марії Цовбун. «Ось і залишилися ми з мамою вдвох. Коли вона повернулася з кладовища, я вперше побачила, як мама плаче. Пам’ятаю, як важко вона переставила через поріг свої опухлі ноги, немов налиті свинцем. Потім вона перестала плакати і сказала, що, якщо ми хочемо вижити, то повинні хоч трошки більше їсти, і тому вона братиме мене з собою в колгосп на буряки. Так і зробили. Жінок на полі було чимало, всі до краю виснажені, мовчазні. На всіх один начальник. З’являвся він то на одному кінці поля, то на іншому, підходив до людей, говорив, щоб не залишали бур’ян.

Я старалася як могла, але в свої десять років була така маленька і худенька, що люди дорікали мамі. Ми мовчали.

До вечора я так спухла, що не видно стало і очей. І, нарешті, впала на землю, не здатна сказати і слова. І тоді мама закричала. Вона металася по полю, хапала людей за руки, кричала, що я ж її остання дитина, що у неї нікого немає, що хіба вони не люди... І ще багато слів, яких я вже й не чула, немов провалилася в небуття.

Бригадир довіз мене до будинку волами, заніс до хати, а мама привела фельдшера, який, до речі, доводився нам далеким родичем. Фельдшер подивився, похитав головою, занурив гострі пальці в мій пухкий живіт, помацав ноги і сказав: «Ніякої тут хвороби немає». Сказав, що все це від голоду, нічого вже не вдієш, гризота марна... Я все чула і всім своїм єством ненавиділа його. І всією своєю дитячою істотою, як ніколи, шкодувала і любила маму і хотіла вижити... для неї! Може, мені допоміг оцей спротив, що не врятував нашу бідну маленьку Катрусю?

На щастя, світ не без добрих людей. Товариш батька, не знаю вже як, домігся того, щоб мамі видавали в колгоспі затірку та шматочок хліба і для мене. Скільки довелося лежати, не пам’ятаю, але пухлість поступово зійшла, і я почала рухатися.

Коли ми, діти, поверталися зі школи (десь у березні – квітні), то бачили під парканом задубілих людей. Звісно, я не всіх знала в Ненадисі. Хтось, рятуючись від смерті, виїхав з села, хтось помер, а когось голод і обійшов...

Якось ми, малеча, зі страхом обступили дядька, який помирав біля дороги. Він відкусив собі великий палець на руці й жував його, обличчя і руки були залиті кров’ю. Говорили, що у нього було семеро дітей, вся його сім’я вимерла, а він збожеволів...

Такі ось недитячі спогади зберегла дитяча пам’ять про тридцяті роки в Ненадисі на Тетіївщині.

А моєму батькові ще пощастило. Після його листа Петровському він був звільнений, і судимість з нього зняли. Тоді ми і виїхали з села, якого я ще так довго боялася ночами».

Цей геноцид був непоодиноким злочином влади. Перша згадка про голодомор 1946-1947 років прозвучала лише сорок років потому.

Радянський історик, дослідник післявоєнного голоду В. Зима писав: «Радянський уряд всіляко намагалося приховати масштаби трагедії 1946-47 років від власного народу і від Заходу».

Голод цих років був в Україні жахливим, страшним. Лише через багато років скинутий вже М. С. Хрущов зважився записати на магнітофонну стрічку спогади про ту далеку пору: «Стали надходити сигнали, що люди вмирають. Подекуди почалося людоїдство. Мені доповіли, що знайшли голову і ступні ніг людини під мостом у Василькові (містечко під Києвом). Тобто труп пішов у їжу».

Перший секретар Одеського обкому ВКП (б) Кириченко так розповідав Микиті Хрущову про відвідини хати однієї з колгоспниць: «Жахливу я застав картину. Бачив, як ця жінка розрізала труп своєї дитини – чи то хлопчика, чи то дівчинки – і примовляла: “Ось уже Манечку з’їли, а тепер Іванка засолити. Цього вистачить на якийсь час...”. Ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей. Можете собі це уявити?!»

А глава українського уряду М. Хрущов реагував на це так:

«Я доповідав про все Сталіну. Але у відповідь викликав лише гнів: “М’якотілість! Вас обманюють. Навмисно доповідають, щоб розжалобити і змусити витратити резерви».

І вождь розпорядився: «Нехай ці хлібороби хоч здохнуть, але запаси хліба в сховищах повинні лише зростати». І вони зростали.

Україна був головним постачальником хліба для Ленінграда і ряду областей РРФСР, овочів – для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, хліб вивозили за кордон. За 1946–1947 роки в країни Західної Європи – Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та інші з СРСР було експортовано 2,5 мільйона тонн зерна.

Найстрашнішим голод був узимку та навесні 1947 року. Голодне лихоліття вразило майже всю Україну, за винятком кількох західних областей. У західних регіонах, де селяни зібрали непоганий урожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які приїжджають туди по хліб. Жителі Заходу України рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися за порятунком з голодуючих областей РРФСР, Білорусії, Молдови – і знаходили його.

Так, бандерівці, яких так ненавидять нині в Росії, врятували життя багатьом тисячам росіян.

Голодуючі в Україні змушені були вживати в їжу все, що траплялося під руку, – траву, коріння, листя, м’ясо загиблих тварин (ховрахів, котів, собак та ін.). Доходило і до канібалізму. Історик Олена Веселова в своєму дослідженні зазначає, що «станом на 2 липня 1947 року в Україні налічувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей. Від штучно спровокованого голоду за далеко неповними даними загинуло понад один мільйон українців». За іншими даними – до півтора мільйона або й більше стали жертвами цього геноциду.

Український історик Станіслав Кульчицький оцінює демографічні втрати України в першій половині ХХ століття приблизно в 15 мільйонів чоловік. Йдеться про осіб, які загинули або були примусово депортовані за межі батьківщини. Для населення України, яке в межах сучасних кордонів не перевищувало в 1914 році 40 мільйонів, втрати такого масштабу – катастрофічні. У 1959 році всесоюзний перепис населення показав, що населення України становить 41,9 мільйона громадян. Тобто лише тоді чисельність населення, перевищила ту, що налічувалася до Першої світової війни. Отже на відновлення чисельності населення пішло 45 років.

Якщо гине людина в молодому віці, не народжуються її діти й онуки. Тому прямі і непрямі демографічні втрати України від сталінського терору і минулих воєн можуть досягати 45 мільйонів чоловік. Як вважають фахівці, в умовах нормального демографічного розвитку українці цілком могли б стати стомільйонний народом.

Такою є ціна, заплачена за втрачену колись Україною свободу і незалежність. І це ще не кінець страждань, що випали на нашу долю. Той самий ворог знову біля наших воріт. Він смертельно боїться нашої свободи і зробить усе можливе і неможливе, щоб відібрати її у нас.

Будьте пильні та мужні, єдині й сильні, любіть Україну всім серцем, всією душею, будьте з нею в думках, справах, вчинках! Вона у нас одна назавжди, іншої не буде!

Шанс, який був наданий історією України, – бути вільною, – був упущений, але він страшенно налякав Кремль. Адже там розуміли, що без України Росія ніколи не зможе бути великою і претендувати на роль наддержави. Почасти це і штовхнуло Росію на такі страшні злочини проти нашої країни.

Події, що відбуваються на сході України, – це ланки одного ланцюга. Зрозумівши, що після революції гідності Україна остаточно стає самостійною державою, сучасний Кремль на чолі з президентом країни і його оточенням хваткою бульдога вчепився в Україну, намагаючись розірвати її на частини. І нехай вас не бентежить, що в керівництві імперії інші імена, що зараз ХХI століття. Вони змінили риторику, методи, але по суті залишилися татаро-монгольскім улусом. Вони не можуть без нас, їм потрібні наші руки, наші мозки, наша кров, наші жінки і діти, наша працьовитість. І вони готові задля нас на будь-які злочини проти нас же.

Кремлівські правителі панічно бояться сильної України, перед якою рано чи пізно їм доведеться відповісти за всі злодіяння проти українського народу. Бояться ще й тому, що вже «власні», поневолені раніше народи і народності можуть запитати, чому в Україні люди живуть добре. Саме цього вони найбільше бояться. Тоді їм місця мало на землі стане.

Розділ 1. ВИТОКИ

Прошу вибачення у читача, але, не знаючи всього цього, ми не зрозуміємо далі, що ж штовхнуло моїх далеких предків покинути милу серцю Україну. На жаль, я мало що знаю про свого прадіда Якова. Знаю, що у нього було троє синів – Самсон, Лука і Олексій, і дві дочки – Устина і Пелагея. Дружину Якова звали Марія. Та от де вони проживали, в якій області, відомостей у мене немає. Не знаю і того, звідки вони виїхали і які мотиви спонукали їх на цей крок. Що змусило їх знятися з насиджених місць – безпросвітна бідність, дух авантюризму чи спритність царських агентів, котрі умовили підписати якісь папери? Ймовірно, сукупність причин, але головними аргументами були, звичайно, Земля і Свобода – все це в достатку пропонувалося там після прибуття. Мало того, ті, що вирішили виїхати, отримували безоплатну позику в 150 царських карбованців: меншу частину відразу на харчування і дорогу, велику – по прибуттю, щоб не пропили і не проїли. На ті часи це були величезні гроші. Досить сказати, що корова коштувала п’ять карбованців, а кінь – десять, хату, рублену з добротного кругляку, можна було купити за 15–20 карбованців.

Вочевидь, зібравшись разом, обговорюючи і сперечаючись до хрипоти, зваживши всі «за» і «проти», вирішили – їхати! Не знаю, що відчували дорогі мені люди, але, напевно, це рішення далося їм нелегко.

Царська Росія 1880–1914 років переживала свій Ренесанс. Швидкими темпами розвивалася економіка, будувалися міста, прокладалися дороги, процвітала культура. Для освоєння величезних територій потрібні були люди, багато людей. І це мали бути майстри на всі руки, які, прибувши на безкраї простори Далекого Сходу, повинні були докласти все своє вміння, навички, знання, щоб вижити в украй суворих умовах.

Безперечно, царський уряд прекрасно усвідомлював, що без людей закріпити за собою такі величезні території просто неможливо. Тому він докладав неймовірні зусилля для освоєння земель і розвитку інфраструктури.

З бюджету виділялися величезні фінансові кошти для будівництва залізниць, міст, селищ. Так, у місці злиття Уссурі й Амура було закладене м. Хабаровськ, на півдні Примор’я, біля зручної бухти Золотий Ріг, військові будівельники зводили оборонні споруди і м. Владивосток. У середній течії річки Амур будувався ​​Благовєщенськ. І досі дивують і захоплюють масштаби, а також продуманість цього епічного будівництва, його темпи і якість виконаних робіт.

Картина грандіозного будівництва була б неповною, якщо не сказати про те, що водночас із будівництвом Транссибірської магістралі (початок будівництва 1891 р.) будувалася ще одна гілка – в 1895 році почалися переговори з Китаєм про проведення ділянки Транссибірської магістралі через територію Маньчжурії. До 1903-го була побудована Китайська Східна залізниця (рос. КВЖД). Будівництво цієї дороги дало змогу поширити російський вплив, спираючись на смугу відчуження залізниці.

Будівництво Транссибірської магістралі було завершено в 1916 році. В цей же період часу була побудована ще одна гілка КВЖД. Вона простяглася до Ляодунського півострова, орендованого у Китаю на 50 років. На півострові будувалися два російських міста, які прославили Росію як символи стійкості та мужності – Далекий і Порт-Артур. Все це грандіозне будівництво велося в порівняно невеликому відрізку часу – 15-20 років і вимагало неймовірних зусиль. Все це неможливо було здійснити без умілих, працьовитих рук, без людей, які вміють будувати, орати, сіяти.

Україна, мила моя Україна, це в основному на твої плечі звалили неймовірно важку працю – освоєння цих диких, незайманих земель.

На одній із залізничних станцій в Україні було багатолюдно. Люди обнімалися і плакали, проводжаючі бажали щасливої ​​дороги, а ті, хто виїжджав, просили пам’ятати їх, пробачити їм образи, якщо такі були. Всі розуміли, що дороги назад немає, що ними куплений квиток в один кінець.

Хто проводжав Якова і його сім’ю, ми вже ніколи не дізнаємося. Напевно, це були найближчі люди – брати чи сестри, а може бути, вся родина. Чи були живі його батьки до моменту від’їзду, теж невідомо. Але я знаю, що в родині Буциків до старших завжди було шанобливе ставлення, ніхто не смів їм «тикати». Завжди звучало шанобливе «ви».

Якщо мій пра-прадід був живий на той момент, то цілком імовірно, що на старість ним опікувався хтось із дітей, як і моєю пра-прабабцею.

Я спробував уявити, що рідні тобі люди говорять одне одному, знаючи, що розлучаються назавжди і це їхні останні миті того, минулого, життя. Мене раптом охопило хвилювання, сум’яття, трепет, щось іще, що змусило серце стиснутися, до горла підкотився клубок і на очі набігли сльози.

Навіть через півтора століття я якимось чином відчув стан дорогих моєму серцю людей, а також нерозривний зв’язок між минулим і сьогоденням.

Паротяг засвистів, випустив клуби пари, рушив. Оркестр гримнув марш «Прощання слов’янки». Ті, хто проводжав, витираючи сльози, пішли займатися повсякденними справами – життя триває...

За двадцять п’ять років з України на освоєння Далекого Сходу було вивезено близько двох мільйонів чоловік. Везли їх не лише залізницею, а й морем – з чорноморських портів до Владивостока. Так, голова Комітету міністрів І. Н. Дурново дав доручення Добровольчому флоту організувати доставку переселенців з Одеси до Владивостока за казенний кошт. За період з 1895-го по 1899 рік було перевезено понад 1500 сімей переселенців – від 15 до 23 тисяч осіб (за різними джерелами). З 1897 року на Далекий Схід прибули переселенці з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, Слобожанщини.

Згодом від морських перевезень відмовилися, бо багато переселенців гинули, не витримавши задушливої ​​спеки тропіків, поганої води та їжі. Надалі переселенців доправляли лише потягами Великою Транссибірською магістраллю. Це найдовша залізниця в світі. Сьогодні її довжина становить 9297 кілометрів – це майже чверть шляху навколо екватора. Подорож з Москви до Владивостока займає 8 днів. Потому як виходили з вагона на кінцевій станції, пасажирів ще довго не покидало відчуття похитування землі під ногами.

Але за часів Великого переселення дорога була коротшою, вона закінчувалася в м. Іркутську, а далі її ще треба було добудовувати. Довжина шляху передбачуваного будівництва становила понад 3000 кілометрів в надзвичайно складних кліматичних і геологічних умовах. Повноводні річки, численні річечки, болота, гори, вічна мерзлота, непрохідна тайга – це далеко не повний перелік перешкод, які треба було подолати. Додайте сюди вкрай суворі зими з морозами в -40-50°С, спеку і вологість влітку, хмари гнусу, здатного довести вас до відчаю. Але і це ще не все. Майже повна відсутність доріг, об’єктів інфраструктури. Взимку в люті морози неможливо відігрітися, влітку ніде сховатися від негоди. І ще багато чого, що ми собі й уявити не можемо.

Отже, позаду залишилася будівля вокзалу, затихли вдалині звуки оркестру, повз потяг пропливали села, хутора, села. Цвіли сади, люди метушилися на городах, медовий запах вривався у відкриті вікна, дражнив і хвилював уяву... Мила, дорога наша багатостраждальна Україна! Не від хорошого життя їхали ці люди в невідомість – вони їхали за щастям, втомившись від безпросвітної потреби, уготованої їм вищими ешелонами влади. Безкраї простори, дивовижно родючі землі, м’який клімат, працьовитий, привітний народ – все це століттями приваблювало численних завойовників, що розривають нашу Батьківщину на частини. Те саме триває і сьогодні.

Сім’я Буциків деякий час їхала мовчки, вперше їх сильні, міцні та вмілі руки були не при ділі, й вони ніяково, соромлячись, тримали їх на колінах. Мовчання порушив глава сімейства Яків: «Ну що, мати, давайте поснідаємо». Всі заметушилися, дістаючи нехитрі харчі – сало, яйця, хліб, цибулю. З’явилася пляшка самогону, всі пожвавилися, вперше за цей час їх обличчя осяяла посмішка. Вони не були п’яницями, але кожен чоловік знає, що бувають в житті моменти, коли потрібно хоч на короткий час утекти від реальності. Жінка, накопичивши негативні емоції, наплачеться досхочу, виллє все сльозами, та й зітхне з полегшенням.

Всі підняли склянки і запитально втупилися в Якова. Розуміючи момент, він устав, перехрестився, всі вголос прочитали молитву, і знову запанувала мовчанка. «Діти мої, – сказав Яків, – я не майстер говорити, але скажу вам ось що: хай мене Бог простить, і ви пробачте, якщо скажу щось не так. Ми з матір’ю тяжко і багато працювали, щоб вас поставити на ноги, – і ніжно поклав руку на плече своїй, як і раніше коханій, Марії. – Одному Богу відомо, що буде далі, куди ми потрапимо, де зупинимося. Але хочу сказати вам, що лише разом ми сила. Єдиним кулаком, допомагаючи одне одному, ми зможемо вижити. Давайте вип’ємо за удачу – вона нам ой як потрібна!»

Всі випили, заговорили, а потяг ніс їх усе далі на схід, розмірено і неквапливо постукуючи колесами. Повз них пропливала незнайома земля, частиною якої вони вже стали.

У ті далекі часи не було швидкісних поїздів. Допотопні, але невтомні паротяги, пахкаючи димом і скрегочучи, повільно тягли свій хрест – низку з декількох вагонів, вщент набитих людьми. На кожній станції потяг надовго зупинявся, заправлявся водою, паливом, іноді його заганяли в глухий тупик, щоб пропустити важливіші ешелони. Люди висипали з вагонів, розминалися, бігали по перону, купували їжу, набирали воду, діти влаштовували ігрища – і так день у день. Потяги йшли повільно, поїздка займала півтора-два місяці. Вочевидь, ще в дорозі формувався контингент майбутніх поселень. Люди знайомилися одне з одним, зближувалися, дружили сім’ями, планували майбутнє життя. Хто не вписувався в цю компанію за менталітетом, шукав собі подібних, так формувалися інші групи, де теж домовлялися про подальші спільні дії. Розшарування людей з різних причин починалося ще на початку довгого шляху. І на під’їзді до кінцевої станції вже чітко сформувалися стійкі групи сімей, які бажали надалі жити поруч. Думаю, що саме тому села, що утворювалися, так відрізнялися одне від одного. В одному селі жили трудоголіки, в іншому – завзяті рибалки, мисливці. А ще в якомусь – шахраї та пройдисвіти... Що ж, ми всі різні.

Саме тому ті, хто приїздив в уже наявні поселення іноді важко приживалися, оскільки там уже сформувалася своя, особлива морально-психологічна атмосфера і не факт, що новоприбулі поселенці могли вписатися в це співтовариство.

Повільно і неухильно поїзд ішов на схід, дедалі рідше траплялися станції, миготіли селища, суворішою ставала природа. Люди з тривогою і погано прихованим страхом вдивлялися в навколишній світ. Що чекає їх там?

Я не знаю, яким був Іркутськ у той час, але очевидно, що це місто було плацдармом для подальшої експансії на схід. Тут, де закінчувалася велика магістраль, мали бути представлені всі відомства, міністерства, склади, пункти з прийому і подальшої відправки переселенців, фінансові установи, постачальницькі, торговельні, будівельні організації, військові відомства, пункти харчування, будівлі тимчасового поселення, медичні установи, туалети, лазні та багато іншого. Далі Іркутська, умовно кажучи, дороги не було: непрохідні, згубні місця.

На світанку з Малоросії прибув черговий потяг, який віз безліч душ чоловічої і жіночої статі. Чимало й неповнолітніх хлопчиків і дівчаток. Негайно всі відомості були передані в центр із формування обозів, виділені вози, коні, фураж, охоронна сотня козаків, які повинні були супроводжувати обоз до пункту призначення.

Тут я хочу відійти від теми, поясню, чому я не називаю цифр і дат подій. Просто це давно доконаний факт. Всіх учасників описуваних подій давно вже немає в живих. Навіть мій батько, Георгій Буцик, який народився в 1927 році, мало що міг розповісти про події тих років. Треба розуміти, в який час вони жили: одне зайве слово, вимовлене вголос, могло коштувати життя. Влада того часу намагалися витравити з пам’яті та свідомості людей, хто вони і звідки, щоб створювати з них гвинтики величезної, слухняної, керованої машини. І більшою чи меншою мірою їй це вдалося. Бути українцем в той час було небезпечно.

Тому, описуючи давно минулі події, я спираюся на факти – згоду на переїзд, сама поїздка, прибуття на перевалочний пункт і подальшу подорож. А звідси – і логіку вчинків сім’ї Буцик.

Але дещо мій батько все ж знав і переказав, а йому, в свою чергу, розповів мій дід, Лука Якович. Але про це пізніше.

Був кінець червня. На привокзальній площі в тіні дерев вилежувалися розімлілі станційні собаки, галасливі зграї горобців влаштовували бійки в гілках дерев. Повітря було дивовижно чистим, наповненим ароматом глиці й квітучих трав, дихалося легко і вільно.

Вся площа перед вокзалом була забита народом в очікуванні дальших дій. Все було просякнуте запахом часнику, цибулі, давно немитих тіл. Українська мова звучала всюди, снувала невгамовна туди-сюди дітвора, дорослі закликали їх до порядку. Вся маса людей перемовлялися між собою. Всі чекали, що буде далі.

Зненацька двері вокзалу відчинились, на ґанок вийшла група людей, серед них і військові. По тому, як вони були одягнені, як поводились, усі зрозуміли, що зараз буде визначена подальша їх доля. Приїжджі ближче підійшли до тих, хто вийшов, стали щільною масою півколом, запала тиша. Ті, хто стояв на ганку, про щось тихо перемовлялися між собою, нарешті вперед вийшов високий, ставний чоловік.

– Увага, панове! Я начальник залізничної станції міста Іркутська, тут зі мною – командувач гарнізону міста, представник департаменту з переселення і працевлаштування, начальник табору з прийому прибулих осіб, а також представники торговельних, будівельних і постачальницьких організацій. По-перше, я хочу привітати вас з благополучним прибуттям, побажати вам здоров’я і успіхів у всіх справах.

Прибувши сюди, панове, ви взяли участь у великих справах. Вам належить будувати майбутнє Імперії тут, на сході! Вашими руками будуть побудовані дороги і міста, вам надається право вдихнути в ці землі людський дух і стати першими представниками Росії, її цінностей, віри, духу, Бога. На вашому шляху буде чимало труднощів, і без допомоги держави вам не впоратися. Тому ми повинні визначити зараз тут усе те, що вам необхідно для подальшого шляху. Як представник Російських Імператорських залізниць, вважаю свою місію виконаною, панове! Ми вас сюди доставили цілими й неушкодженими, оберігали, як могли, в дорозі. Всі наші служби працювали злагоджено – в міру наших можливостей. А зараз я хотів би подякувати від вашого імені всім нашим службам за величезну виконану ними роботу.

