радіо УКРАЇНСЬКА ХВИЛЯ З ЄВРОП
Цей фільм Петра Олара, діалог із поетесою Анною Дущак, яка вже більше 10 років за межею вічності. Жила скромно, писала серцем, а слід на Землі залишила достойний. У її книгах навічно квітне Дивоквітом любові , а безсмертний віслів: “Я не слабка, я просто жінка…” став образом її життя і ввійшов не тільки в поетичну спадщину, Анна ввійшла в наші серця, а образи з її пісень та віршів живуть у наших дущах.
Анна Дущак – поетеса з Буковинського села Тисівець і сьогодні живе серед нас у своїх віршах, піснях та щирих розмовах із нами. Ми для віртуального музею Анни Дущак, який уже існує на порталі радіо “Українська хвиля з Європи”, а скоро відкриється в реальних стінах хатинки, де народилась і жила ця талановита й мужня жінка. У 2007 році вона одержала найвищу відзнаку Всеукраїнської премії “Жінка ІІІ тисячоліття”.
Яка вона була непомітна серед нас, що хвилювало й надихало її творити й жити. Все це, як загублений та розбитий роками горщик, ми стараємось зібрати разом, щоб читачі, слухачі та глядачі мали повну картину життя і творчості Анни Дущак. Понад сотню віршів поетеси покладені на музику.

Її прізвище – серед імен славних сучасників Буковини, її твори читали англійською та італійською, їх видавали в Канаді та Австралії.
Напередодні її прижитєвого ювілею, авторка п’яти поетичних книг розповіла «Погляду» про те, чому не визнає слова «поетеса» На порозі її будинку особливо гостро відчувається, що іноді несправедливо люди нарікають на долю, надто переймаються дріб’язковими проблемами, озлоблюються у щоденній шаленій гонитві, в той час, як щось важливе проходить повз. Здавалося б, ця жінка більше за інших має право обурюватися на життя. Однак спокою, розсудливості й виваженості Анни Дущак можна лише позаздрити.
Її вірші – найкращий доказ того, що поетеса перемогла хворобу, зуміла не лише вивищитися над нею, а й витворити власний неповторний внутрішній світ, у якому немає місця злу, обману й усіляким негараздам. Про джерела свого натхнення та про те, чому не варто опускати рук у, здавалося б, безвихідних ситуаціях Анна Кирилівна розповіла «Погляду» напередодні свого ювілею.
«Треба мати мужність прийняти те, що неможливо змінити» Ліжко Анни Кирилівни стоїть на спеціальних підпорках, так, аби було видно, що там за вікном. Хата Дущаків на околиці села, тож краєвид досить привабливий. Надворі вітряно, і поетеса зізнається, що їй подобається саме лагідний осінній вітер. Природа – те, що повертає до життя і дає прихисток у найтяжчі моменти.
– Буває часом дуже важко, місця собі знайти не можу, – розповідає Анна Дущак. – Що тоді робити? Закриваю очі й думками тікаю в дитинство, до сусіднього села Червона Діброва. Проходжуся стежками, зупиняюся час від часу, щоб помилуватися довколишньою красою, надихаюся цілющим повітрям з минулого – і повертаюся.
Не маючи змоги рухатися фізично, поетеса все ж не стоїть на місці, не живе минулим. У неї безліч друзів, у хаті майже завжди відвідувачі.
Довідка: Анна Дущак народилася 15 жовтня 1959 року в селі Тисівцях на Сторожинеччині. У 16 років захворіла. Неправильний діагноз та лікування призвели до нерухомості суглобів, і от уже понад тридцять років Анна Кирилівна прикута до ліжка.
Розрадою стала поезія. 1992 року вийшла перша збірка віршів «Дивоквіт любові» із передмовою Галини Тарасюк. Потім були «Спитай себе» (1994), «Понад вечірнім Дереглуєм» (1998), «Любов я росами розтрушу» (1999), «Любові стиглий колос» (2004).
Вірші, перекладені англійською та італійською мовами, друкувались у періодичних виданнях США, Канади, Австралії, Італії. Велика частина творчого доробку Анни Дущак стала піснями. Музику до її віршів написали композитори Мар’ян Гаденко, Микола Сафонов, Віталій Свирид, Леонід Затуловський, Ярослав Злонкевич, Віктор Рурак, Кузьма Смаль та інші. 2002 року прямо на обійсті Дущаків відбувся зорганізований Мар’яном Гаденком фестиваль «Повінчані піснею», де виконувалися пісні на слова Анни Кирилівни.
З 2003 року поетеса – член Національної спілки письменників України. 2007-го Анна Дущак за особисті успіхи в літературі та красу душі отримала всеукраїнську премію «Жінка ІІІ тисячоліття». 2008-го Президент присвоїв поетесі почесне звання «Заслужений працівник культури України».
Анна Кирилівна любить нові знайомства і не визнає компромісів із власною совістю.
Чарівна така весняна ніч, замріяна,
Білим цвітом черешневим вся завіяна.
Входить вільно до кімнати, не питаючи,
Заворожує собою обіймаючи!
Золотиться рясно зорями небес безмеж,
І хай ніч володарює, – довго не заснеш…
А все величчю краси будеш впиватися,
В променистім сяйві місячнім купатися!
Я надіюся, настане той жаданий час,
І така ж ніч дивовижна поєднає нас!
Соловейко повінчає ніжним щебетом,
А дерева таємничим, тихим шелестом!..
І будемо найщасливіші у Всесвіті!..
І серця заб’ються в світлім-світлім трепеті!..
Чарівна така весняна ніч, замріяна,
Черешневим білим цвітом вся завіяна!..
(Із нової збірки «Золотий вальс»)