На площі плескали в долоні мозолясті трудові руки, було чутно вигуки, панував піднесений настрій.

Буцики – високі, міцні – стояли в натовпі такі ж радісні, як і всі. Їх уперше назвали панами, вони розуміли важливість того, що відбувається, пишалися своєю участю у всьому цьому дійстві.

– А тепер, панове, я хотів би з вами попрощатися і передати слово начальнику табору – він вам розповість про подальші плани і справи.

Вперед вийшов невисокий міцний чоловік з пронизливим поглядом світлих очей. Вітер злегка ворушив його світло-русяве волосся. Все в ньому свідчило про те, що перед прибулими стояв чоловік сильний, розумний, впевнений у собі.

– Панове! – сказав він, – я вам не говоритиму зайвих сентиментів, у мене зовсім інше завдання. І воно полягає в тому, щоб підготувати вас до подальшого шляху. Кажу вам чесно і відкрито, він буде нелегким – важким і тривалим...

Його промова звучала в повній тиші – чутно було, як дзижчать очманілі від запахів і спеки оводи.

– Так от, панове, у вас є тиждень на відпочинок, помивку та інше. Перше, що ви повинні отримати – гроші. Банк знаходиться недалеко, на міській площі. Для цього вам необхідно взяти з собою паспорт, контракт, квитанцію про попередні платежі. У банку ви отримаєте решту грошей, на договорі вкажуть сукупну суму, отриману вами, поставлять печатку. Папери бережіть, як зіницю ока, панове, саме вони стануть підставою для отримання вами землі. Гроші вам даються безоплатно, їх не потрібно буде повертати, а це великі гроші. Але дані вони вам для того, щоб після прибуття на місце поселення ви швидко стали на ноги. Від цього залежить ваше особисте життя, а також життя ваших дітей. Зумійте розпорядитися ними з розумом, не займайтеся марнотратством, економте на малому, щоб вистачило на більше.

Наступне, що можу сказати, друзі мої: уявіть, що, приїхавши на місце, ви захочете будуватися, садити город та інше, чим ви це робитимете? Так от, зі мною поруч представники торгових домів, компаній. Вони вам покажуть і розкажуть, де що можна придбати.

Далі, панове, шлях випадає неблизький і небезпечний, у тайзі повно всілякої звірини. Щоб убезпечити себе і своїх близьких, вам дається право на придбання вогнепальної зброї і боєприпасів до неї. Скористайтеся цим правом. Вашій родині в дорозі потрібно буде свіже м’ясо. Візьміть сірники, сіль, крупи – все це знадобиться на перших порах.

Наступне: зараз формується обоз. Кожен дорослий член сім’ї отримає віз. Бережіть майно, коней – це казенне. І ще – це ваш тимчасовий будинок. Скільки ви будете в дорозі – одному Богу відомо. І коні, і вози по прибуттю на місце призначення переходять у вашу власність, вони вам знадобляться.

І ще, панове! Місця тут дикі. По дорозі на наші обози почастішали напади. По тайзі шастають банди китайців – їх називають хунхузи, – так ось, вони нападають на обози, аби пограбувати. Але особливо їх приваблюють ваші жінки – он які грудасті...

Площа вибухнула гучним сміхом, пси, що дрімали, скочили, злякано підібгавши хвости.

– Так от, ваш обоз супроводжуватимуть козаки. Вони і ви зі зброєю, разом ви можете дати відсіч будь-якому супостату. І ще: по прибуттю на місце поселення, а це Приамур’я, постарайтеся міцніше стати на ноги. Беріть землі, скільки зможете, багатійте. Державі потрібні міцні господарства. Не соромтеся залучати до роботи китайців – вони добрі працівники і за помірну плату й їжу працюватимуть з ранку до ночі. Зараз вас визначать на проживання, у нас є їдальня, де ви можете поїсти гарячого, лазні жіночі та чоловічі. Та глядіть у мене – без пустощів! – Площа знову наповнилася сміхом.

Нарешті люди, гомонячи, розійшлися по зазначених місцях. Попереду ще було багато справ, тому всі, радіючи майбутньому відпочинкові, лазні, можливості нормально поїсти, поспати, квапилися це зробити.

Усі наступні дні пролетіли в клопотах з підготовки до Великого шляху. Зібравши сім’ю, Яків сказав:

– Ми повинні вирішити, як будемо їхати, що потрібно придбати в дорогу, що купити для будівництва. – Вперше Яків з Марією мали такі величезні для них гроші, і це не могло не відбитися на ньому, на його поведінці. Голос його став твердішим, звучав впевненіше.

– Так ось, давайте вирішувати, як і де ми будемо зберігати гроші, шлях нелегкий, всяке може трапитися. Я пропоную ось що. Кожен з вас зберігає свої гроші сам, сховавши якнайдалі. Якщо у кого-небудь, не дай Боже, щось станеться, інші йому допоможуть. Потім, нам кожному треба сколотити скрині, оббити залізом, щоб не потрапила туди волога. Там же зберігатимете найнеобхідніше: одяг, сіль, крупи, сірники та інше. Ще нам потрібно на кожен віз придумати якісь пристосування, щоб в разі негоди швидко зібрати і накрити брезентом – це потрібно і для відпочинку вночі. Потрібні сокири, пилки, коси, лопати, молотки, цвяхи, ножі та інше. Купуйте все без черешків – самі зробимо, – напучував Яків синів.

Закипіла робота. Всі бігали, метушилися, оглядали коней, перевіряли збрую, купували необхідне, будували накриття, ящики та інше.

За день до від’їзду знову зібралися разом.

– Ну що, діти мої, настав момент для закупівлі рушниць. Хочу сказати, що це не іграшка, з цією справою треба бути дуже обережним. Ніколи не залишайте рушниці зарядженими, можете забігатись і забути, що вони з патроном. Ось тоді може статися біда.

– Тату, – сказав Самсон, – ви з мамою не переживайте, ми будемо дуже обережні.

– І зі свіжим м’ясом, – сказав Лука, – і всі розсміялися.

– Ага, ще от що: бачу, ви все біля дівок крутитесь. – Всі знову весело розсміялися.

– Тату, – втрутився Лука, – он Єрмоленко Катя така гарна, а коса яка, а очі які блакитні...

– Так, – підтакнув Олексій, – він за нею як хвостик в’ється. – Це знову викликало дружний сміх.

– Глядіть мені! Пам’ятаєте, як домовлялися? Очі, коса – це добре, а жити ти з нею де будеш? У возі, чи що? Ось приїдемо, облаштуєтесь, тоді й приводьте в свої хати дружин.

– Та йдіть уже! – сказала Марія, і всі, гомонячи, пішли у крамницю зброї.

– Господи! – хрестячись і молячись просила Марія. – Господи, почуй нас, грішних, допоможи нам, не покинь нас милістю своєю, спаси і сохрани!

Я зовсім нічого не пишу про Устину і Пелагею. Вони разом з Марією працювали на рівних – мати, вже виснажена життям, не могла б одна впоратися з таким обсягом робіт. На їхні плечі лягла основна маса побутових проблем: прали, обшивали, годували всю сім’ю саме вони. Вони ж і в надалі стійко переносили всі тяготи і злигодні, що впали на їх тендітні дівочі плечі.

Так сім’я Буциків благополучно дісталася до місця поселення завдяки тому, що кожен виконував свою роботу, а «тил» чоловікам надійно забезпечували жінки.

Низький вам уклін і подяка від нас, нині сущих на цій землі.

Забігаючи наперед, можу сказати, що подальша доля жінок і їх життєвий шлях загубилися в спогадах. Як це сталося, я не можу зрозуміти, але, коли я звертався з цим питанням до старших, ще живих тоді дядька Анатолія і до свого батька Георгія, вони нічого конкретного мені не розповіли.

Переді мною лежить аркуш паперу, на якому намальовано родинне дерево сім’ї Буциків, намальоване дядьком Анатолієм ще двадцять п’ять років тому. Так ось, навпроти Устини і Пелагеї нічого немає, хоча Анатолій Лукич все-таки згадав і проти Устини написав ім’я Аня – мабуть, це була її дочка. Однак те, що вони обидві вийшли заміж, мені повідомили. Але не більше того. Як це відбувалося, де вони проживали – невідомо.

Був чистий літній день, по небу пропливали хмари, легкий вітерець віяв ранковою прохолодою. Уздовж дороги, що тяглася вдалину, вишикувався обоз та кілька десятків козаків при зброї, на конях і зі своїми возами.

– Панове! – кричав начальник табору, стоячи на невеликому підвищенні, – я в той бік проводив вже не один десяток обозів. І за весь цей час звідти ще ніхто не повернувся. Занадто великі відстані. Навіть козаки, що йдуть з вами, сюди вже не повернуться. Вони там уже, на місці, надійдуть у розпорядження вже наявних застав. Тепер ви можете сподіватися лише на себе. Дорогу до місця поселення знає сотник. Хай допоможе вам Бог!

Обоз рушив, коні, похропуючи і помахуючи хвостами, відганяли гнус, відстань між возами збільшилася, обоз, розтягнувшись, повільно прямував за горизонт.

Уявімо на мить себе на місці цих людей. До них цією дорогою проїхали вже десятки обозів, тож сам шлях був уже більш-менш окреслений. Обабіч дороги височіли завали з дерев, підліску, чагарників... Це ті, хто пройшов до них, розчищали собі шлях. Підсипали землю. Загачували болота, вивершували насипи, піднімаючи дорогу вище рівня землі. І хоч скільки їхали, прибульці бачили, яких зусиль доклали незнайомі їм люди, й дякували їм. Після коротких літніх злив дорогу місцями розмило, і тепер уже вони засипали промоїни, ще вище піднімаючи дорогу, і повільно й наполегливо рухалися далі. По їхніх слідах ще підуть обози – і вони підсипали шлях. За ними їхатимуть інші, додаючи своє, – і так не один рік. За кілька років це була вже дорога, якою більш-менш стерпно можна рухатися, везти продовольство, матеріали і все необхідне для якнайшвидшого забезпечення населення, котре прибувало. А вже вздовж доріг почали будувати села, а там вже і торгівля ширилася. Так все починалося.

Тим часом обоз з нашими героями все далі рухався на схід. Минали дні, тижні, вже і місяць минув, а вони вперто просувалися вперед.

На привалах косили траву, годували коней, готували собі їжу на вогнищах. Займалися дрібним ремонтом, обходжували дітей – життя повнилося побутовими клопотами. Якщо у когось ставалися великі поломки, всі відразу ж квапилися допомогти. Здружилися ще з поїзда. Чоловіки швидко усували неполадки, і обоз знову прямував уперед.

Людей оточував дикий, непрохідний ліс. Нелякана звірина то тут, то там траплялася на шляху і, не поспішаючи, зникала в тайзі.

По неділях робили привал, діставали великі каструлі, чавуни – хто що мав, гріли воду, милися, приводили себе і дітей до ладу. Тайга сповнювалася дитячими криками, дим вогнищ тягнувся вгору... це був день відпочинку. Кілька груп мисливців зранку йшли на полювання, і за деякий час чути було далекі, приглушені відстанню і тайгою постріли. Потім вони поверталися, несучи на собі здобич. М’яса вистачало всім. Річки, річечки, озера кишіли рибою. Незабаром все навколо наповнювалося запахом вареного, смаженого – хто як хотів – м’яса, юшки. Всі сідали колом на густій соковитій траві, діставали самогон «для апетиту», хтось брався за гармонійку. І незабаром над тайгою, серед сопок чулися наші українські пісні. На душі ставало тепло, легко на серці, всі печалі і труднощі кудись ніби зникали.

А ранком обоз знову наполегливо йшов уперед, все далі і далі, несучи своїх їздців туди, де їх чекали земля і свобода. Минав час, дні стали помітно коротшими, холодними – роса, обсипаючи вранці все навколо, довго ще блищала в променях сонця, що сходило. Тайга забарвлювалась у яскраві кольори, радуючи око останнім своїм оздобленням. Величезні зграї диких гусей, качок високо пролітали над обозом у небі, наповнюючи навколишній простір сумним гоготінням. Уранці на траві став з’являтися іній, земля вже була всипана опалим різнобарвним листям. Стало холодно спати. Діти, та й дорослі мерзли.

Одного разу, ближче до обіду, обоз вийшов на велику галявину. Стояв похмурий осінній день. Вдалині біліли вершини гір, сіре, невиразне небо висіло низько над головою. На пологому схилі сопки стояли дві великі стайні, безліч житлових будинків, господарські будівлі, лазні, туалети тощо.

За командою всі зібралися перед одним з житлових будиночків. На ґанок зійшов старший і мовчки дивився на прибулих. Це був уже не перший обоз, який він супроводжував. Дивлячись на цих нехитрих, дружних і красивих людей, він раптом зловив себе на думці, що, коли настане час прощатися з ними, йому буде неймовірно важко це зробити. За довгі дні шляху вони здружилися. Але, головне, він відчував, що сам втомився від нескінченних поїздок туди-назад. І ось просто зараз в ньому визріло рішення, що він вже ніколи не повернеться назад, а піде з ними до кінця. Разом з усіма побудує собі будинок, приведе туди молоду дружину, і вони заживуть дружною сім’єю, щасливо і довго. Він проковтнув клубок, що підкотив до горла і, глибоко зітхнувши, сказав:

– Панове переселенці, друзі мої! Ось і закінчився перший етап нашого з вами шляху! Попереду нас чекає довга і сувора зима, люті морози, нестача кормів. Все буде вкрите глибоким снігом, і наше дальше просування неможливе. Тому ми залишимося зимувати тут, для цього у нас є все необхідне, а головне – є ще час. Перше: нам треба створити бригади мисливців, тим більше, що досвід у полюванні у вас вже є, аби в нас усю зиму було м’ясо.

На метровій глибині – вічна мерзлота. Ми зробимо сховища для м’яса, риби, і водночас убережемо наші запаси від дикого звіра. Частина людей займеться заготівлею дров, ягід, черемші, грибів, дикої цибулі, горіхів – на самому м’ясі та рибі далеко не заїдеш. Жінки займуться соліннями, а також облаштуванням житлових приміщень, прибиранням після колишніх переселенців, створять затишок, щоб комфортніше було жити. Ще нам потрібні бригади для будівництва, треба підремонтувати і добудувати навіси для зберігання дров – без них нам не вижити. У лісі багато сухостою. Беріть коней і волоком тягніть його сюди – розпилювати. Але сухі дрова швидко згорають, тому треба заготовляти й живе дерево: воно горітиме повільно, і дров вистачить на довше.

Будівельні ж бригади мають оглянути кожен будинок, усунути всі недоліки, законопатити всі щілини у вікнах, дверях, щоб холод не проникав в житло, перевірити печі. Від цього залежать ваші життя. Якщо ми не зробимо цього, з нами буде те саме – і він мовчки вказав на кладовище з півтора десятками хрестів.

– Найголовніше, – сказав сотник, – ми повинні зробити все можливе і неможливе, щоб зберегти наших коней. Без них ми пропадемо. Кормів для них недостатньо, тому кожен жмут трави, де тільки побачите, косіть, сушіть, складайте скирти. Часу у вас на це – не більше двох тижнів. Перевірте стайні, утепліть і зміцніть двері, щоб жоден звір не зміг дістати ваших коней і щоб вони не мерзли від сильних холодів.

Нам не вистачить на всіх житла, тому треба добудувати ще кілька будиночків. Нікого не можна обійти. Ще треба побудувати охоронну вишку. Вчора козаки неподалік звідси виявили свіже вогнище. Десь поруч бродять хунхузи, тому по всьому периметру стоятимуть козаки. До лісу поодинці не ходити, чоловіки повинні брати з собою рушниці. Бережіть своїх жінок, якщо їх викрадуть, ви їх вже більше не побачите – їх відвезуть у Китай і продадуть багатим ханьцям для втіхи. Отже, за роботу, панове переселенці!

Всі загомоніли, обговорюючи деталі майбутніх робіт, гуртувалися у бригади. Ліс наповнився звуком пилок, стуком сокир, голосами людей.

– Самсоне, Луко, Олексію, – кричав Яків, – ідіть сюди!

Коли всі зібралися, він сказав:

– Житла на всіх не вистачає, тому ми будемо будуватися, і це добре. Ви отримаєте досвід, і він вам стане в пригоді. На допомогу нам призначені ще п’ятеро на чолі з Іваном Глущенком – ви його знаєте. Будиночок зводьте великий, бо ті, що є, замалі.

Минув час, табір оновився, зведені декілька будинків, велика їдальня, льодівня забита припасами, виднілися акуратні дровітні з штабелями дров, копиці сіна. З’явилися ще дві новенькі лазні для чоловіків і жінок, відхожі місця. Височіла над табором добротна охоронна вежа для козаків.

Все було готове для того, щоб люди могли спокійно пережити тривалу і сувору зиму.

Сім’я Буциків затишно влаштувалася в новому будинку, залізна піч обігрівала їх, на вікнах жінки повісили фіранки. Тапчани, стіл, табуретки – все зроблено їх умілими руками. Так, не надто великі хороми, але жити можна.

Остаточно обсипалося листя дерев, і з табору відкрився дивовижно красивий вид! Широка долина лежала перед ними, річка перерізала її надвоє, виблискуючи своїми водами на сонці.

Далі за долиною каскадом височіли дивовижно сині сопки, все це вінчав холонучий небесний купол. І нескінченна тайга, що тягнулася за небокрай.

Одного разу вночі раптом стало ясно – випав сніг, вранці він блищав, іскрився на сонці. Все було білим, чистим. Повітря – настільки прозоре, що здавалося – гори зовсім поруч. Вдарили перші морози, ріка вкрилася кригою, і під нею видно було, як плаває риба.

Настала зима, турбот поменшало, але без роботи ніхто не сидів. Чоловіки палили печі, вигрібали за кіньми, давали їм корм... Жінки прали, прибирали, готували їжу. Малеча перекидалася в снігу.

А ночами в лісі вили зголоднілі вовки, коні злякано хропли, били копитами, люди хрестилися, лягаючи спати, і ніч склеплювала їм повіки.

Незабаром табір був засипаний глибоким, півтораметровим шаром снігу. Здалеку він виглядав, як невелике доглянуте селище.

Сторожові козаки, змінюючи один одного, пильно вдивлялися в далечінь. Над дахами піднімалися стовпи диму, подекуди світили запізнілі вогники. Незвичайно яскравий місяць і зірки наповнювали ніч дивним світлом.

Було тихо – на десятки кілометрів – ні душі. І здавалося, що табір, як Ноїв ковчег, загубився серед безкраїх просторів, засипаних глибоким снігом.

Минуло три роки. У Приамур’ї будували хутори, села, селища – то обживалися переселенці, які прибули сюди. Кілометрів за сто п’ятдесят на схід від Благовєщенська було зведене велике селище Катеринославка, що стоїть і понині.

Одного разу, наприкінці весни в селище в’їхав черговий обоз з переселенцями. Прибулі виглядали страшно втомленими, зотлілий одяг висів на них лахміттям. Обоз повільно дорогою повз міцного будинку. Неподалік працювала пилорама, там крутилися китайські найманці. Господар будинку, почувши українську мову, вискочив на дорогу:

– Стійте, стійте! – кричав він. – Ходіть сюди!

Яків і вся його сім’я зайшли в простору хату. Господиня швидко накрила стіл, всі сіли, випили по чарці, закусили. Дізналися, що господар родом з України.

– Слухайте, – говорив він, – вам шляху залишилося день, мені сотник сказав, там далі є серед лісу велика галявина, ось там і обживайтеся. Навколо дуже хороший ліс, озера, річка – Біла називається. Я зараз дам вам одяг, взуття, крупи, пороху. Ви почнете будуватися, потім корчувати ліс для городів. Мені віддасте кругляк, який вам буде не потрібен. Я по зимнику приїду і заберу.

На тому і порішили.

Цей епізод мені розповів мій батько, а йому – мій дідусь Лука Якович. До речі, сухий ліс для будівництва попросив купувати лише у нього, вдарили по руках, і обоз пішов далі.

Незабаром серед тайги вони побачили велику галявину, неподалік синіли два озера, далі – річка. Краще місце знайти було важко. Всі плакали, обнімалися...

Три роки! Три довгих роки їхали вони. І ось, нарешті, на місці.

Село вирішили назвати Ясна Поляна. Робота закипіла. Сказати, що село швидко будували, було б неправильно.

Всі розуміли, як треба будувати. Минулі зими з їх лютими морозами навчили виживати, а вижити можна було, лише маючи житло і припаси. Ось тут і знадобилися гроші, видані переселенцям. Просто найняли будівельників з Катеринославки, майстрів, які займалися саме зведенням будинків будь-яких форм і розмірів – залежно від гаманця.

Для будівель потрібен був сухий кругляк, тому його возили з селища. А для господарських потреб годився ліс, зрубаний просто на місці майбутніх городів.

Поки зводилися будинки, переселенці, не зайняті будівництвом, корчували ліс. Вивільнені ділянки землі тут же перекопували під городи. Садили картоплю, цибулю, буряк, моркву, гарбуз, огірки, зелень, капусту тощо. Будували на своїх ділянках погреби, сараї, стайні, туалети, собачі будки. Всі оточували щільним, міцним парканом, робили ворота, хвіртки. Все це робилося одночасно, добротно, якісно – на століття!

Щоб утримувати майбутню худобу, косили соковиту, духмяну траву, сушили, потім збирали копиці, метали скирти. Люди падали з ніг від утоми, але з раннього ранку і до смерку йшла напружена робота. Верещали пилки, стукали сокири, обточувалися колоди. Стояв міцний запах живиці, скрізь розкидані тирса, тріски, пахло свіжоскошеною трави. Жінки займалися городами, прали, готували їжу, займалися всілякою побутовою роботою. По заході сонця, повечерявши, втомлені, але окрилені, лягали спати. Спали поки ще в возах або тимчасових будівлях, збитих на швидку руку. Але вже недалеко був той день, коли кожен з них увійде в свій будинок.

Потрібно сказати, що в цей час дуже добре працювала російсько-американська торгова компанія, завозячи по Амуру все необхідне для переселенців.

Америка пережила подібний потік переселенців з Європи, тож у них був налагоджений випуск устаткування, потрібне в господарстві. Завозили сівалки, віялки, плуги, борони, косарки, купинорізи, шанцевий інструмент, коси і багато іншого, без чого в селі не обійтися. Дахи крили американським оцинкованим залізом. І досі у багатьох селищах і селах Далекого Сходу стоять будинки, криті цією бляхою! Всі завезені матеріали та обладнання були відмінної якості, служили довгі й довгі роки.

До кінця вересня все було готово. Ясна Поляна була невеликим селом, тягнулася вулицею вздовж дороги і налічувала 80–90 дворів.

Будинки виблискували жовтими боками, сяяли оцинковані дахи, вздовж парканів були прокладені тротуари з дощок, зроблених з модрини. На палях з цього дерева стоїть красуня Венеція – модрина не піддається гниттю.

У дворах стояли міцні господарські будівлі, де вже рохкали свині і кудкудакали кури, з’явилися і корови – мукали, просилися на вигін. Вервечкою до озера тягнулися зграйки гусей. Вся живність була куплена в селищі, завезена в Ясну Поляну. Через рік завезли овець, у деяких господарів з’явилися бджоли. Меду було – дівати нікуди. З’явилися й надлишки продовольства. Масло, сметану, м’ясо, сало, мед, вовну везли в селище на продаж, а пізніше – і в Благовєщенськ. Купці домовлялися, оптом скуповували все, везли туди, де це користувалося попитом, продавали та багатіли.

Царський рубль був міцний, фінансова система – стабільна. У людей водилися гроші, а внутрішній ринок вимагав нових і нових товарів.

Швидко багатіли в Ясній Поляні, господарства розширювалися, вимагали нових робочих рук. Деякі наймали собі на сезонні роботи китайців, і вони з ранку до ночі метушилися, виконуючи будь-яку роботу по господарству чесно і сумлінно. Їх усе літо добре годували, а восени вони поверталися додому, несучи добре приховані, невеликі за нашими мірками, але величезні для них гроші.

У Ясній Поляні настала пора весіль. Молодші з Буциків нарешті могли обзавестися сім’ями. Вже давно кожен з них пригледів собі дівчину до душі, познайомившись ще в дорозі. Між старшими все було обговорено і вирішено, чекали тільки, коли стануть на ноги, облаштуються на новому місці. І ось цей день настав. Порадившись, вирішили все влаштувати одночасно, не затягувати цю справу, бо по господарству залишалося ще багато справ.

І майбутні свати, які вже майже поріднилися, вдарили по руках, обнялися, жінки за звичаєм сплакнули і вирішили готуватися. На подвір'ї Якова і Марії спорудили величезний стіл, уздовж столу – міцні лавки, зробили накриття від дощу. У всіх будинках, що мали породичатися, готувалися, було обговорено, хто що робить. І все без зайвої суєти, робили кожен своє.

В одну з субот, ближче до обіду, стіл був накритий, хліб нарізаний, українські голубці диміли в мисках, апетитно пахли запечені в печах гуси, жирні качки, тушкувалася картопля зі свинячими реберцями, розливало аромат копчене сало з прошарками м’яса, домашня ковбаса кільцями лежала на тарілках.

З'явилися молоді, всі встали, вітаючи їх. На головах у дівчат красувалися вінки з осінніх квітів, одягнені вони були в українські вишиванки, спідниці. Вони були гарні, стрункі, з плечей спадали коси, прибрані різнокольоровими стрічками.

Олексій, Самсон і Лука, урочисті і красиві, стояли поруч зі своїми, дорогими їхньому серцю дружинами, також в українських вишитих сорочках, брюках, заправлених у хромові чоботи. Марія зі сльозами дивилася на своїх синів, сльози котилися по її щоках, та вона була щаслива від того, що всі труднощі залишилися позаду, її діти виросли, і життя прожите недарма.

Гуляли два дні, у неділю ввечері все закінчилося, молоді увійшли в свої будинки –міцні, добротні хати, що ще пахли живицею.

Щастя і любові вам, дорогі мої українці, низький уклін вам від нас, нині сущих.

Буцик Олексій узяв собі за дружину струнку чорнооку німкеню Марію. У них народилися Іван, Олександр, Микола, Леонід, Анна, Анатолій.

Буцик Лука одружився зі стрункою синьоокою красунею Катериною. У них народилися Анастасія, Марія, Анатолій і мій майбутній батько Георгій.

Буцик Самсон повів у свій дім красиву тоненьку невсипущу Катерину. У них народилися Анатолій, Ніна, Олександр, Марія, Антоніна, Любов.

Їхали в далекі краї не лише українці. Так, порівняно недалеко оселилися прибулі з Поволжя німецькі колоністи. Вони своє поселення назвали Рудінка. Кілька німецьких родин оселилися в Ясній Поляні. Вони були працелюбні, охайні, гарні господарі та господині. Українці із задоволенням брали собі в дружини німецьких дівчат, а наші – виходили заміж за німецьких парубків. Так, дочка Луки Настя вийшла заміж за німецького хлопця. Жили вони в Рудінці, мали четверо дітей, і Настя була щаслива в шлюбі.

Почалася Друга світова війна. Одного разу вночі приїхало багато машин, всіх жителів Рудінки посадили в машини і вивезли на північ Хабаровського краю в м. Чегдомин. Жили вони там в таборах за колючим дротом і тяжко працювали в рудниках. Через три роки їх випустили, але легені Насті вже були отруєні, і вона незабаром померла в тяжких муках. Німкень, що вийшли за наших хлопців, не чіпали.

Яків і Марія померли, вони поховані на кладовищі в Ясній Поляні, поруч з ними і моя нещасна тітка Настя.

До моменту народження останніх дітей Самсона, Луки та Олексія царської Росії вже не було.

Революція позначена у контексті глобальних світових подій того часу практично по всій земній кулі. Ці процеси торкнулися доль багатьох людей і країн. Але особливо трагічно це відбилося на долі людей, які жили на теренах колишньої царської Росії. Більшовики зуміли не лише перемогти у громадянській війні, а й залізною рукою створити нове утворення – СРСР.

Тут на перший план виходить такий феномен, як спрямована тотальна дезінформація. Таке можливо лише в країнах з диктаторським режимом.

Минуло кілька років, і всі на мітингах кричали: «Смерть буржуям!» Потім – «Смерть куркулям!» Згодом і тих, хто голосніше за всіх кричав, машина репресій безжально зжерла. Система таборів ГУЛАГ оперізувала весь СРСР. Через ці табори пройшло понад 18 мільйонів осіб, переважна частина з них загинули.

Під Києвом є страшне місце – Биківнянський ліс, вкритий масовими безіменними похованнями. З 20-х і по 50-ті роки ХХ століття сюди щоночі везли невинних селян, робітників. Але найбільше – інтелігенцію, науковців. Вони, виснажені тортурами, самі собі копали могилу, і їх холоднокровно пострілом в потилицю вбивали і закопували. В окремі ночі знищували до 500 осіб. Тут же знищений і цвіт польського офіцерства. У цьому страшному місці спочивають понад сто тисяч невинно убієнних.

Кінець кінцем Союз розвалився. Але як же чіпко тримається пам’ять людська за шмат дешевої ковбаси! Як швидко знаходяться люди, охочі знову створити імперію! Подивіться, як тотальна брехня знову отруює свідомість людини і як швидко це відбувається. Як уміло Кремль «вправив мізки» росіянам, і ось вже вони кричать: «Смерть фашистам!», «Смерть бандерівцям»... Те, що відбувається на сході України, це вина не лише Путіна і його оточення. Це і наша провина. Путін тільки й чекав, коли корабель під назвою «Україна» піде на дно, всіляко допомагаючи йому потонути. Він не може інакше. Інакше ідея свободи може дійти до Москви, його зметуть, як змели Януковича в Україні – тож як йому це може сподобатися? Тому Україна для нього – ворог № 1, і цим усе сказано.

Справжня провина в тому, що твориться сьогодні в нашій країні лежить на її керівниках – усіх без винятку. І тут історія ще на поставила свою крапку. На жаль.

У Ясній Поляні на початку 20-х років все було як і раніше, за винятком торгівлі: зникли всі купці, а гроші стали простими папірцями. Довелося скоротити кількість худоби і птиці – для своїх потреб стільки не треба. Потім скоротили ще і ще. Радянська влада міцніла, почалися пошуки куркулів, міцним господарем бути стало небезпечно. Всі почали позбавлятися господарства, щоб не загриміти в табори. Село швидко убожіло. А там вже і колгоспи з’явилися, створені відповідно до теорії Карла Маркса. Тільки теорія – це одне, а життя – зовсім інше. Підневільна праця не надихає на трудові подвиги. Тому колгоспи так і не стали рентабельними, розвалившись і з часом «спочивши в бозі» остаточно.

Дружина Луки Яковича Катерина якось тяжко захворіла, її відвезли до Хабаровська, де вона незабаром і померла. Був звичайний обід, всі сиділи за столом, і раптом заслінка в печі почала тривожно деренчати і дзвеніти – так тривало хвилини три. Лука встав, зупинив годинник-ходики і сказав:

– Діти мої, нашої мами не стало!

Всі плакали, котилися сльози і по щоках Луки. Не стало його коханої. Він залишився один з чотирма малолітніми дітьми. Смерть Катерини і деренчання заслінки збіглися до хвилини. Це – для тих, хто не вірує ні в що.

Поховали Катерину в Ясній Поляні. Лука Якович, помучившись один, через якийсь час одружився на Марії Гросс – вона була німкеня. Чоловік її помер, дітей не було. Надалі вона завдала на свої плечі всі клопоти з виховання чотирьох дітей. У справах і турботах швидко минав час. Діти росли, а вони старіли.

Мій дядько і татів брат Анатолій Лукич закінчив авіаційне училище, був льотчиком, під час війни бомбардував Берлін, нагороджений багатьма орденами і медалями. Людина неймовірно світла, завжди був душею компанії, хоч де б він з’являвся, всі до нього тягнулися, і тоді чулися жарти, сміх, іскрометний гумор.

Подальша його служба проходила в Приморському краї, спочатку в Хвалинську, потім у Хоролі, і останні роки його служби – в м. Спаську-Дальньому. Після відставки поїхали жити в Білорусію, в м. Гомель, де він і помер у віці 65 років від інфаркту. Ненадовго пережила його і дружина, Ганна Сергіївна. Його дочка Валя живе в цьому ж місті, у неї двоє дітей, є онуки.

Марія Луківна вийшла заміж. Її чоловік, Микита Глущенко, працював водієм, був хорошим, турботливим батьком для своїх прекрасних дочок – Валентини та Ніни. Дітей вони підняли, але померли рано, в розквіті сил, від раку і поховані на селищному кладовищі в Катеринославці.

Про Анастасію Луківну я вже писав. Її доля сумна і нерозривно пов’язана з долею багатьох, які жили в той час на нашій землі.

Коли я закінчував писати першу частину книги, на мою адресу надійшов лист з далекого Хабаровського краю. Адресат був мені незнайомий, і я з деяким хвилюванням розкрив конверт. Але що далі я заглиблювався в написане, то глибше хвилювання мене охоплювало. Проте я б хотів зберегти деяку інтригу і навести вам цього листа в оригіналі – за згодою авторки цього послання. Отже, авторку звали Олександра Похиль, і це ім’я мені ні про що не говорило, я як і раніше губився в здогадах. Та ось вам текст цього листа – ви все зрозумієте:

«Євгене Георгійовичу, добрий день!

Познайомилася я з Вами заочно. Валентина Анатоліївна Карпова (дочка Анатолія Лукича) і її дочка Ірина розповіли мені про Вас і про ту велику справу, якою Ви займаєтеся – збираєте інформацію про своїх і наших предків.

Мене звати Саша Похиль, мені 28 років. Я живу недалеко від м. Хабаровська в сел. Некрасівка. У нас з чоловіком підростає маленький нащадок Іван. Живемо ми разом з моєю мамою – Роловою Тетяною Олександрівною (Власенко).

У 100 метрах від нашого будинку живе моя сестра Надя зі своєю сім’єю (у неї троє дітей – Паша, Саша і Таня).

Коли я вчилася в 9-му класі, вчитель історії дав нам завдання – скласти родинне дерево. Пам’ятаю, що я була здивована, адже ми нічого не знали про своє коріння.

По лінії Буциків я знала лише ім’я бабусі – Настя. По лінії діда – ім’я прадіда Адольф і прабабусі – Марія Людвігівна. Ми навіть не знали повне прізвище по лінії діда: Ролів, Рольф, Релоф.

Загалом, було багато загадок в історії нашої сім’ї. Сьогодні ми знаємо набагато більше, але є певні труднощі. Я вже не можу зрозуміти, куди мені рухатися далі. Чому ми нічого не знали?

Наш дід – німець, пройшов табори разом зі своєю сім’єю. Він (Ролов Олександр Адольфович) про своє життя нічого не розповідав, але говорив, що про його життя можна написати цілу книгу.

А Анастасія Лук’янівна – моя бабуся і мамина мама – померла, коли моїй мамі було 8 років – вона була ще зовсім дівчиськом.

Я не знала ні бабусю, ні діда. Дід Олександр помер рівно на 1 рік раніше мого народження. А моя сестра Надя його добре пам’ятає. Згадує імена деяких родичів, які до нього приїжджали (він жив разом з моєю мамою до кінця життя).

У листопаді 2016 року в Інтернеті виклали невелике есе Коропової Валентини Анатоліївни про її батька – Буцика Анатолія та матір – Арбузову Ганну. І завдяки йому ми відкрили для себе завісу життя Буциків – Валентина Анатоліївна розповіла про деяких родичів. Надіслала нам фотографії бабусі Анастасії – у нас не було жодної її фотографії. Ми плакали. Ми їй дуже вдячні.

Ми з сестрою теж вирішили, що напишемо книгу – історію нашого роду. Повідомлення Ірини про те, що Ви вже виконали за нас частину роботи з пошуку пращурів, що готується до видання книга, потрясла нас. Навіть у найсміливіших мріях у мене не було таких думок. І я, і всі мої близькі родичі (мама і рідна сестра Надя) дуже вдячні Вам за працю, за пам’ять про наших предків.

Євгене Георгійовичу, чому я вирішила написати Вам?

По-перше, мені хотілося висловити свою вдячність за вашу працю. Я пишаюся тим, що Ви – мій двоюрідний дядько. По-друге, я дуже сподіваюся отримати книгу про наших родичів.

З повагою і великою вдячністю –

Олександра Похиль».

З трепетом і великим хвилюванням я прочитав цей лист про долю Настиних дітей, про яких я нічого не знав – я вже писав про це вище. І це повідомлення схвилювало мене до глибини душі.

Незважаючи на всі труднощі та випробування, що випали на долю моєї незабутньої тітки Насті, її життя не було марним. Про це свідчать її численні спадкоємці й мої – по буциківській лінії – рідні мені люди.

У своєму листі Олександра просила допомогти їй знайти батьківщину її прадіда – звідки вони виїхали на Далекий Схід. У неї були відомості, що вони виїхали з Волинської області. Але це помилкова інформація. За моїми відомостями – і це підтверджує 86-річна Люба Буцик (Ковальчук), яка нині живе в Києві, – ці німецькі переселенці прибули з Поволжя. Вона народилася в Ясній Поляні і з дитинства знала, хто і звідки. Говорили мені про це та інші мої, вже померлі, родичі.

Я вже писав, в який страшний час довелося жити всім цим людям. І як це трагічно позначилося на долі дорогих мені людей.

Прошу звернути увагу, що чоловік Анастасії Луківни, Олександр Ролів, який прожив довге і важке життя, нічого про неї не розповідав. Тому у його рідних так мало відомостей про його родовід. Як розповідав мені мій батько, Ролів дуже любив свою дружину, мою тітку Настю, він душі в ній не чув, і вони були дуже щасливі в шлюбі. І коли вона після описаних вище подій померла, він був у страшному розпачі. Він розумів, що опосередковано винен у загибелі своєї коханої жінки і матері його дітей. Його вина полягала лише в тому, що він був німець, і сам пройшов усі кола пекла.

Як я зрозумів, після всього він так і не одружився вдруге, можливо, побоюючись за долю передбачуваної сім’ї.

Колись давно наш рід Буциків з’єднався з німецьким, але все було грубо і жорстоко перервано непереборною силою. І навряд чи ми дізнаємося більше про лінію Ролів. А жаль!

Ще одна особливість отриманого мною листа. Олександра пише, що її бабуся по-батькові писалася Лук’янівна, але це не так, насправді, мало би бути – Луківна, мого діда звали Лука.

Був такий час, все жили в замкнутому просторі, намагаючись не висовуватися. Зайва допитливість могла дорого коштувати. У той час було не до родоводу – зі зрозумілих причин.

Я писав також, скільки дітей і як їх звали, було у Самсона і Олексія, у їхніх дітей теж були спадкоємці, але це вже зовсім інша історія.

Згодом життя розкидало всіх в різні кінці 1/56 частини світу. Старше покоління, природно, пішло у потобіччя. Молодші часом уже й не пам’ятали, звідки вони родом, поглинуті життєвими проблемами. Та й не заведено було в СРСР шукати свій родовід. Ми всі були – радянський народ – і все!

Розділ 2. ДИТИНСТВО

Зараз я хотів би зосередитися на своїх прямих предках, котрі подарували мені життя. Батько – Георгій Лукич Буцик – народився в 1927 році. Все дитинство його минуло в Ясній Поляні. Як усі хлопці, ріс непосидою. Влітку збирав ягоди, гриби в тайзі, допомагав батькам по господарству. Все як у всіх. У селі було багато дітей, тому мали свою школу-семирічку, ось в ній мій майбутній тато і навчався, закінчивши її у 1941 році у віці 14 років. Якийсь час жив з батьками, допомагаючи по господарству.

Переді мною лежить військовий квиток мого батька, де є запис такого змісту: «Призивною комісією при Кагановичському районному військовому комісаріаті Амурської області визнаний придатним до військової служби. Призваний на дійсну військову службу і направлений у часть 23 березня 1944 року» (в 17 років).

Його призначили в 352-й зенітно-артилерійський полк радіотелеграфістом. У 1945 році батько брав участь у бойових діях проти Японії в складі зенітно-артилерійського полку. На той час він був високим, худим, важив менше 50 кг, але – балясником і веселуном. Коли перетягували ящики зі снарядами, кожен з яких важив більше тата, він під вагою ящика впав разом з ним. Всі кинулися врозтіч. Від гріха подалі батька направили на кухню. Час був важкий, голодний, годували солдатів украй погано, і їсти хотілося постійно. Лише на фронті харчування поліпшилося. Тож на кухні він трохи підживився. У 1946 році через хворобу батька наказом НКО № 336 звільнили в запас: у нього раптом страшенно розпухли ноги, в жодні чоботи не влазили, і з цим нічого не можна було вдіяти.

Привіз мого майбутнього батька додому його брат Анатолій. Бабуся Марія сказала, що це у Гоші бешиха, стала читати якісь молитви – і все швидко минуло. 17 грудня 1946 року його оформили на роботу на посаду учня агента. У 1947 році 13 березня – призначений на посаду начальника Яснополянського відділення зв’язку. У 1949 році – закінчив курси начальників відділення зв’язку в Благовєщенську.

З цього моменту він працював за цією спеціальністю все своє життя, до пенсії. Працював самовіддано, його трудова книжка вся списана десятками подяк, нагород, заохочень, премій.

Такі самі записи і в трудовій книжці моєї мами – Марії Федорівни, уродженої Березовської. Народилася вона в 1930 році в с. Красноярівці Тамбовської області. З 1945 по 1948 рік навчалася в Борисоглібській фельдшерсько-акушерській школі Воронезької області й закінчила її за фахом фельдшер. Лікуванню людей присвятила все своє життя, працювала за цією спеціальністю до відходу на пенсію.

Після отримання диплома Марію направили працювати в Амурську область, в село Ясна Поляна, де вона і познайомилася з моїм майбутнім батьком. Розписалися батьки в 1950 році. Тоді ж народився мій старший брат Володимир, а за ним, у 1951 і я, ваш покірний слуга.

Минають дні, тижні, місяці, багато подій, що відбулися в нашому житті, тьмяніють, стираються з пам’яті, їх забирає ріка часу. Найяскравіші залишаються з нами назавжди, зберігаються десь у глибинах нашої підсвідомості. Згодом пісвідомість ідеалізує їх, шліфує, потім до кінця життя це передається нашому оточенню в наших оповідях – так ми влаштовані.

І лише враження раннього дитинства з часом не тьмяніють і не ідеалізуються: адже все вчинки, скоєні в той час, чисті й природні. Намагаючись згадати, з чого все почалося, ви обов’язково зрозумієте, що починається все з усвідомлення самого себе. Коли я почав усвідомлювати себе? Так, мабуть, з горщика! Я чітко пам’ятаю, як батько, посадивши мене на це судно, співуче умовляв мене щось зробити. І досі відчуваю дотик батьківської щетини до моїх щоках, коли він притискав мене до себе.

Час минав, я вже бігав і, намагаючись вивчити навколишній світ, всюди пхав свого носа. Якось узимку батько з вулиці приніс сокиру і поклав під ліжко. Він пішов, я прошмигнув туди і вирішив лизнути іній. Щойно я це зробив, язик моментально примерз, поки я смикався, примерзли і губи. Мукаючи, я викотився з-під ліжка з сокирою в руках і кинувся на кухню, де мене відтанули теплою водою з чайника. Два тижні я ходив сумирно, з розпухлим язиком і губами.

Мій дідусь Лука Якович з Марією жили недалеко від нас. За їхнім городом синіло озеро, воно називалося Буциківське, протокою з’єднувалося з іншим озером – Шкільним. Була зима, стояли люті морози, я прибіг до дідуся і заліз на теплу піч. Як же на печі було добре! Там завжди сушилося смачне гарбузове насіння, його там же і можна було полускати. Я знав, що дідусь вирощує на городі тютюн, потім сушить його, ріже тютюнорізкою і зберігає в спеціальних торбинках, підв’язавши їх на горищі на мотузочках. Я сидів на печі, а дідусь у великих окулярах читав газету. На столі горіла лампа. Потім він устав, бурмочучи і лаючись щодо прочитаного, порвав газету на квадратики і, закрутивши «козячу ніжку», запалив. Я чув, як потріскує в самокрутці тютюн, запашний аромат долітав до мене, я носом втягував в себе дим, намагаючись зрозуміти, як це – палити.

Щодо горища. Це взагалі цілий незвіданий світ. Для нас на горищах серед пилу та павутиння було багато цікавих речей. Одного разу я заліз на дідове горище і побачив безліч картин, намальованих кимось: ось хлопчик з’їжджає на лижах зі схилу, ось осінній ліс при західному сонці. Стояло безліч баночок з давно висохлою фарбою, було багато речей, які вже не потрібні, але викинути їх шкода, – а раптом знадобляться. Дитяче саморобне ліжко, якісь ганчірки і багато чого ще. Там, на горищі, я вперше зрозумів, що існує минуле, і воно якось стосується мене.