«

Ми лікуємо захисників «Азовсталі». Як працює перший в Україні добровольчий хірургічний шпиталь? Інтерв’ю із засновником проєкт

Підприємець з Івано-Франківська за підтримки німецьких інвесторів три роки створював сучасну клініку пластичної хірургії. Але повномасштабне вторгнення змінило плани: нині тут оперують захисників «Азовсталі», розвідників та бійців Інтернаціонального батальйону, а на місці косметологічного кабінету надають допомогу переселенцям.
Про нон-стоп роботу без вихідних та зарплат, покрокове перетворення медичного закладу на тиловий шпиталь та психологічну реабілітацію бійців ШоТам розповів засновник Першого добровольчого хірургічного шпиталю Станіслав Онищук.
У 2006 році ми постачали різні засоби для салонів краси. Поступово додавались дерматологічні апарати, лазери з видалення родимок та шліфування шкіри. Станом на 2014 рік накопичилось так багато обладнання, що можна було відкривати власний косметологічно-дерматологічний кабінет, що я й зробив. Цей невеликий бізнес за кілька років розширився до кількох кабінетів, де працювали УЗД-спеціалісти, гінеколог, дерматолог і навіть хірург.

Я бачив запит на пластичну хірургію. Адже рівень сервісу комунальних закладів не відповідав очікуванням клієнтів. Тож у 2018 році я отримав німецький грант на консультацію спеціалістів для побудови лікарні пластичної хірургії.

Консультувати нас приїхав німець, що має понад 40 років досвіду з управління найбільшими лікарнями країни, згодом він став нашим інвестором. І хоча через пандемію ковіду плани змінились, а будівництво затягнулось, у листопаді 2022-го ми все ж завершили роботу, отримали ліцензії та запустили німецько-український медичний центр «Брасс». Поступово почали розкручуватись, встигли провести шість операцій, але почалась велика війна.

Крок 1. Щиро поговорити з колективом
О п’ятій ранку я зателефонував усім співробітникам і ми домовились, що спочатку кожен подбає про свою сім’ю та безпеку, а потім ми разом зустрінемося у клініці.

Увечері весь колектив був на місці. Я розумів, що закривати лікарню під час війни – це злочин. До того ж ми мали сучасне технологічне приміщення, необхідне обладнання, медикаменти. А ще – залишки коштів, які планували спрямувати на рекламу.