Вздрогнуло яркое пламя,

Вырвав из долгой тьмы

Время, забытое нами,

Слой пыли и паутины.

Запах плесени сладкий

Ударил в ноздри мне.

И робко ноги ставлю

По забытой давно тишине.

...Казалось мне, заговорили

Вещи на разных голосах.

Тяжело поднимаясь из пыли,

Историю о наших дедах!

Рассказали мне в этот вечер

О любви, что когда-то была,

О мудрости жизни вечной,

Что во мне продолженье нашла.

Ці рядки я написав у 16 років, коли навчався в м. Находці, під враженням набіглих спогадів.

У Ясній Поляні була велика стайня. Ветеринаром тут працював Феодосій Климентійович Ковальчук, а дідусь Лука – санітаром. Ковальчук мав шестеро дітей. На жаль, троє з них померли в ранньому дитинстві. Одна з його дочок вийшла заміж за мого двоюрідного дядька Миколу Олексійовича. Його вже немає, а Люба, його дружина, живе в Києві.

Одного разу я прибіг до дідуся у стайню. Він запрягав у сани коня і говорив:

– Треба солому привезти, якщо хочеш, поїхали зі мною.

Ну як можна було відмовитись проїхатися з вітерцем по білому, хрусткому на морозі, снігу! Ми сіли в сани, і кінь жваво побіг зимовою дороою. Я вмостився попереду в ногах у діда. Вітер бив в обличчя, обпалюючи, сніг іскрився і переливався на сонці, ми в піднесеному настрої щось наспівували. Зненацька в череві жеребця щось заклекотіло, він задер хвіст і, як з форсунки, з шипінням обдав мене вмістом свого шлунка. Мені заліпило очі. Відпльовуючись і відтираючи обличчя, я бачив, як дід качався в санях від реготу. «Ой, не можу!», – кричав він і смикав ногами, лежачи в санях. На мені все моментально замерзло, лише очі блищали. Ми повернулися в село, а там я став героєм дня – половина села збіглася подивитися на мене.

– Ну, жеребець задер хвоста та як дасть! – розповідав дід. – Дивлюся, Женька весь у лайні, а у коняки ребра аж випнулися.

Всі довго ще сміялися, дивлячись на мене. Потім, регочучи, потягнули в лазню відмивати.

Дитинство, щасливе дитинство, ти пішло за обрій, зникло вдалині назавжди, і лише солодкі спогади зігрівають душу.

В Амурській області, де ми жили, влітку бували сильні грози. Зненацька серед ясного неба з’являються невеликі хмаринки, вони швидко ростуть вшир і вгору. Їх біло-жовті верхівки тяжчають, ущільнюються, стають високими, як білосніжні гори, а низ – темно-синім. Минає якийсь час, і раптом стрімко блисне блискавка, і відразу ж – найсильніший удар грому стрясає все навколо. Донизу з хмар потягнуться перші сині нитки дощу, потім на землю обрушується справжня злива. Зривається сильний вітер, потоки води збігають усюди.

Як же ми любили цю пору! Ледве стихне дощ, а вся малеча вже на вулиці, босоніж стрибає по теплих від землі калюжах, по грязюці, пускає кораблики, радіючи тому, що відбувається. Якось після дощу старші хлопчаки вирішили пожартувати над нами. Хтось із них зробив «купу», все це було ретельно притрушене травою. Покликали нас, і один з них тихим, таємничим голосом сказав: «Пацани, блискавка збила кобчика, он лежить під деревом. Ми його травою присипали. Так ось, його потрібно зловити, а то полетить. Ви кашкетами його накрийте і тисніть. Женька, ти найспритніший, давай покажи клас». Я став старанно притискати кашкета. Як же вони сміялися, все хапалися за животи, верещали від захвату. Зрозумівши, що сталося, я боком, поки вони іржали, як коні, підійшов до них і почав витирати об них руки. Ви би бачили, з яким реготом і вереском тікали від мене старші пацани. Тільки п’яти виблискували.

Одного разу пройшов особливо сильний дощ, потоки води неслися всюди. Один з них збив мене з ніг і потягнув у яр. Я встиг вхопитися за колоду, що пропливала повз мене, ще й подумав, яка тепла вода, та з бурхливого потоку мене вихопили сильні руки батька. Виглянуло сонечко, з мене валувала пара, ми з татом сиділи на ґанку, взявшись за руки. «Чортеня, ось чортеня!» – повторював він.

Часто приходив до дідуся на стайню і, стоячи на віддалі, за парканом, кричав на все горло: «Дід Лука з’їв жука і ще шука!» Я чув, як чортихався дід і сміялися ті, хто це чув. Дідусь Лука хапав лозину, а я зі сміхом утікав геть.

Якось я, Валерка Парненко і Петько Гайовий придумали сороміцьку на ті часи пісню. Ми, обійнявшись, повільно йшли вздовж села і кричали з завиваннями:

– Ех, ведмедику-ведмедю, навчи мене пер ... ти, як не навчиш, по вухах отримаєш!

Жінки хрестилися, чоловіки сміялися, а мені вдома надерли вуха – це було мій перший «твір».

Бабусю Марію я побоювався, вона була сувора, але справедлива. Могла дати запотиличник, якщо сильно розпустувалася. У будинку у них було тихо, чисто, затишно, цокали ходики на стіні, в кутку стояла річ рідкісна і небачена в наших краях – швейна машинка «Зінгер». На ній обшивалась вся наша численна рідня Буциків.

Бабуся мене вчила:

– Женю, скажи айн, цвай, драй.

– Раз, два, три, – говорив я.

Вона плескала в долоні й говорила:

– Шлехт кіндер, думкоф.

Я летів геть, засунувши між ніг палицю – мого вірного коня.

В один з літніх днів, в розпал ігор, мене старші пацани вигнали.

– Ти не вмієш говорити «ер», тому йди звідси, – кричали вони.

Я, гірко скривджений, з низько опущеною головою пішов, сів за лазнею у дідуся і мовчки переживав. Біля мене на паркані села ворона і, блискаючи очима, стала каркати. «Кар!» – кричала ворона, «Кал!» – говорив я. Так повторювалося багато разів. Раптом у мене вийшло «р», і я страшенно гарчав і бігав по селу, а за мною мчала купа пацанів, які кричали:

«Дивіться, Женька навчився «ер» говорити!»

А от плавати я навчився рано, років у п’ять. Весь вільний час ми проводили на озері, якщо сильно припікало, ми йшли на Буциківське озеро. Скрізь лунали крики, плескіт води.

Купалися до посиніння. Було ще одне озеро – кілометрів за два від села, називалося воно Бурханівка, ми і туди ходили.

Недалеко від села розкинулося велике болото – Вовча западина, – усе заросле високою травою, очеретом. Вода чергувалася з купинами, невеликими острівцями – і знову чистим плесом. Восени, коли воду прихоплював мороз, ми бігали по замерзлому болоту, випалюючи засохлу траву. Запах диму – це ні з чим не порівнянний запах нашого дитинства. Я повертався додому весь пропахлий димом, у подертому одязі й дуже голодний. Від того, що руки були постійно мокрими, обвітреними, на них не зникали ципки – дрібні тріщини на шкірі. За осінню наставала тривала сувора зима. Снігу завжди випадало дуже багато. Ми каталися на ковзанах і лижах, накручували мотузку на валянки і ковзали по накатаній дорозі.

В колгоспі був племінний бугай, дорослі називали його плідником. Ми не розуміли, що таке плідник і що може плодити цей величезний, відгодований і ледачий бик. Його тримали окремо і, лежачи у себе в загоні, він ліниво пережовував свою нескінченну жуйку. Ми зависали на огорожі, роздивляючись його величезну могутню тушу. У ніс йому просилили залізне кільце, і ми ніяк не могли зрозуміти, як воно там опинились і для чого воно потрібне. Бика звали Борька, ми його побоювалися і обережно, з-за паркану тицяли в нього довгими палицями, намагаючись розворушити. Коли нам це вдавалося, ми шанобливо відступали якнайдалі. Важачи близько тонни, бугай вселяв страх і повагу. Іноді Борька ходив по своєму загону, видаючи низькі утробні звуки, що лунали по всьому селу. Під його могутнім тілом земля тряслася, як від колгоспного трактора. Іноді, чимось розлючений, він з ревом гріб землю передньою ногою, підкидаючи її високо вгору.

– Бач! – говорили мужики, – Розійшовся! Мабуть, уже занюшив телицю.

На ранок дід Баранський, прив’язавши мотузку до рогів своєї корови, тягнув її по вулиці до плідника. У корови були перелякані очі, вона впиралася усіма чотирма ратицями, і ніщо не могло зрушити її з місця. На шум збіглися мужики, там же крутилися і ми, розуміючи, що відбувається щось незвичайне і цікаве.

«Но! – кричав дід Баранський, смикаючи за мотузку. – Пішла, зараза!» – Але корова, розчепіривши всі чотири ноги, вперто не бажала нікуди йти.

– Ти чого, Никанорич, на неї нокаєш, це ж тобі не кінь! – кричав Шабанов.

– Як і що мені робити, повчи мене ще! Ти б краще попхнув її ззаду.

Галасуючи й оточивши корову, натовп мужиків нарешті доправив її до Борьчиного загону і, упхнувши її туди, зачинив ворота. Щоб нічого не пропустити, я заліз на дерево і, сидячи на гілці, спостерігав за тим, що відбувається. Там вже був присутній колгоспний ветеринар Феодосій Климентійович, який важливо, з виглядом знавця спостерігав за процесом.

– Глянь, як вона від нього бігає! Та воно й зрозуміло, Климентійович його відгодував, він заважкий для неї. Никанорич, – кричав Ковальчук Баранському, – ти нащо притягнув її сюди, га? Вона ж тікає від нього, як чорт від ладану.

– Вибач, Климентійович, це вперше у неї, ось вона по молодості й тікає від нього, – виправдовувався Баранський.

– Ні, не буде діла, у неї під ним ноги підкошуються. Глянь, як на передні коліна впала! Феодосію Климентійовичу, ти б підмогнув своєму підопічному, а то він щось ніяк не потрапить, – підколювали мужики Ковальчука.

– Та ні, я серйозно, взяв би та й підправив йому, а то стріляє повз.

– Тобі, Васька, аби позубоскалити, – ображено відповідав Ковальчук Шабанову під регіт мужиків. – А Борька мій ще своє покаже!

Тут бик якось по-особливому протяжно, на видиху, захрипів, корова сіпнулася – й все було скінчено.

– Ну от і все! – задоволено сказав Ковальчук Баранському, – на приплід запроси, обмиємо.

– Та вже, Климентійовичу, неодмінно, – говорив дід Баранський, радіючи, що ця клопітна справа закінчилася.

Назад корова йшла, не опираючись, лише ноги її не слухалися й дрібно тремтіли. Сидячи на дереві, я все бачив, але не все зрозумів, і ця подія відклалася в моїй дитячій свідомості, як один з яскравих епізодів мого дитинства.

Іноді взимку зривалися сильні вітри зі снігом, віконниці на вікнах зачиняли, і вночі вітер стукав віконницями у вікна. Я, загорнувшись у теплу ковдру, з острахом прислухався до завивання вітру, до того, як смикається в трубі заслінка. За ніч нагортало величезні замети, іноді вище дахів, вони на морозі швидко тверднули, і ми в них лопатами рили глибокі нори. Всередині було набагато тепліше, ніж зовні, ми встеляли сніг соломою і, сидячи там, розповідали один одному страшилки.

На жаль, клімат змінюється, подібні хуртовини зараз вкрай рідкісні і тому згадуються як урочиста симфонія природи.

Давно поднята зябь в полях,

Посеребрил мороз поникшую траву –

Лишь, густо усевшись на ветвях,

Вороньё терзает тишину.

А ночью метель, вдруг рассердясь,

Набросится на спящий лес,

Но, запутавшись в ветвях,

Завоет и заплачет, словно бес.

То, совсем уж разъярясь,

Растит сугробы по дворам

На радость здешним малышам.

То вдруг с пустующих полей

Принесёт соломы клок.

И, увидев след сестры своей,

Швырнёт солому прочь

И с воем унесётся в ночь!

Минали дні, миготіли місяці, від зими всі втомилися і з нетерпінням чекали приходу весни. У березні в Амурській області ще холодно, але сонце вже світить яскравіше, гріє лице, з дахів звисають бурульки. Ми їх збивали і, бігаючи по селу, хрустіли крижинками, з насолодою ковтаючи талу воду.

Потім знову починалися морози, з завиванням зривалися люті весняні хуртовини, піднімаючи снігову карусель. Всі ховалися по хатах і, подихавши на віконце, крізь проталину довго дивилися на заметіль, розуміючи, що вже зовсім скоро настане довгоочікувана весна.

У своїх спогадах я майже не згадував про своїх батьків. На це, на жаль, були свої причини. Коли мій батько вперше привів і показав батькам свою майбутню дружину, вони були вкрай незадоволені.

– Гошо, – говорила Марія, – поки не пізно, більше не зустрічайтеся, – просила вона. – Ця жінка зіпсує тобі все життя.

Якимось чином, вона після короткого спілкування, з якихось фраз все зрозуміла своєю жіночою інтуїцією.

Але було пізно, моя мама вже була вагітна і незабаром народила мого старшого брата Володимира, а потім і мене. Надалі деякі особливості її характеру абсолютно згубно позначилися на нашій родині. Хоч як мені важко говорити про це, – це правда. Надзвичайна запальність, дратівливість і мстивість її зробили життя нашої родини вкрай складним. Все, про що говорила бабуся, про що попереджала тата, збулося. Але в найскладнішому становищі опинився я. Тут мені хотілося б зробити невеличкий екскурс в історію і розповісти трохи про мамину родину, тому що властивості її характеру виникли звідти.

Її батько, а мій, по материнській лінії, дід Федір, за словами мами, був дуже жорстокою людиною, тяжко пив. А напившись, всю свою злість зганяв на дружині і дітях. У мами були ще сестра Валя і брат Толя. Так от, мало того, що мама успадкувала риси характеру свого батька, ще й атмосфера, в якій вона жила, не могла не позначитися на її поведінці вже в новій сім’ї. Слід ще сказати, що Федір працював у системі НКВС – охоронцем у таборах ГУЛАГу. І, за словами мами, навіть спав з пістолетом під подушкою.

Я вже писав, яка атмосфера панувала тоді. Ніхто не був упевнений у завтрашньому дні, навіть самі слуги диявола. Все це руйнівно позначилося не лише на нашій родині, а й на сім’ї діда Федора. Валя захворіла на менінгіт і збожеволіла. Анатолій, мій дядько по матері, страшно пив і п’яний потрапив під потяг, а самого Федора зарізали в якійсь п’яній компанії. Бабуся Параска під старість приїхала до нас. Це була жінка-їжачок. До неї ніяк не можна було підступитися, хоч як я старався, спільної мови ми з нею не знайшли. Вона прожила у нас кілька років і померла, трохи не доживши до 86 років. Поховали мою нещасну бабусю на кладовищі в с. Вишнівка Приморського краю.

А тепер продовжу про нашу сім’ю. Володя був старшим, більшим і сильнішим за мене, він цим користувався і пресував мене по повній програмі. Але головне, у нього був дуже сильний союзник – наша мама. Річ у тому, що він був копією бабусі Параски і, відповідно, маминим улюбленцем. Але знову ж таки, забігаючи наперед, скажу, що брат успадкував всі притаманні цьому сімейству риси характеру. Коли він виріс і одружився, а одружений він був двічі, все повторилося, як по накатаній доріжці. В кінцевому підсумку він скінчив своє життя в огидному запої. Я ніколи ні до, ні після не бачив, щоб хтось так пив. Він пив усмерть. І з цим нічого не можна було вдіяти, хоч як ми старалися його врятувати.

За іронією долі похований він поруч зі своєю бабусею. Земля їх упокоїла, спіть з миром. Я не тримаю зла на вас, рідні мої, я давно пробачив усі образи. Земля вам пухом!

Так вже вийшло, що наша сім’я з причин, описаних вище, виявилася розділеною на два табори, і ми з татом були далеко не домінантною силою. Батькові діставалося ще більше. Я й досі пам’ятаю, як мама в нападах люті кидалася на нього з кулаками, кленучи та звинувачуючи у всіх смертних гріхах. Батько не міг їй відповісти тим самим, бо був добрий і м’який. Я ж намагався якомога менше часу проводити вдома, вишукуючи будь-який привід, щоб втекти на вулицю – там була свобода!

Я народився лівшею, і, коли підріс, мене почали вчити писати правою рукою. Як моя мама била мене по руках. Вона кричала:

– Ти навіть ручку береш не в ту руку! У всіх діти як діти, а цей виродок якийсь! Якби я знала, що ти таким народишся, – лютуючи, горлала вона на мене, – я б тебе задушила ще в утробі!

Я зривався, тікав якнайдалі, до бабусі з дідусем, і довго ще ревів, витираючи сльози. Бабуся плакала разом зі мною і все гладила і гладила моє волосся.

Зрештою, ударами по потилиці і руках мене привчили писати правою рукою. Але не більше того – все інше я роблю лівою, і мені це аж ніяк не заважає жити.

Як я вже писав, у Ясній Поляні була школа, але, коли я підріс і готувався йти в перший клас, ситуація змінилася. Країна будувалася, потрібні були робочі руки. З села стали виїжджати, хто куди міг, правдами і неправдами. Річ у тому, що з села вирватися було неймовірно складно. Колгоспи на той момент практично стали господарствами, які керують рабами. За свою рабську працю колгоспники не отримували ні копійки, ще раз повторюю – ні копійки! Результати їхньої праці привласнювала держава. Вона ж обкладала непомірними податками підсобне господарство. Господар повинен був платити податок з корови, курей, гусей, качок, фруктового дерева (в Україні, як мені розповідали, зі сльозами на очах селяни знищували фруктові дерева, залишаючи тільки вишні, які чомусь не оподатковувалися). З вирощеної та забитої свині обов’язково треба було здати шкуру. Якщо хтось хотів виїхати (окрім як на навчання або на ударне будіництво), йому не оформляли паспорт (паспортів у сільського населення просто не було).

Не краще жила і так звана сільська інтелігенція, якою, по суті, були мої батьки. Вони отримували мізерну зарплату, та й ту платили не всю. Частину зарплати, часто більшу її частину, видавали облігаціями внутрішньої позики. О, як це дратувало батьків! Але їх ніхто не питав, чи хочуть вони отримувати ці папірці, чи ні. Якщо хтось заїкався на цю тему, то чув лише одне запитання: «Ти що, проти радянської влади?» Тож більше питань не було. Ми жили дуже бідно, як і всі, хто жив у Ясній Поляні. І пам’ятаєте, як все починалося і чим закінчилося?

Дітей народжувалося дедалі менше, відповідно і класів у школі було менше. Коли я пішов у перший клас, то дітей набралося ледве-ледве на три наступних класи.

Моєю першою вчителькою була Тамара Георгіївна Гайова. Вона ж викладала і в старших класах.

Село було приречене, воно не мало майбутнього, як і всі села навколо. Дядя Толя тоді вже служив у Примор’ї, він знайшов там роботу татові, і ми переїхали жити в Приморський край.

Я бачив, як плакали бабуся Марія і дідусь Лука, і сам хлипав. Ми стояли, обнявшись, не бажаючи відпускати один одного. Але машина чекала нас, ми сіли і поїхали. Більше я їх ніколи не бачив. Дідусь помер у середині 1960-х років, його поховали в Ясній Поляні. Бабуся Марія жити з нами не захотіла через маму і поїхала до Омська, де жила її сестра. Там вона і доживала віку. Де похована – не знаю. Простіть мене, мила, добра бабуся, я в боргу перед Вами.

Знову ж, забігаючи наперед, скажу, що через сорок років я знову побував у Ясній Поляні. Тато тоді вже хворів, і я йому запропонував цю поїздку, та й самого тягло туди, до витоків, як магнітом.

Ми приїхали в Катеринославку, нас зустріли Гайові – Петро і Тамара Георгіївна. Проговорили ми майже до ранку, згадуючи все, що було. Вранці сіли в машину і незабаром були в Ясній Поляні. Побачене вразило мене до глибини душі. Села не було. Стояв ще будинок, в якому жили Шабанови. Ми зайшли до них. Василь, господар, був п’яний, вочевидь, хронічно, і нічого не тямив. Дружина його нас упізнала, розплакалася... Від нашого будинку залишився тільки фундамент, зарослий травою. У мене з очей котилися сльози, я судомно дихав, намагаючись не розридатися. Не було яру, куди мене змивало водою, зникли озера Буціківське і Шкільне, пересохло болото Вовча западина, навіть Бурханівки не стало. На місці річки Білої я знайшов старе річище і дві калюжки.

Кладовище все заросло чагарником, там ми знайшли дідову могилу, вірніше, все, що від неї залишилося. Не було ні огорожі, ні горбка, сама лише височенна тополя з докором шелестла листям. На ній була прибита табличка з датою народження і смерті дідуся. Ми з татом, обнявшись, плакали, сором’язливо витираючи скупі чоловічі сльози. Потім я, насилу пробираючись крізь густий чагарник, знайшов ще безліч могил з нашим прізвищем. І заприсягся, що зроблю все, що в моїх силах, щоб вирвати із забуття все, що пов’язано з нашим родом.

Тамару Георгіївну ми бачили востанніє, невдовзі вона переїхала жити до дочки в Санкт-Петербург і там померла.

У мене ж почався новий розділ мого життя. В Катеринославці ми сіли в поїзд. Він мчав нас до нового життя. Я ще був малий, і у мене все було попереду.

Поїзд прямував по Амурській області, потім по Єврейській автономній області, через Біробіджан, далі в’їжджав на територію Хабаровського краю з зупинкою в Хабаровську. Потім через Амур і далі мчав нас уздовж кордону з Китаєм, на південь. Незабаром ми проїхали р. Бікин і за деякий час перетнули кордон Примор’я. Дорогою минали численні річки, річечки, річку Бікин, що впадає в Уссурі. Хор, Малинівка текли туди само, як і безліч інших дрібних річок. Зліва по ходу поїзда тяглося пасмо сопок, праворуч – кордон з Китаєм, і ешелон, то віддаляючись, то наближаючись до нього, мчав уздовж кордону сотні кілометрів.

На тисячу з гаком кілометрів з півночі на південь простягнувся древній сивий гірський хребет Сіхоте-Алінь. Захоплюючи Хабаровський край і спускаючись південніше, через весь Приморський край, він крутим зламом обривається біля берегів Тихого океану.

З південного сходу і далі, на південний захід, природа створила дивовижні за красою бухти і затоки. Бухти Ольга, Шамора, Находка, Золотий ріг, затоки Америка, Уссурійська, Амурська, численні лагуни.

Тихий океан то сердито накидається на стрімкі скелі, то грайливо і ніжно треться теплою хвилею об ваші ноги.

Навіть самий відчайдушний скептик перейметься тут духом романтики, воскресне духовно, бо все тут просякнуте морськими походами, далекими країнами і дивовижними відкриттями.

Тепла течія Куро-Сіо омиває цей берег. Тому навіть у найсуворіші зими відкрита вода не замерзає, сприяючи судноплавству і торгівлі. Тут, на півдні Примор’я, – тупиковий кілометр Великої магістралі, будь-коли побудованої людиною. Безперервним потоком і вдень, і вночі проносяться ешелони на південь, до океану і назад – до центру Росії і далі, на захід, перевозячи величезну кількість матеріалів, сировини, товарів.

Дивовижно красива природа півдня Далекого Сходу. Тут немає слова «гори», все, що має хоч якусь опуклість, іменується сопкою – так назвали гори місцеві племена гольдів. Найзнаменитіший з них – Дерсу Узала – був провідником В. Арсеньєва в його експедиціях по Уссурійському краю і неодноразово рятував його від смерті.

Сіхоте-Алінь – стародавнє гірське утворення, над яким ґрунтовно потрудилися час, сонце, вода і вітер. Тут не побачиш суворих вершин, що височать угору – до хмар, крутих ущелин, та проте деякі сопки досягають у висоту двох з гаком кілометрів, утворюючи дивовижні за красою гірські каскади. Чисте повітря надає сопкам синюватого відтінку, особливо надвечір, коли сонце сідає. Але все-таки то тут, то там видніються химерні вершини скель, є безліч печер, річки, що плинуть під землю. Повітря вас обіймає, наповнює легені киснем, свіжістю і силою. Відірватися від цієї краси неможливо. Одного разу побувавши тут, ви весь час відчуватимете потребу повернутися сюди знову і знову.

Тепер ми підійшли до головного. Вся ця краса була б неповною, бо справжньою королевою є тайга. Люди назвали її уссурійською, і навіть найбільш пишномовні слова не були б перебільшенням щодо неї.

Коли ви дивитесь на уссурійську тайгу, ви відчуваєте трепет і цілком усвідомлену повагу до творця, тому що відчуваєте себе не вінцем природи, а лише малою її частинкою, до того ж не найкращою.

Свою назву уссурійська тайга отримала від місцевої річки Уссурі, що бере свій початок у південних відрогах Сіхоте-Аліню. Вбираючи в себе численні струмки і річечки, Уссурі шумно плине повз сопки до китайського кордону, потім річка є самим кордоном між двома світами. По дорозі в неї вливаються великі річки. Я повторюся: Велика Уссурка, Малинівка, Хор, Бікин – кожну з них можна порівняти з Десною або Прип’яттю. Підходячи ближче до Амура, річка уповільнює свій біг, розливається вшир, утворюючи численні острови. Саме ці острови стали приводом для збройного конфлікту між двома державами.

Уссурійська тайга всюди – на крутих схилах сопок, на гірських перевалах, в долинах, поміж хребтами... Повітря дивовижно чисте, свіже, наповнене з ранньої весни до пізньої осені ароматом трав, дерев, чагарників. Вражає різноманітність флори. У тайзі росте величезна кількість ендеміків, що ростуть лише тут і ніде більше.

Незаймано чиста природа, порівняно м’який клімат, кришталево чисті води наповнили місцеві рослини цілющою силою. Лише тут росте група рослин-адаптогенів. Це елеутерокок, заманиха, аралія Шмідта, аралія маньчжурська, женьшень. Це не той женьшень, що його продає Китай, – тайговий коштує в сотні разів дорожче і росте понад сто років. Дерева переплетені численними ліанами: ось лимонник китайський (теж адаптоген) в’ється навколо чагарнику, викидаючи грона яскраво-червоних ягід, різні види актинідії (коломикта, аргута, полігамна) видираються на верхівки найвищих дерев, утворюючи намети зі смарагдового листя. Ліани актинідії досягають десяти і більше сантиметрів у діаметрі, це найближчі родичі ківі. А які смачні і корисні плоди актинідії! Лише в Приморському краї зростає оксамит амурський – дерево сімейства рутових, або коркове дерево. Коли оксамит цвіте, тисячі бджіл, ос, джмелів, шершнів, мух, незліченна кількість дрібної комашні влаштовують бійки за право покуштувати нектар – це найбільш цілющий мед у тайзі. Перед тим, як залягти в барліг, ведмідь обов’язково гризе кору цього дерева – так він позбавляється від паразитів. Хворий або поранений ізюбр, або благородний олень, теж приходить погризти кору, і дерево поверне йому здоров’я і силу.

Подме вітер, грізно зашумить тайга, свіжий вітер повіє на вас прохолодою і наповнить дивовижним відчуттям спокою та доброти.

Наш потяг прямував далі на південь, миготіли станції, селища, міста. Врешті-решт ми прибули на місце. Станція називалася тоді Євгенівка міста Спасська-Далекого. Нас зустрів Анатолій Лукич, ми сіли в машину і поїхали до місця нашого майбутнього проживання – села Хвалинки.

У порівнянні з Ясною Поляною це було просто величезне село, що мало шість вулиць. Поруч розташувався військовий аеродром і безліч обслуговуючих його підприємств. З різних причин ми в селі надовго не затрималися, і в пам’яті не відклалися будь-які події, крім одної.

Між населенням і військовими завжди існувала якась напруга. Я не знаю причин, але одного разу клуб, в якому проходив вечірній сеанс кіно, оточили солдати. Жінок вони випустили, а чоловіків стали бити. Намотували на руку ремені і били бляхами, завдаючи тяжких ран. Коли прибігли мужики з кілками, солдати втекли. Потім у частині був «розбір польотів» і багато голів «полетіли» і загриміли в місця не надто віддалені. Добряче дісталося тоді й батькові.

Батькам запропонували роботу в селі Вишнівка цього ж Спасського району, і ми, довго не думаючи, зібрали речі. Хвалинка нам не сподобалася.

І тато, і мама працювали у Вишнівці все життя...

У 1961 році, 9 вересня, тато був призначений на посаду начальника Вишнівського відділення зв’язку. Трохи раніше, 29 серпня, мама – на посаду завідуючої Вишнівським фельдшерсько-акушерським пунктом. Вони приступили до роботи. Були молоді, на цей період випав розквіт їх сил і в роботі, і в житті.

Жили ми в великому дерев’яному будинку, розділеному на дві половини капітальною перегородкою. Одна половина з виходом на вулицю була відведена під пошту, де й працював мій батько. Зліва, в кутку приміщення пошти, стояла обшита бляхою кругла піч, її потрібно було топити взимку, щоб обігріти приміщення. Лівіше було сховище – невелика буда з масивними щільними дверима і двома замками. Там тато зберігав виручені за день гроші і свою зброю – пістолет системи «наган». Вранці приїжджала машина з міста, привозила пошту, пресу, листівки та інше, забирала виручку – і так щодня.

Листоношею працював у тата Іван Мерченко. Коли привозили газети, журнали, його завдання було розвезти передплатні видання по домівках.

Мамина лікарня – в селі її називали саме так – була ближче до контори, на тій же вулиці з символічною назвою Колгоспна. Це був дерев’яний будинок, чистий і охайний зовні і всередині, обладнаний і споряджений різними інструментарієм – зовсім непогано, як для того часу. У штаті були санітарка (Раїса Андріївна Мєшкова) і прибиральниця, але вони часто змінювалися, не витримуючи важкого маминого характеру. У лікарні надавали першу медичну допомогу. Привозили людей з різними травмами, приходили з застудою, температурою та іншими легкими захворюваннями. Якщо траплялося щось серйозне, мама дзвонила в колгосп, там виділяли транспорт і людину везли в місто, до центральної районної лікарні м. Спасська-Далекого. До речі, якщо пам’ятаєте, була така пісня: «И останутся, как в сказке, как манящие огни, штурмовые ночи Спасска, Волочаевские дни». Це той самий Спасськ.

Жили ми в іншій половині будинку. Знадвору три сходинки вели на веранду, двері прямо – до комори, ліворуч – вхідні двері. Входячи через них у хату, ми відразу потрапляли в невелике приміщення, що слугувало водночас і кухнею, й їдальнею. Жили ми в наступній, великій, кімнаті площею метрів двадцять. Тут ліворуч стояло ліжко, де ми спали з Володею, праворуч – ліжко батьків. Ось і всі наші «хороми».

«Зручності» були на вулиці. Згодом нам побудували кухню у дворі, досить простору, що дало можливість трохи поліпшити умови проживання.

Жили ми, як і раніше, бідно, зарплатня і у тата, і в мами була невелика. Кожен з них отримував 70–80 карбованців, тому грошей завжди не вистачало. При зарплатні в 80 карбованців тато за зайву «десятку» сам був прибиральником, грубником – вони по штату не належали. Це була важка робота. Начальство в Спасську розуміло ситуацію і намагалося надавати якісь заохочення, щоб хоч якось допомогти настільки цінному службовцеві.

Ось витяг з трудової книжки:

10.02. 1983 р. Оголошено подяку, премійований у сумі 15 крб.

18.05. 1983 р. Премійований у сумі 25 крб.

23.08. 1983 р. Премійований у сумі 15 крб.

Всі рядки трудової заповнені цим ущент. У мами – те ж саме. Але такі «заохочення» ніяк не вирішували фінансові проблеми сім’ї, де росли два хлопчики, на яких усе «горіло». Тому змушені були завести господарство. У нас з’явилися корова, свині, кури, в різний час – то гуси, то качки, то кролики, – цим і жили. Згодом побудували просторий омшаник, тато завів бджіл і зайвий мед продавав заготівельникам. Це дало змогу значно підвищити наш життєвий рівень. Але ж і працювати доводилося з ранку до ночі. Чи потрібно говорити, що основна робота по господарству лягла на плечі батька. Ми мірою своїх сил допомагали йому у вільний від школи і уроків час, але через наші невеликі фізичні можливості наша допомога була незначною.

Був у нас і город поруч з будинком, тут вирощували стандартний набір овочів і ягід – все, як у всіх. Ось тут ми допомагали батькам суттєво – прополювання, підгортання для нас не були важкою, хоча нудною та одноманітною роботою.

Зараз я спробую розповісти про саме село Вишнівку. Але для цього знову потрібно повернутися в минуле.

Умови для переселенського руху були закладені завдяки діяльності графа Н. П. Іпатьєва, зусилляи якого підписаний у 1880 році Пекінський договір. Цей договір визначив східний кордон Російської імперії і сприяв освоєнню найбагатших земель Примор’я і Приамур’я.

У 1899 році чисельність населення Південно-уссурійського краю перевищила 46 тисяч осіб, що проживали в 118 поселеннях на Приханкайській низовині: в Чернігівці, Чугуевці, Новочугуевці, Прилуках, Хоролі, Київці, Новоселиці, Барабаш-леваді, Гайвороні, Михайлівці, Васильківці, Монастирищі, Синельниковому, Галенках та ін.

У 1906 році в районі затоки Посьєт з’явилися Андріївка і Слов’янка, а в затоці Петра Великого – поселення Тавричанка, Лівадія, Кипарисове.

Гадана дата заснування Вишнівки – 1900 рік, що лише на рік пізніше прибуття основної маси переселенців з України, які осіли саме на Приханкайській низовині. Рік пішов на те, щоб визначитися з місцем поселення і почати саме будівництво. І будувалися, вочевидь, одночасно ще два села. Це Червоний кут і Євсіївка. Всі три села стоять уздовж дороги, що відходить від нинішньої федеральної дороги Владивосток – Хабаровськ на схід, вбік села Євсіївки, де й обривається. Якщо ви на автобусі доїдете до кінцевої зупинки і вийдете, то перед вами відкриється напрочуд гарна панорама, від якої перехоплює подих. Гігантською смугою з півночі на південь простяглося пасмо найкрасивіших гір. Сопки – здається, вони поруч – дивовижно сині. Вони викликають захват і захоплення. Просто перед вами сопка Лиса, вона підноситься вгору майже на кілометр. Вся її вершина всіяна камінням. Праворуч височать так звані Ведмежі ворота – гряда химерних скель. Від цієї краси у вас защемить серце, і ви захочете знову і знову сюди повернутися.

Вишнівка розташована на золотій середині – між Червоним кутом і Євсіївкою, що дає їй деякі переваги – не надто далеко від міста, але досить, щоб пил і всілякі викиди до неї не діставали. Недалеко і до тайги. Одним з перших переселенців був чоловік на прізвище Вишняк, яке й дало назву селу.

Я вже писав, що ми переїхали в Вишнівку в 1961 році. Це було багате, населене переважно українцями село. Акуратні будинки, чисті подвір’я, всюди палісадники. клумби, засаджені різноманітними квітами, все обійстя обгороджене гарними пофарбованими або побіленими парканами.

Видно було, що люди, які живуть тут, і працелюбні, і задоволені наявним станом справ. У сім’ях було багато, як на ті часи, дітей, крики, сміх, плач яких сповнювали вулиці. У кожної родини – свій город, сад, де росло все необхідне для життя: овочі, фрукти, ягоди. На відміну від Ясної Поляни, тут росли навіть кавуни і дині.

Жителі Вишнівки працювали переважно в колгоспі, який називався дещо патетично – «Червона Зоря». Це був складний господарський механізм з безліччю напрямів діяльності. Основний – насінництво і м’ясне тваринництво. В колгоспі був свій автопарк, трактори, комбайни, птахоферма, корівник, пилорама і багато іншого. Певно, що управляти таким складним господарством повинна була людина, ґрунтовно обізнана зі всіма галузями цього господарського механізму. Але і цього недостатньо. Крім господарської жилки, ця людина мала ще бути знавцем людських душ і тонким психологом, а крім того, мати досить твердий характер і завзятість. Такою людиною й був голова колгоспу Андрій Степанович Компанець. Він працював головою колгоспу з 1952-го по 1976 рік. І це був період найбільшого розквіту і колгоспу, і села.

Я вже писав, що колгоспи того часу використовували по суті рабську працю, і працювати за трудодні ніхто бажанням не горів. Взагалі, трудодні – це дивовижна абревіатура, цей неологізм був придуманий господарською діяльністю такого утворення, як колгосп. Кожен член колгоспу прямував на роботу за рознарядкою на той чи інший об’єкт і за відпрацьований день йому записували трудодень, за півдня – півтрудодня. Якщо роботу вважали легкою, могли за день нарахувати півтрудодня чи й менше. Дуже часто ці питання вирішував обліковець, якщо ти з ним не дружив – чекай підступу в нарахуванні трудоднів. Якщо з якоїсь причини ти не міг вийти на роботу, тобі ставили прочерк. Наприкінці року підраховували кількість цих самих трудоднів, і за підсумками господарської діяльності люди отримували зароблене – не грошима, а натуроплатою. Тобто видавали зерно, іноді м’ясо, олію, цукор, борошно, крупи – чим був багатий колгосп.

За яким принципом все нараховувалося і видавалося, я не знаю, але після цього феодалізму ще довго не змовкало глухе невдоволення і обурення.

У середині шістдесятих років (при М. С. Хрущові) колгосп перейшов на часткову грошову оплату. Щомісяця колгоспникам стали видавати невеликі суми грошей, а ось за підсумками року – залежно від результатів господарської діяльності колгоспу – люди отримували вже більш істотні суми; в хороших господарствах – іноді і до 10 000 карбованців за рік. Паралельно продовжувалась і натуроплата. Це дало можливість значно підвищити добробут колгоспників. Тому, як уже зазначалося, Вишнівка була селом заможним.

Минав час, ера хрущовської відлиги закінчилася, і її змінили часи брежнєвського застою, що тривав близько тридцяти років! Та нам, проте, це подобалося. Страшні сталінські часи пішли в минуле. І за Хрущова, і за Брежнєва жилося вільніше.

Брежнєвський уряд багато зробив для трудових людей, всіляко заохочуючи і звеличуючи на всіх рівнях людську працю. Звучали пісні, писалися вірші і поеми, випускалися добротні кінофільми, що прославляли героїку праці та простих трудівників.

Але з появою відносного достатку поступово, непомітно виникло таке явище, як пияцтво. Ось тут і знадобилися вольові риси Андрія Степановича, до самого кінця свого головування він наполегливо і жорстко припиняв будь-яке й будь-чиє бажання випити на роботі. Це була боротьба важка, виснажлива, але вона приносила свої плоди: колгосп процвітав і рівень життя, як на ті часи, був цілком гідним.

Я пам’ятаю, як у селі будували клуб – величезний, з розрахунком на майбутнє, адже підростаючій молоді – кров з носу! – потрібне було культурне дозвілля, гуртки музики, малювання, співу... Все це в селі було. Вишнівський хор уславився не лише в районі, а й в усьому краї, адже жителі села в основному були українцями, які завжди славилися своїми голосами.

Зсередини приміщення було оздоблене красивим гіпсовим ліпленням, яке майстерно зробив народний умілець Бойко. Всередині – просторий кінозал з балконом, який під час сеансів завжди вщерть був заповнений людом.

Дуже часто в село з концертами приїжджали різні ті чи інші мистецькі групи, котрі гастролювали по Союзу, в тому числі й з України. Тому село жило досить насиченим культурним життям.

Центральна вулиця – Колгоспна – починалася від Червоного Кута і закінчувалася біля річки Кулішівка, простягнувшись більш, ніж на кілометр.

Була ще вулиця Піонерська, провулки Шкільний і Лісовий. Пізніше збудували ще одну вулицю – Нову.

Головою сільської ради був на той час Данило Прокопович Голод, а агрономом – Олексій Григорович Дерепівка.

Село мало школу-восьмирічку, директором якої був тоді Микола Гнатович Довбиш – прекрасний, розумний і добрий керівник. Сама будівля мала хрестоподібну форму, колись це була церква, що, втім, нам ніяк не заважало, потім її перебудували.

Мені вже виповнилося десять років, і я пішов до четвертого класу Вишнівської восьмирічної школи. Попереду у мене було ще п’ять років навчання. У школу я ходив без особливого ентузіазму. Мені ніяк не давалися такі предмети, як математика – алгебра і геометрія – та фізика. Це значно ускладнювало моє життя. Вдома рішуче вимагали хороших оцінок з усіх цих предметів і посилено лупцювали за низькі оцінки. Але російську мову, літературу, історію, географію, хімію, працю, фізкультуру я любив, і з цими предметами проблем не мав.

На уроках ми поводилися по-різному. У десять років нерухомо висидіти сорок п’ять хвилин практично неможливо. Ми чітко знали, на якому уроці можна побешкетувати, а на якому краще цього не робити.

Уроки співу у нас вела дуже гарна жінка. Вона була прекрасна, я так у неї закохався, що, не відриваючи очей, стежив за кожним її рухом. Кожна хвилина, проведена поруч із нею, була для мене величезним щастям. Але вона у нас довго не пробула, вийшла заміж і кудись поїхала. Ні імені, ні прізвища її я не запам’ятав, в пам’яті залишилися тільки її величезні карі очі та дивовижно струнка постать. На її уроках всі відривалися по повній – шуміли, бавилися, штовхалися. Вона нерішуче намагалася навести хоч якийсь лад, але це їй не вдавалося. Лише я нерухомо сидів, витріщаючись на неї, неспроможний образити її будь-яким вчинком.

А от на уроках російської мови і літератури тиша була повною. Викладала ці предмети Марія Степанівна Бединська, заслужений учитель Росії. Ми прозвали її «Піратом», бо вона була дуже суворою, за непослух могла гарненько ляснути. Через її худорляве обличчя навскоси тягнувся глибокий шрам, що робило її, як нам здавалося, зловісною. І прізвисько «Пірат» міцно за нею закріпилася.

У класі стоїть неймовірний шум, гам, штовханина, всі метушаться туди-сюди. І раптом чийсь голос несамовито кричить: «Пірат іде!» Миттєво настає тиша, всі розлітаються по своїх місцях, і лише щоки, котрі пашать рум’янцем, свідчать про те, що відбувалося тут хвилину тому.

Бединська заходила до класу й іноді розповідала коротенький, смішний, коректний анекдот. А коли сміх затихав, говорила: «А тепер беремося до уроків». Ніхто не смів погано поводитися. Відповідно і матеріал з її предметів завжди засвоювався, у всіх учнів були гарні оцінки. Якщо комусь діставалося від неї на горіхи, всі знали: це за діло. І ніхто не смів на неї поскаржитися – з поваги, а не зі страху.

Біологію і анатомію викладала Ніна Миколаївна Довбиш, дочка директора школи. Заодно вона ж була у нас класним керівником. Сам же Микола Гнатович викладав у нас фізику і хімію.

Уроки праці проводив Олександр Іванович Курика, його син Віктор навчався в нашому класі. Він був трохи товстунчик, і його за це дражнили, але пацан був добрий, чесний і ніколи нікого не ображав.

Найбільше ми любили уроки фізкультури. У школі були лижі, взимку влаштовували всякі змагання. Ми їхали на Степанівку – це сопка кілометрів за три від села. Тут були пологі довгі схили, і ми, піднявшись на вершину, вихором летіли вниз. Вітер бив в обличчя, викрешуючи сльози з очей, а ти летиш і від задоволення перехоплює подих. Скотившись кілька разів, усі втомлювалися і втомлені, з палаючими щоками, їхали назад. Одяг вкривався кіркою льоду, але нам було жарко, і на повітрі з нас валувала пара.

На вихідні очищали кригу на Кулішівці і, попередньо домовившись з євсіївськими хлопцями, грали з ними в хокей. Ми їх називали «хохляндія» – більшість з них були етнічні українці, втім, як і наша команда. Вони справно вигравали.

Наше село було більшим, і євісіївських возили в нашу школу. У кожному класі обов’язково навчалося кілька осіб із цього села. Ми з ними дружили, поміж нас ніколи не виникало жодних неприємностей.

У кожній родині теж були лижі, і у вільний час ми каталися, використовуючи горбистий рельєф у самому селі. Популярні були і сани. Ми підіймалися на найкрутіші схили, звідки, розігнавшись, падали на санки і вихором, горлаючи від задоволення, летіли донизу. Шум і гамір стояв усюди. Це були чудові звуки, що означали, що життя ще кипить в цьому прекрасному українському селі.

Іноді ми будували цілі снігові фортеці, використовуючи спресований сніг як будівельний матеріал. Ножівками пиляли снігові блоки, укладали рядами – так виникали оборонні стіни. Фортечні споруди стояли одна проти одної, і команди по черзі штурмували стіни супротивника, закидаючи його сніжками.

Взимку у дорослих роботи в колгоспі та і вдома по господарству було набагато менше, ніж влітку і восени. Та по всьому селу, проте, лунали звуки працюючих бензопил «Дружба». Мужики їхали в тайгу, валили там ліс і тракторами – волоком –тягли спиляне по дворах. Земля від морозів була твердою, як камінь, і проїхати можна було всюди. Влітку це зробити неможливо.