Тому я запропонував команді перейти на «соціальні» рейки: надавати безоплатну медичну допомогу кожному, хто цього потребує. Військовим, переселенцям, місцевим мешканцям – це не мало жодного значення. Головне – аби ми не сиділи склавши руки, а працювали на перемогу України.

Я запитав, хто з колективу готовий працювати безоплатно. І приємно здивувався, адже більша частина команди без вагань погодилася.

Крок 2. Щиро поговорити з інвестором
Одразу після наради я звʼязався з нашими німецькими партнерами. Сказав усе як є: росія напала на Україну, тому виклики, з якими ми зіштовхнемось найближчим часом, йтимуть у розріз зі встановленими раніше бізнес-цілями. Тоді ж розповів про намір надавати безкоштовну медичну допомогу постраждалим.

Чесно, я не знав, якою буде реакція партнерів. Та наш інвестор не лише погодився на реорганізацію, а й дозволив приймати всі рішення автономно. Єдина умова – після перемоги ми маємо знову повернутися на комерційні рейки.

Крок 3. Запропонувати допомогу тим, кого знаєш
Наступного ранку я зустрівся зі своїм другом Сергієм Сивачуком, який очолює Штаб оборони Прикарпаття та цивільний корпус Азову. Ми познайомились на вишколах «Не панікуй – готуйся», які Сергій із хлопцями проводили ще за півтора місяця до повномасштабного вторгнення.

Сказав, якщо треба люди на фронт – я поїду. Та у нас є клініка, люди й обладнання, аби лікувати бійців. І запитав, чи має «Азов» свою тилову лікарню для військовослужбовців. Сергій відповів, що коли бійці знатимуть про наявність тилової бази, то навіть на ментальному рівні відчуватимуть неабияку підтримку.

Тож ми домовилися, що «Брасс» прийматиме бійців «Азову» та інших воїнів – стільки, скільки дозволятиме наша клініка. Наші двері завжди відкриті для захисників і захисниць.

Крок 4. Найважливіше завдання – знайти кадри
Після цього я усвідомив, що у нас замало персоналу. На той момент на волонтерство у клініці погодилися семеро людей. Вони були основою для роботи. Але було зрозуміло, що після прийому перших поранених ми потребуватимемо більше фахівців: цілодобовий пост, кілька хірургів, анестезіологи, травматологи тощо. І це лише на хірургічний центр. До того ж ми мали клініку косметології у центрі Франківська. Це хоч і невелике приміщення, але хотілося, аби воно також працювало з користю.

Отже, ми мали протягом короткого часу відкрити два медичні центри: військовий шпиталь на місці щойно збудованої хірургічної клініки та поліклініку для переселенців замість клініки косметології.

Це був наш перший великий виклик – кадри. Якщо вдасться знайти людей – ми якось запустимось. Якщо ні – попри класні палати й обладнання, нічого не вийде.

Один допис у фейсбуці розлетівся по всій країні
Але навіть якщо не вийде, ми мали бодай спробувати зробити все можливе. Я зняв на телефон відео і виклав його на фейсбук. Розповів, що створюємо волонтерську ініціативу і потребуємо людей: медсестер, анестезіологів, реабілітологів, водіїв, кухарів. Я не очікував, але медіа дуже активно підхопили це звернення і рознесли його всіма можливими каналами.

Наступного дня я був у щирому захоплені: телефон дзвонив безперестанку. Телефонували звідусіль: від Херсона до Сум, від Маріуполя до Києва. Пропонували транспорт і їжу. Дзвонили доктори і кандидати наук, які виїжджали з Харкова зі своїми сімʼями. Усі були готові працювати.

Уже 7 березня у нас була повністю укомплектована поліклініка для переселенців. В одному кабінеті був терапевт, в іншому – хірург, у третьому – психолог.

Розклеювали оголошення та ділилися контактами клініки
В один із днів ми пройшлися всіма центрами допомоги переселенцям, церквами та вокзалом, аби розвісити роздруковані на принтері оголошення: безоплатна медична допомога для внутрішньо переміщених осіб. І з того самого дня почали приймати пацієнтів.