Замерзлі дерева зневоднені, тому пиляти їх було легше, як і колоти на поліна. Особливо цінувалися берест і ясен – вони горіли повільно і давали більше тепла. Все розпиляне і порубане складалося у великих дровітнях під господарськими будівлями. За літо дерево висихало, продувалося теплими вітрами, а взимку дарувало людям тепло і затишок. Так повторювалося з року в рік.

У Вишнівці збудували велику птахоферму. Взимку вона стояла порожня, там зберігали зерно. Снігу насипало багато, і горобці були голодні й дуже мерзли. Ми відчиняли вікна будівлі, й вони залітали туди подзьобати зерна. Коли їх набиралося сотні, вікна зачиняли, і всі пташки опинялися в пастці. Ми заходили всередину і починали ганяти горобців. Літуни вони такі собі, швидко втомлювалися і гронами падали вниз, де ми їх ловили і розпихали по кишенях і за пазуху.

Я, гордий своєю здобиччю, йшов по селу, а горобці, що вже відпочили, один за одним вилітали з усіх схованок, куди їх запхали. Вони помщалися своєму кривдникові рідким з переляку послідом, неодноразово відмітившись, де лише можна.

Тато взимку вставав рано, одягався і йшов на роботу – розпалювати піч. У печі не було тяги, вона диміла, дрова погано горіли. У приміщенні завжди було холодно, і батько одягався тепліше, щоб не замерзнути. Він метушився, встигав напоїти корову, все вичистити за живністю, принести води з колодязя. У селі завжди багато роботи, навіть узимку.

Тато приносив дрова, розпалював нашу піч, і незабаром по хаті розливалося тепло. Мама готувала сніданок, ми всі сідали за стіл, снідаючи чим Бог послав. Потім усі розбігалися по своїх справах, в школу, на роботу.

Минули роки, і лише подорослішавши, починаєш розуміти, як важко було батькам, особливо татові...

Весна в Примор’ї настає рано. Вже у березні сніг, перетворившись на бурхливі потоки, стікає в Кулішівку. Річка виходить з берегів, заливаючи водою велику долину. Скрізь літають зграї качок, і завзяті мисливці, взявши рушниці, виходять на полювання. То тут, то там чутно постріли добувачів, яких охопив азарт. Не всі вони повернуться зі здобиччю, але головне – процес.

Треба сказати, що в уссурійськой тайзі в ті роки траплялося багато різної звірини. Вона давала притулок і харч усім численним своїм мешканцям. У тайзі жили два види ведмедів – чорний з білою краваткою на грудях – гімалайський, і бурий, більший. По розлогих просторах бродили уссурійські тигри – найбільші представники котячих на планеті. Вага дорослого тигра може досягати 350 і більше кілограмів. Водилися леопарди, рисі, вовки, росомахи, величезна кількість кабанів, оленів, кіз, ланей, білок, бурундуків, хутрових звірів – соболь, куниця, ласка, тхір, горностай – та багато інших.

Вражала різноманітність птахів. Вся тайга наповнена звуками їхніх голосів. У тайзі живе дивовижна птаха, її звуть дикуша. Вона ніколи не відлітає, якщо їй загрожує небезпека, вона падає і прикидається мертвою. Її можна взяти в руки, і лише серце дикуші часто-часто стукає. Покладеш пташку на землю, відійдеш далі, сядеш – вона довго лежить нерухомо. Розплющує спочатку одне око, потім – друге і, переконавшись, що небезпека минула, злітає на дерево і починає чистити пір’ячко.

Але люди, володіючи потужною сучасною зброєю, знищили майже все, що змогли: тайга практично спорожніла. Голодні хижаки, втративши обережність, почали нападати на худобу, ще більш ускладнюючи своє становище.

Все, що могли, вивезли в Китай, – кедровий горіх, дикороси, хутро. А могли б возити туристів з усього світу, які бажають подивитися дивовижну фауну і флору краю. Втім, це ж треба попрацювати, продумати все, підготувати, щоб людям зручно було, щоб вони захотіли приїхати – дороги, готелі ближче до тайги.

Та на це потрібні закон, час, кошти, а тут – стрельнув, убив, з’їв або продав – і жодних проблем.

Наставала весна, першими зацвітали дикі абрикоси, яскраво вирізняючись на тлі ще сірих сопок. Земля підсихала, люди виходили на городи прибирати торішнє сміття. Згрібали граблями, очищаючи грядки, спалювали залишки трави, картоплиння, листя. Полум’я горіло, потріскуючи, по землі стелився білий дим. Запах цього диму ні з чим не зрівняти. Навіть через роки, з посмішкою і розчуленням згадуєш і ці грядки, і цей запах нашого дитинства.

Слід сказати, що горіло не лише на городах. Чоловіки палили траву на покосах, звільняючи місце для молодої соковитої порослі. Іноді вітер підхоплював полум’я, роздуваючи великі лісові пожежі. Навесні і восени горить скрізь і часто. Вийшовши вночі, в декількох місцях побачите червону заграву від палаючої густої трави. Запах диму стоїть усюди. Та весняні пожежі, як правило, нестійкі. Вночі холодає, стає волого, і полум’я само собою гасне.

Лопатами городи не копали. Колгосп виділяв трактори, і вони за кілька днів справлялися з роботою. Трактор за плугом тягнув борону, відразу розпушуючи землю. Решту доробляли лопатами кожен на своїй ділянці.

Наш город містився внизу, біля річки. Коли йшли дощі, вода стікала по схилу до нас, щільно утрамбовуючи землю. Після оранки всюди лежали великі брили землі, і навіть важкі борони не могли розбити ці ущільнення. Я, Володя та батько брали лопати, що-небудь більш важке і днів три розбивали зсохлі грудки землі. Потім копали борозни, робили грядки. Без них у разі дощу наш город швидко перетворився б на болото.

Садили картоплю, сапками набиваючи лунки, кидали туди жменю перегною і дві картоплини. Потім сапками ж загрібали лунки – ось і весь нехитрий процес.

Поруч була своєрідна лісосмуга, в якій росли дуже смачні жовті й червоні сливи. Хто їх там посадив і коли – ніхто не знав.

На нашому городі ми знаходили багато плоских оброблених каменів, залишки глиняного посуду, напівзотлілих мідних ложок, виделок. Нам сказали, що на цьому місці в фанзі жили китайці, але коли ці землі стали заселяти, їх вигнали, і вони пішли на захід, до Маньчжурії. Чи багато їх мешкало тут – невідомо. Але вони залишили після себе видимі сліди свого перебування.

Коли Кулішівка виходила з берегів, вона заливала своїми водами долину. Я звернув увагу, що спочатку вода заливала рівні канали, з них перетікала в більш дрібні, і за годину вся долина покривалася рівними квадратами полів. Так китайці вирощували рис. Вони садили саджанці рису на полях, потім перекривали річку, і вода по каналах заливала їхні рисові чеки. Жили вони, як я вже згадував, у фанзі. В землі викопували яму глибиною два з половиною метри, зсередини обкладали каменем на водонепроникній глині. Кам’яна кладка піднімалася на метр над землею, в цій частині робили віконця, і вінчав усе дах, перекриваючи нехитре житло від опадів. Усередині кожен облаштовував своє житло, як міг, мірою своєї фантазії та бажання.

У ті далекі часи переважна маса китайців була дуже бідною. Жили вони за рахунок землеробства, збирання, полювання і рибальства. А працювати вони вміли, вже повірте мені. Після їх відходу залишилося безліч назв річок, селищ, які вони називали на свій лад. Міста Сучан, Тетюхе, Іман – це їх назви. Але після військового конфлікту в кінці 1960-х років усі китайські назви замінили російськими.

Але китайці все пам’ятають і ніколи нічого не забувають. І одного разу вони повернуться...

Все наше дитяче життя було зосереджене навколо школи, сім’ї, господарства. Побут дорослих відзначався насиченою тяжкою працею, і ми, як могли, допомагали їм. Ходили з татом на покіс, перегортали скошене сіно, потім збирали його граблями, складали копиці. У цю пору року стоїть сильна спека, і ми скидали з себе все, що можна, намагаючись охолодитися. Минає зовсім трохи часу, і твоя спина і плечі стають яскраво-червоними. Пропустиш момент – і отримуєш сильний сонячний опік. Шкіра дуже пекла і, сварячи тата, що недогледів, мама змащувала спину і плечі якоюсь маззю. Втім, це не дуже допомагало. Лягаючи спати, ти довго не можеш заснути від сильного болю. Минає якийсь час, і обгоріла шкіра клаптями злазить з тебе, звільняючи місце новій. За літо ми примудрялися обгоріти по кілька разів. Особливо діставалося носові. Він обгоряє якось непомітно і постійно лущиться. Так ми й бігали з облупленими носами, викликаючи у дорослих сміх і даючи приводи для жартів.

У селі немає слів «я поїхав відпочивати» – тут все підпорядковано порам року і доцільності. Якщо ти дав собі слабинку, обов’язково пропустиш момент і не зробиш щось, це неодмінно позначиться в недалекому майбутньому.

В середині 1960-х років всі працівники колгоспу, як і раніше, нічого не отримували за свою працю і жили винятково за рахунок свого городу і підсобного господарства. Тому кожен день літа цінувався на вагу золота, багато чого треба було встигнути – адже від цього залежало благополуччя всієї родини в довгі місяці зими.

Ми особливо любили травень з його святами. На Травневі у всіх був піднесений настрій, з репродукторів лунали бравурні марші, звучали здравиці на честь трудівників верстатів і полів. Тато на своїй пошті вивішував червоний прапор, і він гордовито тріпотів під ласкавим і теплим травневим вітерцем.

Вивішували прапори на будівлях сільради, клубу, школи. Все білілося, підфарбовувалося, вичищалося, виміталося. Село чепурилося. Ми всією школою теж згрібали торішнє листя, палили багаття, білили, фарбували. Це були прекрасні дні. Усюди лунав спів птахів, цвіли сади, медовий запах дражнив уяву. І ці запахи, і цей насичений самим життям вітерець неймовірно зворушували нас. Всі кричали, говорили одночасно, штовхалися, бігали один за одним. Я вперше помітив, що всі дівчата з нашого класу якось змінилися, витягнулися, покращали й слово «дівчатка» стосовно них стало звучати якось недоречно. Я пильно дивився на дівчат і не міг зрозуміти, що ж зі мною відбувається, чому у мене раптом пересихає в роті, а серце прискорено б’ється в моїх грудях. Ніна Крюкова, Ніна Меньшова, Ніна Ісаєва, Віра Кисіль, Надя Ключник, Ніна В’юн, Ніна Савело, Валя Бутко – вони якось зненацька, непомітно стали іншими. Я не міг пояснити собі, чому, але мені подобалося спостерігати за їхніми рухами, за тим, як вони бігають, граються, ходять ...

Першого травня проводили урочисту лінійку. Вся школа по класах вишикувалася на невеликій площі. Всі, хто міг, причепурившись, сходилися на цей урочистий захід. Звучала музика, запальні промови, що прославляють труд, травень, партію. І ми справді були щасливі, що живемо в такий могутній, вільній країні, де так легко дихається і живеться.

За Першотравнем надходило наступне свято. Для всіх нас воно було особливим. У центрі села стояв обеліск з прізвищами наших односельчан, які загинули у страшній війні 1941-45 років. На обеліскові – всуціль українські прізвища. Ми ніколи не замислювалися, чому ми, українці, стали частиною цієї величезної імперії. Тому що у нас не було своєї країни, ми були лише провінцією, керованою з Кремля, з усіма наслідками, що випливають звідси.

Вранці 9 травня зі Спасська приїжджала машина з різними делікатесами, і в будівлі клубу організовували своєрідний магазин, де ветерани війни і кожен охочий могли випити і закусити.

Всі учасники бойових дій, подзенькуючи і виблискуючи начищеними орденами і медалями, збиралися навколо обеліска. Вони були прекрасні цього дня, а їхні обличчя – зосереджені й чисті, в цей самий момент вони в своїх спогадах були далеко звідси – серед полів битви, серед своїх загиблих товаришів, серед руїн палаючого Берліна, там, де серед диму згарищ, запаху крові, пороху, над напівзруйнованим куполом рейхстагу гордо майорів червоний стяг – прапор Перемоги. Звучали марші, різна мова, але ніщо не могло притупити біль втрат, скорботи і неймовірно важких випробувань, що випали на їхню долю. Низький Вам уклін, дорогі наші за все, що Ви для нас зробили!

Під звуки військових пісень молоде гарне покоління поклало вінки під обеліск, віддавши честь і ставши у почесну варту. Навколо буяло торжество життя, музика, спів птахів, ясне безхмарне небо, пахучі сади і лагідний, ніжний вітерець, перетворюючи цю землю в рай на землі.

І лише людина може сама собі та іншим влаштувати на цій, Богом даній, прекрасній землі пекло.

Після урочистої частини відбувалося найголовніше. Всі учасники війни заходили в будівлю клубу, сідали за столи і випивали свої законні наркомовські сто грамів. Тут вони могли розслабитися, згадати все, що сталося з ними в ці неймовірно важкі роки війни. Адже у кожного з них була своя особиста війна, не схожа на загальну статистику. Їм є про що говорити, є що згадати. Спочивайте, дорогі наші, сьогодні Ви у всіх на вустах. А там, за вікнами, такий недосконалий світ...

Промчали роки, пролетіли, як жваві скакуни, промайнули веснами, зимовими хуртовинами, зникли назавжди, розчинившись за небокраєм. З кожним роком ветеранів ставало дедалі менше, чимдалі важче їм було приходити до обеліска, до своїх полеглих односельців. І одного разу не прийшов ніхто. Ми всі осиротіли. Живих, які пам’ятають усі жахи війни, не залишилося. Але ми, нині сущі на цій землі, пам’ятаємо про Вас, про Ваш подвиг і звершення.

Минулі роки та історія нерозлучні, вони йдуть поруч, пліч-о-пліч. Але все ж історії потрібно трохи часу, щоб усвідомити вчорашню подію.

Минули десятиліття, і величезна країна, яка зробила неоціненний внесок у боротьбу з фашизмом і по праву пишається цим, сама стала агресором. Вона посміла оббрехати, наклеїти ярлики на Україну, обізвавши прагнення українців бути вільними, фашизмом, бандерівщиною, хунтою, карателями. Вона наповнила українські степи сотнями танків, тисячами БМП, снарядів, «Градами», «Буками», «Гвоздиками», «Джмелями», кулеметами, автоматами та іншою зброєю. Вона засіяла наші поля мінами, осколками снарядів, зрила вирвами, густо поливши усе це кров’ю українців. Десятки тисяч убитих, поранених, півтора мільйона біженців, які втікають від жахів війни.

Силою зброї вона захопила Крим, частину Донецької та Луганської областей, наповнивши захоплені території десятками тисяч найманців і кадрових військових. Ці борці «з фашизмом» зі своєї території обстрілювали наші прикордонної застави, пробиваючи пролом у кордоні для постачання смертоносної зброї. Вона принесла на наші квітучі, багаті землі кров і руйнування, біль і жах, страждання і смерть. Серед широких пахучих степів причаївся за прицілом косоокий бурят – смерть бандерівцям! На високому териконі обладнала свої позиції мінометна обслуга – смерть украм! З кварталів Донецька, боягузливо прикрившись його мешканцями, обслуга «Граду» гатить по наших позиціях – смерть фашистам!

Пролунав постріл, і куля стрімко летить геть, спрямована на ціль підлою рукою. З вереском і виттям понесеться вдалину міна, запущена мінометною обслугою. Трясучи землю і вивергаючи море вогню, «Гради» б’ють по наших позиціях.

Бах, бах, бах, – густо лягають розриви над позиціями наших воїнів, розриваючи метал і трощачи бетон. Зметнуться стовпи розривів угору, розкидаючи на всі боки смертоносні осколки і наш український чорнозем.

Заплаче, закричить чиясь мати, роздряпавши собі обличчя, від нестерпного болюзайдеться в крикові: «Ні, ні-і-і, цього не може бути, синочку, милий мій, кровинко моя! Путін, Путін, будь ти проклятий, горіти тобі, наволоч, в геєні вогненній!» Посивіє, постаріє вмить батько, оглушений страшною звісткою: «Синочку, милий мій, коханий! Ти ж мені опорою був, світлом у віконці!» Стисне до хрускоту сильні чоловічі кулаки, а губи шепочуть: «Будь ти проклятий, яка мати тебе породила, навіщо?»

Сотні, тисячі людей прийдуть попрощатися з полеглим героєм! Над Майданом луною розноситься: «Герої НЕ вмирають! Герої НЕ вмирають!» І тужлива пісня – «Пливе кача по Тисині...». Триразово розірвуть залпи тишу хвилини мовчання. І знову летить угору: «Слава Україні! Слава! Слава! Слава! Героям слава! Смерть ворогам!»

Полетять у відповідь наші кулі та снаряди. Здригнеться земля від потужних розривів. Зірветься з гілок дерев перелякана зграя вороння, підніметься високо вгору, виглядаючи собі здобич.

Російських військ в Україні немає. Вони нібито не беруть участі в бойових діях. Але ось убитих росіян багато. Щоб приховати свої злодіяння, вони привезли з собою пересувні крематорії. Ці споруди густо димлять чорним, сморідним димом, пожираючи без залишку своїх загиблих співвітчизників. А після, розсіюють попіл на захоплених українських полях, немов людини і не було.

Довгі роки в якомусь сибірському селі стоятиме російська мати біля перекошеної хвіртки. «Васильку ти мій любий, ну де ж ти? Ну як мені померти, не побачивши тебе». Іншого свої закопають на місці, виривши неглибоку яму, щоб не тягнути тіло. А вночі здичавілі собаки розгребуть землю і розтягнуть, розтерзають останки. Когось скинуть у занедбані шахти...

– Чуєш, а хто це був? – запитує один найманець у іншого.

– А хто його знає. Я перевірив – в кишенях у нього нічого немає. Придурок якийсь. ДНРівець із Сибіру.

Вони, сміючись, скидають тіло в шахту, прислухаються. Воно довго летить униз, нарешті плюхнувшись на величезній глибині. «І дорогая не узнает, какой танкисту был конец»...

– Ходімо вип’ємо, згадаємо грішну душу.

– Ходімо, – каже другий, – може, завтра і нас також в шахті втоплять.

– Тіпун тобі на язик, – огризнувся перший.

Закинувши за плечі автомати, вони йдуть у небуття. Їх немає. Вони не існують. І в Росії їх не чекають. Вони – гарматне м’ясо. Вони повинні залишитися тут назавжди, щоб не «гавкали» вдома.

Офіцерів, які загинули в боях з українцями, вивозять вантажем 200, в наглухо забитих трунах. Матері вручать медальку, а дружині – одноразову допомогу.

– Забудьте, ми з Україною не воюємо.

– Так, але мій чоловік загинув на Донбасі!

– Ви розумієте, він випадково заблукав у степах. Там легко заблукати. А підлі укри його віроломно вбили. А якщо будете розповідати, позбавимо допомоги.

Хто всі ці люди, як вони опинилися тут, чому вони прийшли вбивати нас? Історіє, ти все розставиш на свої місця. Мине небагато часу, і все буде розкладено по поличках, і кожному воздасться по заслугах. Кожен персонаж посяде своє місце. Це солодке слово – історія: увійти в неї і залишитися там – велика честь.

Десь у Кремлі, в одному з кабінетів, інкрустованих позолотою, править чоловічок, який уявив себе месією, покликаним змінити хід історії. Він не розуміє, що змінити історію, повернути її назад неможливо. Мало того, він уявив себе збирачем земель російських, тобто всіх територій, коли-небудь завойованих Росією, він наділив себе правом вершити долі народів, як йому заманеться.

Слово «росіянин» – похідне від слова Русь, а Руссю вони ніколи не були. До царювання Катерини вони були Московією, Московським царством, але аж ніяк не росіянами. Лише підім’явши під себе Русь, вони змогли вкрасти нашу історію, нашу історичну назву, нашу ідентичність, презирливо охрестивши нас Окраїною, Малою Руссю, Малоросією.

Але все змінюється. Ми виходимо з імперії з кров’ю і болем – це неминуче, хоч як би «месія» не намагався. Ми забираємо назад нашу вистраждану, вкрадену у нас чужою державою історію.

В історію можна увійти, як Джавахарлал Неру, як Вінстон Черчіль, як мати Тереза ​​та інші, що залишилися в ній як воїни світла, воїни добра і справедливості.

Але в історію можна і увійти по-іншому, залишивши після себе темряву, бруд, гори убитих, море страждань і ненависті. Гітлер, який ненавидів усіх і вся, душогуб Пол Пот, тиран і вбивця Сталін. До цієї ж компанії наполегливо долучається кремлівський правитель, що загнав самого себе і свою країну в глухий кут.

Цокає годинник на стіні, відлічуючи секунди, хвилини, години, дні. Все коли-небудь закінчується. Залишиться тільки історія в пам’яті людини, в літописах, у справах і вчинках. І пан Путін за все відповість перед вбитими за його наказом українцями, грузинами, молдаванами...

Травень – це не лише свята, чисті й світлі, але і закінчення шкільних занять. Попереду найкраща пора нашого життя – канікули.

Але канікули в селі – це щось особливе. Рідко хто з нас їздив відпочивати в якісь там піонерські табори. Все наш дозвілля минало в селі. Ми допомагали дорослим. У селі були три великі пасіки, от на них ми і працювали. Працювати на одній з них було престижно і вважалося великою удачею. Сама пасіка розташовувалася в тайзі, кілометрів за п’ять-сім від села. На тайговій галявині будували житловий будиночок, де міг жити і працювати бджоляр. Також будували омшаник і кілька приміщень для робітників та зберігання готової продукції. Ми, пацани, жили на горищі омшаника. Застеляли все свіжим запашним сіном, клали на нього покривало, щоб не кололося, а потім матрац, ковдру і подушку. Це найкраще ложе в моєму житті. Пахло свіжим сіном, повітря в тайзі надзвичайно свіже і насичене запахом квітучої липи. Все наповнене багатоголоссям величезного числа співочих птахів і гучними трелями цикад. Квітучі липи всюди: на сопках, у долинах, на гірських схилах Сіхоте-Аліня. Всюди стоїть тонкий аромат меду.

Увечері вітерець затихає, і весь простір навколо поступово насичується дивовижно тонким і ніжним запахом липи і квітучого різнотрав’я. Французький парфумер похлинувся б від заздрощів і безсилля, бо цього аромату ніколи не створити.

Сон серед цієї пишності глибокий і чистий, він швидко повертає вам бадьорість і енергію.