Здебільшого ми мали 20-25 людей на день. Хтось приходив до нас прямо з вокзалу. Дуже закарбувалося в памʼяті сімʼя з Ізюму: дідусь, бабуся, мама і двоє дітей. У їхній будинок «прилетіло», вони якось перемотали рани й дісталися Франківська. Вже тут, на вокзалі, їх направили до нас. Звісно, ми одразу відвезли всю родину на вакцинацію від правця та надали всю необхідну медичну допомогу.

Допомога зʼявлялася неочікувано, звідки її не чекали
Натомість на підготовку хірургічного центру нам знадобилося більше часу. Насамперед, аби зібрати необхідне обладнання та синхронізувати всі процеси. Але, на щастя, усе знаходилося саме по собі.

Скажімо, нам був потрібен великий набір хірургічних інструментів. Заходжу на OLX, знаходжу вживаний варіант у Львові за 32 тисячі гривень. Пишу продавцю, розповідаю про нашу роботу, а у відповідь отримую: «Приїжджайте, забирайте безкоштовно і використовуйте на благо».

Чи інший випадок. Дізнались, що на гуманітарний склад привезли рентген-апарат. Ми миттєво зв’язалися з командуванням «Азову» й виїхали на місце, аби військові засвідчили, що наша клініка дійсно лікуватиме їхніх бійців. Власне, якось так ми й закрили всі базові потреби, а вже 16 березня прийняли першого пораненого «азовця».

Ще одна подія, що полегшила нашу роботу, – знайомство з організацією «Лікарі без кордонів». Якось до нас звернулися двоє іноземців – італійка та аргентинець. Хтось із переселенців розповів їм про нашу роботу. Виявилося, що їхня організація допомагає медзакладам в умовах гуманітарної кризи. Відтоді 60-70% медикаментів ми отримуємо саме від них.

П’ять місяців без зарплат та відпочинку
На початку повномасштабної війни ми всі вірили, що вона незабаром закінчиться. Я думав, що це триватиме до пів року, і цей час ми зможемо протягнути на волонтерстві. Ми працювали без вихідних та фактично жили на роботі. Починали о 08:00 і завершували десь о 21-22:00. І так тривало десь до серпня.

Так дійсно можна працювати якийсь час, але довго люди без грошей жити не зможуть. Якби ми продовжували працювати в такому режимі й надалі, то могли просто втратити команду. А отже, «Брасс» терміново потребував фінансування.

Утримання військового шпиталю з 15 людьми «коштує» близько 400 тисяч гривень щомісяця. Поліклініка для переселенців обходиться дешевше – на 10 медичних працівників та всі витрати потрібно приблизно 200-250 тисяч. Забігаючи наперед – кошти ми знайшли.

Де брати кошти – донати, НСЗУ чи гранти?
Ми зібрались управлінською командою та обговорили кілька варіантів. Найперше, що спало на думку, – оголосити збори коштів. Однак це не надто системно, тож від цієї ідеї довелося швидко відмовитись.

Також думали над залученням державних коштів. Утім ми не мали контракту з НСЗУ, а дофінансуватися під час року новим закладам вони не дозволяли. Тому сконцентрували увагу на грантових проєктах.

Пощастило, що з нами працювала досвідчена пара з Маріуполя – лікар-терапевт Богдан та психолог Євгенія. Вони 7 років лікували людей в буферній зоні на Донеччині за подібними програмами. Тож щовечора після роботи ми сідали за написання грантових заявок. Писали на все, що тільки знаходили. Хапалися за кожну можливість.

Щодня надсилали 1-2 заявки. Адже розуміли: якщо отримаємо грант, то наш шпиталь працюватиме ще довго. Якщо ні – доведеться зупинити роботу через втрату команди.

Після першого успіху – хвиля очікування та вигорання
Перший грант ми залучили від українського фонду Zagoriy Foundation. Він був невеликий – всього на три місяці – але бодай частина команди нарешті почала отримувати заробітну плату. Така маленька перемога надихнула нас на подальші пошуки.

Загалом у 2022 році ми написали близько 50 заявок на українські та міжнародні організації. Та у відповідь була тиша. Десь у жовтні я вперше відчув, що таке вигорання. Понад пів року безперервної роботи з недостатньою кількістю сну виливається в те, що не хочеться вже нічого. Не хочеться зранку йти на роботу, слухати про проблеми та й взагалі когось бачити.

Ми прийняли той факт, що якщо фінансування не знайдеться до кінця року, то ми закриємось. І раптом у листопаді-грудні почали отримувати позитивні відповіді від донорів: річне фінансування від американської церкви, піврічне фінансування від британського фонду Oxfam тощо. Відчувалося якесь диво, наче доля дала нам шанс продовжували роботу.

Від початку повномасштабної війни ми пролікували в хірургічному центрі понад 150 пацієнтів. Коли ми лише запускали шпиталь, то чомусь вважали головним завданням забезпечити якість медичних послуг: добре прооперувати та організувати фізичну реабілітацію. Думали, що цього буде достатньо. Та один випадок кардинально змінив нашу роботу.

Один із наших пацієнтів, що вийшов із Маріуполя, мав дуже складний перелом ключиці. Лікування тривало протягом п’яти місяців з певною кількістю операцій. День за днем ми бачили, як хлопчина втрачає ентузіазм та стає дедалі більш в’ялим.

Тоді виникла думка проводити якісь заходи чи екскурсії. Психологи розробили щотижневу програму для пацієнтів. Театри, музей, кіно, походи в гори, шашлики на річці, прогулянки з конями – усе це хоч і не лікарняна справа, але має сенс.

І результат не забарився. Ми дивилися на цього хлопця, на воїнів, які боронили «Азовсталь, на бійців ГУР, нацгвардійців, військових Інтернаціонального батальйону – як вони оживають, починають чогось хотіти, чекають на наступну поїздку. Це стало основою концепції нашого шпиталю.

Відтоді ми працюємо не в парадигмі «лікар-пацієнт», а вибудовуємо дійсно хороші й надійні стосунки між людьми, які здатні допомогти, і людьми, які потребують допомоги.

І будемо так працювати, допоки відчуватимемо цю потребу. А потім, коли ми переможемо, я сяду й розішлю листи всім, хто весь цей час нам допомагав. Напишу, що ми перемогли зокрема й завдяки їхній підтримці.

Марина Мрук портал ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Адольфос Мекос - 1922 року народження Семенишкий, потім м. Папіліс Біржайського пов. Майбутній артист ріс із чотирма братами та однією сестрою. Батьки, Повілас і Ельжбета, були фермерами, вони не були забезпечені, батько все ще працював теслею.

в 1933 році почав відвідувати початкову школу Лаужадішкіс. Папіліс закінчив 5 і 6 класів. в 1943 році закінчив Біржайську гімназію. в 1944 році відступив на Захід. В Ельмсхорні, Німеччина, його відправили до табору для військовополонених на примусові роботи. в 1945 році перебував у Вісбаденському таборі ДП, 1947 р. переведено до табору для біженців Касселя. 1946-1948 роки Вивчав філософію та романтику в університеті Майнца.

1941-1942 роки редагував газету «Naujojios Biržų žinios», 1943-1944 – «Голос Паневежського району». в 1944 році зі своїм братом Адольфом, заарештований нацистами і ув'язнений на 8 місяців у трудовому таборі в Ельмсхорні, Німеччина. 1946-1948 роки редактор журналу «Звільгсняі».

в 1949 році в кінці року разом з братом емігрував до США, оселився в районі Брукліна в Нью-Йорку. Через два тижні після приїзду він позичив гроші, купив 16-міліметровий фотоапарат і почав записувати моменти свого життя. Живучи в центрі Нью-Йорка, він зацікавився авангардними фільмами, які показували в сусідніх кінотеатрах і в 1956 р. почав знімати власні фільми. Пан Мекас став однією з провідних фігур американського авангардного кіно та працював у різноманітних ролях кінокуратора.

З 1954 року видавав і редагував двомісячний англійський кіножурнал «Film Culture», редагував щомісячну газету про кіномистецтва «Intro Bulletin» з 1955 по 1957 рік. З 1958 року редагував розділ «Кіножурнал» журналу «The Village Voice», публікував статті з проблем кіно в редагованих ним журналах, а також у виданнях «Cinemages», «Films in Review», «Кінокнига», «Кіно». Програми зустрічей із вивчення та обговорення фільмів у 1951–1953 рр. Група вивчення кіно, 1953–1954 рр. Ведучий «Кінофоруму» [1] У 1962 р. разом із братом заснував «Кооператив кінематографістів», а в 1964 р. The Filmmakers' Cinematheque, яка поступово переросла в Anthology Film Archives, один із найбільших у світі архівів американського авангардного кіно.

Й. Мекас тісно спілкувався і працював з такими художниками, як Юргіс Мачюнас, Енді Ворхол, Ніко, Аллен Гінзберг, Йоко Оно, Джон Леннон і Сальвадор Далі.

Помер у 2019 році 23 січня У Нью-Йорку, у своєму будинку в районі Брукліна. Урна з прахом творця була похована через півроку, 16 червня, на приватній церемонії, що відбулася в його рідних Семенишках.

У 52 роки, у 1974р Містер Мекас одружився з ірландсько-американським фотографом Холлісом Мелтоном. в 2005 році сім'я розлучилася.[4] Їхні діти: дочка актриса Уна Мекас (нар. 1975), син актор Себастьян Мекас (нар. 1981).
Оцінки Дж. Меко:
в 1997 році 30 жовтня присвоєно звання почесного доктора Університету Вітовта Великого.
у 2007 році жовтень місяць. рішенням президента Валдаса Адамкауса як виняток надано громадянство Литовської Республіки.
у 2008 році 1 квітня за заслуги в галузі мистецтва і науки він був нагороджений найвищою нагородою Австрії - Знаком Досконалості - рішенням Австрійського комітету мистецтв. Представляє Гайнц Фішер, президент Австрії. Після отримання цієї нагороди пан Мекас також став членом Австрійського комітету мистецтв.
у 2011 році 30 червня Рішенням муніципалітету Біржайського району присвоєно звання почесного громадянина міста Біржай.
у 2018 році 30 листопада присвоєно звання почесного доктора Вільнюської академії мистецтв.

Фільмографія Йонаса Мекоса:
Guns of the Trees (1961)
Film Magazine of the Arts (1963)
Бриг (1964)
Вручення нагороди Енді Ворголу (1964)
Звіт з Мілбрука (1964-65)
Харе Крішна (1966)
Записки про цирк (1966)
Кассіс (1966)
Італійський блокнот (1967)
Time and Fortune Vietnam News (1968)
Волден (Щоденники, нотатки та замальовки) (1969)
Спогади про подорож до Литви (1971-72)
Загублено, загублено, загублено (1976)
Між: 1964-8 (1978)
Нотатки для Джерома (1978)
Ще не втрачений рай (також відомий як Третій рік Уни ) (1979)
Вуличні пісні (1966/1983)
Чашки/Блюдця/Танцівниці/Радіо (1965/1983)
Ерік Гокінс: уривки з «Тут і зараз зі спостерігачами»/виконує Люція Длугошевскі (1983)
Він стоїть у пустелі, рахуючи секунди свого життя (1969/1985)
Сцени з життя Енді Ворхола (1990)
Натовп ангелів/Хрещення (1991)
Доктор. Карл Г. Юнг або Lapis Philosophorum (1991)
Квартет номер один (1991)
Моб ангелів на св. Енн (1992)
Зефіро Торна або Сцени з життя Георгія Мачюнаса (1992)
Освіта Себастьяна або відновлений Єгипет (1992)
Він подорожує. У пошуках... (1994)
Недосконалі фільми з 3 зображеннями (1995)
По дорозі до Фудзіями я зустрів... (1995)
З днем ​​народження Джона (1996)
Спогади про Франкенштейна (1996)
Народження нації (1997)
Сцени з фільму Allen's Last Three Days on Earth as a Spirit (1997)
Лист нізвідки – Laiskas is Niekur N.1 (1997)
Симфонія радості (1997)
Пісня про Авіньйон (1998)
Лабораторія (1999)
Автобіографія людини, яка тримала пам'ять у своїх очах (2000)
По цей бік раю (1999)
Нотатки про фабрику Енді (1999)
Таємниці (1966-2001)
Поки я рухався вперед, іноді я бачив короткі проблиски краси (2000)
Засіб від меланхолії (2000)
Ein Maerchen (2001)
Вільямсбург, Бруклін (1950-2003)
Моцарт і Вайн і Елвіс (2000)
Пісні про подорожі (1967-1981)
Присвята Леже (2003)
Записки про утопію (2003) 30 хв,
Лист від Greenpoint (2004)
Литва і розпад СРСР (2009)
Історії безсонних ночей (прем'єра на Берлінському кінофестивалі 2011)

Вдячні земляки знаного у світі діяча культури кіно і творчо обдарованого литовця створили ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ СПАДЩИНИ ІОАННА ТА АДОЛЬФА МЕККА , який діє в місті Біржай і вчить нас шанувати і вивчати творчість талантів поки вони живі, аале і після смерті можна дослідити і зберегти спадщину земляка яка належить по праву литовському народу який представляв у світах світлої пам'яті Йонас Мекос

Іван Марчук: Каталог творів

Сьогодні своє 87-річчя святкує найвідоміший і найтитулованіший український художник в світі, почесний громадянин Канева, Києва і Тернополя, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, геній сучасності за рейтингом «100 геніїв сучасності», укладеним британською газетою «Дейлі телеграф» - Іван Марчук (Іван Марчук Художник. Ivan Marchuk Artist)
Навряд чи в Україні знайдеться людина, яка не чула б про цього славетного українця, не пам’ятала колоритний образ з довгими вусами. Геніальність, українська ідентичність відчувається в його зовнішності, манері вдягатися, говорити, та й в кожній картині, що зачаровує.
Напрацювання митця оцінені в понад 5 тисяч картин. До слова, виставки Марчука завжди відвідують тисячі шанувальників з різних куточків світу. До 200 персональних виставок його полотен – і де б не був особливе захоплення викликає техніка виконання Івана Марчука. Мова йде про геніальний очерк-стиль в живописі «плетиво з ниток». Справді, зображення на межі рукотворного і технологічного, через складність філігранного виконання і трудомісткість практично не підлягає повторенню. Жартуючи Іван Степанович охрестив цей стиль «пльонтанізм». Прикметно, що творчість і життя Івана Марчука нерозривно пов’язані з Каневом, який став для нього особливим місцем – «місцем сили» та джерелом натхнення.
Вітаємо Івана Степановича з днем народження. Бажаємо митцеві міцного здоров'я, творчого натхнення, довгих років плідної творчості. Нехай буде доволі простору для крил та повітря для думок. Многая літа!

А Іван Марчук відповів всім свові шанувальникам:

Дорогі мої шанувальники! Прийдешній день возвіщає мені про черговий прожитий рік. А прожитий він, як і попередні літА, з думкою про вас, з думкою про нашу багатостраждальну найпрекраснішу у світі українську землю, котру безжально терзає знавіснілий ворог. Багато пережитого і передуманого лягло на полотно.
За ініціативи і завдяки величезній підтримці і допомозі моїх надійних друзів, навіть більш, ніж друзів - людей, котрі стали близькими і рідними для мене у рік великої біди, сьогодні у Відні відкривається масштабна виставка з півтора сотні творів - подарунок віденцям й гостям австрійської столиці, всім, хто має можливість прийти й подивитися впродовж 12-14 травня!
Для всіх же моїх підписників, без винятку, у цей день ще одна подія- давні партнери і друзі ПрАТ "Вентиляційні системи" упорядкували і презентують найповніший електронний (поки) каталог моїх творів: http://marchuk.in.ua Він уже сьогодні налічує 1600 сторінок, а скільки картин... ще навіть не підраховував. Сподіваюся, що до виходу поліграфічної версії, ще будуть внесені доповнення.
Сердечно дякую, мої дорогі друзі, за приємні сюрпризи для мене і всіх людей, котрі щиро шанують мою творчість і мистецтво!