Пасіки були і в селі, але справжній, чистий, без домішок липовий мед можна добути лише в тайзі. Весь процес робіт на пасіці визначав пасічник. Кожен підліткок, який пацював на пасіці, мав своє завдання. Всі разом ми працювали як злагоджений механізм.

Бджоляр розкривав вулик, оглядав його стан, струшував бджіл і готував рамки до викачування меду. Хлопчаки брали по чотири наповнені золотистим нектаром рамки і несли їх в приміщення для обробки. Інші викачували з них мед, а третя група опрацьовувала вже порожні рамки. Вони зішкрябували прополіс, вирізали трутнів, і потім перша група забирала чисті, вже порожні рамки й повертала пасічникові. Оскільки вуликів було майже триста одиниць, то, відповідно, і роботи було дуже багато. Тому старші, які працювали з нами, завжди поспішали і ганяли нас по повній програмі. Була ще одна причина для поспіху – це великий взяток меду. За добу середня бджолина сім’я приносила до десяти кілограмів особливо цінного меду. Варто проґавити момент, і вони повністю запечатувала стільники і припиняли носити мед.

Часом качали ще не висушений бджолами мед! З більшою чи меншою вологістю, та в будь-якому разі, цей мед був ще незрілим, і його потрібно було доводити до кондиції. Такий мед наливали в спеціальні ємності, і він там дозрівав, поступово віддаючи вологу. Ввечері, втомлені, всі сідали за довгий стіл повечеряти. Старші наливали собі по кухлю хмільної медовухи і, цокаючись, говорили: «Ну що, п’ємо за хороший узяток?» – «Так!» – підтримували всі хором. Видать, медовуха була доброю – після неї вони говорили всі разом, при цьому не чуючи одне одного. Їм було весело. Після вечері ми ще довго сиділи біля багать, розповідаючи один одному всякі страшні й не дуже історії. Потім, наговорившись, ішли спати на горище. Драбину ми піднімали нагору, боячись, що вночі якийсь звір міг по ній видертися до нас. І ці побоювання були небезпідставні. У тайзі водилося безліч звірини. І, вже лежачи на горищі, ми чуйно ловили звуки, що долинали з нічного лісу. Ось глухо замекав дикий цап, десь далеко заверещала дика свиня і замовкла, таємниче загукав пугач. Нічна тайга дуже красива. Яскравий місяць усе заливав золотистим світлом. Довкілля сповнене трелями цвіркунів, то тут, то там миготять жовто-зелені вогники літаючих світлячків, далі видніються таємничі вершини сопок або химерних скель.

Майже у кожного в селі була своя пасіка. Три-чотири людини, попередньо домовившись, брали вантажівку і вивозили свої вулики в тайгу. Там розбивали табір, ставили намети, споруджували навіси, столи, забивали кілки, а на них ставили вулики. Але обов’язково по периметру вкопували стовпи і натягували на них дріт. На нього прикручували порожні консервні банки, а в них клали камінці. Це була своєрідна сигнальна система – зачепиш дріт і відразу ж лунає гуркіт, який сповіщав про те, що хтось непроханий прийшов до вас у гості. Зазвичай вночі приходить ведмідь. Перед спокусливим, вабливим, ароматним і надзвичайно смачним медом він встояти не може. У нічній тиші звір довго кружляє навколо сплячого табору, видивляючи вразливі місця. Якщо проґавив, пиши пропало – ведмідь хапає вулик і несе його якнайдалі в тайгу. Там, відбиваючись від бджіл, котрі насідають на нього, виючи й гарикаючи з болю, він, плямкаючи і давлячись медом, квапливо і злодійкувато все це пожирає.

Прокинеться вранці недбайливий господар, позіхаючи. Глядь, а трьох-чотирьох вуликів-бо й немає. А ведмідь з розпухлим носом і очима, що запливли від укусів, вилежується де-небудь в затишному місці, чухаючи сверблячі вразливі місця – зад і перед.

Життя і робота на пасіці, що розміщена в тайзі, – це нескінченний сюжет, це пригоди і несподівані події, що відбуваються щодня.

Але одна подія, або пригода, як вам буде завгодно, стоїть в особливому ряду. Те, що ми були учасниками і свідками цієї події, саме по собі рідкісний випадок. Нечасто кому дано це побачити і почути.

Як завжди, після роботи ми сиділи біля вогнища. Потріскуючи, горів хмиз, мерехтливі відблиски вогню висвітлювали наші лиця. Головним бджолярем на пасіці був чоловік на прізвище Москалець Іван. З його сином Іваном ми дружили і разом працювали на викачуванні.

Так ось, дорослі сиділи як зазвичай за столом і, весело гомонячи, пили свою прегарну медовуху. Вже стемніло. З-за сопок велично виплив місяць, висвітлюючи все своїм золотистим світлом. Навколо було надзвичайно гарно. І запах диму від багаття, і танцюючі відблиски полум’я, медовий запах квітучої липи створювали піднесений і прекрасний настрій.

Під впливом цієї краси мене знову «понесло», в голові вихором мчали думки, складаючись у рядки:

Летний теплый вечер

Окутал усталую землю!

Как будто мудрый и вечный,

Вершая свой путь над землей,

Пролег вдруг путь Млечный,

Холодный – ни добрый, ни злой!

Над Сихоте-Алинем вставала,

Золотом тусклым горя,

Утеха сердцам влюбленным –

Луны прекрасная заря!

Веселый лягушачий хор

Ударил вдруг о косогор,

О жизни торжества кричащий,

О праве на этой земле

Хотя бы прыгать по траве!

Уснуло все, но нарушая,

Заветной трели не щадя,

Звенит в ночи, не умолкая,

Сверчиной радости пора!

Ми вже повставали, аби йти спати на своє горище, як раптом десь далеко пролунав дикий і страшний рев. Потім ще один, більш хрипкий. Ми кулею залетіли на своє рятівне горище, затягнувши за собою драбину. Дорослі похапали рушниці, тривожно вдивляючись у ніч. А там, десь поміж сопок, не на життя, а на смерть схопилися двоє величезних хижаків. Рев звірів, котрі билися, луною розлітався по сопках, і здавалося, що цей жахливий рев, який проймав крижаним холодом, – усюди. Все живе в тайзі завмерло, поховалося в нори, залізло в дупла.

Минуло хвилин п’ять, а галас ставав дедалі голоснішим. Чути було потужні, величезної сили удари, так ніби палицею били по боксерській груші. Вслід за ударом знову лунав страшний рев, сповнений болю й жаху. Лунав тріск гілок, дерев, чагарників, що ламалися, земля здригалася від падіння величезних сплетених тіл. Минуло хвилин з десять, як раптом усе затихло, і в нічній тиші пролунав потужний переможний рик. Раз, другий... Він сповіщав, хто в тайзі господар.

Мужики загомоніли.

– Ні, ну ти, Іване, скажи, що це було?

– Що-що, – говорив Москалець, – ведмідь з тигром зчепилися. Ось тільки я не розумію, що вони не поділили. Ми раненько підемо подивимося, що там сталося, – ось тоді все стане ясно. Я вам одне скажу: скільки я в тайзі працюю, а таке вперше чую.

– Цікаво, хто кого здолав? – запитав Толя Дудко.

– А ти не сумнівайся, завтра все дізнаємося.

Ми довго не могли заснути, обговорюючи подію, що сталася.

– Чуєш, Женю, – запитував Ваня, – тобі було страшно?

– Так, – відповів я, – дуже!

– А ось я, – говорив він, – не злякався.

– Так, звичайно, але на горище ти перший залетів. Не встиг я і оком змигнути!

Так, хихикаючи, ми тихесенько поснули.

Вранці всі зібралися за столом поснідати і обговорити план дальших дій.

– Слухайте, що я вам скажу, – говорив пасічник, – хто має рушниці, заряджають патрони з кулею, мало що там на нас чекає. Будемо йти вкрай обережно, ніхто нікуди від групи не відходить, ідемо всі разом. Пацани залишаються тут і нікуди свої носи не висовують.

Це було страшне розчарування, і ми хором завили. Зрештою, обіцяючи поводитися добре і нікуди не відлучатися, нам вдалося вмовити старших. Світанкове сонце висушило ранкову росу, і вся наша група, наїжачившись рушницями і палицями, рушила на пошуки місця битви. Навколо впиналися в небо стрункі могутні кедри, маньчжурський горіх був укритий великим, пальмоподібним листям, під яким гніздилися грона великих горіхів. Все було переплетено ліанами, і вся група, чортихаючись, повільно просувалась углиб тайги.

Ми взяли з собою собачку Фунтика, він шастав туди-сюди, додаючи нам упевненості. Раптово він зупинився, пильно вдивляючись у щось нам невидиме, ніс його смішно засіпався, винюхуючи запахи. Шерсть собаки стала дибки, ноги дрібно тремтіли – лише один звір міг його так налякати. Фунтик трусився всім тілом і тулився ближче до нас. Пасічник подав знак – вся група зупинилася, він підняв рушницю вгору і вистрілив.

Бах, бах – і гуркіт пострілу луною покотився по навколишніх сопках. Слідом за ним стрімко майнула чиясь тінь, і гнучке, сильне тіло миттю зникло з поля зору.

– Нічого собі, – сказав Толя Дудко, – ми були поруч, а тигра і не бачили.

– Скрадом він бере, – сказав дідусь Москалець, – секунда, і ти навіть не зрозумієш, що сталося. Він нападає ззаду, і одним ударом лапи ламає жертві шию.

Незабаром ми вийшли на ділянку лісу, де сталася битва. Всі дерева товщиною з руку дорослої людини, були переламані, земля зорана величезними лапами, усюди виднілися плями крові, що вже запеклася, і стояв дивний запах.

«Смертю тут пахне», – шепотів пасічник. Трохи далі лежала туша величезного, завважки з півтонни, ведмедя. Він лежав на череві, мабуть, з останніх сил намагаючись утекти, але життя полишило його тіло, і він помер від страшних ран, в калюжі власної крові. Його ніздрі і паща були подерті на клоччя, шкура в багатьох місцях здерта з живого тіла і висіла великими клаптями, ребра були зламані і при натисканні хрустіли.

– Це він одним ударом лапи йому все ребра переламав, – шепотів дідусь.

Ми стояли, вражені картиною, що нам відкрилася, й поступово усвідомлюючи, що ж тут сталося. Осмілілий Фунтик гасав по кущах, досліджуючи місцевість. Раптово пролунав його гавкіт, що кликав нас, і ми кинулися до того місця. Під кущем, у затишному місці, лежала напівз’їдена туша вепра-сікача. Мабуть, це його задавив Амба. Зжерти величезного кабана за раз тигр не може, і тому, наситившись, він відпочиває десь неподалік, поки знову не зголодніє.

– Так ось у чому річ, – говорив дідусь Москалець. – Ведмідь чи то нахабний був, чи то дурний, але він зазіхнув на убитого тигром кабана. Ніхто не має в тайзі такого нахабства – спробувати заволодіти здобиччю уссурійського тигра. Ось бачите тут сліди – розлючений таким нахабством тигр застав ведмедика за крадіжкою. В цьому місці була перша сутичка і, отримавши нищівні удари величезної пазуристої лапи, ведмідь кинувся бігти, але він був серйозно поранений першими ж, колосально потужними ударами. Його ребра тріснули, очевидно, пошкодивши внутрішні органи. Водночас із ударами, встромивши шестисантиметрові кігті в тіло жертви, тигр буквально зняв шкуру з живого ведмедя, завдавши больового шоку.

Але ведмідь був молодий і сильний. Зрозумівши, що йому не втекти, він дав бій тигру. Вони ще довго билися, зчепившись мертвою хваткою, трощачи все на своєму шляху. Рев цієї смертельної битви ми й чули. Ведмідь помер гідно, в боротьбі з одним з найнебезпечніших хижаків на планеті. Убивши ведмедя, Амба з’їв задню його ліву лапу, завершивши цю драму. Він ще тут, – сказав нам досвідчений тайговик. – Тигр поранений, і він не піде звідси, адже їжі йому надовго вистачить, водночас він залиже свої рани. Нам потрібно йти, залишивши все як є.

І ми, притихлі, приголомшені драмою, що розігралася тут, пішли до себе на пасіку.

До обіду всі працювали мовчки. Кожен переживав і осмислював цю подію по-своєму. Дивлячись на все це, ти мимоволі усвідомлював всю велич і красу навколишнього світу. І поставало ще одне питання, а хто ж ми, серед цих сопок, тайги і гармонії, що оточували нас.

Наше перебування на колгоспній пасіці добігало кінця. Але сталася ще одна подія, яка залишила в мені свій слід.

В обід, як завжди, всі, хто працював на пасіці, сиділи за довгим столом, за смачною гречаною кашею, приправленою тушонкою. Фунтик крутився поруч, випрошуючи жирніший шматочок. Раптом він насторожився і, голосно гавкаючи, помчав до узлісся.

Всі мужики підтягнули до себе ближче рушниці, вдивляючись у тайгу.

Ні, це не звір прийшов, – сказав дідусь Москалець. – Гавкіт у нього не на звіра.
Раптово на галявину вийшов чоловік. Фунтик носився навколо нього, обгавкуючи. Вигляд прибульця вразив усіх нас. «Фунтик, до мене», – скомандував господар, і собака з гарчанням, знехотя повернувся до нас.

Одяг на тайговикові зотлів і звисав клоччям. Давно немите довге волосся злиплося і сягало пояса. Обличчя майже повністю ховали густа, довга борода і вуса. Ми мовчки дивилися один на одного, не промовляючи ні слова. Нарешті він мовчки пальцем показав на свій рот.

– Бач, – сказав пасічник, – їсти просить, а говорити, мабуть, розучився.

Він устав, крекчучи й бурмочучи, зайшов у будиночок, узяв там речмішок, напакувавши туди якісь не надто потрібні нам речі, кілька банок тушонки, два буханці хліба, кілька пакетів крупи, мило, пачку солі, сірники, невеликий ножик, – і все це виніс на вулицю.

– Женю, на, віддай це все Робінзону.

Я взяв речмішок і повільно попрямував до того чоловіка. Побачивши, що до нього наближаються, він також повільно позадкував до рятівного узлісся. Дійшовши до того місця, де він стояв, я поклав мішок на землю і повернувся до своїх. Ще трохи постоявши, чоловік підбіг до призначеного для нього скарбу і, схопивши, побіг до лісу. Волосся його і борода розвівалися від бігу, і він зник у заростях, залишивши після себе важкий запах. Всі, вражені, мовчали.

– Він і минулого року приходив, – сказав нарешті старий пасічник. – Чи то відлюдник, то чи накоїв чогось, але від людей ховається. Де живе, як – невідомо. Чи то в печері, то чи нору вирив, сам себе заживо поховав. Мабуть, великий грішник. А там, хто його знає, чужа душа – темний ліс.

Липа відцвіла, взяток меду з неї припинився, і ми почали збиратися додому. Мине якийсь час, і мед, зібраний нами, зацукрується, стане білим як сніг і дуже ароматним. І вже восени кожному, хто працював на пасіці, дадуть по відру меду – як оплату за наш труд.

Ми приїхали в Вишнівку. У селі було спекотно, і після прохолодного і комфортного лісу температура зашкалювала. Повітря брижилося маревом, піднімаючись угору й зависаючи високо над землею. Розсипався треллю жайворонок, усюди сюрчали коники, цвіркуни – це була їхня пора. Розкривши дзьоби від спеки, кури греблися в смітті і ганялися за всім, що пролітало повз них, спритно скльовуючи комах. Заховані в густій ​​кроні дерев, оглушливо тренькали цикади.

Нас рятувала Кулішівка. Коли дошкуляла спека, ми як на крилах летіли до її берегів, на бігу скидаючи з себе одяг. І просто з берега кидалися в прохолодні води річки. Який же захват охоплював нас! Ми кричали, штовхалися, пірнали, з розгону стрибали у воду, влаштовували підводні хованки і доганялки. Увечері, втомлені і голодні, поверталися додому.

У справах і клопотах, швидко летів час. У колгоспі наставала найвідповідальніша пора року – збір урожаю. У господарстві сіяли жито, овес, пшеницю, сою, садили овочі, огірки, помідори, гарбузові, кукурудзу та багато іншого. Колгосп «Червона Зоря» був насінницьким. Коли дозрівали помідори, то з них збирали лише насіння, а сам сік виливали в канави. Так було з усіма культурами – з них збирали тільки насіння, а м’якоть згодовували худобі.

Але найбільше ми хотіли попрацювати на прибиранні зернових – це було круто. У багатьох хлопчаків батьки працювали на тракторах, комбайнах, і, коли починалася прибирання зернових, вони гордо сиділи біля своїх батьків, погордливо поглядаючи на нас. У колгоспі в ті роки було кілька бувалих у бувальцях, застарілих причіпних комбайнів – їх чіпляв і тягнув по полю трактор. Чомусь вони називалися «Сталінець». Ззаду до комбайна був причеплений великий бункер – в нього по «гусаку» скидали обмолочену солому. Обабіч цього бункера були облаштовані вузькі майданчики з поручнями, щоб працівники не вивалювалися на ходу.

Загалом, ця споруда називалася «копичник». Завдання людей, які працювали на цьому самому копичнику, було нескладним і не вимагало якихось навичок. Потрібно було солому, котра йшла потоком, акуратно і по можливості рівномірно розкидати вилами по периметру бункера. А щоб копиця вийшла рівною і щільною, її слід було утрамбувати. А відбувалося це так.

Коли бункер наповнювався на дві третини, один з хлопчаків зістрибував униз, бігаючи і стрибаючи по соломі, утрамбовував її своєю вагою. Слід сказати, що вибратися назад було вкрай складно, і зазвичай той, хто залишився на майданчику, викидав свого товариша разом із соломою, натиснувши спеціальний важіль ногою. При натисканні днище бункера нахилялося під кутом, і вся маса соломи, піднявши своєю вагою ґратки, випадала на поле. Щоб хлопчакові в бункері не знесло голову важкими ґратками, він при викиданні копиці мав глибше заритися в солому. Одного разу я поспішив вилізти з копиці, й мене таки ґратками довбануло. Від удару я на мить втратив свідомість, але швидко отямився й кинувся наздоганяти комбайн, що сунувся вперед.

Загалом, робота була нескладною, але дорослі йти на цю ділянку категорично не бажали.

Давайте на мить уявімо себе на місці цих хлопчаків у віці 13–14 років.

Отже, ви стоїте на майданчику з вилами в руках. Вас нещадно трясе і нещадно штурхає в спину і живіт бортами та огорожею, тому що сам копичник раз у раз колесами провалюється в ями. Це вам не українські поля, рівні й доглянуті. Стоїть страшенна спека. Температура в тіні доходить до 35 градусів. А ви стоїте на самому пеклі, і сховатися вам ніде. Вам весь час хочеться пити, і під спекотним сонцем ви працюєте вилами і нещадно потієте. А в бункер безперервним потоком сиплеться й сиплеться солома. Найлегший вітерець несе у ваш бік хмари пилу і дрібних частинок соломи, які віразу ж прилипають до вашого тіла. О, ви навіть уявити собі не можете, як сверблять і сверблять ваше тіло і шкіра.

Але і це ще не все, колосся пшениці нащетинюється гострими, з дрібними щербинами остюками, які, потрапивши на вас, повільно пронизують вашу шкіру, викликаючи запалення і нариви.

Страждають найбільш уразливі частини тіла, де шкіра найніжніша і найтонша. Під пахвами утворювалися нариви – мама накладала на них пов’язки з маззю Вишневського і говорила, що це «суче вим’я». Ще одна особливість вашої роботи на копичнику: ви надіти на себе нічого не можете, тому що одяг своїм тертям лише погіршує ваше становище. На вас лише штани, щільно затягнуті ременем – якщо все це проникне нижче, вам кінець.

Від сонячних опіків вас охороняє товстий шар пилу і дрібних частинок, які осіли і прилипли до шкіри. Наприкінці дня сил уже не залишається.

Ми заледве діставалися до Кулішівки і, кинувшись у холодну воду, відчищали прилиплу кірку. І так щодня. Восени наша сім’я за цю працю отримувала від колгоспу певну кількість зерна. Взимку ним годували птицю.

Я вже писав про «збирання» врожаю. Насправді, у Вишнівці так не говорили. Оскільки село було українським, звучало ємне, красиве слово «жнива». Так ось, жнива закінчувалися, і все зібране тяжкою працею зерно завозили на тік. Так називався накритий величезним навісом майданчик, де зерно досушують до потрібної кондиції. Якщо зерно вологе, то, лежачи у великих купах, воно починає нагріватися і «горіти». Щоб цього не допустити, жінки, які працюють на току, безперервно перелопачують зерно, то розгрібаючи, то збираючи величезні купи зерна. Така в той час була технологія сушки і зберігання врожаю. На цю роботу дорослі із задоволенням брали і нас.

Наставав час, і мама йшла на випас подоїти корову, а підлітки залишалися й виконували поставлене завдання.

Коли жнива були повністю закінчені, а необхідну кількість зерна здано в засіки держави, влаштовували свято. З Уссурійська привозили пиво – «Жигулівське», іншого не було. На галявині за річкою сідали колом і на накривки викладали нехитрі харчі. Мужики потайки приносили щось міцніше. Хто міг, брав із собою гармошку або баян.

Ми, як учасники битви за урожай, теж брали участь у цій події, сидячи нарівні з дорослими. Там я вперше спробував пиво. Налив мені Поліщук, я на його комбайні працював на копичнику. Він налив великий залізний кухоль пива і простягнув мені.

– На, Женько, випий. Ти заслуговуєш на це. Та не дрейф ти, ніхто не дізнається! Тобі скільки вже років, чотирнадцять? Ну пора вже й спробувати, все одно колись доведеться це зробити.

Я взяв кружку і, озираючись на всі боки, квапливо, похлинаючись пивом, випив.

– Яка гидота! – сказав я, закушуючи огірочком. – І що ви, Григоровичу, в ньому хорошого знаходите?

– Е, та ти ще нічого не розумієш в цій справі, – сміючись, сказав комбайнер.

Мене раптом хвилею накрив хміль – голова йшла обертом, язик заплітався.

Минуло небагато часу, і всюди залунали українські пісні. Хвацько грала гармонь, мелодійно і зворушливо звучав акордеон. А як же красиво звучали жіночі голоси! Вони проникали в саму душу і серце. «Несе Галя воду, коромисло гнеться, за нею Іванко, як барвінок, в’ється»...

Люди відпочивали після важкої праці, забувши про нескінченно важке життя. Вони за свою працю і раніше нічого не отримували. Але минуть роки, і деякі з тих, які ностальгують про минуле, говоритимуть: «А пам’ятаєте, яка ковбаса була дешева, а хліб і горілка коштували копійки». Їм і невтямки, що сільське населення, яке становило в СРСР більшість, безкоштовно працювало на полях, фермах, свинарниках. Звідси і дешевизна продуктів харчування. Хто там кричить і рве на собі сорочку, бажаючи повернутися в СРСР? У село його, на поля, на ферми, в свинарники і корівники. І ні копійки грошей – нехай тільки заїкнеться про оплату! Як думаєте, чи довго такі витримають?

Літо добігало кінця, і зовсім скоро ми знову мали сісти за парти. Але ще був час, і ми пропадали на вулицях, зграйками пролітаючи то тут, то там, влаштовуючи різні ігри.

На самій вершині Лисої сопки лежав розбитий літак. Розповідали, що через жахливу негоду льотчики, втративши орієнтири, врізалися в саму її маківку. Льотчики загинули, а літак так і залишився лежати на вершині. Ми швидко рознюхали, що багато його деталей відлиті з магнію. І, якщо його покласти в багаття, він через певний час починає горіти сліпучо-яскравим полум’ям. Але найцікавіше було потім. Метал спалахував, ми багаття розкидали навсібіч заздалегідь приготованими довгими палицями. Хтось із старших хлопчаків, прицілившись, з усієї сили бив по палаючому магнію палицею. Удар завдавався згори донизу. Лунав оглушливий вибух, палаючий метал розлітався вусібіч, створюючи красивий феєрверк. Ми ще довго бігали, добиваючи осколки палаючого магнію, що розлетілися.

Проходячи по Колгоспній, голова сільради Данило Прокопович Голод побачив клуби диму і заграву наших феєрверків, котрі виднілися біля кладовища. Оскільки його посада зобов’язувала наводити лад на своїй території, він і взявся до цього. Ми знали про цю «шкідливу» його звичку і ставили на ймовірних напрямках охорону. Але і Прокопович був не дурень, він здогадувався, що ми про нього знаємо, і пробирався до нас манівцями. Хоч як би там було, але Голод раптово опинився за нашими спинами. Хтось його помітив і голосно заволав: «Голод іде! Тікайте!» Покидавши палиці, ми кинулися тікати. Відбігши трохи, я сховався за деревом, аж раптом побачив чиюсь тінь. Думав, що це сусід, Сашко Губенко, і питаю:

– Сашко, це ти?

– Я, – відповіла тінь грубим голосом. – Це я, Сашко.

Зрозумівши, що це Голод, я кинувся бігти. Було вже темно.

Я чув його хрипке дихання, тупіт чобіт і хрускіт гілок під його ногами. Попереду виявилася велика калюжа – колись звідси вибирали глину для господарських потреб, а потім досить глибоку яму затопило водою. Я через цю калюжу просто перелетів, тому що був легким і швидким.

А от Данило Прокопович в неї з розгону і влетів. Я чув, як він шубовснув у воду, відчайдушно кричачи і лаючись.

– Стій! – кричав він, борсаючись у воді, – це я... Саша! – Глинисті краї ями від бризок намокли, стали слизькими, а оскільки він був ще і в чоботях, то ніяк не міг вибратися звідти. Тікаючи, я чув, як наш голова страшенно кричав і лаявся, на чому світ стоїть.

Вранці наступного дня вже все село знало про його нічну пригоду, тому що багато хто чув його крики і лайку. Взагалі-то Данило Прокопович був хорошою і доброю людиною, просто посада у нього була нервова. Та й ми ж теж були не подарунок. Найбільшою цінністю для нас була мідна трубка. І наглянувши її, ми пробиралися куди завгодно, нещадно відпилюючи вкраденим напилком всі трубки, розкурочуючи трактор. Прийде тракторист уранці на роботу, глядь – а трактор-бо розібраний. Найчастіше власний його син це і робив за нашим завданням. Лаючись, тракторист ішов до завгара просити ці самі трубки, щоб відновити поламану техніку.

Отримавши настільки дорогоцінну річ, ми йшли в затишне місце, де дорослі нас не могли застати зненацька. Кожен відпилював собі певну довжину трубки. Потім один кінець заклепували молотком, вигинали під прямим кутом, всередину кидали кілька свинцевих дробинок і, тримаючи трубку над багаттям вертикально, плавили свинець. Коли розплавлений свинець застигав, грізна зброя була готова. Потрібен був ще цвях необхідного діаметра і міцна пружна гумка. Цвях теж гнули буквою Г, потім вставляли в трубку, гумку натягували на краю – і все, ти на коні. Також потрібні були ще сірники. Головку сірника здирали об гострі краї, й вона падала вниз, у трубку. Одна головка – слабкий постріл, дві – вже гуркіт пострілу набагато сильніший, і так по наростаючій. Але якщо кинеш більше, ніж належить, трубку може розірвати.

Ми йшли на свою улюблену галявину біля кладовища і влаштовували там побоїща. Розділившись на два війська, ми по черзі йшли в атаку один на одного, безперервно стріляючи зі своєї гучної, але нешкідливої зброї.

Бах, бах – лунало по Вишнівці. І всі вже знали, де зниклі мідні трубки і хто розкурочив трактора. Але одна справа знати, а інша – довести. При наближенні до нас кого-небудь з дорослих вся компанія миттєво розліталася навсібіч. До того ж, ми знали, від кого слід мастити п’яти, а від кого ні. Більшість дорослих ставилися до наших витівок поблажливо. «Подумаєш, – говорили вони, – і ми такими були. Та куди все це поділося. Роки пролетіли. Наче й не було нічого. Нехай собі розважаються!»

Настав вересень. Завітала золота приморська осінь. Всі сопки навколо вбралися в яскраве строкате вбрання – жовте, червоне, зелене, коричневе. Аж очі сліпило різнобарв’я ранньої осені. Зграї птахів носилися всюди, набираючись сил перед далеким польотом. У небі пролітали павутинки, поблискуючи в яскравих променях сонця. Повітря дивно чисте і прозоре. Жодного подиху вітерця. Все навколо наповнене гармонією і спокоєм.

Ми за літо підросли, і на першій шкільній лінійці з подивом розглядали один одного.

– Нічого собі, – говорив я Крюковій, – так ти так виросла за літо ... А покращала як!

– Що значить – покращала? – запитала вона.

– Ну, це... Ноги там, талія і це, як їх там, груди, – сказав я, відчайдушно червоніючи і бентежачись.

Стривай, – посміхаючись, сказала Ніна, – ти хочеш сказати, що я тобі подобаюся?
– От причепилася, – бурмотів я. – Ну, взагалі-то так, ти мені подобаєшся.

Вона подивилася на мене якимось особливим поглядом.

– Знаєш, ти теж нічого собі.

– Так нічого – це порожнє місце.

Вона розсміялася і, розвернувшись, пішла до подружок. Ніна Крюкова дружила з нашою однокласницею Ніною Ісаєвою. Це була добра, скромна і сором’язлива дівчина. Ми з моїм другом і однокласником Колею Жердецьким постійно з неї кпили. Скажімо, змовившись, спрямовували на неї свої палаючі вогником очі і дивилися, не відриваючись.

– Нін, га, Нін, – термосила вона Крюкову, – ну чого вони на мене витріщились?

Ми, не моргаючи, витріщали баньки на Ісаєву, а вона не знала, куди себе подіти. Під нашими поглядами її буквально трясло від збентеження.

– Хлопчики, вам що, робити нічого? – питала вона. Ми так само, не відриваючись, витріщалися на неї. Зрештою, не витримавши, вона втікала під наш єхидний смішок.

На уроках фізкультури ми грали в різні спортивні ігри. Нас ділили на дві команди, і ми, взявшись міцно за руки, стояли один проти одного. Одна команда кричала хором «В кайдани закуті, розкуйте нас». – «Ким?» – так само хором питала інша. «Женею Буциком».

Я, розігнавшись, повинен був своїм тілом розірвати міцно зчеплені руки іншої команди. Якщо це вдавалося, я забирав із собою людину, яка допустила розрив ланцюга. Якщо не вдавалося, я залишався вже в цій команді.

Якось так виходило, що ми завжди опинялися з Ніною одне біля одного. Ми стояли, взявшись за руки, і я всією шкірою відчував її ніжний дотик. Я стояв ледве дихаючи, скоса поглядаючи на Крюкову, яка стояла поруч, і розумів, що їй теж добре від моєї уваги. Ми ніжно, непомітно для всіх стискали свої руки, наші пальці перепліталися, до цього незнайоме мені почуття охоплювало мене. Ми стояли поруч, і ніхто б у цю мить нас розлучити не зміг. Ми були щасливі.

Минув час, і однокласники помітили, що ми весь час разом. Спочатку вони провокували нас, але потім, бачачи, що нам це «по барабану», залишили у спокої.

Минав час, і нас, хлопчаків, жіноче питання хвилювало дедалі більше й більше. Якось непомітно відійшли вбік дитячі пустощі. Ми чимдалі рідше грали у війну, стало якось соромно безцільно носитися по селу з гучними криками. Ми подорослішали.

Між нами, колись нерозлучними в дитячих іграх, утворилася тріщина. Почали виникати групи, які певною мірою конкурували одна з одною. І приводом для конкуренції були дівчата, які раптом стали красивими і привабливими. Багатьох хлопців це зводило з розуму. Деякі, намагаючись привернути до себе увагу дівчат, робили нез’ясовно дурні вчинки. Причому у кожного це відбувалося по-своєму. Хтось, маючи незвичайну силу, але слабкий інтелект, самостверджувався на фізично слабших. Навколо такого амбала утворювалася група підлітків, котра підтакувала йому у всьому. Такі групи були нахабні та цинічні. Образити когось для них було насолодою. І все це робилося заради слабкої статі. Це була мить самозамилування: «Бачите, які ми круті? Ми гідні вашої уваги».

Інші підлітки об’єднувалися в бажанні дати відсіч нахабам, захищаючи свою людську гідність. І між цими групами часто спалахували бійки, іноді жорстокі.

Були й такі угруповання, котрі ні в що не втручалися й існували відокремлено. Як правило, їх об’єднувало спільне розуміння ситуації та бажання бути поруч один з одним. Їм просто було добре, коли всі поруч. Такі групи часто допомагали слабким і скривдженим, брали їх під свій захист. Найкрасивіші і виховані дівчата, розуміючи, що вони кращі, тягнулися до них.

Ми були саме такими. Гена і Сашко Алексєєнки, Ваня і Мишко Москальці, Сашко і Кость Губенки, Юра Грищенко і Юра Дудко, Сергій і Коля Іллюченки. Були групи трохи старших хлопців, були і молодші. Такі групи рідко перетиналися і жили немов у паралельних світах.

Усе наше дитинство минало в замкнутому просторі загалом невеликого села. Всі все знали, і особливих конфліктів тут не виникало. Дорослі швидко гасили напругу, що виникала, своєю волею і авторитетом.

У Вишнівці був один заклад, де можна було очистити своє тіло і душу від накопичених за тиждень бруду і втоми. Лазня стояла неподалік нашого будинку, нижче по схилу. Туди вела дорога, по ній завозили паливо для котла і воду. У п’ятницю милася чоловіча частина населення, а в суботу – жіноча, прекрасна половина людства.

Лазня, баня – як багато в цьому слові закладено. Справжній цінитель лазні і любитель попаритися ретельно готується до цієї події. Заздалегідь заготовлені запашні березові віники, що зберігаються десь у коморі і чекають своєї години. Тиждень пролітає в праці та повсякденній суєті життя, наближаючи цей прекрасний день. Уже в четвер сусід кричить через паркан сусідові:

– Іване, ну як справи?

– Да нормально, – відповідає той небагатослівно.

– Чуєш, а ти, це, в баню завтра йдеш?

– Аякже! – розпливається в усмішці Іван. – Я вже й пивка запас. Після баньки це – мила річ. Віничка приготував свіженького. Так що все за планом.

У п’ятницю, ближче до вечора, чи групами, чи поодинці сельчани йдуть у лазню. В руках у них сумки або авоськи, де лежить змінна чиста білизна і туалетне приладдя. Ну і, звичайно, у кожного в руках запашний березовий віник. Десь у надрах сумки приховані пляшки пива або чекушка горілки, або запашний, настояний на травах чай. Хто що любить.

У лазні три відділення – роздягальня з шафами, банний зал і парна. У банному залі – довгі дерев’яні лави і безліч оцинкованих залізних тазиків для води. З труб стирчать крани з гарячою і холодною водою.

У парній – кілька дерев’яних полиць, що каскадом тягнуться вгору. Чим вище ти забираєшся, тим вища температура повітря і, відповідно, яскравіше відчуття і задоволення, яке отримує любитель попаритися.

Вікна в банному залі зафарбовані білою фарбою в два-три шари, щоб уберегти від цікавого погляду тих, хто миється.

У парній ми сиділи на нижніх полицях, а на самих верхніх – загартовані і міцні мужчини. Вони, крекчучи і постогнуючи від задоволення, хльоскали себе або один одного віниками, вибиваючи накопичену за тиждень втому. Перегрівшись, вони, червоні як варені раки, скочувалися вниз і, крекчучи, виливали на себе тазик холодної води.

Після лазні тіло здається невагомим, легким, а хода стає впевненою і твердою. Легко дихається, і у вас прекрасний настрій. Свіжі, відпочилі, знявши з себе тягар втоми, в піднесеному настрої чоловіки розходилися по домівках.

У суботу – жіночий день. Ми з хлопцями сідали у Сорокіних на лавці і підколювали однокласниць, що прямували у лазню.

– Кать, га, Кать, ти куди це йдеш?

– В баню.

– Катю, а що ти там митимеш? А може, тобі спинку потерти?

– Мовчи, дурню! – відповідала вона грізним голосом.

Ми заливалися дзвінким сміхом. А Катя, похитуючи стегнами, йшла далі.

– А вона нічого, красива, – сказав я.

– Пацани, – перейшов на шепіт Генка Алексєєнко, – а давайте підглянемо за ними. Це так цікаво! Уявляєте, вона заходить в зал, а у неї груди... ну, і все інше.

– Ну, ви і даєте! Це ж соромно і некрасиво – підглядати, – говорив Сергій.

– А твої папка з мамкою сплять разом роздягнені – і їм не соромно?

– Так вони ж чоловік і дружина, їм можна за законом спати разом.

– Чуєш, Сірий, а може, я за Катькою підгляну та й відразу полюблю її, і вона стане моєю дружиною, – сказав Генка.

– Нє, ти рилом не вийшов, вона на тебе і не подивиться. Та й Свєтка тобі очі видряпає: крок убік – і ти труп.

– Чуєте, годі вам язиком молоти, – сказав я. – От мені дуже б хотілося побачити свою Нінку. Ну, хоча б одним оком поглянути, яка вона в натурі.

– А я свою. Я теж хочу подивитися на Вєрку.

– Стривайте, годі! – сказав я. – Пропоную план дій. – Ми зійшлися в коло, розробляючи підступний план.

– Генко, ти в наступну п’ятницю береш цвях і проколупаєш кілька маленьких дірочок у фарбі. Зсередини їх помітити дуже складно, й банщик ці маленькі цяточки навряд чи побачить, а ось з вулиці, притуливши око до скла, відкривається панорамний огляд. Причому дірочки в фарбі потрібно зробити у всіх вікнах, щоб ми не штовхали один одного.

– Ні, а чому це я повинен колупати фарбу? – запитав Генка з образою. – А раптом хтось із мужиків помітить і мені надеруть вуха?

– Твоя Свєтка постійно ходить у баню, ось і колупай собі, – сказав я, – а щоб ніхто нічого не помітив, треба прийти раніше, поки народу мало. Та й прикриємо ми тебе, сядемо щільніше. Ти за нашими спинами прокрутиш.

На тому і порішили.

Наступного тижня ми вчотирьох прийшли раніше. Банщик з подивом подивився на нас і запитав, чого це ми так рано припхалися – «вода ще не нагрілася як слід, а вони вже тут як тут».

– Нічого, ми посидимо собі. У чистому тілі – здоровий дух, – сказав я.

– Ну-ну, – сказав банщик, з підозрою поглядаючи на нас.

Він вийшов, і ми швидко зачистили фарбу, проколупавши в ній маленькі отвори. Все було готово. Вода нагрілася, ми спокійно милися з усіма іншими мужчинами, які прийшли відпочити і попаритися. Ніхто нічого не помітив. Наступного дня ми знову сиділи на лавці у Сорокіна. Їхній будинок стояв недалеко від лазні, і ми бачили всіх жінок, які йшли помитися, – іншого шляху не було. Ми сиділи сумирно, натягнувши на очі кашкети, і посилено гризли насіння. Повз нас проходили дівчата, але ми нікого не зачіпали і не підколювали, а з нетерпінням чекали, коли ж стемніє.

– Пацани, страшнувато якось, – шепотів я. – У мене погане передчуття.

– Не дрейф! – відповідав Генка. – Ми лише одним очком глянемо і драпанем.

– Бачив, твоя Свєтка пройшла, навіть рукою не помахала, – сказав Сірий.

– Так, за нею не підглядати! Зрозуміли?

Ми підленько захихотіли. Стемніло. Лазня була напакована дівчатами і жінками вщент. Ми городом, криючись у густому кукурудзинні, підібралися ближче до лазні. До вікон залишалося метрів три. Але ми ніяк не наважувалися їх подолати. У лазні чути було жіночі вигуки і сміх. Наші серця з шаленою швидкістю билися в грудях. У роті все пересохло, язик застрявав між зубами.

– Па-а-ца-ни, – шепотів я, – вперед!

Ми переступили через паркан і прикипіли очима до бійниць. Я розгледів зал, рожевих, як поросята, дівчат, жінок, які милися. Мої коліна і руки дрібно тремтіли, а зуби клацали від збудження. В душі все перемішалося – страх, здивування, збудження охопили мене. Все моє єство наїжачилося від побаченого, викидаючи величезну кількість тестостерону. Поруч мугикав Генка, неспроможний вимовити хоч слово від побаченого.

– Ні-ні ч-ч-його собі, – шепотів я, – оце так!

Але це тривало недовго. Чиїсь сильні руки схопили мене за комір і вухо одночасно, висмикнувши на божий світ. Решта кинулися бігти.

– А, так ось хто у нас любитель полунички! – кричав банщик. – А я чую, мукає хтось під вікнами, – ну ж бо дай, думаю, подивлюся, хто там! Саме цього зловив, він ближче був, а ось решта втекли. Давай говори, хто ще з тобою був.

Я влип. Передчуття мене не підвело. Я стояв, низько опустивши голову, а навколо зібрався збуджений натовп жінок.

– Гляньте на нього! Ні, ви подивіться на цього нахабу, – кричала одна. – Ви бачили таке, щоб серед білого дня на тебе витріщалися безсоромні очі! У харю йому потрібно дати!

– І чого ти розкричалася, – говорила інша, сміючись, – що там у тебе можна підглянути? Ти так собі.

– Гляньте на неї, красуня знайшлася, – узявшись у боки, огризалася перша...

– А що, він нічого – непоганий, лише худий дуже – шкіра та кістки.

– Ти його, Манько, не займай, – говорила третя, – а то Федорівна тобі швидко клізму вставить в одне місце, будеш потім бігати... Та відпусти ти його, – говорила вона банщикові, – бач, учепився. Сам, напевно, теж витріщався – всі ви однакові.

Я спідлоба бачив, як на мене з цікавістю дивилися дівчата, однокласниці і просто знайомі школярки.

«Мені кінець. Адже це лише початок», – думав я. Мене відпустили, і під жіночий сміх я кинувся бігти. На мій подив удома все це сприйняли спокійно, мама сміялася, а тато мовчки обійняв мене, притиснувши до себе.

– Все добре, що не трясися ти і не переживай, – говорив він, – ти просто виріс, синку.

Вночі мені приснився дивний сон. Багато красивих дівчат обіймали мене своїми руками, ніжно торкалися мене, а я кричав: «Ні! Не чіпайте мене. Я не хочу, я боюся!» Вони навалилися на мене, я став задихатися і прокинувся, судомно ковтаючи повітря. Сон не приходив, і я поневірявся до ранку, не стуливши очей.

Але найгірше було в понеділок. Бединська була високоморальною жінкою. І банний інцидент вона сприйняла з глибоким обуренням та гнівом. На ранковій лінійці мене вивели з ряду і поставили посередині двору. На мене з цікавістю дивилися сотні очей, а я стояв з низько опущеною головою, червоніючи.

– Увага сюди! – гучним, поставленим голосом говорила Бединська. – Перед вами стоїть людина, яка всупереч моралі, честі і совісті додумалася підглядати за жінками в лазні!

Господи, що тут почалося! Всі сміялися, схопившись за животи, буквально виючи від захвату.

– Тихо тихо! – схвильовано кричала Марія Степанівна, намагаючись усіх заспокоїти. – Ви не розумієте: ось із таких, з дозволу сказати, типів і виходять глибоко аморальні чоловіки. Мало того, він був не сам, а зі спільниками, але він так і не сказав, хто вони, ці співучасники.

Бединська ще довго говорила, але її вже ніхто не слухав. Я став героєм дня. Після всього до мене підійшла Крюкова.

– Ну що, ти мене бачив? – грізно запитала вона.

Я зрозумів, що моє життя в небезпеці – спробуй, скажи що-небудь не так.

– Ніно, ти це... прекрасна, – промимрив я. Очі її злагідніли, вона посміхнулася.

– Гляди мені, – прошепотіли її губи.

І вона, розвернувшись, пішла граціозною ходою по своїх справах.

– Женько, ну, а мене ти теж бачив? Ну ж бо, зізнайся, – це вже Нінка Ісаєва. – Та кажи ж, не бійся.

– О, Ніно, твоя фігурка, як у Венери Мілоської. Ти шалено граціозна.

Очки її заблищали, і все обличчя виражало глибоке задоволення. Потім до мене підійшла боязка і худенька В’юн, я і їй наговорив купу компліментів. Я увійшов у роль. До мене все підходили й підходили дівчата, запитуючи, чи бачив я її що думаю про її фігуру. І все решту.

Якось я почув, як сварилися дві подруги: «Ні. Я тобі не вірю. Це неправда. Ти просто мені заздриш. Он Женя Буцик бачив мене в лазні і сказав, що я дуже гарна. Він краще за тебе розбирається. Теж мені цінителька знайшлася».

Я довго ще спочивав на лаврах, поки ця подія не відійшла на задній план.

Ну, що таке восьмирічка! Ти лише починаєш усвідомлювати те, що відбувається навколо тебе як єдине ціле, а твоє навчання добігає кінця. Перед тобою важкий вибір – що робити далі.

Власне, і вибирати щось особливо не доводилося. Варіантів було небагато – або колгосп, що категорично виключалося, або ПТУ – ось і всі варіанти.
ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ!

Україна - це українці
Ми у європейських країнах - це великий резерв для піднесення України в світі і дієва дапомога діаспорі дистанційно бути в українському середовищі.
Підтримати
© Радіо Українська хвиля з Європи - All Rights Reserved
menuchevron-down linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram